35. Cутність прав людини як соціального явища. Чинники та герменевтичні закономірності розуміння (інтерпретації) прав людини.

Сутність будь-якого явища, задовольняти потреби та інтереси людини.

Соціальна сутність прав людини полягає в можливості таких прав задовольняти потреби та інтереси людини.

Соціальні можливості субєкта становлять онтичну сутність його прав.

Права людини — певні можливості людини, необхідні для її існування та розвитку в конкретних історичних умовах, обєктивно визначені досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальні і рівні для всіх людей.

Ознаки:

• певні свободи людини

• зміст та обсяг залежать від можливостей всього суспільства

• рівні для всіх людей

• не можуть відчужуватись, даруватись державою.

Лише категорія свободи прав людини дозволяє найбільш адекватно відобразити онтичну соціальну сутність.

Конкретно-історичне походження тих можливостей людини, які становлять її основні права, – навіть на всесвітньому, ґлобальному рівні – визначає, безперечно, неоднаковість їх конкретного змісту й обсягу в різних умовах та в різні часи існування людства. Вже тому уявлення про реально здійсненні права не можуть бути змістовно (а не номінально) універсальними й незмінними. Інша ж причина “різночитань” у тлумаченні основних прав людини коріниться в тому, що їх розуміння не може не залежати і від своєрідних, специфічних інтересів різних етносів, народів, націй, класів й інших численних соціальних утворень. А такі інтереси є вже не загальнолюдськими, всесвітніми, а особливими, “частковими”.

Тому стає зрозуміло, що для закріплення і здійснення за допомогою внутрішньодержавного (“національного”) законодавства основних прав людини набуває принципового методологічного значення проблема розуміння (осмислювання) цих прав відповідними органами держави та іншими суб’єктами даного суспільства. А розв’язання цих проблем має досягатися з урахуванням сучасних положень загальної теорії розуміння (інтерпретації), тобто комплексної галузі знань, яка зветься, за традицією, герменевтикою. Спираючись на цю науку, можна, зокрема, пояснювати (та й передбачати), чому законодавство певної держави, яке фіксує пануюче у ній конкретно-історичне розуміння основних прав людини, досить часто не збігається із закріпленими у міжнародних нормативних документах “стандартами” таких прав, а ще більшою мірою – із законами інших держав щодо тих же ж питань.

Наслідком такої герменевтико-юридичної ситуації стає те, що цінності, котрі у міжнародних документах декларують і вважають загальнолюдськими (зокрема основні, невід’ємні права людини), є такими насамперед за їх назвами, найменуваннями, термінами; проте при їх реальному здійсненні, втіленні у життя вони наповнюються цілком конкретним, здебільшого неднозначним, змістом, а отже, насправді функціонують не як загально-, а як “окремо- (особливо-) людські”. Чого варті загальнолюдські назви прав людини – це виявляється лише тоді, коли вони використовуються для розв’язання реальних життєвих проблем реальних осіб у певних історичних умовах, за конкретних обставин.