32. Філософсько-антропологічний підхід – методологічний фундамент сучасного наукового «природного» праворозуміння. Поняття «правова людина» і «правова особистість».

Філософсько-антропологічний підхід - це світоглядна аксіоматична ідея про найвищу цінність біосоціального індивіда. Дана ідея має світоглядний характер бо у ній виражається уявлення науковця про світ і про своє майбутнє і місце в ньому. Аксіоматичність цієї ідеї відображає зорієнтованість вченого на отримання «людиномірних знань» і визначається як формальними так і соціально змістовними ознаками. До основних філософсько-антропологічних концепцій відносять субєктивіські, обєктивіські, інтегральні.

В основі філософсько-антропологічного підходу лежить віра (переконання) дослідника у власну цінність і в цінність усіх людей як представників єдиного біологічного виду. Цим зумовлюється відбір науковцем досліджуваних фактів й інтерпретація результатів наукових пошуків.

У зв’язку з цим можна констатувати, що філософсько-антропологічний підхід є методологічною основою для проведення антропологічних досліджень у філософії права та розроблення сучасної вітчизняної антрополого-філософської правової доктрини, одним з „елементів” якої є вчення про права людини. І важливим аспектом розвитку філософії права (зокрема, філософсько-правової антропології) є використання при проведенні вказаних досліджень досвіду філософської антропології (філософії людини) – фундаментальної сучасної моральної і правової філософії (П. Рікер), оскільки тільки інтеграція висновків філософського вчення про право і людину з „чинними” теоретичними напрацюваннями юриспруденції дозволяє створити надійну методологічну базу останньої, частково позбавити правничу науку догматизму і коментування норм законодавства, а правозастосувальну сферу – окремих недоліків її функціонування.

Правова людина – це людський індивід, якому з огляду на його природу притаманні вроджені правові якості (природні, невід’ємні, основоположні права), що є найважливішою складовою загальносоціального права. А юридична людина – це людський індивід, який у процесі соціалізації здатний сприймати, реалізовувати та трансформувати право як спеціально-соціальне (державно-вольове, юридичне, „позитивне”) явище, що є елементом сформованої у певному суспільстві культури.

Поняттям „правова особистість” охоплюється правова людина як її носій і притаманні такій людині природні права, що уможливлюють її життєдіяльність. Інше поняття – „юридична особистість” – відображає ті соціально зумовлені якості, характеристики юридичної людини, які закріплені у спеціально-соціальному (юридичному, „позитивному”) праві конкретного історичного типу. Юридична особистість – це юридична людина та стійка система її соціально значимих якостей, наданих і забезпечуваних суб’єктом юридичної правотворчості, котра [система] відображає рівень свободи цієї людини та межі її відповідальності у певному суспільстві.

33. Права людини – онтична основа «природного» праворозуміння у хх-ххі ст.

Проблема універсальності прав людини останнім часом отримала доволі таки ґрунтовне висвітлення у зарубіжній науковій літературі, де вона розглядалася через призму природи людини, у світлі зумовленості прав людини, можливості віднайдення коренів прав людини у певній релігії, певній культурі чи ідеології.

Як зазначається в одному з найбільш авторитетних світових енциклопедичних видань — «Британіці», «права людини» — це словосполучення, що увійшло у мовний лексикон лише після Другої світової війни, ознаменувавши народження сучасної концепції прав людини, котра прийшла на зміну доктрині природного права [8, 652]. Чому саме після завершення Другої світової війни? Цікавим буде звернення до сучасної зарубіжної літератури для висвітлення цієї проблеми: «Все більше та більше юристи з різних кутів світу звертаються за допомогою до загальних принципів права, котрі можна уподібнити до стародавнього jus gentium (права народів) і які знаходять своє реальне та достатнє обґрунтування у консенсусі цивілізованого людства. Той факт, що ці принципи є визнаними, явно чи імпліцитно судами різних країн, навіть якщо вони не були визнані обов’язковими законодавчою владою, виступає доказом неспроможності конструкції Кельзена, котра визначає дієвість норм права залежно від їхнього включення у ієрархічну та динамічну систему, елементи якої отримують свою дієвість від презюмованого верховного стандарту» [9, 47]. Професор Ч. Пірлман зазначає, що «універсальна реакція на злочини нацизму змусила держави-союзники протлумачити принцип «nullum crimen sine lege» (без закону немає злочину) у непозитивістському значенні, тому що порушений закон випливав не із системи позитивного права, а із совісті усіх цивілізованих людей. Переконання у тому, що неможливо залишити такі жахливі злочини без покарання, хоч вони і випадали за систему позитивного права,

отримали першість щодо позитивістської концепції обґрунтування права» [9, 47].

Позитивною рисою такого історико-філософського обґрунтування прав людини виступає те, що воно може бути покладено в основу категорії прав людини, які іменуються «основними» або «первинними», хоч за його допомогою складно забезпечити обґрунтування розгорнутого переліку прав та свобод людини. Такий підхід вряд чи допоможе вичерпно пояснити специфіку реалізації прав людини у контексті суспільства певної держави, однак його незаперечною перевагою є те, що він виступає певним підсумком історичного досвід людства і вказує на ті варіанти поведінки, які є недопустимими у застосуванні щодо людини за будь-яких умов, незважаючи на специфічні культурно-історичні умови.

Отже, можна дійти висновку, що розроблення прав та свобод людини, закрі-

плених у Загальній декларацї 1948 р., виступило реакцією колективної свідо-

мості людства на ті історичні події, які людство пережило у I пол. XX ст. і

кульмінацією яких виступила Друга світова війна.

Нормативним підтвердженням прийняття історико-філософського обґрунтування універсальності ідеї прав людини виступає практика міжнародних судових органів, а також трансформація певних принципів міжнародного права.

34. Поняття “природних” прав людини: основні філософсько-світоглядні підходи (легістський, етнічний, психологічний, релігійний, природничо-біологічний, природничо-соціальний); їх порівняльна характеристика.

Філософсько-світоглядні підходи:

1) Легістський – «права людини – це те,що закріплено в законодавстві і є результатом державного волевиявлення»;

2) Суть етичного(морального) підходу: права людини певні вимоги моралі до суспільства, держави;

3) Психологічний підхід – «Права людини – це певні вимоги психіки або в широкому контексті – певні вимоги внутрішнього світу людини, які пред’являються до людини, суспільства, держави»;

4) Релігійний підхід. Права людини це такі права що встановлено Богом. Особисті немайнові права визначені творцем;

5) Біологічний підхід. Права людини це частина біологічної сутності в людини – забезпечення біологічних потреб;

6) Природно-соціальний підхід (Рабинович П.М.):

Права людини – це певні соціальні можливості. Ці можливості визначаються характером та рівнем суспільного життя. Рівні:

1) економічний;

2) політичний;

3) соціальний;

4) духовний;

5) ідеологічний.

Права людини - це певні соціальні можливості людини які необхідні для задоволення потреб її нормального існування і розвитку у певних конкретно історичних умовах, які об’єктивно зумовлені досягнутим рівнем розвитку і мають бути загальними і рівними для всіх