19. Право як інструмент соціального контролю за боротьбою інтересів (р.Паунд).

Він розглядав право в його безпосереднього зв’язку і взаємодії з суспільством спираючись на досягнення історії, етики і соціології. Право оголошується ним головним інструментом соціального компромісу, метою якого є забезпечення загальної солідарності.

Паунд вирізняв у понятті право 3 аспекти:

1. право як правопорядок, що утворюється з допомогою застосування сили політично-організованої спільності;

2. право як сукупність юридичних приписів у політично організованій спільності;

3. право як судовий та адміністративний процес, судочинства.

Паунд скептично ставився до догматики права, підкреслюючи, що "будь-яке юридичне знання є відносною істиною", проте головна мета теорії права є постійна і незмінна: збереження суспільної рівноваги. Завдання ж права полягає у забезпеченні шести суспільних інтересів:

1. загальна безпека, тобто правові норми, які гарантують безпеку і публічний порядок, а також охорону святості договорів;

2. суспільний інтерес, який полягає у забезпеченні таких суспільних установ, як сім'я, релігія і політичні права громадян;

3. охорона почуття суспільної моралі;

4. збереження суспільних благ; цей інтерес виражається у правах, які захищають необхідні для життя людини блага;

5. суспільний інтерес, який виражається в загальному прогресі, у правовій підтримці економічного, політичного і культурного прогресу;

6. суспільний інтерес, який полягає в охороні життя особи. Цей останній, на думку вченого, є "певною мірою найважливішим з усіх".

20. Юридичний реалізм (к.Левеллін, Дж. Френк).

Найбільше поширення соціологічна юриспруденція дістала в США, де вона представлена двома головними різновидами: помірним крилом, так званою гарвардською школою права на чолі з Р. Паундом, і більш радикальним крилом - "реалістами" (Ллевеллін, Д. Френк і ін.)

"Реалісти" зробили крайні в порівнянні з гарвардською школою права висновки. Ллевеллін протиставляв «паперові норми» (норми належного поводження, виражені в законах і прецедентах) праву в житті, чи «реальному праву» (звідси назва). Центр правових досліджень перенесений ним на вивчення діяльності і поводження суддів. Саме тут створюється право. «Дії, що відносяться до рішення суперечок, є сферою права. І люди здійснюючі ці дії, будь то судді, шерифи, клерки, тюремники чи адвокати, є офіційними виразниками права. Те, що ці офіційні особи вирішують стосовно суперечок, і є на мою думку, саме право».

«Реалісти» ототожнювали право з конкретною практикою суддів і адміністраторів. Вони заперечували нормативний характер права в цілому. Дійсне право, по Френку, не можна установити на основі закону чи вивести з якої-небудь іншої норми. Загальні положення не вирішують конкретних випадків. Ніхто не може знати «реальне» право доти, поки не піде саме рішення, що витікає з даної справи і конкретної ситуації. У свою чергу, таке рішення аж ніяк не створює норму для наступних казусів. Погляд на право як на упорядковану нормативну систему Френк оголошував «основним правовим міфом», що заважає пристосуванню права до потреб життя. З позицій фрейдизму він вважав що людям властиві пережитки дитячого комплексу «авторитарного батька» і тому вони несвідомо намагаються знайти в правовій нормі сурогат таких властивостей, як міцність, надійність, визначеність, непогрішність, - все те, що в дитинстві приписується батьку. Оскільки юридична норма в концепції «реалістів» є лише фікція, ілюзія, то суд щораз заново створює право, не пов’язуючи себе законом чи колишнім рішенням. Суддя, ухвалює рішення на основі інтуїції, емоційних спонукань, почуттів, симпатії й антипатії, різних біологічних імпульсів, забобонів і упереджень, настрою й інших ірраціональних підсвідомих факторів («глибинної психології»). Посилання на норму — це данина міфологічним пережиткам про право як стабільну нормативну систему, і робиться вона вже після того, як рішення фактично дозріло у свідомості судді. Ллевеллін також думає, начебто нормативність далека фактично діючому праву.

Усяку спробу приписати правовідносинам, «реальному» праву нормативний характер він вважає штучною конструкцією, і тількиь. Норма містить загальне розпорядження, правило поведінки (сфера належного), вона абстрактна і формалізована. Кожна дана ситуація неповторна, відрізняється від будь-який іншої. Тому всяка норма нібито перетворюється у фікцію, «стенографічний символ», як такої її немає. Суд щораз заново створює право. У кожнім випадку «будь-яка порція права має потребу в перегляді, щоб установити, наскільки вона захищає суспільство». У свою чергу, «реальне» право як сукупність рішень по конкретних справах також не здатно перетворитися в норму, воно залишається на рівні безлічі окремих фактичних відносин, життєвих ситуацій. Кожне попереднє рішення має для наступних рішень не наказове, а лише описове значення.