1. Праворозуміння: поняття; причини плюралізму; класифікація.

Праворозуміння – це відображення в людській свідомості тих явищ або їх властивостей, які є істотними для існування і розвитку суб’єктів та відображаються терміно-поняттям „право”.

Поняття права повинне бути єдине, а терміни, які його тлумачать можуть бути різні.

Причини плюралізму праворозуміння:

• гносеологічні;

• соціальні.

Гносеологічні — це чинники, фактори, які пов’язані з пізнанням права. Вони коріняться в тому, що право є явищем складним, багаторівневим.

Соціальні – яку роль те чи інше праворозуміння матиме для суб’єктів? Різноманітність суб’єктів і потреб до життя дають по різному тлумачення праворозуміння, оскільки суспільство є соціально-неоднорідним – поділ суспільства на окремі групи (це фактор історії). Кожна група має специфічні інтереси, ідеї – тому правосвідомість не співпадає. Соціальна неоднорідність і є соціальними причинами праворозуміння.

Класифікація праворозуміння:

1. Залежно від того, чи виникнення права пов’язується з людською свідомістю:

• об’єктивістичне;

• суб’єктивістичне.

Об’єктивістичне – проявляється в тому, що джерелом права є незалежне від людської свідомості (наприклад, релігійне право розуміння, право встановив Бог).

Суб’єктивістичне – право залежить від свідомості суб’єкта:

• відносно-суб’єктивістичне;

• абсолютно-суб’єктивістичне.

Відносно-суб’єктивістичне явище є продуктом свідомості певних суб’єктів (наприклад, право розуміння і право - це закони держави). З одного боку – право залежить, а з іншого – не залежить від людської свідомості.

Абсолютно-суб’єктивістичне право є залежним від психіки (наприклад, це емоції, почуття людини).

2. Залежно від кількості носіїв право розуміння (за кількісним складом):

• індивідуальне;

• колективне.

3. За способом обґрунтування:

• наукове - обґрунтовується раціональними доводами, аргументами;

• поза наукове - наприклад, релігійне, міфологічне, інтуїтивне, містичне.

4. За соціальною (природою) сутністю:

Соціальна сутність права – це здатність його задовольняти певні потреби тих або інших суб’єктів суспільного життя.

• технічно-раціональне;

• соціально-класове;

• релігійне;

• професійне.

5. Залежно від того чи право задовольняє інтереси індивідів, людей чи суспільства в цілому.

• приватне (право – явище, що задовольняє інтереси кожного індивіда)

• публічне (усього суспільства)

6. Залежно від того, чи право є результатом виключно державної діяльності (державне волевиявлення) чи явище, що виникає незалежно від держави:

• спеціально-соціальне право (залежить від державної діяльності) – називається юридичне право;

• загально-соціальне право (існує поруч з державою – виникає до держави).

7. За просторово-цивілізаційною поширеністю право розуміння:

• західна цивілізація (Європа, Американський континент, Австралія) – що таке право? – вирішує кожна особа, яка стоїть на першому місці;

• східна (азіатська) – ґрунтується на колективних засадах, людина - це соціум.

2. Поняття філософії права та її предмета: сучасні інтерпретації.

На всіх етапах свого історичного буття людина прагнула осмислити, зрозуміти, осягнути саму себе, світ навколо себе, себе у світі й світ у собі. В цьому аспекті не є винятком і світ права. Людство здавна цікавлять природа й сутність людських взаємовідносин, норм, правил, які визначають їх особливості. Предметом людського осмислення завжди були поняття «рівність», «свобода», «справедливість», «закон», зміст яких проливає світло на специфіку природи права, його онтологічні засади, цінності та значимість у житті людини і суспільства.

Цими проблемами переймається і філософія права з її постійним пошуком істини про право. Філософсько-правова проблематика привертала до себе увагу мислителів ще давнього світу. Геракліт, Демокріт, Фукідід і Гіппій, Антіфонт і Алкадімант, Епікур та багато інших неодноразово звертались до проблем свободи, права, закону.

Наприкінці XVIII ст. завдяки ініціативі німецького юриста Г. Гуго з'явилося в науковому вжитку поняття «філософія права». Оскільки воно прижилося в юридичній науці, то й сама філософія права вважалась її складовою. На думку Гуго, юриспруденція повинна охоплювати юридичну догматику, філософію права й історію права. Філософія права, згідно з його розумінням, є «частиною метафізики голої можливості (цензура й апологетика позитивного права за принципами чистого розуму), частиною політики доцільності певного правоположення (оцінка технічної і прагматичної доцільності за емпіричними даними юридичної антропології)».

Філософія права — розділ філософії, що займається вивченням змісту права, його сутності й поняття, форм існування й цінності, ролі у житті людини, держави, суспільства.

Розробляючи філософську частину вчення про право, Гуго заперечував основні ідеї метафізичного вчення про право Канта, під впливом якого він перебував. Філософія, історія права в його інтерпретації є антираціоналістичними, позитивістськими, спрямованими проти природноправових ідей розумного права.

Самостійною філософською дисципліною філософія права стала завдяки зусиллям Гегеля, який у 1820 р. видав знамениту «Філософію права», що дотепер не втратила своєї значущості. Наука про право, за Гегелем, є частиною філософії. Тому вона мусить розвинути із поняття ідею, що репрезентує розум предмета, або спостерігати власний іманентний розвиток самого предмета. Звідси випливає й визначення предмета філософії права: «Філософська наука про право має своїм предметом ідею права — поняття права і його реалізацію». Гегель ставить перед філософією права завдання осягнути думки, що покладені в основу права, «осягнути те, що є, оскільки те, що є, є розум». Тобто його тлумачення предмета філософії права зумовлено його ж ідеями про тотожність мислення і буття, розумного і дійсного.

Підходи Гуго й Гегеля щодо змісту філософії права набули подальшого розвитку у філософсько-правових концепціях неогегельянства (Ю. Біндер, В. Дільтей, Р. Кронер, Б. Кроче, К. Паренц), неотомізму (Ж. Маритен, Ж. Дабен, Й. Меснер, А. Ауер), екзистенціалізму (В. Майхофер, Е. Фехнер, Г. Кон, К. Коссіо), неопозитивізму (Г. Харт, О. Вайнбергер, П. Колер, М. Пришінг, П. Штрассер) тощо.

Основні сучасні підходи до розуміння предмету ФП:

1. Петрова - ПФП виступає ідея права, ідея права це поняття права та її втілення. Призначення ФП полягає в тому, що виявити за змінюваними юридичними явищами вічну ідею права, яка пізнається розумом.

2. Шкода – ПФП покликаний з’ясувати підвалини права, що коріняться в глибинах культури. В широкому розумінні це означає розуміти людину завдяки розумінню права, яке в першу чергу пізнається через культуру.

3. Тіханравов ПФП- сенс права, тобто відповідь на питання про те внаслідок яких універсальних причин, заради яких універсальних цілей людина встановлює право.

4. Керімов ПФП – являє собою систему методів дослідження усієї системи юридичних наук, а також загальнонаукові і спеціальні способи пізнання.

5. Алексєєв ПФП – є світоглядне пояснення права, його сенсу та призначення, обґрунтування права під кутом зору сутності людського буття.

6. Рабінович ПФП – є найзагальніші об’єктивні закономірності виникнення структури функціонування і розвитку того явища, яке відображається поняттям право.