24. Форми організації суспільного виробництва: натуральне і товарне

НАТУРАЛЬНЕ ВИРОБНИЦТВО

Протягом усієї своєї історії людство знало дві форми сус­пільного виробництва — натуральну і товарну. Перша панувала в первісному суспільстві, при рабовласництві та феодалізмі. Друга, за­родившись ще у період розкладу первісного ладу, існує й сьогодні і є визначальною формою виробництва в усіх розвинених країнах.

Тип господарювання, за якого продукти праці призначаються для задоволення власних потреб виробництва, для спожи­вання всередині господарства, де вони вироблені, називають натуральним. Такі відносини були історично першим типом економічної орга­нізації виробництва і у чистому вигляді існували лише у первісній общині, коли люди ще не знали суспільного поділу праці, не обміню­вались між собою виробленою продукцією. Натуральне господар­ство панувало у патріархальній селянській общині, у феодальному помісті. Вироблені продукти праці у вигляді конкретного блага — їжі, одягу, взуття, житла, знарядь праці, що становлять певну спо­живну вартість, є природною формою багатства.

У натуральному господарстві економіка будувалася, виходячи з внутрішньогосподарських потреб, для забезпечення життєдіяльності замкненої економічної ланки. Безперечно, це не виключає того, що певні продукти праці інколи обмінювалися на інші з якимись окре­мими суб'єктами чи общинами. Проте цей обмін був випадковим або таким, який не має серйозного впливу на виробничу сферу і спожи­вання. Отже, в умовах натуральної форми організації суб'єктами, які визначають, що виробляти, для кого виробляти і як організувати ви­робництво, є власники-працівники.

Натуральна форма виробництва має такі основні риси.

1. Замкненість означає, що для цієї системи господарювання панів­ними економічними відносинами є ті, що діють всередині певної спільності. Остання як суб'єкт господарської діяльності не вступає в економічні відносини іншими суб'єктами, оскільки її завданням є самозабезпечення. Суспільство при цьому складається з маси відок­ремлених господарств (сімей, общин, помість, господарських регіонів). Кожне господарство спирається на власні виробничі ресурси і забезпечує себе усім необхідним. У такому господарстві виконують­ся усі роботи — від добування сировини до виготовлення готової продукції та її споживання. Якщо тенденція до натуралізації здійснюється на рівні країни, то це призводить до автаркії — політики господарського відокремлен­ня, самозабезпечення країни, її ізольованості від світового ринку, що не дає можливості реалізувати переваги міжнародного поділу праці, зовнішньоекономічних зв'язків. Така політика є реакційною, оскіль­ки в кінцевому підсумку уповільнює розвиток економіки, знижує рівень життя населення.

2. Універсалізація праці. Діяльність господарюючого суб'єкта при натуральній формі виробництва спрямована на задоволення власних потреб. Домінуючою при цьому є ручна праця — кожний працівник усі основні роботи виконує за допомогою найпростіших знарядь праці (мотики, заступу, сокири тощо). Щоправда, всередині натурального господарства праця поділяється між окремими людьми та їх групами.

3. Прямі економічні зв'язки між виробництвом і споживан­ням. Подібні зв'язки є способом руху вироблюваного продукту за такою схемою: виробництво — розподіл — споживання. Прямі на­туральні зв'язки призводять до безпосереднього використання ви- роблюваного продукту самими виробниками, що і є визначальною, генетичною рисою натурального господарства.

Ця форма виробництва існує в умовах відсутності суспільного поділу праці, низького розвитку продуктивних сил і є не тільки при­мітивною, а й малопродуктивною. Проте натуральне виробництво було переважною формою господарювання аж до капіталістичної епохи. У країнах, що розвиваються, до середини XX ст. в натураль­ному і напівнатуральному виробництві було зайнято понад 50 від­сотків населення. І сьогодні певною мірою елементи натурального господарства мають місце в різних країнах, у тому числі в нашій (на­приклад, виробництво на садово-городніх ділянках).

ТОВАРНЕ ВИРОБНИЦТВО

Товарне господарство— це тип господарювання, за якого продукти праці виробляються відокремленими господа­рюючими суб'єктами не для таєних, а для суспільних потреб, що визначаються ринком.При товарному виробництві організація економіки повністю за­лежить від ринку, який вирішує, що виробляти, як виробляти і для кого виробляти. Це означає, що товарне виробництво є ринковим ви­робництвом. Товарні відносини формуються на основі об'єктивних процесів розвитку виробництва, його матеріально-речових і особистих чинників.

Умовами виникнення товарного виробництва є такі:

- суспільний поділ праці та спеціалізація виробництва, які при­зводять до спеціалізації виробників на виготовленні окремих видів продукції або на певній виробничій діяльності. Це робить можли­вим і необхідним обмін між виробниками, що спеціалізуються на певному виробництві;

- обмеженість сукупних виробничих ресурсів і матеріальних благ, що споживаються (їхня відносна рідкість). Поль Самуельсон у своїй «Економіці» (Львів, 1993) пише: «Питання: що, як і для кого виробляти — не становили б проблеми, якби ресурси не були обмежені. Якби можна було виробляти будь-який товар у необме­женій кількості, аби людські потреби були повністю задоволені, не мав би великого значення той факт, що один товар вироблений у надто великій кількості. Тоді не мало б значення і нераціональне поєд­нання праці й матеріалів. Оскільки кожен міг би мати всі блага у необхідній кількості, не мало б значення і те, як розподіляються то­вари і доходи між різними індивідумами і сім'ями.

Тоді не було б відносно рідкісних економічних благ і не було б потреби у вивченні економічної теорії, чи у тому, щоб «економити». Всі товари були б безплатними, як повітря»;

- економічна відокремленість виробників, яка виявляється у власності останніх на продукти праці, що стають товарами. Об­міняти можна лише те, що є власністю. Кожний товаровиробник, всту­паючи у відносини обміну, переслідує свої інтереси—не тільки одер­жати нову споживну вартість, а й щоб втілена у ній праця була не меншою, ніж його продукт. Саме це є стимулом для підвищення про­дуктивності праці кожного товаровиробника. Адже останні є носія­ми різної праці — складної й простої, фізичної й розумової, одні виробники працюють у сприятливих, а інші — у шкідливих умовах. Через ці обставини продукти праці людей мають різну цінність — високу і низьку залежно від того, результатом якої праці вони є або наскільки вони є рідкісними. Для того щоб поставити своє благопо­луччя в безпосередню залежність від результатів праці, виробники і намагаються відокремитись у веденні свого господарства. Все це і створює фундамент для товарної форми організації виробництва.

Товарне виробництво, що виникло як протилежність натураль­ному господарству ще 7—8 тис. років тому, зберігається і є ефектив­ним сьогодні, має такі визначальні риси:

1. Продукт праці набуває форми товару. Він має бути відносно рідкісним і вироблятися для обміну, який стає невід'ємною рисою економічних відносин. Це призводить до того, що товарна форма виробництва стає відкритою системою організаційно-економіч­них відносин, яка долає обмеженість потреб, що характерно для на­турального господарства, і сприяє розвитку суспільних потреб, які визначаються ринком.

2. Обмін товарів відбувається на основі еквівалентності виробни­чих витрат (у товарах, що обмінюються, має бути однакова кількість праці). Здійснюється це через купівлю-продаж продуктів праці. Суспільство визнає товар як такий, що задовольняє його потребу на ринку після того, як його хтось купив. Інакше кажучи, товарна фор­ма зв'язків є не прямою і безпосередньою, а опосередкована ринком форма зв'язків. Це також одна з генетичних особливостей товарного виробництва. Вона є рушійною силою розвитку продуктивних сил сус пільства, підвищення ефективності виробництва, оскільки призводить до подальшого поглиблення суспільного поділу праці, спеціалізації виробництва і як результат — зростання продуктивності праці. До визначальних рис товарного виробництва також належать:

а) використання грошей як посередника обміну;

б) наявність конкуренції;

в) вільне ціноутворення;

г) стихійність розвитку як форма саморегулювання економіки. Товарна організація виробництва і адекватна їй форма зв'язків еволюціонують разом з розвитком продуктивних сил, суспільним по­ділом і кооперацією праці.

Просте товарне виробництво грунтується в основному на праці самого товаровиробника, якому і належить вироблений ним продукт. Таке виробництво є дрібним, у ньому відсутній глибокий поділ праці. Товаровиробник виконує всі операції при виготовленні готового про­дукту і реалізує його з метою задоволення своїх потреб. Купівля-про-даж на такій стадії розвитку товарного виробництва здійснюється через вільне ціноутворення і стихійний розвиток.

Водночас у суспільствах, яким було притаманне просте товарне виробництво, і виробництво, і розподіл в основному здійснювалися за традиціями, що склалися, і за наказом господаря (пана). За цих умов “робити гроші” вважалося непристойною справою, було гріхом. Багатство у такому суспільстві належало не тим, хто «робив гроші», а тим, хто мав привілеї, землю, тобто багатство було наслідком могутності. Так, Юлій Цезар став багатим лише тоді, коли став правителем Іспанії.

Капіталістичне товарне виробництво створює ринкову систе­му, для якої характерно те, що люди можуть не тільки вільно обирати собі роботу, а і їх мають обрати. Праця, земля, природні ресурси, засо­би виробництва стають товаром. Таке виробництво перетворюється на високомеханізоване із застосуванням комплексів машин, масове. Головними тут є галузі матеріального виробництва, що постійно роз­виваються. Етапи розвитку капіталістичного товарного виробництва такі: а) 1770-1840 рр.: текстильна промисловість, текстильне машино­будування, обробка заліза, будівництво магістральних каналів, водя­ний двигун; б) 1840-1890 рр.: паровий двигун, будівництво залізниць, машино- і пароплавобудування, верстатоіндустріальна промисло­вість, чорна металургія; в) 1890-1930-1940 рр.: електричне, електро­технічне та важке машинобудування, лінії електропередач, корабле­будування, основна хімія, синтетичні фарби; г) 1930-1940-1980 рр.: автомобільна, літако- і тракторобудівна промисловість, моторизова­на зброя, виробництво товарів тривалого користування, синтетич­них матеріалів, нафтохімічна промисловість.

Ринкова система активізує всі чинники виробництва, стимулює використання у виробництві заощаджень усіх громадян, суб’єктів господарювання. Значну роль у мобілізації останніх відіграють бан­ки, інші фінансові установи, які платять за засоби, що беруться у кредит, відсотки, винагороду. Отже, «робити гроші» стає головною справою будь-якого суб’єкта господарювання.

Ідеї визначного англійського економіста Адама Сміта про невтру­чання держави у товарне виробництво, що були домінуючими в епоху мануфактурної стадії розвитку, порушуються з 1833 р. в США. За­проваджується спеціальний Акт, який встановлює систему інспек­тування з метою не допустити зловживань при використовуванні дитячої та жіночої праці. Згодом запроваджуються антимонопольні закони, системи соціального страхування, екологічні законодавства, різні обмежувальні нормативи для ринкових операцій тощо. Все це свідчить про те, що ринкове саморегулювання доповнюється дер­жавним.

Сучасне товарне виробництво тільки-но виростає з поперед­нього і тому має багато спільного з ним (великомасштабність, ма­совість, розвиненість матеріальної сфери) і специфічні риси, що тільки починають формуватися. Це знаходить вияв у пріоритетних напрямах розвитку. Домінуючими стають електронна промисловість, обчислювальна техніка, програмне забезпечення, засоби телекому­нікації, оптичні волокна, нові керамічні матеріали, банки даних, інформаційні послуги. Все більшого значення набувають галузі не­матеріального виробництва і особливо духовної сфери, що спрямо­вані на розвиток людини, задоволення її інтелектуальних потреб.

Відповідні зміни визначаються переходом від енергетичної до інформаційної складової: тобто інформатика і телекомунікації лежать в основі технологічного розвитку. Це призводить до появи принци­пово нових секторів виробництва: біотехнології, космічної техніки, в основі яких лежать мікроелектронні компоненти. Визначальною стає інтелектуальна праця, а головним багатством — людина.

Відповідно до вимог громадянського суспільства зростає вплив державних та недержавних інституцій (церкви, політичних сил, рухів, профспілок) на економічний розвиток, його соціальне спрямування.

Дослідження і наукове обґрунтування складних і суперечливих процесів, що відбуваються у товарній формі виробництва, набувають сьогодні важливого значення. Це пояснюється тим, що її основні елементи – гроші, ціна, кредит, заробітна плата, валютні курси тощо, а також такі її супутники, як інфляція, безробіття, циклічні спади є ключовими категоріями сучасних економічних систем. Додаткову актуальність дослідженню товарної форми виробництва надає те, що ринкова трансформація означає зростання ваги цих категорій у вітчизняній

економіці. У ХХ ст. товарні економічні системи помітно змінилися. Особливо помітні зміни у цих системах відбулися в останній третині сторіччя в умовах різкого зростання ролі наукових досліджень у виробництві та

формування ресурсноощадного типу відтворення, посилення інтеграційних і глобалізаційних процесів, збільшення питомої ваги працівників складної праці, а також тих, хто працює за наймом, розгортання процесів денаціоналізації і приватизації, зміни форм державного втручання в економічне життя і т. д. Наявні в економічній літературі підходи до визначення природи господарський систем не дають змоги пояснити зміни в цих системах. Тому є дуже важливим питання про інструментарій дослідження економічних систем товарної

форми виробництва. Значної актуальності набуває питання про поняттєво-категоріальний апарат дослідження товарної форми виробництва. В українській економічній літературі ще переважає тлумачення основних понять і категорій товарної економіки, яке запропонували классики ліворадикальної політичної економії. Зокрема дедалі настійнішою є потреба подолати визначення вартості, як уречевленої в товарі суспільної абстрактної праці. Таке спрощене визначення вартості не дає змоги створити раціональної концепції ціноутворення.

Глибокі зміни відбуваються в грошових відносинах, що становлять каркас товарної форми виробництва. Ще до Другої світової війни припинився безпосередній обмін золотих монет на товари. Золото було вилучено із внутрішнього обігу. Трохи довше протрималось золото в міжнародних розрахунках. Однак після краху Бретон-Вудської валютної системи його вже не використовують і в міжнародному платіжно-розрахунковому механізмі. Подібно до всіх інших товарів золото купують за паперово-кредитні гроші. Золотий вміст грошових одиниць не фіксують уже більше чверті століття. Зміни в грошових відносинах поставили перед економічною теорією низку складних питань, які стали предметом тривалих наукових дискусій. Теоретичні суперечки ведуться навколо природи сучасних грошей, їхніх функцій, зокрема: чи зберегло золото за собою функцію міри вартості й чи можуть кредитні гроші бути загальним еквівалентом.

У другій половині ХХ ст. в усіх товарних економічних системах простежуються нові явища в динаміці цін, зокрема, зникла циклічна форма руху цін, і вони прямують вулицею з одностороннім рухом – тільки зростають. Еластичність цін униз практично блокована. Постійне підвищення загального рівня цін є чимось незвичним і навіть парадоксальним, оскільки темпи науково-технічного прогресу і продуктивності використання ресурсів тепер вищі, ніж у ХІХ ст. чи у першій половині ХХ ст. За логікою речей, підвищення ефективності використання ресурсів мала б спричинити зниження витрат і цін. Така поведінка цін – надзвичайно складне явище сучасної товарної економіки, яке привертає увагу дослідників. Зміни охопили й усю систему макроекономічної координації товарної економіки. Сформульовані в середині ХХ ст. твердження передбачали приблизно такі сценарії розвитку систем її макрорегулювання. Згідно з кейнсіанським підходом, ринковий механізм як такий не забезпечує повної зайнятості за природного рівня виробництва, тому уряд повинен уживати заходів, які забезпечують високий рівень зайнятості. За цим підходом, державне регулювання є важливим елементом у макроекономічній координації. Щодо радикальної політекономії, то її прихильники твердили, що в процесі економічного розвитку підривається дія ринкового механізму. Відповідно зростає вага державногорегулювання, яке передбачає розширення масштабів державної власності.

Однак реальний хід подій у 80–90-х роках багато в чому не збігався із згаданими сценаріями, а за багатьма параметрами виявився протилежним. Хвиля денаціоналізації і приватизації прокотилася більшістю країн з роз-

виненою ринковою економікою, відносно зменшилася роль держави в макрорегулюванні економіки і зросла роль ринкового механізму. Виникає запитання: чому всупереч прогнозам у 80–90-х роках посилилось

значення ринкового механізму в макроекономічному регулюванні? Яка найбільш фундаментальна основа розгортання цих процесів? В економічній науці вже майже два сторіччя точиться гостра полеміка навколо питання про функціональний розподіл доходів у товарній економіці. Прихильники ліворадикальної версії цього розподілу твердять, що лише один фактор виробництва – праця – створює національний дохід, а усі решта фактори беруть участь у привласненні того, що створила праця. Згідно з цією версією: якщо в суспільстві такі фактории виробництва, як земля і капітал, перебувають у приватній власності, то в цьому суспільстві неминуче існує експлуатація. Чи справді на макроекономічному рівні здійснюється експлуатація в приватно-товарній економіці? Що є основою заробітної плати найманих працівників – вартість робочої сили чи граничний продукт праці? Відповідь на ці та інші запитання, пов’язані з функціональним розподілом доходу, є дуже важливими для подальшого розвитку аналітичної економії в Україні. В умовах ринкової трансформації дедалі актуальнішими є питання про економічні стосунки домогосподарств і ділових одиниць з державою.

Ці стосунки передусім здійснюються через оподаткування фізичних і юридичних осіб та державні трансфери. У науковому, політичному й економічному середовищах давно полемізується питання, які системи оподаткування найефективніші.

Людство протягом усієї історії використовує тільки дві форми виробництва – натуральну і товарну. Першою виникла натуральна форма, та вже в період розкладу первісної общини зароджується товарна. Упродовж тисячоліть обидві форми виробництва співіснували, Але панувала натуральна, а товарна окреслювалась у вигляді невеликих анклавів. Нині в усіх розвинених країнах домінує товарна і залишились

невеликі острівки натуральної економіки. Правда, в економічно відсталих країнах Азії, Африки та Латинської Америки більшість населення живе і працює в умовах традиційної економіки. Проте і там постійно зростає

роль ринкових відносин. Курс на ринкову економіку обрала після відновлення незалежності й Україна.

Історичного процесу витіснення натуральної форми виробництва товарною ніхто у вітчизняній економічній літературі не заперечував. Однак механізму цього витіснення, як і його наслідків практично ніхто не аналізував. Це аж ніяк не дивно, бо в радянський період товарну форму виробництва розглядали як малоефективну й історично приречену. Економічний і соціальний прогрес пов’язували, а представники ліворадикальної політичної економії пов’язують й досі з так званою безпосередньо суспільною формою організації економіки. Ця форма господарства передбачає управління економікою з єдиного центру,

за єдиним планом та витіснення товарно-грошових відносин. Проте розвиток економіки за такою моделлю провалився. Усі країни, що дотримувались цієї моделі розвитку, змушені нині перебудовувати свою

економіку. Трансформація економічної системи в Україні зробила проблему форми виробництва життєво важливою для кожного члена нашого суспільства. Дискусія про ринкові відносини особливо наприкінці 80 –

початку 90-х років перекинулась з економічних у художні та суспільно-політичні видання, заполонила ефір, телебачення й інші засоби масової інформації. Проте чіткого уявлення про товарну форму виробництва і

ринкову економіку як одну з її господарських систем у вітчизняній економічній літературі ще не склалося. Про це свідчать передовсім підручники і навчальні посібники з економічної теорії.

Матеріальною основою виникнення товарної форми виробництва, як відомо, є суспільний поділ праці, спеціалізація виробників на виготовленні окремих видів продукції або на певній виробничій діяльності. На його основі виникають відносини між людьми у формі обміну продуктами. Суспільний поділ праці й обмін продуктами виробництва – це два взаємозумовлених процеси. Наголошуючи їх єдність, К. Маркс зазначав: “... не існує обміну без поділу праці, чи буде останній первісним чи вже результатом історичного розвитку”. Проте

суспільний поділ праці як такий ще не творить товарної форми виробництва. Як свідчать історичні джерела, на певній стадії розвитку староіндійської общини в ній існувала розгалужена система поділу праці та обміну. Одна частина общини займалась землеробством, інша – ремеслами (община мала коваля, тесляра, гончара, вчителя і т. д.). Вироблені продукти здавали общині, а вона розподіляла їх між своїми членами; одне слово, товарне виробництва в ній не розвивалось.

За суспільного поділу праці виробництво стає товарним тоді, коли його здійснюють виробники економічно відособлені один від одного відносинами власності. Економічна відособленість виявляється передовсім у тому, що виробники володіють, користуються і розпоряджаються результатами своєї діяльності. Постає запитання: чому ж відбувається відособлення виробників? Цього запитання в українській економічній літературі в радянський період тривалий час взагалі не ставили. Навіть його постановка була недоречною, бо коли офіційно

проголошувалось повсюдне панування відносин колективізму, то дослідження причин відокремленості в кращому разі не мало жодного значення, а в гіршому – сприймалось як випад проти панівної доктрини.

Коли питання про причину відокремленості виробників почали дискутуватись, більшість економістів уважала, що цією причиною є неоднорідність праці. Річ у тім, що різні види праці відрізняються один від одного складністю виконуваної роботи, функціональним змістом праці – співвідношенням творчого й шаблонного компонентів, розумового й фізичного, типового й неповторного. Існують різні умови праці, залежно від яких виділяють легку й важку працю, працю в шкідливих умовах і т. п. Неоднаковими є і фізичні та духовні здібності людей до праці, і їхні навички до щоденної наполегливої праці. Виробництво різних продуктів вимагає багатьох видів ресурсів. Тому ефективність, результативність праці різних людей неоднакова. Якби в суспільстві встановився зрівняльний розподіл життєвих благ, це призвело б до часткового утримання одних працездатних членів суспільства за рахунок інших. Стимули до систематичної напруженої праці, до вдосконалення виробництва були б підірвані. За зрівняльного розподілу виготовленого продукту економічний прогрес суспільства неможливий.

Отже, виробники прагнуть відокремитися у веденні свого господарства, щоб поставити споживання в пряму залежність від затрат своєї праці та інших ресурсів. Головною ознакою економічної відокремленості виробників є забезпечення прямого зв’язку, залежності рівня споживання від рівня виробництва. Такий характер споживання стимулює розкриття фізичних і духовних потенцій людини, раціональне використання інших економічних ресурсів, забезпечує соціально-економічний прогресс суспільства. Внаслідок відокремлення виробників формується приватна власність, яка є неодмінною умовою нормального функціювання товарної економіки. Ліквідація приватної власності означає, по суті, погашення стимулів до напруженої праці, які живлять товарну економіку. Економічна відокремленість означає, що економічні ресурси й вироблені життєві блага перебувають у приватній власності окремих людей або їхніх груп.

Одночасно економісти тривалий час не брали до уваги такого важливого джерела відокремленості, як обмеженість ресурсів, а відтак і споживчих благ. Як відомо, у процесі розвитку цивілізації рівень задоволення потреб людей постійно зростає. Проте з часом під впливом розвитку виробництва, реклами й телебачення, потреби постійно примножуються. Жодне суспільство не володіє достатніми ресурсами для виробництва такого обсягу товарів і послуг, якого бажають його громадяни. Уявімо собі список потреб населення країни у квартирах, автомобілях, відео, навіть у таких речах, як одяг, взуття і продукти харчування, не кажучи вже про такі предмети розкоші, як яхти чи приватні літаки. Тому люди не можуть повністю задовольняти своїх потреб. Вони намагаються відокремитися у споживанні, щоб найповніше задовольняти свої потреби. Отже, економічна відокремленість у вигляді приватної власності випливає не лише з неоднорідності праці, а й з обмеженості ресурсів. В умовах суспільного поділу праці економічна відокремленість надає обмінові особливого характеру – він здійснюється на основі еквівалентності. Кожен виробник, обмінюючи свій продукт на інший, хоче отримати рівновеликий за цінністю. У результаті складається товарна форма виробництва – купівля-продаж життєвих благ, які стають товарами, здійснюється на основі еквівалентності. Про те, що є основою

еквівалентності, мова йтиме далі.

Суспільний поділ праці й економічна відособленість виробників теоретично пояснюють виникнення товарної форми виробництва. Як відбувалось її становлення історично? Ще задовго до формування суспільного поділу праці й товарного виробництва інколи відбувався обмін життєвих благ, що були, по суті, товарами. У присвійному господарстві первісних общин іноді виникав надлишок продуктів і за сприятливих обставин міг відбутися випадковий обмін між общинами. Поступальний розвиток суспільства привів до переростання

присвійного господарства у відтворювальне, яке розірвало залежність людей від створених природою благ. Спеціалізація общин одних на землеробстві, інших – на скотарстві – забезпечила підвищення продуктивності праці та збільшення кількості життєвих благ. Обмін став регулярним. Паралельно складалось економічне відособлення виробників. Удосконалення знарядь праці та підвищення на цій основі продуктивності праці вело до того, що окрема моногамна сім’я без допомоги інших членів общини могла виробляти потрібний їй мінімум благ. Виробники починають відокремлюватись у веденні господарства. На цій основі виникає приватна власність, яка є основною формою соціально-економічного відокремлення виробників. У процесі економічного розвитку ремесло відокремлюється від землеробства – відбувається другий великий суспільний поділ праці.

Масштаби обміну різко зростають, розширюється кількість обмінюваних благ. Окремі господарські одиниці виробляють частину продукту тільки для обміну, а господарства ремісників, зазвичай, мають винятково товар-

ний характер. Проте ще упродовж тисячоліть більшість економічних суб’єктів виробляла продукти в межах традиційного господарства.

Переважно натуральним було господарство первісних общин, відособленої патріархальної селянської сім’ї, латифундій у рабовласницьких державах чи середньовічних феодальних маєтків. У такому господарстві існував замкнутий кругообіг продукту, що здебільшого не виходив за межі господарства. Воно було повністю відособленим від інших господарських одиниць у виробництві й у споживанні. Рівень споживання власників у такому господарстві залежав тільки від рівня виробництва. Правда, всередині цих господарських одиниць праця вже могла бути поділена між окремими людьми і групами людей. Наприклад, всередині латифундії був поділ праці між рабами, що виконували різні види робіт. Проте суспільного поділу праці між господарськими одиницями, наприклад, латифундіями здебільшого не існувало. У зв’язку з цим між ними не було товарного обміну.

Зміна натуральної форми виробництва товарною – тривалий історичний процес. В умовах економічного відокремлення виробників для перетворення натурального господарства в товарне досить лише спеціалізованого суспільного поділу праці. Проте для виникнення і поглиблення цього поділу праці потрібний не лише певний рівень розвитку економіки, а й підвищення мобільності робочої сили, розвитку таких рис у виробників, як ініціативність, винахідливість та діловитість, схильність до ризику та ін. Інакше кажучи, виробник має володіти навичками підприємця. Відсутність цих умов та рис, як і низки інших важливих передумов, стримують поглиблення суспільного поділу праці й продовжують життя натуральному господарству. Проте економічний прогрес веде до формування товарного як більш прогресивного. У товарній економіці докорінно змінюється економічне становище виробника. У традиційному індивідуальному господарстві економічне становище виробника стабільне і головно залежить від його трудових зусиль, якщо не брати до уваги інших чинників, наприклад, погодних умов, родючості ґрунтів тощо. Залежність виробника від природно-кліматичних умов у товарному господарстві зберігається і водночас виникає залежність від ринку. Внаслідок суспільного поділу праця кожного виробника є часткою суспільної праці й потрібна іншим членам

суспільства. Водночас діяльність виробника відокремлена, ведеться за власний рахунок і здебільшого орієнтована на невідомого покупця. Суспільна значущість продукту підтверджується тільки в тому разі, коли

на ринку його буде продано. Отож діяльність товаровиробника водночас є суспільною і відособленою. Суперечність між суспільним характером виробничої діяльності та її відокремленістю є основною суперечністю товарної економіки.

Залучення виробничої діяльності відокремленого виробника до складу сукупної праці (фактично продаж товару) – найскладніша та життєво важлива проблема для кожного виробника, адже в разі невдачі він може опинитись у катастрофічному становищі. Кругопотік продукту в його господарстві припиняється, і виробник не в змозі задовольнити своїх потреб та забезпечити поновлення виробництва. На певному етапі розвитку національної економіки посилюється дія закону зростання потреб людей. Структура суспільних потреб неухильно змінюється, а це означає, що виробники мусять до неї постійно пристосовуватися. Тому становище виробника в товарній економіці нестабільне і залежить від оцінки затрат його ресурсів ринком. У цьому полягає суперечливий характер товарної форми виробництва. Водночас їй притаманні й дуже сильні ознаки. Товарна економіка спонукає економічних суб’єктів до невпинного пошуку, змушує їх напружено працювати, постійно вдосконалювати засоби виробництва, поліпшувати якість створених продуктів та підвищувати продуктивність праці. Тільки така форма виробництва здатна нині забезпечити поступ національної економіки .

Отже, товарна форма виробництва усуває традиційну тому, що ефективніша, забезпечує неухильне зростання продуктивності праці та поступ національної економіки загалом. Розклад натурального, виникнення та зміцнення товарного господарства свідчить про серйозне прискорення економічного прогресу.

Важливим атрибутом товарної форми виробництва є конкуренція, змагальність виробників. Змагальність продуцентів існує у всіх фазах національної економіки, особливо наочно та відчутно це протікає на ринку – у сфері товарного обігу. Проте основа конкурентоспроможності, її стрижень – у сфері виробництва. У процесі розвитку товарної економіки відбувається еволюція конкуренції. У простому товарному виробництві об’єктами конкурентної боротьби виступали товари – речі, суб’єктами – дрібні виробники, а її знаряддям – ціна. У підприємницькому товарному господарстві коло суб’єктів і об’єктів конкурентної боротьби істотно розширюється, змінюється характер, методи й форми конкуренції. Однак первинна суть конкуренції, як боротьби кожного учасника за максимальний виторг, незмінна, як незмінний і її результат – відбір найефективніших господарських одиниць. Ця боротьба неминуче передбачає порівняння витрат і результатів. У процесі конкуренції дохід перерозподіляється на користь виробників, у яких співвідношення

“витрати–результати” оптимальне. Товарне виробництво можливе без конкурентної боротьби, змагальності виробників. Наприклад, в умовах феодально-цехової структури ремесла конкуренція практично була повністю заглушена. Цех приписував ремісникові, що виробляти, у якій кількості, якої якості, де і скільки мати знарядь праці, визначав технологію виробництва, час роботи, встановлював кількість учнів та підмайстрів, регламентувався продаж готових виробів, фіксувалися ціни, контролювалися закупівлі сировини.

Обмеження конкуренції може бути в умовах панування монополії – природної, державної чи змови підприємців. В адміністративно-командній економіці конкуренція виробників була повністю заглушена

монополізмом відомств і міністерств. Обмеження або усунення змагальності, конкуренції виробників підриває механізм, за допомогою якого відбувається оцінка того, що зроблено, порівняння витрат і результатів. Стимули до зменшення витрат виробництва, підвищення якості продукції і оновлення асортименту зникають. До того ж, у товарному господарстві, в якому приглушена або усунена змагальність виробників, може скластися такий механізм господарювання, коли частині виробників стає вигідним зростання витрат, чого не існує в радиційній формі організації виробництва. Відсутність конкуренції послаблює сильні ознаки товарного виробництва і посилює його слабкі та тіньові риси.

Товарна форма виробництва демонструє високу адаптивну здатність до різних форм власності, утворюючи в поєднанні з ними різноманітні соціально-економічні уклади. Ще в період розкладу первісної общини зародилося просте товарне виробництво. Таке товарне виробництво, пройшовши всі суспільно-економічні системи античності та середньовіччя, зберігається і нині в усіх країнах. Однак кількість осіб, що ведуть таке господарство, не зменшується, про що свідчать статистичні дані. У США сьогодні понад 15 млн таких господарських одиниць. Швидко зростають масштаби діяльності простих виробників і в Україні. У Давній Греції і в Стародавньому Римі поширеним було виробництво товарів на ринок і в ремеслі, і в сільському господарстві на основі рабської праці. Цей уклад товарного виробництва траплявся і в інших країнах протягом усього періоду нової історії. До Громадянської війни працю рабів активно використовували на плантаціях Півдня США. Німецькі нацисти намагались встановити рабовласницьке товарне господарство на тимчасово окупованих територіях інших країн. Працю в’язнів-рабів широко використовували в сталінському Гулагу. Історії багатьох країн відоме товарне господарство, яке ґрунтувалось на феодальних формах власності.

Ще в давнину зароджується уклад товарної економіки, який ґрунтувався на індивідуальній приватній власності та використанні найманої праці. Нині його називають капіталістичним. У середньовіччі цей уклад майже не простежується внаслідок повсюдного панування кріпосницьких відносин. Після демократичних революцій і Промислового перевороту він став панівним у країнах Західної Європи та США. Цей уклад забезпечує найвищу ефективність виробництва. Однак стосунки між підприємцями і найманими працівниками можуть загострюватися, що ослаблює виробничий потенціал цього укладу. У більшості країн поряд з приватно-капіталістичним виникли уклади товарної економіки, які ґрунтуються на колективних формах власності, наприклад, акціонерній, а також на державній. Хоча товарне виробництво, яке ґрунтується на колективних формах власності, здебільшого менш ефективне, але забезпечує вищий рівень економічної справедливості в суспільстві та його стабільність.

У СРСР та інших країнах радянського блоку існувала товарна економіка, яка ґрунтувалась тільки на державній формі власності. Щодо колгоспно-кооперативної форми власності, то вона була додатком до

державної. До того ж, колгоспно-кооперативна власність практично втратила ознаки колективної і повністю була підпорядкована державним структурам. Монополізм відомств та міністерств, які від імені держави

розпоряджались власністю, усунув конкурентні відносини. В усіх цих країнах товарна економіка втратила свої сильні ознаки, передовсім зникли мотиви до систематичної напруженої праці. Ринковий механізм працює,

як відомо, лише за умов конкурентних відносин. Тому такі сильні ознаки товарної економіки, як стимули до зниження витрат, економії та бережливості, з одного боку, а з іншого – запровадження інновацій практично не

виявлялися. Ця система товарної економіки зазнала повного краху. Які ж подальші перспективи товарної форми виробництва? Відповідь на це запитання життєво важливе для нашої країни. Від нього залежить вибір тих чи інших форм господарювання, орієнтація на ті або інші способи макроекономічної координації тощо. Теоретичні суперечки з цього приводу не нові, а ведуться ще із середини минулого сторіччя. З особливо гострою критикою цієї форми виробництва виступив К. Маркс і його послідовники. Всю силу свого

дослідницького таланту він спрямував на розвінчання товарної економіки і грошей. До речі, критика грошей

сягає глибини віків. Досить згадати софоклівське “...немає лиха гіршого за гроші...”.

Постає запитання: чим зумовлена така гостра критика товарних відносин К. Марксом? Як відомо, він належав до соціалістичного руху, головною метою якого було досягнення соціальної справедливості людей.

Саме з цих позицій і оцінювали перспективи товарної економіки. До середини ХІХ ст. у Західній Європі утвердився приватно-підприємницький уклад. Як уже зазначалось, у цьому варіанті товарної економіки найгостріше виявляються всі її суперечності, особливо між найманими працівниками і підприємцями.

По-перше, у підприємницькій товарній економіці по-новому сприймаються відносини основних економічних суб’єктів, що зумовлено такою обставиною. У докапіталістичних економічних системах відносини у виробництві ґрунтувались на особистій залежності рабів та кріпаків від їхніх господарів. Законності привласнення створеного продукту останні ніколи не ставили під сумнів. У підприємницько-товарній економіці процес привласнення виглядає інакше. І підприємець-власник, і найманий працівник особисто вільні люди, рівноправні громадяни своїх країн. Проте одна з цих сторін – наймані працівники – перебували в той період у незрівнянно гіршому становищі. Уже 16-годинний робочий день засвідчував відсутність економічних прав найманих робітників. До того ж у середині ХІХ ст. швидко зростає кількість тих, хто не знаходить роботи, або кого викидають за ворота підприємств. Безробіття стає одним з найбільших звинувачень товарної економіки, яке й досі її переслідує. Тому привласнення капіталістом створеного продукту виглядає як незаконне. Безперечно, що така соціально активна особа як Маркс не могла не поставити свого могутнього інтелекту на захист знедолених. По-друге, розширення товарних відносин привело до формування

загальнонаціональних ринків, що гостро поставило проблему ринкової рівноваги. Одним із основних знарядь порушеної макроекономічної рівноваги стає спад, який не лише потрясає національну економіку, а й

негативно впливає на все суспільне життя. Періодичне повторення спадів сприймається як симптом невигойної хронічної хвороби цього економічного організму. По-третє, самі економічні показники давали підставу думати про близький історичний розклад товарно-підприємницької економіки. Мова йде про тенденцію до падіння норми прибутку, яку зауважив ще Давид Рікардо. Це падіння кваліфікували як вияв суперечності мети товарно-підприємницького виробництва і засобів її досягнення, що ставило, здавалось, незборну перешкоду на шляху його розвитку.

Однак прогноз К. Маркса щодо перспектив товарної форми виробництва не підтвердився. У тих країнах, які проводили політику обмеження товарно-грошових відносин, розвиток економіки сповільнився порівняно з так званими ринковими економіками. З другої половини 80-х років у більшості країн радянського табору здійснювалися економічні реформи, спрямовані на утвердження в їхній економіці головних ознак ринкової системи. Чого не врахував К. Маркс у своєму прогнозі щодо товарної форми виробництва?

По-перше, впливу науково-технічного прогресу на розвиток і функціювання товарної економіки. З другої половини ХХ ст. ця економіка одержує постійні імпульси до прискорення розвитку з боку НТР. Швидке

зростання економіки по-новому поставило питання про відносини найманих працівників і підприємців. Хоча в усіх розвинених країнах наймані працівники становлять від 80 до 90% економічно активного населення, відчуження певною мірою вдалося подолати через розвиток акціонерної форми власності, систему управління та ін.

Розвиток національних економік і постійна боротьба найманих працівників за свої права привели до того, що в розвинених країнах встановився такий рівень ціни на робочу силу, який задовольняє на належному рівні не лише первинні людські потреби, а й потреби в послугах освіти, охорони здоров’я, відпочинку та ін. У розвинених країнах боротьба найманих працівників і підприємців як соціальних груп частково згладилась. Сьогодні небагато економістів ставить під сумнів потенціал товарної форми виробництва.

По-друге, сьогодні інакше виглядає і проблема ринкової рівноваги. Атомістичність структури національної економіки практично в усіх галузях у середині ХІХ ст. спричиняла те, що підприємці не знали масштабів виробництва ані в своїй країні, ані за її межами. Ніхто не міг знати заздалегідь хоча б приблизної кількісної оцінки співвідношення попиту і пропозиції. Недостатня поінформованість економічних суб’єктів про ринкову ситуацію і неможливість прогнозувати поведінку ринкових параметрів були зумовлені атомістичною структурою виробництва і ринку. Вона була причиною стихії та анархії. Тільки в ході конкуренції через взаємний тиск економічних суб’єктів один на одного формувалися потрібні макроекономічні пропорції. Величезну кількість ресурсів було затрачено марно. Така модель макроекономічної координації підривала

підмурівок всього суспільного життя. Складалось враження, що сліпа конкуренція руйнує підвалини товарної економіки. Укрупнення господарських одиниць, зміна характеру їхніх зв’язків, нові методи прогнозування майбутньої кон’юнктури зробили ринкове середовище більш визначеним для економічних суб’єктів. Хоча

економічних коливань в сучасній ринковій системі уникнути не вдається, вони уже не сприймаються як такі, що руйнують національну економіку.

Щодо закону норми прибутку до зниження, то оцінку його негативного, навіть руйнівного впливу на товарну економіку перебільшували. Дія цього закону аж ніяк не означає, що в тривалій історичній перспективі

норма прибутку прямує до нуля. Аналіз динаміки норми прибутку в ХХ ст., проведений багатьма економістами, не дає підстав до песимістичних висновків. Науково-технічний прогрес і зростання частки складної праці в національній економіці нейтралізувало дію закону тенденції норми прибутку до зниження.

Товарна економіка на кожному етапі свого розвитку передбачає відповідний механізм узгодження суспільного виробництва, виробників і споживачів, фізичної і монетарної економіки. Інакше кажучи, товарна

економіка у певний спосіб організована. Її головними началами є ринок, господарські одиниці та держава. Співвідношення цих основ в організації товарної економіки неоднакове на різних ступенях її розвитку. У

середньовічному ремеслі головним поєднувальним чинником Були господарські одиниці (цехи), які через право і почасти традиції повністю вилучили з товарної системи конкуренцію і ринковий механізм. На ранніх стадіях товарної економіки, по суті, безроздільно панує ринковий механізм організації товарної економіки. Організуюча роль ринку здійснюється поза волею і свідомістю учасників національної економіки. Хоча підприємці діють свідомо і цілеспрямовано, результат їхньої дії неможливо передбачити. Це пов’язано з тим, що ділових одиниць багато. Кожна з них має конкретну мету, а кінцевий результат підсумовує цю множину частин. Особливу вагу ринку в організації національної економіки описують поняттям “стихійно ринкова організація національної економіки”. Це поняття наголошує головну роль ринкового механізму в поєднанні елементів національної економіки. Ринкова організація виробництва – це синонім вільної конкуренції та атомістичної структури національної економіки.

У першій половині ХХ ст. підвищується рівень усуспільнення виробництва та посилюється роль двох інших складників організації економіки. Відповідно вага ринкового механізму в організації національної економіки помітно зменшується, можна сказати, підривається. Отже, в умовах посилення зв’язків економічних суб’єктів відбувається не підрив виробництва товарів, а стихійно-ринкової організації товарної економіки. Для прогнозування в сучасних умовах перспектив розвитку товарних відносин треба попередньо виявити напрями змін у фундаментальних основах товарної форми виробництва. Серед найважливіших таких умов – суспільний поділ праці та економічне відособлення виробників.

Суспільний поділ праці є матеріальною основою розвитку товарної форми виробництва. Він виявляється в трьох основних формах. “Якщо мати на увазі лише саму працю, то поділ суспільного виробництва на його

великі роди, як-от, землеробство, промисловість і т. д., можна назвати загальним... поділом праці, розпад цих родів виробництва на види і підвиди – частковим... поділом праці, а поділ праці всередині майстерні – одиничним... поділом праці”. Ця класифікація відображає, з одного боку, історичну послідовність виникнення форм поділу праці, а з іншого – ступінь його розвитку. Суспільний поділ як основний напрям підвищення продуктивності праці постійно прогресує. Як протікає цей процес? Початково виникають загальний і частковий поділи праці, які є безпосередньою матеріальною основою виникнення і розвитку товарної форми виробництва. Ці форми поділу створили великі матеріально відокремлені одна від одної сфери виробництва, злиття яких у відтворювальний організм за економічної відособленості виробників здійснюється через обмін життєвих благ як товарів.

Виникнення і становлення одиничного поділу праці як способу буття суспільного виробничого процесу відбувається в мануфактурі. Цей тип поділу праці виникає на основі часткового, який досягнув певного ступеня розвитку, коли виникає можливість аналітичного розчленування раніше єдиного процесу виробництва продукту на окремі операції. Розвиток суспільного поділу праці здійснюється через взаємодію часткового й одиничного поділу праці. Останній, виникнувши на основі часткового і відчуваючи на собі його безпосередню дію, зворотно впливає на частковий поділ праці. Розчленування процесу виготовлення товару на окремі незалежні операції містить в собі тенденцію до перетворення цих операцій, які виступають ланками одиничного поділу праці, на самостійні сфери виробництва, що стають тепер елементами часткового поділу праці.

Частковий і одиничний поділ праці передбачають різні способи взаємозв’язку окремих фаз виробництва продукту. Основною рисою взаємозв’язку цих фаз за часткового поділу праці є їх послідовність в часі.

Початок виробничого процесу на наступній фазі відбувається лише після того, як закінчилося виробництво на попередній, і вироблений на цих стадіях продукт через товарообмін увійшов як товар у наступну стадію

виробництва. Такий характер взаємозв’язку між внутрішньо залежними видами діяльності відображає стан національної економіки, коли окремі взаємозалежні й взаємодоповнювані процеси існують у вигляді

самостійних сфер виробництва, яке здійснюють відокремлені виробники. Поглиблення часткового поділу праці означає розширення товарних відносин.

Одиничний поділ праці змінює характер взаємодії фаз виробництва товару. Сукупний процес виробництва одного товару – це складна операція, переплетення багатьох операцій, які, будучи незалежні одна від одної, можуть доповнювати одна одну і здійснюватися одночасно поряд одна з одною. Ця одночасність визначає характер взаємодії різних видів діяльності. Виробничий процес, що ґрунтується на одиничному поділі

праці, творить зовсім іншу форму взаємозв’язку у виробництві продукту. Тут замість опосередкованого непрямого зв’язку, що маємо за часткового поділу праці, відбувається пряма взаємодія між його ланками.

Процес виокремлення і формування самостійних відособлених виробництв, що виступали раніше як одиничні виробничі процеси, прискорюється з переходом до машинної індустрії. Прогрес техніки веде до

спеціалізації різних функцій процесу виробництва, перетворення їх у відокремлені самостійні виробничі одиниці. Водночас у сучасних умовах інтенсифікується процес одиничного поділу праці. У межах транснаціональних корпорацій формується міжнародний одиничний поділ праці. Уже окремі підприємства, що можуть бути розміщені на різних континентах, є ланками одиничного поділу праці. Ці підприємства забезпечують окрему операцію чи операції виробничого процесу в межах великої корпорації. Децентралізована структура управління в великих корпораціях часто передбачає, що автономні виробничі одиниці виступають одна щодо одної як покупець і продавець. У розрахунках між ними нерідко використовують ринкові ціни. Це означає, що одиничний поділ праці нині може ґрунтуватися на товарних відносинах. Отже, в поглибленні суспільного поділу праці не можна знайти історичної межі товарної форми виробництва. Навпаки, у сучасних умовах навіть поглиблення одиничного поділу праці стимулює розвиток товарних відносин.

Товарна форма виробництва, з іншого боку, детермінується соціально-економічною відокремленістю виробників. Дослідники у 1970–1980-х роках твердили (окремі з них вважають і досі), що в товарній економіці відбувається процес підриву відокремленості, а, отже, і підриву товарної форми виробництва [49, с. 645-646]. Ось один з аргументів, за допомогою якого намагались обґрунтувати тезу про підрив відокремленості. Якщо розвиток суспільного поділу праці сприяє зростанню кількості відокремлених виробників, то процес усуспільнення праці якраз веде до встановлення тісних виробничих та інших взаємозв’язків між виробниками, обмежуючи, отже, самостійність і незалежність товаровиробників чи підриваючи їх відокремленість. Що

вищий рівень усуспільнення, то більше розвивається підрив відособленості. У цьому полягає кількісний аспект підриву і відокремленості, і товарного виробництва загалом.

Теза про підрив відокремленості дуже суперечлива. Вона ґрунтується, на наш погляд, на ототожненні різних аспектів відокремленості. Справді, у процесі розвитку національної економіки відокремленість виробничого процесу, тобто матеріально-технічна відособленість у різних суб’єктах господарювання підривається. Довгострокові коопераційні зв’язки, підряди, робота на замовлення тощо долають виробничу ізольованість ділових одиниць. Усталення зв’язків між останніми обмежує стихію товарної економіки, її некерованість. Проте встановлення тісних виробничих зв’язків між фірмами не підриває їхньої соціально- економічної відокремленості, бо вони залишаються відособленими власниками. Величина доходу, а відповідно і рівень споживання, залежать тільки від результатів діяльності кожної господарської одиниці. Кооперація, поєднання зусиль у виробничому процесі окремих суб’єктів господарювання не означає зрівнювання в розподілі витрат і доходів між ними. Принципи товарних відносин у цьому разі аж ніяк не ліквідовуються. Для усунення економічної відокремленості, що означає і товарної форми виробництва, потрібний такий рівень розвитку національної економіки, який усуває соціально-економічну неоднорідність праці та обмеженість ресурсів. Потрібна ще одна, уже не економічна, а суто психологічна умова: людина має подолати закладений природою

егоїзм, про який так переконливо сказав Адам Сміт. Людина мусить перемогти саму себе, щоб відпала потреба у товарних відносинах.

На початку ХХІ ст. в усіх країнах світу простежується потужна тенденція до розширення товарного виробництва. Вона зумовлена, по-перше, поглибленням суспільного поділу праці, збільшенням кількості економічно відособлених виробників. У США за останні чотири десятиріччя кількість відособлених виробників (господарських одиниць) зросла майже на 8 млн одиниць. В Україні різко розширюється кількість

ділових одиниць в умовах переходу до ринкової економіки. По-друге, вона зумовлена процесом перетворення науки в безпосередньо продуктивну силу. Матеріальні результати наукових досліджень у вигляді патентів, ліцензій, ноу-хау та ін. перетворились у товари. По-третє, зростання економічної значущості нематеріального виробництва. Послуги, які надають ці галузі, виступають як товари. Ще одним чинником розширення меж товарної форми виробництва є зростання чисельності населення та дія закону підвищення потреб людей.

У товарній економіці завжди є дві сфери – матеріально-речова, або фізична економіка та монетарна, або грошова. У вітчизняній економічній літературі фізичну економіку часто називають реальною. На наш погляд,

це не зовсім правильно, оскільки монетарна сфера також реальна, а не уявна. Тому термін “фізична економіка” точніший. Фізична економіка, як відомо, охоплює ресурси – працівників, природні багатства, капітал (засоби виробництва) та виготовлені життєві блага. Розвиток фізичної економіки характеризують за допомогою різних

показників обсягів виробництва й споживання конкретних товарів і послуг, зайнятості населення тощо. Фізична економіка, з одного боку, відбиває виробничий потенціал суспільства, а з іншого, – результат свого

функціювання. На думку багатьох економістів, працівники (або кажучи дещо ширше, трудові ресурси) – пропозиція їх робочої сили, їх кваліфікація, дисциплінованість, мотивація до праці – найважливіший складник фізичної економіки. Річ у тім, що інші складники ресурсів (наприклад, капітал, сировину або технологію) можна купити в інших країн. Протее застосування високопродуктивної техніки в національній економіці вима-

гає кваліфікованих працівників.

Ще одним складником фізичної економіки є природні ресурси – земля, корисні копалини, енергоносії, водні ресурси, клімат тощо. На планеті є лише кілька країн, що володіють такими багатими природними ресурсами, продаж яких дає їм змогу швидко розвивати національну економіку. Це, зокрема, Саудівська Аравія, Кувейт та деякі інші країни. Більшість країн світу небагата на природні ресурси. Проте навіть дуже бідні на них країни – Швейцарія, Японія чи Ізраїль – демонструють високі темпи зростання товарної економіки й забезпечують високий рівень життя своїх громадян. Одним із найцінніших природних ресурсів України є орні землі.

Сучасна фізична економіка передбачає щоразу більший за обсягом капітал та розгалуженішу виробничу інфраструктуру (устаткування, виробничі будівлі, дороги і т. д.). Для збільшення кількості капітальних благ потрібне обмеження поточного споживання упродовж десятиріч. У розвинутій товарній економіці від 10 до 20% національного доходу використовують для нагромадження капіталу; і навпаки, найбідніші країни

часто можуть заощаджувати лише 5% національного доходу. До того ж, значну частину цих невеликих заощаджень спрямовують на забезпечення зростаючого населення простими знаряддями праці. Крім трудових, природних ресурсів і капіталу, важливим складником сучасної фізичної економіки є технологія, яка охоплює також науково-дослідні й проектно-конструкторські розробки, менеджмент та підприємництво. Товарна економіка не може процвітати без власників чи менеджерів, які мають бажання ризикувати, відкривати нові підприємства, освоювати нові технології, розв’язувати трудові конфлікти і т. д. Основними елементом монетарної економіки є гроші й ціни, валютні курси, процентні ставки і т. д. Вони, наче своєрідний цемент, який поєднує окремі частини товарної економіки. Через гроші й ціни розподіляються ресурси між підприємствами та галузями, визначається обсяг споживання. Гроші – це питання життя і смерті кожної

господарської одиниці в товарній економіці.

Історія грошей налічує вже тисячоліття. Вчені неоднаково пояснюють процес виникнення грошей. Одні з них уважають, що гроші виникли стихійно в результаті розвитку обміну. Інші стверджують, що люди дійшли взаємної згоди щодо запровадження грошей. Та хоч би як пояснювали процес виникнення грошей, у їхньому розвиткові простежується кілька етапів.

На світанку цивілізації один продукт безпосередньо обмінювали на інший. Сьогодні такий обмін називають бартером. В обмін регулярно надходила незначна кількість продуктів (продукти скотарства, землеробства чи ремесла). Прямий обмін продукту на продукт відбувався лише за збігом бажань учасників угоди. Наприклад, власникові сокири був потрібен хліб, але власник хліба потребував не сокири, а м’яса. Безпосередній обмін сокири на зерно внеможливлювався. Тому з’явився посередник в обміні товарів, що його називають загальним еквівалентом. Поява загального еквівалента означає виникнення грошей, точніше – товарних грошей, які мають внутрішню вартість. В історії різних народів роль загального еквівалента виконували різні товари, але врешті-решт ця роль закріпилася за благородними металами – золотом і сріблом. З-поміж усіх товарів благородні метали за своїми природними властивостями найбільше пристосовані до виконання ролі грошей .

Однак застосування товарних грошей, зокрема благородних металів, також зумовило чимало проблем. Упродовж усієї історії торгівлі не вистачало золота. Тому виникли паперові гроші, потрібні не як такі, а для

тих товарів і послуг, які на них можна купити. Держава зосереджує у своїх руках випуск паперових грошей, що робить їх рідкісними, й забезпечує їм купівельну спроможність. Паперові гроші не мають внутрішньої вартості і є саме грішми, бо держава визначає їх як такі за допомогою закону.

Ще одним елементом монетарної економіки є ціна. У вітчизняній економічній літературі ведеться гостра дискусія навколо того, що виражає ціна. Більшість економістів нині уважає, що ціна – це кількість грошей,

яку сплачують за одиницю певного товару чи послуги. Ціни, як відомо, можуть формуватися двома способами – державними органами або ринковим механізмом. Наприклад, у СРСР ціни визначав Державний комітет цін. Такі ціни не відображають реальних витрат на виробництво продукту; вони не виконують основних функцій ціни. Ринкова ціна залежить від попиту і пропозиції. За зростання ціни попит зменшується, а пропозиція збільшується. У товарній економіці конкурентні сили пропозиції й попиту встановлюють ціну на рівні, за якого купівля і продаж зрівноважуються. Товарна економіка пристосовується до змін у потребах, у технології, пропозиції ресурсів й до інших важливих змін через ціни. Водночас конкурентна ринкова система через ціни ініціює технічний прогрес, підвищує рівень ефективності використання обмежених ресурсів.

Взаємодія фізичної і монетарної економіки в товарній формі виробництва є однією з найскладніших проблем макроекономіки. У ХХ ст. відбулося помітне зрушення у їх взаємодії. На ранніх етапах розвитку товарної економіки строгість золотомонетного стандарту, а також недостатньо розвинуті кредитні відносини обмежували вплив монетарного сектору на фізичний сектор національної економіки. Поглиблення суспільного поділу праці та спеціалізації виробництва, розширення господарських зв’язків і прискорення зростання економіки потребували дедалі більшого обсягу благородних металів для виконання функцій засобу обігу й засобу платежу. Проте внаслідок невеликих розвіданих запасів благородних металів і трудомісткості їх видобутку загальне зростання промислового виробництва випереджувало зростання золотовидобутку. Золото уже не задовольняло потреб у грошах для обслуговування дедалі більшого товарообороту. Цю суперечність двох складників товарної форми виробництва було подолано через усунення з обігу золота як грошового матеріалу і переходу до кредитних грошей та розвитку кредитних відносин. Унаслідок цих зрушень вплив монетарної економіки на фізичну посилюється, бо процентна ставка перетворюється в один із найважливіших складників макросередовища, яке в короткостроковому періоді помітно впливає на обсяг національного продукту. Основними елементами макросередовища є рівень процентних ставок, податкових ставок, валютних курсів, сподівання економічних суб’єктів тощо. Зростання ролі кредиту і кредитних відносин наприкінці ХІХ ст. спричинило глибокі зміни в товарній формі виробництва. Рух предметів споживання і капітальних благ, ресурсів і грошових коштів від виробників до споживачів або від власників до позичальників посередковується кредитними відносинами. У результаті товарно-грошове господарство перетворилось на товарно-кредитне.

Переростання товарно-грошового господарства в товарно-кредитне відбувається двома шляхами. З одного боку, золотогрошова система трансформувалась у грошову систему, у якій провідними є кредитні гроші. З іншого боку, розвивається комерційний і банківський кредит. Розвиток кредитних грошей і кредиту суттєво вплинув на елементи і потенціал товарної форми виробництва. Комерційний кредит, як відомо, надається в товарній формі – у вигляді товарів і послуг, оплата яких переміщується в часі. Це помітно розширює межі для реалізації товарів, збільшує сукупний попит, а відтак і обсяг національного виробництва. На товарну економіку істотно вплинув розвиток банківництва і кредитної системи. Банки мобілізують тимчасово вільні кошти домогосподарств і ділових підприємств й надають їх у позику тим, хто потребує. Кредитні відносини в розвинутій товарній економіці вплива ють на усі її частини, виходять за національній межі, пронизуючи міжнародні економічні відносини.

Розвиток кредиту суттєво впливає на всі елементи товарної форми виробництва, на функціональний розподіл доходів також. У повоєнний період у розвинених країнах доходи у вигляді процентів на капітал

систематично перевищували масу доходів, які давав підприємницький дохід.

Загалом, є підстави твердити, що розвиток кредиту і кредитних грошей докорінно змінив механізм функціювання товарної форми виробництва, подолав її стихійну організацію, підвищився рівень її стабільності та прогнозованості. У товарній економіці перехід продукту зі сфери виробництва у сферу споживання відбувається через купівлю-продаж. Між виробником і покупцем виникають зв’язки, які називають товарними відносинами. Ці відносини охоплюють коло стосунків і зв’язків у національній економіці, що пов’язані з переміщенням ресурсів і продуктів від одного власника до іншого. Основою товарних відносин можуть бути ціни і вартісного, і невартісного походження. Товарні відносини формуються незалежно від того, як встановлюються ціни – адміністративним чи ринковим шляхом, забезпечують ті ціни рівність сторін мінового відношення чи не забезпечують. Характерною рисою товарних відносин є те, що вони завжди здійснюються на основі платності. Економісти часто використовують термін “вартісні відносини”. У радянській економічній літературі, у якій панувала теорія трудової вартості, він мав чітке означення. Вартість тлумачили як уречевлену в товарі суспільну працю, згусток людської праці взагалі. На думку прихильників теорії трудової вартості, затрати праці на виробництво благ набувають форми вартості в умовах відокремлених виробників і споживачів, між якими виникають стосунки з приводу придбання цих благ. За К. Марксом, вартість це “...речовий вираз стосунків між людьми, суспільного відношення, – ставлення людей до їх взаємної виробничої

діяльності”.

Згідно з теорією трудової вартості, вартість блага не логічна конструкція, а відображення реальних зв’язків виробників і споживачів. Відносини економічних суб’єктів в умовах їх відокремлення надають затратам праці на виробництво життєвих благ особливої якості – вартості як суспільного визнанння праці, затраченої на виробництво благ. На думку прихильників трудової теорії вартості, там, де в обміні беруть до уваги затрати праці на виробництво різних благ, виникають вартісні відносини. У вітчизняній економічній науці нині відбувається відхід від теорії трудової вартості. Щоправда, публікації дають підстави до висновку, що немало економістів ще поділяють її положення і постулати. Водночас багато економістів після відновлення державної

незалежності України швидко засвоїли концепції вартості інших шкіл, які в радянський період оголошували ненауковими й апологетичними. Тому тепер маємо неоднакове тлумачення вартості й вартісних відносин

різними авторами. Тут загально розглянемо співвідношення товарних і вартісних відносин. Товарні й вартісні відносини нерідко ототожнюють, використовують як синонімічні категорії. Таке застосування цих категорій виправдане тільки за загальноекономічного підходу. За конкретнішого вужчого підходу ці категорії не збігаються. Вартісні відносини є ширшим поняттям, яке охоплює не лише товарні відносини, а й усі відносини між економічними суб’єктами, які відбуваються у грошовій формі. Наприклад, вартісними є відносини між домогосподарствами і державою з приводу частини їхнього доходу, який вилучається у вигляді податків. Трансферні, або передавальні платежі держави домогосподарствам також є різновидом вартісних відносин економічних суб’єктів. Вартісними є усі показники у грошовій формі, а також такі елементи товарного господарства, як гроші й ціна, витрати виробництва, валютний курс, заробітна плата, процент та ін. У вужчому розумінні під вартісними відносинами доцільно розуміти ту частину товарних відносин, яка здійснюється на основі врахування затрат ресурсів на виробництво обмінюваних продуктів. Такі відносини обміну забезпечують рівність сторін мінового відношення, створюючи однакові умови відтворення в економічних суб’єктів, їх можна назвати власне вартісними, або товарно-вартісними.

Товарно-вартісні відносини мають свій механізм, який забезпечує формування мінових пропорцій обміну. Найважливішими елементами цього механізму є індивідуально і суспільно допустимі затрати ресурсів,

суспільно нормальні умови виробництва і т. д. Сформована в процесі виробництва й обміну вартість виявляється в різних вартісних формах, які є їх зовнішньою оболонкою. Серед основних товарно-вартісних форм – такі категорії, як гроші, ціна, прибуток тощо. Основні елементи і форми власне вартісних відносин становлять товарно-вартісну вертикаль. Елементи цих відносин утворюють нижні шари вертикалі, а вартісні форми – її верхні яруси. Товарна економіка нормально функціює лише тоді, коли працюють всі ланки вертикалі, безперервно взаємодіють вартісні елементи і форми. Обов’язковою умовою функціювання товарно-вартісних відносин є присутність в національній економіці змагальності, конкуренції економічних суб’єктів.

Товарна економіка, яка ґрунтується на вартісних відносинах, є конкурентно-ринковою. Вона може бути, по-перше, суто ринковою, коли кожна галузь національної економіки має атомістичну структуру і недостатня економічна могутність ділових суб’єктів не дозволяє їм втручатися в роботу ринкового механізму. Приблизно такою булла економіка Англії у ХІХ ст. По-друге, економіка може бути змішаною, якщо вона ґрунтується на ринковому розв’язанні основних проблем її організації та державному регулюванні макроекономічних процесів. Однак може виникнути і такий стан приватно-товарної економіки, у якій функціюють лише вартісні форми, а нижні яруси вертикалі під впливом різних екзогенних сил усунені. Основною силою, яка спроможна

паралізувати функціювання вартісних елементів, є монополія, яка обмежує або повністю усуває конкуренцію. У монополізованій економіці механізм зведення індивідуальних витрат до суспільних допустимих не працює. У такій економіці ціни відриваються від їхньої вартісної основи, порушується еквівалентність обміну. У вартісних пропорціях відтворення виникають перекоси. Інакше кажучи, товарні відносини не ґрунтуються на

вартісних. Саме такий тип товарної економіки склався в СРСР у 1930-х роках і нині його називають адміністративно-командною економікою. Товарні відносини складаються між різними економічними суб’єк-

тами з приводу певних об’єктів. Об’єктом товарних відносин є різні економічні блага. Об’єктом цих відносин може бути тільки такий продукт або вид ресурсу, який має споживну вартість. Наявність споживної вартості є неодмінною передумовою виникнення товарних відносин з приводу певного блага. Що є показником споживної вартості блага? Споживною вартістю блага, як відомо, є його здатність задовольняти певні потреби людей. Для характеристики споживної вартості товару цього явно недостатньо. Товар має не просто споживну вартість, а й суспільну, або ринкову, споживну вартість, тобто здатність задовольняти потреби інших членів суспільства – покупців. Це означає, що споживна вартість товару існує тільки у зв’язку з виникненням у ній суспільної потреби. Якщо товар як такий корисний як річ, то вироблений понад суспільну потребу, перевищує величину платоспроможного попиту на нього, то виявляється, що він не має ринкової споживної вартості. Товарні відносини з приводу кожного блага в умовах насичення потреби в ньому завжди мають певні межі. Основним і вирішальним критерієм ринкової споживної вартості є те, що благо купують. Спочатку об’єктом товарних відносин здебільшого були товари, які існували у вигляді речей. У сучасній економіці дедалі більшої ваги набувають різноманітні послуги, зокрема інформаційні, які становлять фактично новий продукт у вигляді даних, повідомлень, інформації про об’єкти та процеси.

Продукти виробничої діяльності інколи називають роботою. Наприклад, будівельні роботи – не лише певний вид діяльності, а й її продукт. Матеріально-речовий продукт, створений у процесі матеріального виробництва, називають продукцією. Проте в останні роки цей термін часто вживають щодо результатів науково-інформаційного виробництва – “науково-технічна продукція”. Отже, у цьому разі об’єктом товарних відносин будуть робота чи науково-технічна продукція.

Сучасні вітчизняні економісти, досліджуючи об’єкти товарних відносин, використовують термін “благо”, який у радянській економічній літературі практично не вживали. Щоправда, українські економісти на початку ХХ ст. широко послуговувались цим терміном. На перший погляд, може видаватися, що благо – найширше по-

няття, яке охоплює всі об’єкти товарних відносин: продукти – результат виробництва, позаекономічні блага, які природа дарує людині, і ресурси. Проте “благо” як поняття належить, на нашу думку, до так званої емоційно забарвленої термінології. Навряд чи можна назвати благом такі об’єкти товарних відносин, як наркотики, вакуумні бомби чи протипіхотні міни. Внаслідок своєї забарвленості поняття “благо” найчастіше вживають з певним означенням, наприклад, економічне благо, благо індивідуального вжитку, капітальне благо, позаекономічне благо, громадське благо тощо. Тому поняття товару є найширшим виразом об’єктів товарних відносин. Річ у тім, що в економічному дослідженні об’єкт купівлі-продажу називають товаром, незалежно від того, якої форми набуває результат виробництва – речі чи послуги, приносить він користь чи шкоду здоров’ю людини; товаром можна також назвати будь-який вид ресурсів.

Більшість радянських економістів виходила з того, що товарні відносини можуть виникати лише з приводу речей, тобто ринкову споживну вартість можуть мати лише речі. Що стосується таких результатів праці, які не існують окремо від виробника, не переходять із форми руху у форму предметного існування (їх прийнято називати послугами), то вони, за поглядами радянських економістів, не мають споживної вартості.

Визначення споживної вартості послуг – це перший крок до проблеми вищого рівня: чи формуються у сфері послуг товарні відносини, чи створюється там національний дохід. Нині ця проблема актуальна. Річ у тім, що в усіх розвинених країнах простежується тенденція до випереджувального зростання сфери послуг. Частка зайнятих у цій сфері уже перевищила там дві третини зайнятих у національній економіці й далі зростає. Оплата послуг займає дедалі більшу частку в споживчих видатках населення. Більшість видів послуг є платними. До того ж, що вища частка населення, яка зайнята в нематеріальному виробництві, то, зазвичай, вищий рівень економічного розвитку країни. Наприкінці 1960-х років у радянській економічній літературі відбулась дискусія з приводу сфери, у якій формуються товарні відносини. Ця дискусія набула форми полеміки з приводу артісної природи послуг. Хоча й ця дискусія не привела до однозначного тлумачення сфери, у якій формуються товарні відносини й створюється національний продукт, вона все ж розкрила низку важливих моментів. Передовсім

виявилось, що так зване речове тлумачення продуктивності праці надмірно вузьке. Частина економістів взагалі поставила під сумнів потребу розчленування праці на продуктивну й непродуктивну.

Обмежувальна концепція продуктивної праці виходить з того, що товарні відносини формуються тільки у сфері, у якій результат праці одержує певне матеріально-речове втілення, а доходи осіб, що зайняті у сфері послуг, наприклад, при її підприємницькій організації – це заробітна плата, прибуток тощо є вирахуванням з вартості, що створена у сфері матеріального виробництва.

Речове тлумачення продуктивної праці веде до висновків, які суперечать реальній дійсності. Один із цих висновків такий: збільшення питомої ваги зайнятих у сфері нематеріального виробництва означає не що інше, як те, що життя дедалі більшої кількості населення залежить від щоразу меншої частки робочої сили, зайнятої виробництвом речей. Другий, не менш дивний, висновок зокрема з позиції теорії трудової вартості, можна сформулювати так: щоразу більший за фізичним обсягом національний дохід втілюється у все меншій масі вартості, оскільки чисельність працівників у сфері виробництва речей, переважно в розвинутих країнах, зменшується. Загалом за такого тлумачення продуктивної праці сфера товарних відносин невиправдано звужується, а більша частина сучасної економіки розглядається як економічно безплідна.

На порозі ХХІ ст. уже небагато вітчизняних дослідників виходять з вузького розуміння продуктивної праці. Правда, звужене тлумачення продуктивної праці ще трапляється у підручниках та навчальних посібниках (навчально-методична література завжди була найбільш консервативною), а також у довідковій літературі.

Більшість авторів уважає, що продукт не обов’язково має набувати форми речі, щоб з приводу нього могли скластися товарні відносини. Виробничі й особисті послуги – освіти, медицини, сфери культури, побуту, науки, транспорту, сфери інформації і т. д. – є невід’ємною частиною національного продукту і з приводу послуг цих галузей виникають товарні відносини. Обсяг і якість послуг та інформації – один із найважливіших показників рівня економічного розвитку країни і рівня життя населення. Загалом можна сказати, що те, що є працею, не може бути непродуктивним.

Основними суб’єктами товарних відносин є домогосподарства, фірми (ділові підприємства) та держава. У радянській економічній літературі поняття “домогосподарство” практично не використовували. Його почали активно застосовувати українські економісти з середини 90-х років. У вітчизняній літературі нині здебільшого під домогосподарством розуміють економічну одиницю, що “складається з однієї або більше осіб, які ведуть спільне господарство, дбають про сімейний добробут, виконуючи такі функції: 1) забезпечення чинниками виробництва економіки країни; 2) використання власних коштів для поточного споживання товарів і послуг, заощадження з метою задоволення власнихпотреб”.

У товарній формі виробництва з приватною власністю домогосподарства є власниками різних видів ресурсів. У їхній власності повністю перебуває найцінніший економічний ресурс – праця, а також підприємницький хист. Крім того, домогосподарства володіють землею, капіталом, крамницями, транспортними засобами, цінними паперами та іншими активами. У сучасній ринковій економіці домогосподарства постачають ці ресурси підприємствам, отримуючи доходи у вигляді заробітної плати, ренти, процента і прибутку. Грошові доходи від продажу ресурсів домогосподарства спрямовують на купівлю споживчих благ. Через видатки свого грошового доходу домогосподарства виявляють попит на товари і послуги. В економічній науці понад два століття точиться гостра полеміка навколо питання про те, що домогосподарства продають робочу силу підприємницькому секторові, або, інакше кажучи, про товарні відносини між працею і капіталом. Відношення найму робочої сили було і в системах натуральної економіки. Проте товарних відносин між найманими працівниками і наймачами там не виникало. Різні дотоварні форми найму робочої сили (наприклад, робота за наймом особистих слуг) пов’язані зі споживчим використанням частини доходу наймача. Товарні відносини між особами виникають лише тоді, коли робочу силу використовують для виробництва певної товарної продукції і для цього авансують капітал. За товарного найму робочої сили маємо капітало вкладення, а не споживання доходу.

Товарні відносини з приводу робочої сили поширилися з епохи первісного нагромадження капіталу. Ці відносини формуються тоді, коли особисто вільні люди втрачають засоби виробництва (землю й знаряддя

праці) і змушені найматися до тих, хто зумів зосередити грошові багатства й капітальні блага. Прихильники марксистського підходу вважають, що товарні відносини праці й капіталу постають у спотвореному, замаскованому вигляді. Вони твердять, що на поверхні суспільства створюється враження, що об’єктом товарних відносин найманого робітника і підприємця є праця робітника. Проте, на думку прихильників марксизму, об’єктом товарних відносин найманого працівника і підприємця є не праця, а лише здатність до праці. Хоча підприємець зацікавлений саме в праці найманих робітників, але придбати її він може тільки через товар робочу силу. Характеризуючи вартісні відносини, акт купівлі-продажу робочої сили, К. Маркс зазначав, що “...фактично тут купується праця, хоч це й опосереднено обміном на робочу силу, а не прямо на працю...”.

Відповідно до марксистського погляду, у товарних відносинах праці та капіталу відображено процеси формування часток найманих працівників і власників засобів виробництва в новоствореній вартості. Частку власника ресурсів визначає маса додаткової вартості, а найманого працівника – вартість робочої сили. Вартість робочої сили визначається розміром видатків на підтримання житла і працездатності найманого робітника, утримання його сім’ї, одержання потрібної кваліфікації. Додаткова вартість виступає як надлишок вартості над вартістю робочої сили, який створюють наймані працівники і привласнюють власники засобів виробництва.

Формування товарних відносин між найманими працівниками і власниками засобів виробництва, на думку прихильників марксизму, означає зміну фундаментальних принципів цих відносин. У відносинах між діловими підприємствами, виробниками і споживачами життєвих благ зберігається загалом еквівалентний характер обміну. У його основі лежить одвічний принцип товарних відносин – затрати праці на виробництво обмінюваних товарів; марксисти, як відомо, виходять з теорії трудової вартості. З виникненням купівлі-продажу робочої сили в мінових відносинах найманого працівника і підприємця діє інший принцип товарного обміну. Власники капітальних благ повертають не всю вартість, створену найманим працівником, а лише ту частину, яка потрібна для відтворення робочої сили. Відносини власника капітальних благ і найманого працівника, на думку прихильників марксизму, – це заперечення власне товарних відносин. Принцип еквівалентності тут істотно порушений. На думку прихильників марксизму, під оболонкою товарних приховуються відносини нерівності й експлуатації. Товарні відносини з приводу купівлі-продажу робочої сили

безперервно розширюються, про це свідчить і тенденція до збільшення чисельності найманої робочої сили, і її частки в економічно активному населенні розвинених країн. У середині ХІХ ст. працівники за наймом становили ще зовсім незначну частку самодіяльного населення. Загальна чисельність зайнятих у промисловості найманих працівників провідних розвинених країн не перевищувала 9 млн осіб. На початку ХХІ ст. таких

працівників у світі – понад мільярд осіб. Питома вага найманих працівників в економічно активному населенні розвинених країн збільшилась з 53% у 1900 р. до 84% 1975 р. і майже 90% наприкінці 90-х років. В окремих країнах, наприклад, у США, частка найманих працівників ще вища.

Ще одним суб’єктом товарних відносин є фірма, або ділове підприємство, яка є організаційно-економічною і правовою структурою підприємницької діяльності. У сучасній світовій економіці близько 40 млн фірм, із яких приблизно половина припадає на США. Виникнення фірм стало важливим чинником прискорення економічного і соціального прогресу.

Упродовж тисячоліть виробництво і споживання навіть за наявності товарних зв’язків відбувалось у межах домогосподарства. Проте з поглибленням поділу праці, розвитком і захистом приватної власності та свободи особи виокремлюється фірма, яка є незалежним економічним суб’єктом. За кілька останніх сторіч розвинулось багато різновидів правового статусу фірм, який визначає її стосунки з іншими економічними суб’єктами. Основними правовими формами фірми є одноосібне володіння, партнерство та корпорація. Кожна з форм має переваги, і недоліки. У діловому підприємстві поєднуються економічні ресурси – земля, капітал, праця і підприємницький хист. Фірми виготовляють товари і надають послуги та формують їх пропозицію. Водночас фірми індукують велику частину попиту, оскільки купують в інших фірм капітальні блага. Використовуючи обмежені ресурси, фірми в товарній економіці намагаються задовольнити безмежні потреби людей і суспільства. У цій економіці фірми, яким вдається раціонально витрачати ресурси, виживають і процвітають, інші – банкротують; безперервно виникають нові фірми і зникають старі.

Основним інструментом, що дає змогу узгодити дії ділових підприємств між собою, а також їхні зв’язки з домогосподарствами є система цін, або ринковий механізм. Цей механізм визначає місце і значення кожної ділової одиниці у виробництві конкретного блага. Діяльність ділових одиниць у приватній товарній економіці великою мірою залежить від структури ринку. Ринковий механізм найкраще працює за досконалої конкуренції. Проте парадокс ринкового механізму полягає в тому, що його функціювання стимулює виникнення недосконалих ринкових структур, у яких ділові одиниці можуть впливати на ринкові ціни. Фірми намагаються усунути конкуренцію, щоб привласнювати високі прибутки. Вони, наприклад, можуть укладати таємні угоди. Ще А. Сміт писав: “Представники однієї галузі рідко зустрічаються один з одним, але коли така зустріч відбувається, розмова між ними закінчується... якимось маневром з метою підвищення цін”.Економічний розвиток і технічний прогрес стимулюють концентрацію виробництва. Ефективні нові технології дають змогу кільком великим фірмам задовольняти потреби країни в певному продукті, що може призвести до монополізації економіки. Монополія виявляється як зосередження в руках найбільших фірм значної частини капітальних благ і відповідно випуску продукції в одній чи декількох галузях економіки та найбільш передових факторів виробництва – висококваліфікованої робочої сили, винаходів, науково-технічних новинок тощо. Монополія забезпечує собі істотні переваги порівняно з іншими діловими одиницями майже у всіх сферах діяльності. Її величезна творча сила як економічного суб’єкта дає змогу їй у певних межах маніпулювати цінами, завищувати їх, забезпечуючи собі високі прибутки.

Великі корпорації ведуть ретельний облік витрат матеріальних, трудових та інших видів ресурсів на вироблювану продукцію, враховують місткість ринку, намагаються розширити її через рекламу і регулювати

співвідношення попиту і пропозиції; вони можуть заглушувати імпульси, що йдуть від попиту і деформувати галузеву структуру національної економіки. Отже, монополії мають змогу вибирати оптимальний з погляду

вилучення прибутку варіант економічної поведінки і прогнозувати суспільно допустимі витрати ресурсів. Для регулювання проблем, пов’язаних із монополістичною поведінкою ділових підприємств держава запроваджує спеціальне законодавство.

Важливим суб’єктом товарних відносин є держава. Уже в добу рабовласництва держава створює правову базу економіки, тобто визначає права власності, установлює “правила гри”, що регулюють відносини кредиторів і позичальників, продавців і покупців, забезпечує виконання угод. У цей період держава запроваджує систему податків, нерідко виступає продавцем на ринку, тобто безпосередньо вступає в товарні

відносини. В епоху раннього феодалізму товарні відносини помітно звузились, що зменшило роль держави як суб’єкта товарних відносин. Однак у ХV–ХVІІІ ст. розширюється обмін і пожвавлюються товарні відносини. Держава закріплює за собою здійснення низки важливих функцій передовсім карбування монет і організацію грошового обігу, що є передумовою здійснення товарних відносин. У цей період панували ідеї меркантилізму, згідно з якими державна влада має забезпечувати привілеї для вітчизняних підприємців і комерсантів на внутрішньому та зовнішньому ринках. Інакше кажучи, держава своєю політикою мала створювати переваги для вітчизняних підприємців у товарних відносинах, зокрема сприяти експорту готової продукції, сприяти імпорту дешевої сировини і підтримувати національного виробника, обмежувати імпорт промислових товарів та експорт сировини тощо. Наприкінці ХVІІІ ст. в умовах формування ринкової системи на зміну меркантилізму приходять ідеї економічного лібералізму, які заперечували необхідність участі чи втручання держави в товарні відносини. Згідно з цими поглядами, товарна економіка здатна до саморегулювання; вона функціюватиме ефективніше, якщо держава не втручатиметься у товарні відносини. Основним принципом економічного лібералізму був принцип “laissez faire”. Ці погляди поділяли А. Сміт, Д. Рікардо, Дж. С. Міль, А. Маршал та інші економісти. В умовах формування ринкової системи держава не стільки втручалася в товарні відносини, скільки сприяла зміцненню цих відносин. У цей період держава відіграла головну роль у формуванні товарних відносин, наприклад, утверджуючи нову дисципліну праці, впливаючи на вартісні відносини найманих працівників і підприємців. Після Промислового перевороту й утвердження системи вільного підприємництва втручання держави у сферу вартісних відносин праці й капіталу дещо ослабло. Витіснення робітників машинами й утворення безробіття, зростання пропозиції праці з боку дрібних виробників, що розорилися, дали підприємцям змогу і без допомоги з боку держави впливати на вартісні відносини праці й капіталу, забезпечуючи їх формування на свою користь. Однак було б неправильно думати, що в цей період держава взагалі не втручалася в товарні відносини. Держава зосередила емісію банкнот у центральному банку і була регулятором і гарантом цієї емісії. В останній третині ХІХ ст. простежувалось одержавлення певної частини капітальних благ, і держава дедалі більше перетворювалась в суб’єкта товарних відносин безпосередньо у сфері виробництва. У першій третині ХХ ст. ринкова економіка підійшла до межі, за

якою економічне відтворення вже не могло здійснюватись без активного втручання держави. Особливо помітно це виявилось в роки Великої депресії. Для стабілізації національної економіки держава розвиває власний виробничий сектор, привласнює через систему оподаткування значну частку національного доходу і перетворюється у велику економічну силу. Держава стає власником і виробником, продавцем і покупцем,

позичальником і кредитором і т. д., а отже, постійним суб’єктом товарних відносин. У 50–70-ті роки в розвинених країнах простежувалось посилення втручання держави у вартісні відносини найманих працівників і підприємців. Держава не лише стала суб’єктом товарних відносин, її економічна сила дає змогу впливати на всю їх систему, на їх ключові елементи і форми – формування суспільно допустимих затрат ресурсів і грошові

відносини. За останні кілька десятиріч істотно розширився арсенал знарядь, за допомогою яких держава впливає на товарні відносини. Крім таких традиційних, як зовнішньоекономічний протекціонізм чи податки,

нині широко використовують регулювання зайнятості й тривалості робочого дня, монетарні інструменти тощо.

Держава прагне впливати на товарні відносини не лише всередині країни, а й на світових ринках. З цією метою вона регулює курс валюти й облікову ставку, щоб активно впливати на рух товарів і капіталу між країнами, використовує різні методи заохочення експорту та обмеження імпорту, намагається впливати на співвідношення попиту і пропозиції певних благ і т. д. Важливим напрямом діяльності відповідних державних

інститутів стало прогнозування товарних відносин з приводу різних благ. Це дає змогу національним фірмам вибрати раціональну з погляду вилучення прибутку ринкову поведінку, прогнозувати зміну потреб тощо.

На основі товарної форми виробництва можуть складатися різні економічні системи – ринкові та командні. Проте перш ніж аналізувати суть економічної системи та її механізми, з’ясуймо суть національної економіки. Річ у тім, що товарна форма виробництва функціонує в межах відособлених національно-державних одиниць, тому в аналітичній економії говорять про національну економіку. Цього терміна не використовували в радянській економічній літературі, але за кілька останніх років, завдяки науковим зусиллям С. Злупка, він активно поширився. Його застосовують уже в навчально-методичній літературі. У підручнику з економічної теорії львівських авторів подано таке визначення національної економіки: “Це сукупність галузей, підприємств і організацій, які функціонують у межах певної держави і забезпечують процес суспільного відтворення». Інакше кажучи, національна економіка – це сукупність об’єктів, ресурсів і факторів, що забезпечують розвиток господарства суверенної держави. Це визначення категорії “національна економіка” досить містке і логічне. У ньому акцентується увага на ділових одиницях як ядрі національної економіки. Водночас ця категорія, на нашу думку, має містити також домогосподарства, які є основними постачальниками робочої сили в ринковій економіці та власниками усіх інших ресурсів. Процес виробництва завжди відбувається в межах певного природного середовища. Тому можна дати таке широке визначення національної економіки: “Це сукупність домогосподарств, підприємств, відповідних державних інституцій і установ, інфраструктури та різних активів у межах певного природного середовища та державної території”. У вузькому розумінні під національною економікою доцільно розуміти ділові підприємства та об’єкти інфраструктури. Сукупність підприємств і виробництв, які виготовляють однакову або подібну продукцію, як відомо, називають галуззю. Тому кажуть, що національна економіка складається з галузей. Співвідношення між обсягами продукції, які створені в окремих галузях становить галузеву структуру національної економіки. У галузевій структурі нині доцільно виділяти галузі матеріального і галузі нематеріального виробництва. Хоча деякі автори дотримуються ще радянської класифікації, виокремлюючи галузі виробничої і невиробничої сфери. Історично національна економіка формується з утворенням централізованих держав та витісненням натуральної форми виробництва товарною. У національній економіці у зв’язку з виробництвом величезної кількості товарів і послуг такою ж кількістю економічних суб’єктів доводиться розв’язувати безліч економічних проблем. Наприклад, що виробляти, тобто які блага і в якій кількості? Як виробляти блага? Які ділові підприємства мають це робити – приватні чи державні? Для кого виробляти блага, тобто як розподіляти виготовлені блага між різними

індивідами та домогосподарствами? І багато інших. Тому в національній економіці мають існувати відповідні механізми розв’язання цих проблем, тобто відповідна економічна система.

У ХХ ст. у товарній формі виробництва відбулись глибокі зміни, які охопили не лише її фізичну частину – матеріальні ресурси, технологію та джерела енергії, а й монетарну – гроші, ціни, кредит і т. д. Ця форма виробництва демонструє високу адаптивну здатність до різних типів і форм власності та економічної культури різних народів. Причинами виникнення і розвитку товарної форми виробництва є суспільний поділ праці, економічна відокремленість виробників та обмеженість ресурсів і життєвих благ. Зростання масштабів товарної економіки зумовлюється нині взаємодією одиничного та часткового поділу праці, збільшенням кількості відособлених виробників, зростанням значущості нематеріального виробництва та збільшенням чисельності населення тощо. У товарній економіці перехід блага зі сфери виробництва у сферу споживання відбувається через купівлю-продаж. Між виробником і покупцем виникають стосунки, які називають товарними відносинами. Характерною рисою товарних відносин є те, що вони завжди здійснюються на основі платності. Економісти часто уживають термін “вартісні відносини”.

Товарні й вартісні відносини можна використовувати як синонімічні категорії тільки за загальноекономічного підходу. За конкретнішого, вужчого, підходу ці категорії не збігаються. Вартісні

відносини є ширшим поняттям, яке охоплює не лише товарні стосунки, а й усі відносини між економічними суб’єктами, які відбуваються у грошовій формі. У вужчому розумінні під вартісними відносинами, або, точніше, товарно-вартісними, доцільно розуміти ту частину товарних відносин, яка здійснюється на основі врахування затрат ресурсів на виробництво ринкових благ та їх суспільної цінності. Функціювання товарних відносин передбачає обов’язкову присутність у національній економіці змагальності, конкуренції ділових

одиниць. Обмеження або заглушення конкуренції означає, що не працює механізм формування допустимих витрат. Національна економіка, що ґрунтується на товарно-вартісних відносинах, є конкурентно-ринковою.

Ця економіка може бути чисто ринковою, коли кожна галузь економіки має атомістичну структуру та недостатня економічна могутність ділових одиниць не дозволяє втручатись в роботу ринкового механізму.

Приблизно такою була економіка Англії в ХІХ ст. Товарна економіка є змішаною, якщо в макроекономічній координації поряд з ринком беруть участь держава та ділові одиниці. Змішана економічна система сформувалась у багатьох країнах у другій половині ХХ ст. У 20-30-х роках у СРСР склався своєрідний тип товарної економіки, в якій була повністю усунена конкуренція і товарно-вартісні відносини не формувались. У командній економіці використовували товарно- грошові форми, в основі яких перебували не вартісні, а своєрідні монопольні ціни, які встановлювали спеціальні державні органи. Такі ціни виконують лише розподільну функцію, а найважливіші їх функції – облікова, інформаційна та рівноважна – відключені. Усунення вартісних відносин, а водночас і рівноважних цін із товарної економіки спричиняє чимало негативних наслідків – перманентну розбалансованість економіки, монопольне становище виробника на ринку, дефіцит і затоварювання тощо. У безконкурентній товарній економіці формується затратний механізм господарювання, оскільки прибуток не виконує своєї стимулювальної функції. Така економіка не сприймає інновацій і зрештою занепадає. На основі товарної форми виробництва складаються різні економічні системи. У вузькому розумінні економічну систему доцільно визначати як певний спосіб організації національної економіки. Щодо широкого визначення економічної системи як категорії, то унаслідок величезної кількості її складників, суперечливих і неоднозначних зв’язків між ними сформулювати його практично неможливо. Тому доцільно розглядати елементи організації національної економіки, які в сукупності і становлять економічну систему. Основними складниками економічної системи є, по-перше, механізм узгодження діяльності суб’єктів

господарського життя; по-друге, механізм розподілу і перерозподілу створеного національного продукту; по-третє, механізм реалізації власності на виробничі ресурси та виготовлені життєві блага; по-четверте, грошовий механізм, механізми оподаткування, інвестування, кредитування, механізми наймання і звільнення рацівників, допомоги з безробіття і т. д.

У вітчизняній економічній науці є два головні підходи до визначення природи економічних систем, однак вони не дають змоги пояснити соціально-економічних процесів, які розвинулись у багатьох країнах наприкінці ХХ – на початку ХХІ ст. Сучасні економічні процеси в Росії та інших азійських державах, населення яких схильне до егалітарно-колективістських цінностей, значною мірою спростовують тезу про те, що цінності обов’язково витворюють певний тип політичного правління та економічну систему. Ці країни однозначно стали на шлях приватизації і формування ринкової економічної системи. З іншого боку, приватизація державної власності в розвинених країнах у 1980- 1990 рр. і масова приватизація так званої загальнонародної власності в пострадянських країнах не підтверджує тези ліворадикальної політекономії про природно еволюційний процес розвитку відносин власності. Тільки одночасне застосування інструментарію обох цих підходів дає змогу пояснити ці соціально-економічні процеси. Останніми роками помітно розширився арсенал знарядь, які використовують економісти для дослідження товарної форми виробництва. У вітчизняній економічній науці сформувалась нова методологія її макроекономічного аналізу, яка містить низку постулатів.

Цю методологію поділяють прихильники основного потоку макроекономіки. Найважливішими із постулатів в макроекономічному аналізі товарної форми виробництва є такі: національний продукт створюється в усіх сферах національної економіки; усі фактори виробництва створюють національний дохід; національний продукт розподіляється між факторами виробництва відповідно до граничного продукту фактора. Складником методології макроекономічного аналізу є філософія макроекономіки, що відображає сукупність принципів

побудови найефективнішої стабільної економічної системи. Більшість вітчизняних економістів-теоретиків тяжіє до лівокейнсіанської філософії макроекономіки.

Основні складники товарної форми виробництва дуже стійкі, і механізм товарних відносин не змінювався. Розвиток національної економіки, особливо після Промислової революції, розширив межі цих відносин і вплинув на їх окремі елементи. Особливо глибокі зміни у товарних відносинах відбулися у другій половині ХХ ст. у зв’язку з прискоренням економічного розвитку та кардинальними змінами в організації і функціюванні ринкової системи. Упродовж сторіч галузі й ринки характеризувались атомістичною структурою, а товарні відносини ототожнювались з непередбачуваністю і стихією. Стихія ринку генерувалась неспроможністю ділових одиниць прогнозувати співвідношення попиту і пропозиції, місткість ринку, максимально допустимі витрати тощо. У другій половині ХХ ст. у країнах із розвиненою ринковою економікою складається олігопольна структура багатьох галузей і ринків, збільшується обсяг інформації, що дає змогу надійніше прогнозувати основні параметри ринку. Ринкове середовище стає більш визначеним для економічних суб’єктів.

Вартість блага формується на підставі витрат усіх ресурсів, а не лише затрат праці. Вартість блага – це оцінка виробником його бухгалтерських та економічних витрат на виробництво цього блага. Ціна блага формується в ході взаємодії вартості виробників, що визначає пропозицію блага, та суспільної цінності блага, яка віддзеркалює корисність блага для споживача і лежить в основі попиту на нього. Вплив корисності на ціну особливо сильний у короткостроковому періоді, а в довгостроковому періоді зростає роль вартості у формуванні ціни блага. Закон вартості діє вже кілька тисячоліть і демонструє високу адаптивну здатність до різних типів і форм власності. Його глибинну суть можна звести до того, що обмін більшості життєвих благ здійснюється на підставі взаємодії на ринку їх вартостей і цінностей. Економічна історія багатьох країн свідчить, що закон вартості діє лише за певних суспільно-економічних умов. Такими умовами є відносини конкуренції в національній економіці й відтворюваність обмінюваних продуктів. Закон вартості діє тільки за умов реальної юридичної рівності сторін мінового відношення.

У розвиненій ринковій економіці об’єктом товарних відносин є блага, що є результатом невідтворюваної праці. До цих благ передовсім належать твори мистецтва. Вартісні закономірності не поширюються на

обмін цих благ. Ціни на твори відомих майстрів виведені з-під дії закону вартості й формуються лише на підставі цінності. Останніми десятиліттями коло благ, ціноутворення на які виходить за вартісні межі,

розширилося. Зокрема такими благами є результати наукової та винахідницької діяльності.

Одним із найважливіших складників товарної форми виробництва є гроші – знаряддя зв’язку, яке забезпечує рух ресурсів, продуктів і доходів між різними економічними суб’єктами. Упродовж сторіч основою грошових відносин економічних суб’єктів було золото, за допомогою якого визначали ціни всіх інших товарів та обмінювали життєві блага. Еволюція грошей розпочалася з виникненням функціональних форм грошей. У другій половині ХХ ст. у грошових відносинах відбулися зміни, мабуть найглибші від часу їх виникнення. Центральною ланкою грошових відносин стали позбавлені внутрішньої вартості кредитні гроші, які є нині не знаком золота, а первинні щодо нього. Низка чинників визначає вартісний вміст сучасних грошей. Кожна грошова одиниця репрезентує частину виготовленого ВВП. Організація господарки неможлива без цін у суспільствах, які ґрунтується на поділі праці у виробництві й відособленні індивідів в особистому споживанні. У другій половині ХХ ст. у всіх національних економіках рівень цін підвищувався. Передінфляційну основу в сучасній ринковій економіці становить звуження сфери товарних відносин унаслідок розвитку процесу інституціоналізації. Зростання загального рівня цін підживлюється також багатьма процесами монетарного і немонетарного походження. Найчастіше зростання цін спричиняють вищі темпи зростання сукупного попиту порівняно з темпами збільшення національного продукту. У сучасній економіці зростання витрат на одиницю

продукції також індукує інфляцію. Загалом інфляція є нині багатофакторним процесом. Ринкове реформування командної економіки індукує імпульси до зростання загального рівня цін. Інфляційний процес у перехідних

економіках живлять джерела, успадковані від проінфляційної командної економіки, і джерела трансформаційного періоду, що випливають із поточної розбалансованості економіки. У більшості країн із перехідною економікою джерелом високої інфляції після початкового вибуху цін унаслідок лібералізації була монетизація бюджетного дефіциту. У вітчизняній економіці закладено сильний інфляційних потенціал. Повільна структурна перебудова економіки України та високий рівень її монополізації постійно загрожують стабільності у сфері цін. Обмеженість ресурсів, суспільний поділ праці, а також різні внутрішні та зовнішні збурення в національній економіці спричиняють потребу в макроекономічній координації у будь-якій економічній системі, яка ґрунтується на товарній формі виробництва. Цю координацію забезпечують три основні підсистеми – ринковий механізм, ділові одиниці, їхні організації та держава. У процесі розвитку

національної економіки ринковий механізм втрачає здатність до її самостійної макрокоординації і відповідно зростає роль держави. У 80- 90-х роках ХХ ст. відбулися глибокі зміни в макроекономічній координації економік розвинених країн. Поєднання иu1088 регулятивних складників, яке відбулось раніше, хитнулось у напрямі ринкового механізму, вплив якого на формування макроекономічних пропорцій посилився. Одночасно змінилися форми державного втручання в економіку, змінилися акценти у співвідношенні методів державного

регулювання економіки. Усі методи регулювання, які застосовує уряд, нині стимулюють посилення конкуренції та змагальності, що забезпечує реалізацію сильних сторін товарної форми виробництва. Приватизація у країнах із розвиненою приватно-товарною економікою практично не підриває здатності держави впливати на макроекономічні процеси. Державний підприємницький сектор не був стрижневим у жодній розвиненій національній економіці. У всіх країнах відбувається активний пошук нових методів макроекономічної координації, особливо в умовах посилення інтеграційно-глобалізаційних процесів. Економічна історія низки країн свідчить про те, що в них у недалекому минулому існували командні системи із своєрідною макроекономічною координацією. Ці системи можуть складатися на основі державної та інших форм власності. Вирішальною умовою формування командної системи є заглушення економічної свободи виробника й встановлення над ним повного контролю держави. Ця система передбачає також ліквідацію громадянського суспільства та правової держави. Централізоване планування, що було, по суті, єдиним методом макроекономічної координації в командно-адміністративній економіці спрацьовує тільки в екстремальних ситуаціях, коли задовольняються лише елементарні потреби людей. Із розширенням кола життєвих благ, які продукує національна економіка, ускладненням виробничих зв’язків між діловими одиницями, директивне планування не забезпечує ефективного регулювання національної економіки. Одним із ключових завдань ринкової трансформації є формування нового механізму макроекономічної координації. Вітчизняна економіка в 1990-х роках була глибоко розбалансованою. Падіння обсягу національного виробництва тривало майже десять років, а галузева структура помітно погіршилась. Невід’ємним складником товарної форми виробництва є вартісні відносини економічних суб’єктів. Одним з найважливішим із напрямів

цих стосунків є наймання робочої сили. Частина українських економістів-теоретиків досі поділяє постулати марксизму про експлуатацію найманих працівників. Прихильники ліворадикальної політекономії вважають, що відбувається виробництво додаткової вартості в умовах підвищення вартості робочої сили. Згідно з їхнім

поглядом, у другій половині ХХ ст. суттєво розширилося коло осіб, які беруть участь у виробництві додаткової вартості. Згідно з макроекономічним поглядом, експлуатація найманих працівників в умовах конкурентного середовища неможлива. Про експлуатацію найманих працівників мова може йти лише на рівні окремого підприємства, і вона стосується таких питань, як умови праці та дотримання вимог техніки безпеки, організація робочого дня, рівень заробітної плати, тривалість відпусток тощо. Більшість економістів-теоретиків поділяє неокласичну теорію розподілу, за якою всі фактори виробництва створюють і привласнюють національний продукт. У кожній країні формується свій рівень вартості робочої сили, що пов’язано і з відмінностями у величині граничного продукту в різних країнах, і з природно-кліматичними та іншими умовами. Верхньою межею вартості робочої сили в країні є граничний продукт праці. Підприємці намагаються встановити заробітну плату на рівні, що нижчий за величину граничного продукту. І навпаки, трудові спілки намагаються утримувати реальну заробітну плату на рівні граничного продукту праці. У конкурентній ринковій економіці з

демократичними традиціями заробітна плата в довгостроковому періодітяжіє до граничного продукту праці в грошовому вимірі. У перехідній економіці за відсутності конкурентного середовища та за високого рівня фактичного безробіття рівень заробітної плати тяжіє до нижньої межі вартості робочої сили.

Важливим різновидом вартісних відносин у товарних економічних системах є економічні стосунки домогосподарств і фірм з державою, які здійснюються головно через податки та державні видатки. Ці стосунки

виражаються передовсім у рівні податків, або в податковому тягарі. У ХХ ст. рівень оподаткування підвищився у всіх країнах світу, тобто зросла роль податків у перерозподілі національного продукту. Підвищення рівня оподаткування зумовлено зростанням ваги суспільних і громадських благ у формуванні людського капіталу та підтриманні сталого економічного зростання. Це підвищення спричинене й тим, що держава проводить політику соціального захисту населення. В Україні рівень оподаткування та склад податків відповідає показникам інших європейських країн. Ринкова трансформація вітчизняної економіки спричинила

докорінні зміни у функціональному і родинному розподілі доходів, що позначилось на рівні життя усіх верств українського суспільства. У результаті цієї трансформації відбулися тектонічні зрушення в розподілі доходів між економічними суб’єктами. Надмірна диференціація доходів населення зумовлена відсутністю конкурентного середовища і високим фактичним рівнем безробіття, а також низкою інституційно-державних чинників.