20. Концепція переходу постсоціалістичних країн до ринкової економіки.

Риси командно адміністративного соціалізму:

  тотальне панування державної власності (навіть колгоспно-кооперативна власність, проголошена конституцією,

  втратила риси кооперативної і була одержавлена);

  централізоване регулювання всіх зв'язків державою (директивне централізоване планування від досягнутого);

  спотворені ринкові відносини (ціни, відсоток за кредит, ренту тощо встановлювала держава);

  прямий розподіл ресурсів;

  державне тотальне управління за принципом жорсткої ієрархії; вершину ієрархічної піраміди займає партійна бюрократія;

  розподіл за волею держави, яка об'єктивно не може визначити частку індивіда у суспільному результаті економічної діяльності (хоч зарплата видається за форму розподілу відповідно до кількості та якості праці).

Як наслідок, у процесі революційних змін відбулося тотальне одержавлення економіки, політики, ідеології та інших форм суспільного буття.

Криза адміністративно-командної системи стала про­явом загострення суперечностей, породжених та нагрома­джених нею, які система виявилася не здатною вирішити.

Головна суперечність — суперечність між проголошеними та реалізованими цілями.

Форми прояву головної суперечності:

  між вивільненням трудящих від поневолення (експлуатації) з боку капіталу і поневоленням їх державою;

  між проголошеною метою побудови суспільства всезагального добробуту і сформованою економікою тотального дефіциту, який є не лише наслідком, а й передумовою відтворення бюрократичної системи адміністративного соціалізму;

  між проголошеною метою побудови суспільства, де, всі блага "поллються повним потоком" і здійсниться великий принцип: "від кожного — за здібностями, кожному —за потребами" і деформованою структурою економіки, зорієнтованою на виробництво заради виробництва;

  між проголошеною метою високопродуктивного виробництва (трудящі працюють на себе й на суспільство в цілому) і спадною ефективністю реального виробництва через відсутність конкуренції і тотальне панування державної монополії;

  між проголошеною метою побудови суспільства, заснованого на самоуправлінні (самоуправління як антипод державного управління), і реальною системою управління у формі диктатури держави, яка виявляється через диктатуру пролетаріату, диктатуру партії та ін.

Причини глибокої кризи командно-адміністративної системи не вичерпуються тільки нагромадженими нею внут­рішньо притаманними їй суперечностями. Вони поясню­ються існуючою структурою влади та запроваджуваною нею політикою. Значною мірою ця криза зумовлена об'єктив­ними законами нерівномірності та циклічності економіч­ного розвитку.

Концепції переходу постсоціалістичних країн до ринкової економіки:

Соціально орієнтовану ринкову економіку, яку прагнуть створити постсоціалістичні країни, можна визначити як систему, в основі якої переважає приватна власність, свобода підприємництва, вільний продаж усіх факторів ви­робництва, товарів та послуг.

Головні завдання перехідного періоду від адміністративно-командної до соціально орієнтованої ринкової системи такі:

реформування відносин власності;

роздержавлення (обмеження втручання держави в економічне життя суспільства аж до повного вилучення, відмова від прямого управління держави економікою, створення умов для зростання кількості господарюючих суб'єктів);

приватизація (перехід у приватну власність значної частки державної власності);

демонополізація (створення і захист конкурентного середовища, подолання державної та недержавної монополії);

лібералізація, яка набуває двох форм — внутрішньоекономічної (усунення державного контролю за цінами на переважну більшість товарів та послуг, запровадження свободи торгівлі юридичних та фізичних осіб і підпорядкування діяльності товаровиробника умовам ринку) і зовнішньоекономічної (розширення доступу в країну іноземних інвестицій; роздержавлення зовнішньоекономічних зв'язків і зняття протекціоністських обмежень на експорт; зняття обмежень на імпорт; конвертованість національної валюти тощо).

  макроеконо.нічна стабілізація (мінімізація дефіциту державного бюджету, припинення надлишкової грошової емісії та пільгового кредитування, що спричиняють інфляцію);

  формування ринкової інфраструктури;

  соціальний захист найвразливіших верств населення.

Концепції трансформації адміністративно-команної економіки в ринкову:

  інституціонально-кейнсіанськип варіант еволюційних змін, або градуалістської політики;

  ліберально-монетарний варіант радикальних змін, або політики "шокової терапії".

Головні риси еволюційного переходу до ринкової економіки (градуалізму):

1.     Процес економічної трансформації трактується як поступова зміна ресурсних потоків, які повільно пристосовуються до нового інституційного середовища і впливають на зміну параметрів виробництва, споживання, інвестицій.

2.     Реформування економіки передбачає:

  встановлення динамічної рівноваги на споживчому ринку шляхом легалізації та розвитку приватного сектору;

  поширення ринкових механізмів спочатку на виробництво та збут споживчих товарів, а згодом і на інвестиції;

  лібералізація цін зі збереженням державного контролю за ними;

  формування двосекторної моделі економіки, де превалюють приватні структури у споживчих галузях економіки, а державні й ті, що контролюються державою, — у виробництві інвестиційних товарів;

  спад виробництва, зумовлений не зміною його технологічної та соціально-економічної структури, а політикою лібералізації;

  гіперінфляція як наслідок лібералізації;

  глибоке розшарування за доходами різних верств населення.

Головні риси концепції радикальних змін, або по-літаки "шокової терапії":

1. Процес економічної трансформації передбачає швид­кий перехід до досконалого ринкового середовища, заснова­ного на принципах рівноваги вільної ринкової економіки.

2. Реформування економіки передбачає:

  проведення впродовж 1 — 2 років радикальних антиінфляційних стабілізаційних заходів:

  моментальну лібералізацію цін;

  максимальне усунення держави від втручання в економічні процеси;

  ліквідацію переважної більшості субсидій;

  запровадження повної фінансової самостійності підприємств тощо;

  здійснення протягом 10—15 років фундаментальних перетворень в економіці.

Головним завданням переходу до реальних ринкових відносин є формування ринкових форм господарювання та усунення деформацій, набутих в умовах адміністративно-командної системи. У цьому полягає суть лібералізації економіки.

Формування іцституційних та економічних умов переходу країн до нової системи господарювання:

Обмеження прямого державного втручання в економі­ку трансформаційного типу означає не послаблення ролі держави в економічному житті, а докорінну зміну цієї ролі.

Головні напрями впливу держави на формування інституціиних та економічних умов формування ринкової економіки.

1.   Законодавче забезпечення трансформаційних перетворень.

2.   Забезпечення інституціональних змін у підприємництві.

3.   Подолання автаркії та забезпечення відкритості економіки.

4.   Адаптація соціальної політики до умов перехідної економіки.

Відпрацювання господарського законодавства, яке встановлює "правила гри" у ринковій та перехідній економіці і є регулятором ринку:

законодавства про власність;

про підприємницьку діяльність;

 антимонопольного законодавства.

Розглянемо процес трансформації екноміки України.

Перехідний період, у якому перебуває вітчизняна економіка вже близько десяти років не вирішив першочергових його завдань, оскільки перед країною постають нові важливі економічні та соціальні проблеми, які належить розв’язувати. Швидкість і повнота подолання цих проблем залежатиме від багатьох чинників і, зокрема, від того, наскільки реалістичними є програми подальшого просування України по шляху ринкових перетворень. Як свідчить досвід попе-

редніх років, подібні програми часто були непослідовними, їх виконували лише частково, оскільки вони були декларативними і не достатньо науково обґрунтованими. Унаслідок цього нині доводиться вирішувати деякі завдання, які, згідно з логікою перехідної економіки, стосуються початкових її етапів. Головна мета ринкової трансформації економіки України полягає у тому, щоб підвищити продуктивність і ефективність функціонування національної економіки, а відтак, створити надійний фундамент зростання добробуту населення. Детальніше, ця мета полягає

у тому, щоб:

стимулювати швидке економічне зростання;

підвищити продуктивність праці;

досягти світового рівня ефективності використання матеріальних ресурсів через запровадження новітніх технологій;

виготовляти достатні обсяги продукції, яка користується попитом;

забезпечити високу якість товарів і послуг;

створити умови для зростання реальних доходів населення.

Досягнення цієї мети можливе лише за умови успішного вирішення комплексу взаємопов’язаних завдань перехідного періоду. Які ж найважливіші завдання покликана вирішувати вітчизняна перехідна економіка? Якою повинна бути їхня послідовність? Щоб відповісти на ці та інші запитання, потрібно з’ясувати суть цієї економіки та її можливі моделі.

Перехідний стан економіки був характерним для багатьох стадій розвитку людства. Історично виділяють, наприклад, такі перехідні періоди:

від аграрного до індустріального суспільства;

від індустріального до постіндустріального;

від феодалізму до капіталізму;

від капіталізму до командно-адміністративної системи;

від командно-адміністративної системи до ринкової економіки.

У сучасних умовах перехідний стан властивий країнам з різними рівнями економічного розвитку та відмінними політичними системами. З огляду на це доцільно виділяти дві моделі перехідного періоду – традиційну перехідну економіку і перехідну економіку нового типу.

Перша модель – це економічна система, що перебуває у стані переходу від натурального господарства до ринкової економіки. Вона зазвичай відображає типову “багатоукладну економіку” з різним ступенем розвитку державного й приватного секторів. Така модель властива нафтовидобувним країнам (країни-члени ОПЕК), які внаслідок доходів від експорту нафти змогли помітно просунутися на шляху від натурального господарства до ринкової економіки. До

іншої групи країн з традиційною перехідною економікою належать країни з низьким рівнем економічного розвитку (більшість країн Тропічної Африки, деякі країни Південної Азії та Латинської Америки).

Перехідну економіку нового типу – другу модель – репрезентують пострадянські країни, Китай і низка латиноамериканських держав. Цю економічну систему відрізняє, по-перше, те, що вона виникає внаслідок ринкової трансформації командної економіки, у якій був високий рівень розвитку обміну продуктами завдяки поглиблен-

ню поділу праці та спеціалізації виробництва, а також те, що у власності держави перебували практично всі матеріальні ресурси. Подруге, ця модель перехідної економіки формується у тих країнах, де була ринкова економіка зі значним централізованим регулюванням. В економіці цих держав нерідко простежувалися високі темпи інфляції, а їхні уряди провадили політику обмеження внутрішньої та зовнішньої конкуренції. Проте у цих країнах державні підприємства виробляли, як звичайно, не більше половини всього обсягу промислового виробництва.

Отже, те, що перехідний стан економіки властивий різним країнам з різними формами виробництва, унеможливлює однозначне визначення суті самої перехідної економіки. Саме через це у науковій літературі є кілька відмінних одне від одного її визначень:

це економіка країни, яка перебуває на шляху переходу від однієї економічної системи до іншої, здебільшого прогресивнішої;

це економіка країни, яка переживає зміну соціальної та економічної політики держави, її переорієнтацію на інші цінно-

сті та методи роботи;

це економіка країни, яка характеризується постійними змінами, оновленням і розвитком;

це такий стан економіки у певний історичний період, коли суспільство переходить від однієї цілісної економічної сис-

теми до іншої.

Перехідна економіка пострадянських країн, про яку йтиметься далі, має низку особливих ознак; передусім це глобальність змін, які охоплюють усі сфери життя таких держав. Під час перехідного періоду, який триває сьогодні в пострадянських країнах, змінюються панівний тип власності, механізм розподілу ресурсів та продуктів, мотивація економічної діяльності, економічні цілі та функції держави, панівна система цінностей, інфраструктура економіки, правова база економічної діяльності. Найважливіші перетворення відбуваються у галузі економіки. Саме від них залежить життєвий рівень населення та досягнення якісно нового рівня економічного розвитку держави.

Суть цієї перехідної економіки полягає у трансформації централізовано-командної господарки у систему, основу якої становлять ринковий механізм та приватна власність на матеріальні фактори виробництва. Модель перехідної економіки нового типу охоплює дві доволі відмінні групи країн. Однак їм доводиться вирішувати у межах перехідного періоду одні і ті ж самі головні економічні та інституційні завдання: боротьбу з високою інфляцією, лібералізація економіки, а отже, і відкриття її для впливу міжнародної конкуренції, приватизацію державного майна, зміну правової системи з метою захисту прав приватної власності та ін. Водночас перехідна економіка пострадянських країн має, як уже зазначено, кілька важливих особливостей, що зумовлено її формуванням на базі зруйнованої командно-адміністративної системи.

Упродовж десятиліть світова економічна наука не стояла осторонь від проблематики перехідної економіки. Економісти запропонували низку підходів та рекомендацій, які, проте, стосувалися переважно трансформації економіки слаборозвинутих країн у країни з ринковою організацією економіки. Перетворення адміністративно-командної системи у ринкову економіку з переважанням приватної власності, що відбувається у пострадянських країнах, не має прецедентів в історії. Оскільки ніхто не міг передбачити такі епохальні зміни, що спричинили надзвичайно складні й глибокі державні, інституційні та економічні реформи, то не могла й існувати на час їхнього розгортання економічна теорія відповідного перехідного періоду. Спроби створити таку теорію вчені зробили дещо пізніше. Свідченням цього є те, що поряд із зна-

чною кількістю публікацій, присвячених окремим проблемам перехідної економіки цих країн, останніми роками почали з’являтися праці, метою яких є виявлення загальних закономірностей ринкової трансформації командних економік.

Автори цих праць намагаються відповісти на низку принципово важливих питань: чому керівництво країни часто відтерміновує початок реформування економіки, незважаючи на досягнуту в суспільстві згоду щодо його необхідності? Якою мірою економічні кризи генерують ринкові перетворення? Чи є закономірним зменшення ВВП країни під час проходження нею початкового етапу перехідного періоду? У якій послідовності потрібно вирішувати головні завдання перехідного періоду? Який шлях переходу до ринкової економіки є доцільнішим – прискорений або радикальний (“шокова терапія”) чи еволюційний, а може третій – поелементний або еволюційно-радикальний?

З аналізу публікацій вітчизняних і зарубіжних авторів, присвячених проблемам перехідного періоду, випливає, що серед найпопулярніших тем наукових дискусій упродовж останнього десятиліття були дві – послідовність вирішення головних завдань перехідного періоду та шляхи переходу до ринкової економіки. Найпоширенішими шляхами переходу від командно-адміністративної системи до ринкової економіки, як відомо, виявилися два: радикальний та еволюційний. Перший шлях передбачає одночасну лібералізацію практично усіх ринків і цін, причому зростання цін обмежене жорсткою монетарною та фіскальною політикою. Радикальним шляхом пішли багато країн Центрально-Східної Європи (класичний приклад – Польща). Другий шлях поступове запровадження ринкових відносин упродовж 10-15 років і більше. Еволюційний шлях поступового створення ринкових інститутів випробуваний у Китаї. Шокова терапія – це програма, яку пропонували фахівці МВФ та Світового банку пострадянським країнам для перетворення їхніх господарських систем у ринкову економіку і яка передбачає прискорені перетворення в усіх сферах суспільного життя.

Програма заходів шокової терапії складається з комплексу реформ, що згруповані в чотири пакети завдань:

1. Макроекономічна стабілізація. Для її досягнення пропонують проведення жорсткої податкової та кредитної політики, вилучення з обігу не забезпеченої “зайвої” грошової маси.

2. Лібералізація економіки. Передбачає проведення цінової реформи та реформи банківської системи, лібералізацію зовнішньої торгівлі, надання підприємствам права змінювати профіль своєї діяльності, зняття обмежень на створення нових компаній та розширення поля підприємницької діяльності. Усі ці заходи повинні привести до створення конкурентних ринкових відносин та відповідної реформи цін. Далі передбачена демонополізація торгівлі та транспо-

рту, створення ринків праці та фінансових ресурсів.

3. Формування та розвиток приватного сектора, приватизація державної власності. Потребує проведення малої та великої приватизації і розвиток приватного сектора, а також структурну перебудову національної економіки та ліквідацію монополій.

4. Зміна економічної ролі держави. Передбачає проведення законодавчої, інституційної реформи, реформування соціальної сфери. Це потребує перегляду ролі держави в економіці – відмови від панування державної власності та прямого контролю над виробництвом, а відтак розвитку непрямих методів регулювання – монетарної і фіскальної політики. Інший важливий аспект програми шокової терапії – реформування системи соціального забезпечення.

Однак така програма, навіть детально розроблена, не може бути з однаковою ефективністю застосована в різних країнах. Особливості кожної країни, безперечно, впливають на хід реформ та їхні результати. Усі заходи повинні бути взаємопов'язані і підпорядковані визначеній стратегічній меті. Деякі реформи варто розпочинати лише на пізніх етапах, коли вже достатньо розвинуті ринкові механізми.

Ринкове реформування економіки повинно відбуватися у певній послідовності. Проте у якій саме – питання дискусійне. Деякі економісти стверджують, що реформа цін повинна передувати структурній перебудові економіки, оскільки це дасть змогу визначити реальну ринкову вартість товарів і послуг та їхню бажаність. Проте негативним моментом у цьому разі є те, що в умовах монополізованої економіки лібералізація цін призведе до їхнього надмірного зростання, що може знизити довір’я населення до політики уряду. Є також думка, що заміну державної власності приватною потрібно здійснити швидко і жорстко, що підвищить ефективність економіки та прискорить її структурну перебудову. Проте повільніша приватизація може забезпечити державі вищі доходи від продажу майна, що дасть змогу знизити рівень дефіцитності державного бюджету. Проаналізуємо коротко можливі переваги і недоліки шокової терапії.

Прихильники шокової терапії вважають, що розвал директивно-планової системи звільняє нагромаджений роками інфляційний потенціал, і тому досягти макроекономічної стабілізації треба якнайшвидше, удаючись до радикальних заходів. Передусім потрібно збалансувати державний бюджет, реформуючи податкову систему та скорочуючи державні видатки.

Оскільки головними статтями видатків держбюджету є субсидування збиткових підприємств, то треба одразу лібералізувати ціни. Ринкові ціни стимулюватимуть підприємства заробляти необхідні кошти на ринку, а скорочення видатків бюджету створить умови для зниження темпів інфляції. Водночас такі заходи спричинять зниження реальних доходів. Тому їх потрібно вживати швидкими темпами. Лібералізація цін призводить до їхнього значного підвищення

виробниками. Проте зниження рівня реальних доходів населення спричиняє різке зниження сукупного попиту. Тому на складах у виробників нагромаджуються великі запаси нереалізованої продукції. З часом обігові кошти у виробників вичерпуються, а оскільки можливостей отримання дешевих кредитів нема, то виробництво зупиняється. Якщо уряд не піддасться тиску промислових груп, то виробники змушені знижувати ціни на свою продукцію. Підприємства не створюватимуть запасів, а намагатимуться реалізувати товари, щоб отримати гроші і збільшити швидкість їхнього обігу. Унаслідок виникне конкуренція і ринок покупця. За умов, коли економіка сильно монополізована, у короткотер-

міновому періоді конкуренцію вітчизняним підприємствам можуть скласти лише закордонні фірми, отже, їхнє входження на внутрішній ринок є бажаним. Крім того, збільшення імпорту може принести в країну і світові стандарти якості продукції. Іноземна конкуренція сприятиме розвитку ринку в країні, тому треба відмовитися від політики протекціонізму.

Важливим аргументом на користь швидкого переходу до ринку є можливий розквіт корупції, якщо перехідний період затягується. Ефективно боротися з цим негативним явищем можна за допомогою звуження масштабів державного регулювання. Для цього потрібно суттєво зменшити кількість бюрократичних обмежень і перешкод розвитку підприємництва та обмежити роль чиновників у економічному житті. Завдяки цьому зменшиться хабарництво пов’язане з видачею дозволів, ліцензій, запровадженням квот тощо. Трансформаційні процеси спричинюють значне зниження жит-

тєвого рівня населення, тому очікувати тривалої соціальної підтримки реформ не можна. Щоб уникнути соціальних потрясінь у суспільстві, необхідно швидко ухвалити один великий пакет законів і розпочати його реалізацію.

Критики шокової терапії, часто зазначають, що вона є винятково руйнівним процесом, а швидке знищення старої економічної системи усуває і будь-яку базу для економічного зростання. Вони ставлять під сумнів змогу швидкого пристосування економічних суб'єктів до ринкових умов, оскільки, на їхній погляд, цей процес складний, тривалий і не сприяє динамічним змінам, а також уважають, що ринкові інститути не варто насаджувати насильно, а потрібно лише

створити умови для їхнього природного розвитку. Окрім цього, шокова терапія приводить економіку країни до найнижчої точки ділового циклу – дна, що не може не спричинити соціального незадоволення. У довготерміновій перспективі економічний занепад веде до знищення середнього класу, який є основою будь-якої економічної

системи. Відтак відбувається різка поляризація суспільства на дуже багатих людей і масу населення, що живе за межею бідності.

Нарешті, критики шокової терапії вважають її неприйнятною і стоять за створення нової концепції перетворень, що передбачає активну участь держави в економічному житті суспільства, та розвинуту систему соціального захисту населення.

Усі аргументи проти шокової терапії можна вважати обґрунтуванням доцільності вибору другого шляху переходу від командної економіки до ринкової – еволюційного. Класичним прикладом застосування еволюційних реформ в економіці є Китай. Китайські реформатори йдуть до ринкової економіки, намагаючись звести до мінімуму можливі економічні та соціальні потрясіння. Унаслідок реформи у Китаї сформувалася двосекторна модель економіки. Ринок регулює виробництво споживчих товарів і більшості капітальних благ. Водночас широко використовують і прямі методи управління економікою.

Результати економічних реформ вражаючі. Річні темпи економічного зростання перевищують 10%. Підвищення рівня життя особливо помітне в аграрних районах, де швидко зростає зайнятість. Завдяки лібералізації зовнішньоекономічних зв’язків обсяги зовнішньої торгівлі збільшилися в п'ять разів. Товари з поміткою “вироблено в Китаї” можна відшукати у будь-якій частині світу. Лише за перші десять років від початку реформ (1979-1989) було створено понад 10 млн. приватних підприємств у сфері послуг, роздрібній торгівлі та легкій промисловості. Прямі іноземні інвестиції в китайсь-

ку економіку за цей період становили 31 млрд. дол. і сприяли значному розвитку сектора економіки, що належить іноземним інвесторам.

Проблема вибору методів проведення ринкових перетворень гостро стояла перед усіма пострадянськими країнами. Кожна із нихповинна була обирати власний шлях переходу від командно-адміністративної системи до ринкової економіки. Зокрема, Польща скористалася рецептами шокової терапії і втілила в життя відомий план Бальцеровича (1.01.1990 р.). Цей план дав змогу подолати економічну кризу, і Польща першою серед пострадянських країн відно-

вила економічне зростання. Рецептами шокової терапії скористалася на початку перехідного періоду (січень 1992 р.) також і Росія. Проте внаслідок певних обставин втілити швидкі і результативні ринкові перетворення їй не вдалося. Порівняно непоганих результатів у процесі реформування своїх економічних систем досягли Чехія, Словенія й Угорщина. В Україні реформування економіки відбувається досить повільно, а самі реформи часто доволі суперечливі.

Важливими завданнями перехідного періоду, як уже зазначено, є широкомасштабна приватизація державного майна та лібералізація економіки. Приватизація – один із двох можливих шляхів виникнення приватної власності на матеріальні умови виробництва у перехідній економіці (другий шлях – створення ділових підприємств з “нуля” вітчизняними та іноземними підприємцями).

Приватна власність – це одна із підвалин, на яких тримається сучасна ринкова економіка. Для того, щоб у країні, яка провадить перехід від командно-адміністративної системи до ринкової економіки, почав формуватися підприємницький сектор, насамперед потрібно відновити інститут приватної власності та приватизувати значну частину державного майна.

В Україні поновлення інституту приватної власності започатковано ухваленням Закону “Про власність” у лютому 1991 р. Цей закон запровадив співіснування у вітчизняній економіці, поряд з державною власністю на матеріальні ресурси, також приватну та колективну власність. Він дав змогу приватним особам використовувати найману робочу силу з метою отримання прибутку. У Конституції України закріплено положення про державний захист прав усіх суб’єктів права власності та господарювання. Згідно з цим документом, усі суб’єкти права власності рівні перед законом (ст.43).

Значення власності для економіки полягає в тому, що саме вона формує значну і важливу частину правил поведінки суб'єктів госпо дарювання. Так само, як у звичайних іграх правила визначають хто,за яких обставин і який хід може зробити, права власності розмежовують, що кому належить. Отже, можна ще сказати так: права власності, з погляду економістів, – це права контролювати використання певних обмежених ресурсів і розподіляти витрати та вигоди, що в

цьому разі виникають. Якщо права власності чіткі, стабільні і їх можна обмінювати між суб'єктами економіки, то ресурси, як звичайно, оцінюють у грошовому вигляді, і ці оцінки – ціни – відображають обмеженість ресурсів. Особи, які ухвалюють рішення, прагнуть до ефективності, використовуючи ціни як інформацію.

На цій методологічній засаді побудована теорія граничної корисності, що є в основі неокласичної школи економічної теорії. Її найважливіше твердження таке: будь-які об'єкти можуть бути економічними ресурсами, коли ті обмежені, а їхнє економічне значення перебуває в оберненій залежності до їхньої кількості. Це стосується оцінки корисності не лише того чи іншого блага, а й, як про це писав відомий австрійський економіст Карл Менгер, власності в цілому. Власність, як економічне поняття, наголошував він, є не довільним винаходом людей, а навпаки, єдино можливим знаряддям вирішення тих проблем, що нав'язані суспільству природою, тобто невідповідністю між потребами та доступною кількістю благ, що перебувають у розпорядженні суспільства. На підставі цих міркувань австрійський вчений висловив припущення про те, що за умов, коли була б досягнута рівновага між потребами і доступною кількістю благ, вла-

сність на них втратила б своє економічне значення і зникла б.

Приватна власність в Україні відроджується по-різному. Проте головним джерелом розширення приватного сектора вітчизняної економіки на першому етапі перехідного періоду, безперечно, є приватизація державного майна.

Швидкість приватизації постійно уповільнювали представники лівих сил у Верховній Раді України.

Досить тривалим виявився процес появи і визнання офіційною українською владою ідеї приватизації в Україні та втілення її в реальні економічні дії. Поняття “приватизація” набуло поширення серед українських економістів, правників та політичних діячів тільки на початку 90-х років унаслідок зміни панівної ідеології, соціальнополітичних та ринкових перетворень. У наукових статтях, концепціях трансформації політичної та економічної систем в Україні це поняття початково вживали як дещо другорядне. На думку багатьох фахівців, воно доповнювало інші, ширші поняття – “роздержавлення економіки” та “роздержавлення власності”.

Пояснювалося це тим, що ідея приватизації в СРСР була заборонена майже до останніх днів його існування. Водночас ідея роздержавлення всіх сторін життєдіяльності наприкінці вісімдесятих років офіційно вже була дозволена і якийсь час її трактували як засіб вирішення надзвичайно складних соціальних, політичних та економічних проблем, під гнітом яких тріщали підвалини останньої імперії.

Брак сміливості в учених і політиків того часу, політична цензура у видавничій справі, стереотипне мислення не давали змоги ідеї приватизації голосно заявити про себе на теренах СРСР до початку 90-х років. Цікавим є такий факт. Одним із перших економістів, який висловив цю ідею для публічного обговорення на сторінках періодичних видань, був відомий російський учений С. Меньшиков. У березні 1989 р. він написав статтю “Економічна структура соціалізму: що попереду? Досвід прогнозу”, у якій йшлося про можливість і доцільність приватизації за умов збереження командної економіки. Статтю було опубліковано у журналі «Новый мир», який вважали одним із найпрогресивніших серед художньо-публіцистичних видань того часу. Її автор виступив як публіцист і проводив ідею малої приватизації за панівних позицій державної власності.

Цікаво те, що офіційною Москвою у другій половині 1989 р. розроблено концепцію переходу господарства країни до регульованої ринкової економіки. Ця концепція ще офіційно не визнавала потреби і можливості існування в межах регульованої ринкової економіки форм приватної власності, заснованих на найманій праці. Хоча фактично така форма власності швидко поширювалася вже з 1987 р., відколи почав розвиватися кооперативний рух (кооперативи мали

право наймати сумісників). Водночас у цій концепції висловлено ідею роздержавлення власності, тобто запровадження плюралізму форм так званої соціалістичної власності. Лише у жовтні 1990 р., за десять місяців до повного розпаду СРСР, у Москві були затверджені “Основні напрями стабілізації народного господарства і переходу до ринкової економіки”. В них офіційно визнано можливість і необхідність, поряд із так званим роздержавленням власності, започаткування приватизації державного виробничого потенціалу. Однак цей крок, що означав визнання безперспективності подальшого збереження підвалин командно-адміністративної системи, вже не міг запобігти розвалу СРСР.

Як і потрібно було діяти в тих умовах, 16 листопада 1990 р. У Києві опубліковано “Концепцію переходу України до ринкової економіки”. У ній записано, що Україна орієнтується на прискорення процесу роздержавлення та приватизації власності. Ця ж теза відображена у “Програмі надзвичайних заходів по стабілізації економіки України та виходу її з кризового стану”, яку на пленарному засіданні Верховної Ради України 28 червня 1991 р. запропонував Кабінет Міністрів України. Програма поставила завдання розробити й ухвалити закон про роздержавлення та приватизацію в Україні.

Влада у Києві того часу нерідко повторювала ідеї щодо приватизації і роздержавлення в тих межах, які визначали у Москві. Це важливо зазначити тому, що після відновлення Україною незалежності вже не стільки українські політики й урядовці, як вченіекономісти за інерцією продовжували використовувати поряд з поняттям приватизація ще й поняття роздержавлення власності та роздержавлення економіки. В цьому можна переконатися, переглянувши, наприклад, журнал “Економіка України” за 1991-1994 pp.

Непродуктивність застосування поняття роздержавлення власності в умовах незалежності першими зрозуміли урядовці, які на початку 1992 p. підготували “Програму економічних реформ і політики України” для подання у МВФ. У Програмі, зокрема, записано: “Уряд ставить перед собою завдання радикального перетворення державної власності шляхом її поступової і всебічної приватизації і корпоратизації. До травня 1992 р. завершиться в основному підготовка законодавчої і нормативної бази для приватизації та будуть створені державні та приватні установи, що здійснюватимуть приватизацію державних підприємств і землі”.

Про те, що не лише українські урядовці, а й політики зрозуміли безплідність паралельного застосування двох близьких понять, свідчать ухвалені у березні 1992 р. Закони України “Про приватизацію майна державних підприємств” (04. 03. 1992) та «Про приватизацію невеликих державних підприємств (малу приватизацію)» (06. 03.1992), а також затверджена Верховною Радою України Державна програма приватизації майна державних підприємств (07. 07. 1992).

Зазначимо, що приватизація здебільшого передбачає передання об’єктів державної власності безоплатно, а також шляхом продажу, акціювання чи оренди приватним особам, групам осіб, колективам тощо.

Сьогодні процес приватизації державних підприємств відбувається більше, ніж у 50 країнах. Першою розпочав приватизацію у 1980-х pоках уряд Великобританії, який мав на меті приватизувати 51 велику державну компанію.

У державах колишнього Радянського Союзу під час першого етапу перехідного періоду, зазвичай, проводили масову приватизацію, головна ідея якої полягала у безоплатному передаванні населенню активів державних підприємств, що підлягали приватизації. Однією з перших серед країн Центрально-Східної Європи у січ-

ні 1991 р. масову приватизацію розпочала Чехія.

У Росії приватизацію великих виробничих об’єктів проведено здебільшого шляхом передавання активів державних підприємств їхнім працівникам або ж населенню (за приватизаційні сертифікати). Подібні способи масової приватизації використовували і в інших пострадянських країнах, зокрема, в Україні. Окрім промислових підприємств невідкладної приватизації потребують і сільськогосподарські підприємства та угіддя. Світовий досвід переконливо засвідчує, що лише приватний власник здатний найліпше використовувати землю та найефективніше виробляти сільськогосподарську продукцію. Прикладом цього є Китай, де лише за чотири роки (з 1978 по 1982) було перейдено від колективної вла-

сності до приватної, завдяки чому досягнуто вражаючого зростання продуктивності аграрного сектора економіки.

За допомогою приватизації та подрібнення великих підприємств країни з перехідною економікою можуть створити конкурентне середовище, необхідне для підприємницької діяльності.

Поряд з приватною власністю важливими підвалинами ринкової економіки є конкуренція та ціновий механізм узгодження взаємодії економічних суб’єктів. Отже, сама лише приватизація автоматично не може підвищити ефективності функціонування економічної системи. Для поліпшення розподілу і використання ресурсів потрібні

також добре відлагоджені ринки, здатні забезпечувати підприємців та власників ресурсів відповідними економічними стимулами.

Пострадянські країни досить часто розпочинали ринкову трансформацію своєї економіки в умовах переважання великих державних промислових підприємств над малими і середніми. Тому важливим завданням перехідного періоду у цих країнах є демонополізація економіки, ухвалення антимонопольного законодавства для формування конкурентного середовища.

Приватизація державного майна без демонополізації економіки не може помітно підвищити ефективність функціонування економічної системи. Наявні монопольні структури у багатьох випадках доцільно подрібнювати. Це дає змогу утворювати на базі монополій декілька окремих фірм, що виробляють подібну продукцію та конкурують між собою. За умови, що країна із перехідною економікою запровадила та гарантує дотримання прав власності, створення конкурентного середовища можна прискорити шляхом входження у монополізовану галузь іноземних фірм та створення спільних підприємств. Саме ці виробничі одиниці найшвидше допоможуть створити умови як для посилення конкуренції, так і для повноцінного входження економіки країни у систему міжнародного поділу праці.

Ще одним важливим завданням перехідної економіки є лібералізація цін. Ціни, що їх визначали в командній економіці державні інституції, не мали жодного взаємозв'язку з реальною економічною вартістю продуктів та ресурсів, а відтак, не виконували своїх функцій. За цієї системи ціноутворення у підприємств не було належних стимулів до ефективного використання закріплених за ними матеріальних ресурсів, продуктивність праці була низькою, а населення страждало від хронічного дефіциту різноманітних продуктів. В умовах ринкової економіки ціноутворення відіграє принципово іншу роль: воно стає головним механізмом узгодження взаємодії економічних одиниць.

Усі країни, які трансформують адміністративно-командну систему у ринкову, не можуть обійти важливий та водночас болючий процес зміни системи ціноутворення. Уряду країни необхідно зробити нелегкі та непопулярні серед населення кроки, пов’язані із лібералізацією цін. Центральні планові органи визначали ціни здебільшого нижчі від рівноважних для того, щоб забезпечити хоча б частину потреб населення у продуктах. Ринковий механізм може забезпечити потреби споживачів у товарах та послугах за рівноважною ціною, яка після лібералізації зазвичай є на значно вищому рів-

ні, що викликає незадоволення у значної частини населення. Надзвичайно складне і важливе завдання перехідного періоду - обмеження і переорієнтація економічних функцій держави. Пряме втручання держави у галузь економіки повинно бути замінене переважно непрямим регулюванням.

За адміністративно-командної системи держава відігравала головну роль в економічному житті, оскільки вона мала матеріальні засоби виробництва більшості продуктів, доводила директивні планові завдання державним підприємствам, запроваджувала ціни на ресурси та споживчі товари. У ринковій економіці державне втручання в економіку є обмеженим, а економічні функції держави суттєво відрізняються від тих, які вона виконує в командній економіці.

Тому у процесі трансформації адміністративно-командної системи у ринкову доводиться також суттєво змінювати економічні функції держави.

Уряд повинен обмежити своє втручання в економіку і виконувати завдання, переважна більшість з яких є новими для країн із перехідною економікою. Складність виконання цих завдань пов’язана передовсім із відсутністю достатньої кількості управлінських кадрів, що мають досвід роботи у нових ринкових умовах та є вільними від старих стереотипів. Стара “управлінська команда” стикається із необхідністю вирішення низки серйозних проблем, яких в адміністративно-командній системі не було взагалі, наприклад безробіття, відкрита інфляція, боротьба з монополіями, приватизація, дефіцит бюджету тощо.

У ринковій економіці командні методи управління не ефективні. Тому для досягнення поставлених макроекономічних завдань країна з перехідною економікою повинна освоїти та розвинути непрямі методи регулювання – монетарну і фіскальну політику, створити відповідну інфраструктуру, за допомогою якої ці методи зможуть запрацювати.

Перехід до ринкової економіки супроводжується значним зростанням безробіття, оскільки неефективні державні підприємства, які часто мали надлишкову зайнятість, банкрутують. Тому постає завдання створити дієвий механізм соціального захисту громадян. Зокрема, потрібно розробити програму допомоги з безробіття не лише з огляду на дотри-

мання соціальної справедливості, а й для зменшення спротиву населення переходові до ринкової економіки. Отже уряд країни повинен виконати ще одне важливе завдання – сформувати психологічно прийнятне ставлення населення до ринку. Держава покликана зробити все, щоб переконати суспільство у тому, що ринкова економіка – це єдина еко-

номічна система, яка здатна забезпечити високий життєвий рівень. Цього можна досягти лише за допомогою добре продуманої соціальної політики, яку потрібно якнайшвидше підкріпити реальними економічними результатами ринкових перетворень.

Знецінення національної грошової одиниці, яке, як звичайно, виникає на перших етапах перехідного періоду, потребує розроблення відповідних механізмів та програми заходів впливу для стабілізації грошового обігу. Важливу роль у цьому процесі відіграє центральний банк країни. Змінюється також роль і місце держави на міжнародній арені.Вона стає гарантом і захисником прав громадян та фірм за межами державного кордону і не має права диктувати свої умови бажаючим вийти на зовнішні ринки. Регулювання зовнішньоекономічної діяльності відбувається винятково за допомогою економічних важелів. У зовнішній політиці пріоритетними є тільки такі напрями діяльності, які дають економічну вигоду країні.

Наприкінці ХХ ст. значно активізувалися процеси перетворення державних підприємств на приватні. Фахівці називають різні причини цього, однак безумовно, головною з них є наміри підвищити ефективність роботи підприємств і зменшити навантаження на державний бюджет.

За останні 20 років хвиля приватизації пройшла по світовій економіці і тільки в розвинутих країнах охопила майже 15 тис. держав них підприємств, (більшість із них – після 1990 р.). На середину 90-х років 82 країни провадили політику приватизації. Кожна з них мала свої специфічні мотиви для цього. Зокрема, в Англії до 1987 р. в недержавний сектор перейшла 1/3 частка державних підприємств, а кількість акціонерів за 1979-1987 рр. зросла, відповідно, з 2,5 до майже 9 млн. осіб. У Франції один з видів приватизації перетворився в постійний процес. Тут держава або купує, або продає акції підприємств залежно від ситуації на ринку цінних паперів. Уряди багатьох країн – від Ізраїлю до Мексики – вирішили йти тим самим шляхом.

Економісти пояснюють той факт, що державні підприємства є менш ефективними, ніж приватні, неоднаково. Зокрема, Альфред Маршал у знаменитій книзі “Принципи економічної науки” зазначає, що “державні підприємства можуть мати перед собою велике майбутнє, якщо б вдалося домогтися призначення таких посадових осіб, які б виконували свої обов’язки з тією ж енергією і підприємливістю, які виявляються в приватних закладах”.

У країнах Центрально-Східної Європи приватизація пов’язана зі складнішими процесами. Тут приватизують не тисячі підприємств, а економіку в цілому.

В Україні головною метою приватизації є підвищення ефективності державних підприємств. Щоправда, в першій редакції Закону України “ Про приватизацію майна державних підприємств” такої мети навіть не згадано. Цей недолік було усунено через кілька років. Натомість на початку проведення приватизації у 1992-1994 рр. пріоритетною метою визнавали формування ринкових відносин.

Власність є одним із базових понять економічної системи. Від того, хто володіє ресурсами в державі, залежить організація основних економічних процесів.

Із прийняттям Україною Акту “ Про незалежність” постало питання щодо переходу від адміністративно-командної економіки до ринкової. Цей процес започаткований ще у лютому 1991 р. прийняттям Закону України “Про власність” і визнанням існування приватної власності на рівні із державною.

Упродовж усього радянського періоду в Україні панувала лише державна власність. На початку 1990-х років частка державної власності становила 88%, колгоспно-кооперативної – 11% (у тім числі житлові кооперативи), власність громадян – близько 1%. Такі умови спричинили негативні тенденції в економіці України. У державних підприємств із їхніми застарілими фондами не було стимулів для поліпшення технології, відсутність конкуренції усунула прагнення до зниження витрат виробництва. У незалежній Україні, яка взяла курс на становлення ринкової економіки державні під-

приємства лягли непосильним тягарем на бюджет держави. Проте для приватизації радянської економіки недостатньо перетворитидержавну власність на приватну, необхідно реформувати всю систему, створюючи супутні інститути. Суть перехідного періоду полягає у проведенні трансформаційного процесу, зміні моделі розвитку національної. Головними напрямами переходу до ринку пострадянських країн є такі:

роздержавлення;

приватизація;

структурна перебудова економіки;

формування ринкової інфраструктури.

Успіх економічних реформ вирішально залежить від того, як відбудеться формування структури власності. Процеси приватизації в жодній державі не були швидкими і безболісними. Україна не стала винятком. Проте досвід реформування

економіки України засвідчує, що нема іншого швидшого способу трансформації. Із переходом власності від держави до приватних осіб реформування економіки не завершується, а отримує потужний старт, оскільки лише починається поступове формування стійкої та ефективної системи прав власності. Хоча ці процеси є тривалими і недешевими, альтернативи перебудові структури власності нема. Проведення приватизації – не мета, а засіб підвищення продук-

тивності праці й ефективності виробництва. На неї покладено функ цію каталізатора виникнення нових економічних відносин у суспілстві загалом.

Успішно проведена приватизація допомагає виконати певні завдання, а саме:

сформувати ринкові відносини;

роздержавити систему управління, відшукати ефективного власника та прогресивні механізми управління;

полегшити тягар дефіциту державного бюджету і збільшити надходження до нього додаткових коштів;

сформувати соціальний прошарок приватних власників як основу нового суспільно-політичного й економічного уст-

рою;

залучити інвестиції для оновлення основних фондів підприємств;

організувати фондовий ринок як механізм розподілу та перерозподілу капіталу.

Формування ринкових відносин було пріоритетним завданням приватизації 1992-1994 рр. в Україні. Зі світового досвіду відомо, що найефективнішою є національна економіка, в основі якої – приватна власність. Крах командної системи в Україні поставив завдання переходу до ринкової економіки. Мільйони громадян України отримали перші уроки ринку саме в процесі приватизації.

Особливий акцент на виконанні завдання роздержавлення системи управління, пошуку ефективного власника і формуванні прогресивних механізмів управління було зроблено в 1995-1997 рр. Підприємство лише тоді працюватиме відповідно до законів ринкової економіки, тобто ефективно, коли в нього є реальний власник, зацікавлений у його роботі. Коли йдеться про ефективного власника, то у це поняття вкладаємо зміст як ефективного для суспільства загалом. Для себе власник є завжди ефективним, для суспільства – залежно від якості вироблених суспільством правил гри.

Для усвідомлення важливості цього завдання наведемо приклад, порівнявши радянську і ринкову економіки. У 1989 р. в цукровій промисловості радянської Німеччини було 43 цукрові фабрики з 15 тис. працівників на них. Усі вони виробляли такий самий обсяг продукції, як і шість заводів з 1,5 тис. працівників у Бельгії. Ціни на цукор у радянській частині Німеччини виявились настільки високими, що після об’єднання країни виникла загроза банкрутства усіх 43 фа-

брик. З огляду на це вирішено приватизувати підприємства і після низки заходів з жовтня 1990 р. власники фабрик мали змогу провадити оперативне управління виробництвом. Держава списала всі борги цукрових заводів, накопичені до 1.07.1991 року і зобов’язалась компенсувати 50% збитків, що виникли в 1990-1991 рр.

На початок 1995 р. в Східній Німеччині залишилось вісім цукрових заводів з 1,5 тис. працівників, решту поступово закрили, а персонал звільнили. Продуктивність галузі зросла у 16 разів. Отже, як бачимо найновіша історія дає змогу безпосередньо порівняти ефективність командної і ринкової форми господарювання. Цей приклад стосується однієї й тієї ж території з одними і тими ж виробничими потребами. В одному випадку для цього було збудовано 43 фабрики і найнято на роботу 15 тис. працівників, а в іншому – вісім фабрик і залучено в десять разів менше працівників. Обсяг

виробництва залишився приблизно на однаковому рівні і водночас підвищилась якість продукції.

Із цього прикладу випливає, що напівзаходами і невеликими змінами в структурі виробництва та управління проблему створення конкурентоспроможного й ефективного виробництва не вирішити. Зрозуміло й те, що цей процес є тривалим, дуже дорогим і потребує зацікавленості не лише держави, а й великих інвесторів-санаторів, які добре знають, що і як потрібно робити.

Полегшення тягаря державного бюджету і збільшення надходжень до нього додаткових коштів є одним із важливих завдань приватизаційного процесу. Державні підприємства в командній системі відігравали важливу роль як постачальники різних соціальних послуг: житлових, охорони здоров’я, відпочинку тощо. Такі функції і пов’язані з ними витрати зменшували ефективність роботи підприємств і спричиняли значне навантаження на державний бюджет.

За період з 1992 по 1998 рр. в Україні відбувалась переважно сертифікатна приватизація, тому реальних грошових коштів у бюджет не надходило. До 1997 р. приватизація не була значущим джерелом покриття бюджетного дефіциту. Кошти, одержані від продажу державних підприємств та організацій, підлягали окремому обліку, і їх не використовували на відшкодування сукупного поточного дефіциту державного бюджету. Їх могли скеровувати цільовим призначенням на підтримання нового підприємницького сектора економіки, відшкодування витрат на проведення приватизації, а також по-

криття внутрішнього та зовнішнього державних боргів України.

Для цього створено позабюджетний Державний фонд приватизації, і хоча прямо завдання про скерування коштів від приватизації до державного бюджету не ставили, воно завжди було відчутним. Лише 1997 р. в Державній програмі приватизації офіційно поставлено завдання про скерування коштів від приватизації у державний бюджет.

У 1997 р. від приватизації до бюджету надійшло 75,9 млн. грн., що становило 15,2% від запланованих 500 млн. грн.

З 1999 р. відбувся перехід до грошового етапу приватизації; завдання поповнення бюджету міцно утвердилося серед пріоритетних, оскільки це один із способів поповнення державної скарбниці, що не підвищує податків. До того ж, лише власник, який у змозі оплатити вартість об’єкта приватизації, спроможний успішно його розвивати. Ще під час розробки концепції приватизації до переваг її сертифікатного методу зачислювали можливість залучення до участі в ній широких верств населення, повернення у такий спосіб громадянам власності, створеної їхньою працею, формування прошарку приватних власників.

Самоусвідомлення особистості як власника відбувається в Україні досить повільно. Для цього недостатньо отримати у розпорядження кілька акцій підприємства. Наприклад, наведемо такий факт з розвинутої ринкової економіки: дивіденди у структурі середнього доходу американської сім’ї становлять лише близько 2,5%.

Американський дослідник приватизації Вільям Мегінсон наводить щонайменше чотири причини, з огляду на які країни віддають перевагу приватизації шляхом випуску акцій, а саме:

по-перше, з організаційного і фінансового погляду цей спосіб є практично єдиним методом продажу найбільших дер-

жавних підприємств;

по-друге, приватизація шляхом випуску акцій є найбільш відкритим способом продажу активів промислових підпри-

ємств;

по-третє, з’ясувалось, що держава має змогу впливати на розподіл акцій, ціноутворення та інші умови публічних аук-

ціонів для досягнення як політичних, так і економічних цілей. Наприклад, вона може сприяти вітчизняним інвесторам;

по-четверте, продаж акцій вітчизняним інвесторам відчутно збільшив загальну капіталізацію та обсяги торгівлі практично на всіх найбільших фондових біржах за кордонами США.

Розвиток національного ринку капіталів, як звичайно, є головною метою програм приватизації, а приватизація шля-

хом випуску акцій здатна трансформувати цей ринок. Із розвитком фондового ринку внаслідок перерозподілу капіта-

лів стає можливим перехід акцій у власність осіб, які найбільше зацікавлені в ефективній роботі підприємства.

Для регулювання процесу приватизації в Україні упродовж 1992-2000 рр. було ухвалено низку нормативних документів. За дев’ять років Фонд державного майна розробив а Верховна Рада України ухвалила вісім Державних програм приватизації. У Державній програмі приватизації визначено:

завдання щодо приватизації майна, яке перебуває в державній власності;

відповідні способи приватизації для різних груп об'єктів;

завдання відповідним органам виконавчої влади щодо забезпечення проведення приватизації;

заходи щодо залучення у процеси приватизації інвесторів;

особливості участі в процесі приватизації громадян України, іноземних інвесторів та інших покупців;

розрахунок витрат на виконання програми приватизації, порядок їхнього відшкодування та джерела фінансування;

прогноз надходження коштів від приватизації та напрями їхнього використання.

Згідно із Законом України “Про приватизацію державного майна” від 4 березня 1992 р., до об’єктів державної власності, що підлягають приватизації, належать:

майно підприємств;

об’єкти незавершеного будівництва та законсервовані об’єкти;

акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств та інших об’єднань.

Приватизації не підлягають об’єкти, що мають загальнодержавне значення, а також скарбничі підприємства.

Наприкінці ХХ ст. значно активізувалися процеси перетворення державних підприємств на приватні. Фахівці називають різні причини цього, однак безумовно, головною з них є наміри підвищити ефективність роботи підприємств і зменшити навантаження на державний бюджет.

За останні 20 років хвиля приватизації пройшла по світовій економіці і тільки в розвинутих країнах охопила майже 15 тис. державних підприємств, (більшість із них – після 1990 р.). На середину 90-х років 82 країни провадили політику приватизації. Кожна з них мала свої специфічні мотиви для цього. Зокрема, в Англії до 1987 р. в недержавний сектор перейшла 1/3 частка державних підприємств, а кількість акціонерів за 1979-1987 рр. зросла, відповідно, з 2,5 до майже 9 млн. осіб. У Франції один з видів приватизації перетворився в постійний процес. Тут держава або купує, або продає акції підприємств залежно від ситуації на ринку цінних паперів. Уряди багатьох країн – від Ізраїлю до Мексики – вирішили йти тим самим шляхом.

Економісти пояснюють той факт, що державні підприємства є менш ефективними, ніж приватні, неоднаково. Зокрема, Альфред Маршал у знаменитій книзі “Принципи економічної науки” зазначає, що “державні підприємства можуть мати перед собою велике майбутнє, якщо б вдалося домогтися призначення таких посадових осіб, які б виконували свої обов’язки з тією ж енергією і підприємливістю, які виявляються в приватних закладах”.

У країнах Центрально-Східної Європи приватизація пов’язана зі складнішими процесами. Тут приватизують не тисячі підприємств, а економіку в цілому.

В Україні головною метою приватизації є підвищення ефективності державних підприємств. Щоправда, в першій редакції Закону України “ Про приватизацію майна державних підприємств” такої мети навіть не згадано. Цей недолік було усунено через кілька років. Натомість на початку проведення приватизації у 1992-1994 рр. пріоритетною метою визнавали формування ринкових відносин.

Упродовж усього радянського періоду в Україні панувала лише державна власність. На початку 1990-х років частка державної власності становила 88%, колгоспно-кооперативної – 11% (у тім числі житлові кооперативи), власність громадян – близько 1%. Такі умови спричинили негативні тенденції в економіці України. У державних підприємств із їхніми застарілими фондами не було стимулів для поліпшення технології, відсутність конкуренції усунула прагнення до зниження витрат виробництва. У незалежній Україні, яка взяла курс на становлення ринкової економіки державні під-

приємства лягли непосильним тягарем на бюджет держави. Проте для приватизації радянської економіки недостатньо перетворити державну власність на приватну, необхідно реформувати всю систему, створюючи супутні інститути. Суть перехідного періоду полягаєу проведенні трансформаційного процесу, зміні моделі розвитку національної економіки.

Головними напрямами переходу до ринку пострадянських країн є такі:

роздержавлення;

приватизація;

структурна перебудова економіки;

формування ринкової інфраструктури.

Успіх економічних реформ вирішально залежить від того, як відбудеться формування структури власності.

Успішно проведена приватизація допомагає виконати певні завдання, а саме:

сформувати ринкові відносини;

роздержавити систему управління, відшукати ефективного власника та прогресивні механізми управління;

полегшити тягар дефіциту державного бюджету і збільшити надходження до нього додаткових коштів;

сформувати соціальний прошарок приватних власників як основу нового суспільно-політичного й економічного уст-

рою;

залучити інвестиції для оновлення основних фондів підприємств;

організувати фондовий ринок як механізм розподілу та перерозподілу капіталу.

Тому Україна зацікавлена в залученні потужних інвесторів, готових на рівних вести діалог з владою і суспільством.

Стимулювання розвитку фондового ринку як механізму розподілу та перерозподілу капіталу, є однією з умов формування ринкових відносин. Хоча продаж активів набув значної популярності, та метод приватизації через акціювання обрала беззаперечна більшість держав, що проводили роздержавлення майна. Американський до-

слідник приватизації Вільям Мегінсон наводить щонайменше чотири причини, з огляду на які країни віддають перевагу приватизації шляхом випуску акцій, а саме:

по-перше, з організаційного і фінансового погляду цей спосіб є практично єдиним методом продажу найбільших дер-

жавних підприємств;

по-друге, приватизація шляхом випуску акцій є найбільш відкритим способом продажу активів промислових підпри-

ємств;

по-третє, з’ясувалось, що держава має змогу впливати на розподіл акцій, ціноутворення та інші умови публічних аук-

ціонів для досягнення як політичних, так і економічних цілей. Наприклад, вона може сприяти вітчизняним інвесторам;

по-четверте, продаж акцій вітчизняним інвесторам відчутно збільшив загальну капіталізацію та обсяги торгівлі практично на всіх найбільших фондових біржах за кордонами США.

Розвиток національного ринку капіталів, як звичайно, є головною метою програм приватизації, а приватизація шля-

хом випуску акцій здатна трансформувати цей ринок. Із розвитком фондового ринку внаслідок перерозподілу капіта-

лів стає можливим перехід акцій у власність осіб, які найбільше зацікавлені в ефективній роботі підприємства.

У Державній програмі приватизації визначено:

завдання щодо приватизації майна, яке перебуває в державній власності;

відповідні способи приватизації для різних груп об'єктів;

завдання відповідним органам виконавчої влади щодо забезпечення проведення приватизації;

заходи щодо залучення у процеси приватизації інвесторів;

особливості участі в процесі приватизації громадян України, іноземних інвесторів та інших покупців;

розрахунок витрат на виконання програми приватизації, порядок їхнього відшкодування та джерела фінансування;

прогноз надходження коштів від приватизації та напрями їхнього використання.

Згідно із Законом України “Про приватизацію державного майна” від 4 березня 1992 р., до об’єктів державної власності, що підлягають приватизації, належать:

майно підприємств;

об’єкти незавершеного будівництва та законсервовані об’єкти;

акції (частки, паї), що належать державі у майні господарських товариств та інших об’єднань.

Приватизації не підлягають об’єкти, що мають загальнодержавне значення, а також скарбничі підприємства.

Приватизацію об'єктів та надходження коштів до Державного бюджету України в обсягах, визначених цією Програмою, передбачено забезпечити за допомогою таких заходів:

поетапного продажу акцій ВАТ "Укртелеком", приватизація якого визначена за окремим законом;

скорочення переліку об'єктів права державної власності, що не підлягають приватизації;

перегляду та уточнення переліку підприємств, які мають стратегічне значення для вітчизняної економіки та безпеки

держави;

скорочення кількості ВАТ, пакети акцій яких закріплені у державній власності.

Експерти Гарвардського інституту міжнародного розвитку з’ясували, що з 1997 р. на українських підприємствах недержавної форми власності показники рентабельності прямо залежали від продуктивності праці і капіталу, а на підприємствах державної форми власності цієї залежності не було або вона була оберненою. Цей оптимістичний факт засвідчив, що у недержавному секторі працює система економічних стимулів. Важливість приватизації, як передумови формування ринкової економіки, полягає у змінах, які вона спричиняє. Зміни відбуваються у цілях діяльності підприємства, його організаційній та фінансовій структурах.

За словами “батька польського дива” Лєшека Бальцеровича, приватизацію майна підприємств необхідно доповнити приватизацією відносин, щоб фактичний власник міг реально контролювати менеджера. Там, де приватизація відносин відбулась швидко і глибоко, підприємства практично відразу поліпшили фінансові показники своєї роботи. Оскільки в Україні вихідна ситуація була дещо іншою, то не варто було й очікувати швидких позитивних результатів.

Проведення масової сертифікатної приватизації спричинило розпорошення прав власності, що ускладнює управління підприємством. Це підтверджує доцільність продажу українських підприємств стратегічним інвесторам. За результатами досліджень приватизованих підприємств в Україні [2] з’ясовано, що в середньому підприємства з концентрованою власністю працюють на 20-27% ефективніше порівняно з приватизованими підприємствами, акції яких було розпорошено серед численних дрібних акціонерів. Крім того, Україна і надалі є державою, де панують не ринкові

інститути, а неформальні норми і правила.

Економіка не може бути конкурентоспроможною без приватної власності, тому уряд України повинен продовжувати реформи у напрямі приватизації і формування повноцінних ринкових відносин. Право власності розвивалось повільно упродовж століть і разом з ним розвивалось те, що ми називаємо ринком. У високорозвинутих країнах успіхів в економіці вдалось досягти через можливість пожинати плоди від права приватної власності. Тому не можна чекати

швидких результатів від реформування власності в Україні, а потрібно створювати всі умови для її розвитку.

В умовах державної незалежності Україна переходить від командно-адміністративної до ринкової економіки. Під час цього переходу відбуваються глибокі зміни в різних сферах економічного життя. Однією з найвагоміших змін є перехід до нового типу макроекономічного регулювання, яке пов’язує окремі галузі та виробництва у національну економіку.

Процес формування механізму макроекономічного регулювання ринкового типу в Україні відбувається повільно внаслідок труднощів перехідного періоду. Хоча сьогодні найважливіші елементи цього нового механізму уже сформовано, та їхній вплив на досягнення макроекономічної стабільності ще порівняно слабкий. Це пояснюють багатьма чинниками, передусім, непослідовністю економічної політики, мінливістю пріоритетів, слабкістю основних складових

ринкової інфраструктури, монополізмом виробників, а також тим, що нерідко нормативні акти, які стосуються цієї проблеми, не узгоджені між собою.

Макроекономічне регулювання – це складне багатопланове поняття. У вузькому розумінні регулювання економіки є механізмом, за допомогою якого досягають збалансованості у національній економіці. Як уже зазначено, в будь-якій економічній системі є потреба в певному кількісному відношенні між певними частинами, сферами, галузями, підгалузями тощо. Найважливішими макроекономічними пропорціями є співвідношення між майбутнім і поточним

споживанням (економісти нерідко кажуть: між споживанням і заощадженням); між сукупним попитом і сукупною пропозицією.

Механізм макроекономічного регулювання у ринковій системі охоплює такі три підсистеми: ринковий механізм, державне регулювання та регулювання, яке провадять фірми. Для впливу на економіку держава використовує різноманітний інструментарій. Економісти виділяють три принципово відмінні види цього інструментарію: правові, адміністративні й економічні. Правовий інструментарій охоплює нормативні акти, які визначають права та обов’язки юридичних і фізичних осіб у національній економіці. Ці акти містять величезне коло законодавчих положень щодо власності, підприємництва, цін, податків та інших економічних реалій та категорій. Законодавчі акти доповнює адміністративний інструментарій виконавчих органів, зокрема квоти, ліцензії та ін.

Економічний інструментарій макроекономічного регулювання − це державний бюджет з його податками та видатками, гроші, кредит та ін. Використання цих інструментів означає проведення певного виду стабілізаційної політики − фіскальної, монетарної. Державне регулювання економіки залежно від його цілей та інструментарію поділяють на довго- та короткотермінове. Короткотермінове регулювання, зокрема в перехідній економіці, спрямоване

на зміну сукупного попиту, щоб вплинути на такі важливі макроекономічні змінні, як рівні безробіття та інфляції або темпи економічного зростання. Довготермінове регулювання націлене на зміну структури економіки та основних макроекономічних пропорцій.

До середини ХІХ ст. винятково ринковий механізм забезпечував координацію макроекономіки. Іншими словами, відбувалося саморегулювання, самонастроювання національної економіки. В економічній літературі таку ситуацію розглядають як ідеальний стан економіки. П.Семюелсон зазначає: «Там, де конкуренція довершена, або близька до довершеної, це приносить з собою певний порядок і високу ефективність».

Однак у процесі динамічного розвитку економіки поглиблення поділу праці та посилення залежності національної економіки від зовнішніх чинників ринковий механізм втрачає здатність одноосібно регулювати макроекономічні процеси і, відповідно, зростає роль у регулюванні інших його підсистем. Унаслідок цього посилюється апріорний характер механізму регулювання. Модель макроекономічного регулювання, яка нині складається в розвинутих країнах, − це нове поєднання його компонентів, що характеризоване, передусім, зростанням ролі ринкового механізму. Водночас у механізмі макрорегулювання зростає значення ділових підприємств, однак не у напрямі зміцнення монополістичних тенденцій, а в напрямі внутрішньофірмового планування, маркетингу, виробничої кооперації між різними фірмами, роботи на замовлення тощо. Не лише господарська одиниця − фірма − опинилися в середовищі посилення конкурентних відносин, а й її складові ланки. Сьогодні фірми перевіряють ефективність роботи своїх ланок за допомогою трансферних цін, основу яких становлять ціни ринкові. Отже, розширюється регулятивна роль ринкового механізму у наці-

ональній економіці.

Значення державного регулювання в механізмі макроекономічної координації, у вирішенні поточних завдань зменшилося. Проте немало економістів уважає, що зросла роль держави у забезпеченні стратегічних умов розвитку. Сучасна економіка не може уже розвиватися без участі держави. Тому розмови про повне дерегулювання позбавлені змісту.

Економічна наука раніше вже розробила певні підходи та рекомендації для вирішення проблем перехідного періоду. Проте вони стосувалися економічно відсталих країн, або так званих, країн третього світу. Характерна риса цих країн та, що поряд з розвинутими ринковими відносинами у них зберігаються дотоварні форми господарювання, тобто натурально-общинні. В багатьох з них вагомого значення набуло дрібнотоварне господарство, яке передбачає прива-

тну власність на основні фактори виробництва. Нерозвинутість національного підприємництва доповнює активна роль іноземного капіталу. В економічно відсталих країнах склався такий тип макроекономічного регулювання, за якого визначальну роль у ньому відіграє державне регулювання, а не ринковий механізм. Програми ринкової трансформації у цих країнах передбачали ліквідацію передусім елементів, притаманних доринковим докапіталістичним формаціям з тим, щоб компоненти ринкової інфраструктури могли функціонувати у звичному для них режимі. Інакше кажучи, насамперед створюється відповідне макроекономічне середовище, в якому формується нове поєднання складових макроекономічної координації.

Для країн, що переходять від командно-адміністративної системи до ринкової, ці рецепти, або рекомендації, що стосуються економічно відсталих країн, не повністю прийнятні. Річ у тім, що як вихідні умови, так і рівень економічного розвитку пострадянських країн неадекватний аналогічним показникам країн, що розвиваються. Тому ті завдання, що стоять перед пострадянськими країнами, не можна вирішувати шляхом сліпого копіювання розроблених раніше й апробованих в інших економічних умовах підходів. Трансформація командної економіки в ринкову потребує розробки оригінальних підходів і програм.

Перші експерименти в галузі економічних реформ у країнах з командною економікою, що стосувалося насамперед макроекономічного регулювання, розпочалися в Югославії у 50-х роках. У середині 60-х років у Східній Німеччині реформовано цін одночасно із наданням підприємствам більшої самостійності, що певною мірою посилило роль ринку в макроекономічній координації. Наприкінці 60-х років розпочаті реформи у Чехословаччині та Угорщині. Однак ці реформи не зачіпали глибинних основ економіки − відносин власності та макроекономічного регулювання. Тому вони не могли бути результативними.

Першою комуністичною країною, в якій економічні реформи увінчалися відносним успіхом, був Китай, перетворення в якому розпочалися 1978 р. Трансформаційні процеси тут прискорилися у 80-ті роки. Унаслідок цього Китай досягнув одних із найвищих у світі показників економічного зростання за останні приблизно п’ятнадцять років. Реформи проводять тут поступово і сьогодні.

Питання про стратегію і методи переходу від економіки командного типу до ринкової є неоднозначним і досить заплутаним і тому викликає гостру наукову і політичну полеміку.

«Транзитологія», як сучасна галузь економічного знання виділяє декілька підходів щодо тактики, методів та швидкості трансформації посттоталітарних суспільств. Економісти, які беруть участь у полеміці, здебільшого пого-

джуються в тому, що швидкість і глибина системних перетворень в окремо взятих країнах залежить від наявних умов, спільних же для всіх рецептів бути не може. Їхні підходи відрізняються головно відповіддю на запитання: швидкі реформи чи «повільне витягування хворого зуба»?

До прихильників радикальних змін, або політики шокової терапії належать Л.Бальцерович, О.Бленчард, П.Бум, Є.Гайдар, С.Джонсон, В.Клаус, Я.Корнаї, П.Кругмен, Д.Ліптон, А.Ослунд, В.Пинзеник, Д.Сакс та ін.

Адептами протилежного підходу, що отримав назву градуалістського, є А.Бхадурі, Д.Ваніскі, Дж.К.Гелбрейт, К.Ласкі, Ф.Левчик, В.Леонтьєв, Фань Чжань, В.Черняк, Г.Явлінський та ін.

Серед економістів радикального напряму є прибічники ортодоксального і гетеродоксального підходів. Ортодоксальний сценарій стабілізації та переходу до нового механізму макроекономічної координації − це сукупність макроекономічних заходів, що охоплюють ліквідацію або ж зведення до мінімуму бюджетного дефіциту, проведення жорсткої кредитно-грошової політики і досягнення стабільної номінальної грошової маси або валютного курсу. Інакше кажучи, ці економісти передбачають застосування двох основних інструментів, так званих якорів: відповідної монетарної політики і заходів зі стабілізації валютного курсу. Прихильники гетеродоксального підходу до двох попередніх «якорів» додають ще стабілізаційні заходи у сфері політики доходів. Подібні рішення, на наш погляд, можна рекомендувати країнам, економіка яких зазнає хронічно високої інфляції. Заходи такого характеру були застосовані, зокрема, в Ізраілі

1985 р. Одночасно ортодоксальні та гетеродоксальні підходи застосовувалися і в практиці реформ у Латинській Америці, суть яких розглянемо нижче. Принципи винятково гетеродоксального підходу застосовувались під час реформ у Польщі, Чехії, Югославії, Румунії та Болгарії, а ортодоксального − у Росії, Казахстані, Україні. Програму шокової терапії розробили спеціалісти Міжнародного валютного фонду і Світового банку для країн Центрально-Східної Європи як основний важіль з метою трансформації економічних систем та становлення макроекономічного регулювання ринкового типу. Вона передбачає економічні перетворення протягом 10-15 років. Ця програма містить чотири пакети заходів: макроекономічна стабілізація, лібералізація економіки (реформування цін і ринку), приватизація і розвиток приватного сектору, а також перегляд економічної ролі держави. Унаслідок цих заходів формується новий тип економічної системи з новим механізмом макроекономічного регулювання.

Основна ідея макроекономічної стабілізації полягає у посиленні впливів податкової і кредитної політики на економічних суб’єктів, виправлення і коригування тих спотворень, що утворилися внаслідок надлишку грошової маси. Макроекономічна стабілізація означає досягнення загальної рівноваги; у цьому разі повинен обов’язково бути збалансований державний бюджет.

Лібералізація економіки передбачає перехід до конкурентних ринкових відносин, реформування системи цін, і що найголовніше, формування такого типу макроекономічного регулювання, за якого ринковий механізм посідає чільне місце як підсистема макрорегулювання.

Розвиток приватного сектора та приватизація спрямовані на реформування і структурну перебудову виробництва та підприємств. Одним із визначальних питань цього пакета заходів є чітке формулювання прав державної власності і розмежування функцій уряду як власника і як начала макрорегулювання, тобто сили, що виконує регулятивні функції на макрорівні. Важливим завданням цього пакета заходів є демонополізація виробництва.

Згідно із задумом розробників програми шокової терапії, четвертий пакет передбачає реформу державного управління або, іншими словами, інституційну реформу. У цьому випадку роль уряду повинна зводитися до реформування основних державних інституцій, включаючи центральний банк і податкові інспекції; уряд також провадить бюджетний процес і виконує певні контрольні функції.

Розроблена програма навряд чи може бути у такому вигляді застосована в усіх країнах, оскільки особливості кожної країни суттєво впливають і на хід перетворень, і на кінцевий результат реформ.

Практика довела, що метод шокової терапії найліпше спрацював у Польщі, однак не спрацював належно у Росії та Україні. Аналіз шокотерапії ускладнений невизначеністю того, що треба виконувати насамперед і коли можна очікувати позитивного ефекту такої терапії. Питання ще більше ускладнене, якщо зважити на таке використання цієї політики заперечують в тих країн, у яких її провадили на практиці, і водночас доводять, що прихована шокотерапія була в тих країнах, яким зазвичай приписують градуалістський підхід (наприклад, в Угорщині ).

Економісти виділяють декілька головних елементів шокотерапії:

рішуча боротьба з високою інфляцією шляхом скорочення державних позичок у центральному банку;

прив’язування курсу національної грошової одиниці до твердих валют;

швидка лібералізація цін і зовнішньої торгівлі;

щедра іноземна допомога.

Прихильники іншого підходу − градуалізму − зазначають, що основний недолік шокової терапії такий: це занадто дорогий захід, свого роду експеримент з соціального погляду. Погоджуючись з представниками радикалів у тому, що основу процесу перетворень становить макроекономічна стабілізація і формування нового механізму макроекономічної координації, вони водночас проти лібералізації цін і швидкої приватизації. На їхню думку, всі підприємства, в тому числі державні, якоюсь мірою цінні.

На думку К.Жукровської, основний недолік і слабкість градуалізму в тому, що він виник унаслідок критики «шокової терапії» у той період, коли її ефекти були майже винятково деструктивними, а позитивних результатів ще потрібно було чекати.

Однак не всі економісти одностайні у такому чіткому протиставленні цих двох підходів. Зокрема, відомий польський економіст Г.Колодко доводить, що системні зміни потребують багато часу, і в цьому сенсі їхня реалізація відбувається крок за кроком, поступово, тоді як стабілізаційні зусилля, безумовно, повинні бути рішучими, тобто шоковими. На відміну від названих прихильників шокової терапії, багато спеціалістів під терміном шокова терапія розуміють значно вужче коло процесів, зокрема певний комплекс стандартних заходів, пов’язаних з обмеженням сукупного попиту, і які також спрямовані на гальмування інфляційних процесів. Наприклад М.Домбровскі та Я.Ростовскі вважають, що єдиним варіантом є «раптова і швидка стабілізація, що застукала виробників зненацька, не залишаючи їм часу для лобіювання своїх інтересів». З теорії відомо, що зменшення сукупного попиту або різке сповільнення темпів його зростання за допомогою стримувальної монетарної політики призведе до дефляційного шоку. Проте досвід реформування посттоталітарних економік засвідчує, що збурення, які переживають ці країни у період трансформації, не зводяться до

проблем, пов’язаних винятково із сукупним попитом. Навпаки, стагфляція, яка супроводжує перехідні економіки. зумовлена тією обставиною, що каталізатором дестабілізації економік цих країн є форсована лібералізація господарської діяльності. Та, відповідно, лібералізація − це системний захід. Практика підтверджує той факт, що можливе поєднання шокової лібералізації як з м’якою, так і жорсткою фінансовою політикою. Ці ж типи економічної політики, що спрямовані на регулювання сукупного попиту, також можна проводити і в умовах поступової лібералізації. Наведені вище аргументи, на наш погляд, свідчать про те, що нині є більше ніж просто два мо жливі способи провадження економічної політики в умовах перехідної економіки.

Однією з перших країн радянського табору, яка почала використовувати ринкові методи, була Угорщина. З огляду на наведену вище класифікацію можна констатувати той факт, що перехідному процесу в Угорщині був притаманний градуалістський підхід з елементами шокової терапії. Ці елементи з’явилися під час революційних процесів, що відбувалися у європейських постсоціалістичних країнах напринінці 80-х – на початку 90-х років.

Еволюційний шлях переходу до ринку, як звичайно, дає позитивні результати у країнах, що мають розвинуте сільське господарство і кустарне виробництво, у яких зайняті покоління працівників, що зберегли навики приватного підприємництва, та порівняно невисоку питому вагу важкої промисловості й особливо військово промислового комплексу. Характерною рисою еволюційного шляху переходу є те, що реформи здебільшого розпочинаються у сільському господарстві, де ліквідовано найпотворніші прояви командноадміністративної системи і відкрито простір для приватної господарської ініціативи. Імпульс, наданий сільськогосподарській галузі і пов’язаним з нею галузям, які виробляють споживчі товари, стає тим каталізатором, що сприяє утвердженню такого начала макроекономічного регулювання, як ринковий механізм, і одночасно ринок наповнюється споживчими товарами, що створює сприятливе середовище для подальшого поглиблення реформ.

Класичним прикладом застосування на практиці градуалістського підходу переходу до ринку є реформи в Китаї. Як уже зазначено, цей підхід був застосований і в Угорщині. Точкою відліку трансформації китайської економіки став про-голошений 1978 р. курс на реформи і закріплений на конференції КПК 30 березня 1979 р. Ден Сяопіном. Тодішній фактичний керівник Китаю висунув чотири основних принципи, які пізніше зафіксовані в Конституції Китаю 1982 р. Хоча ці принципи і декларували відданість ідеям марксизму, водночас вони відкривали шлях для глибокого еформування командно-адміністративної економіки. Як засвідчила історія, такий підхід виправдав себе. У цій найбільшій країні

світу було досягнуто вагомих результатів в економічній галузі. Особливість економічних реформ в Китаї полягає в тому, що, на відміну від стратегії шокової терапії, тут застосовують сповільнений градуалістський підхід. Якщо запорукою успішного проведення шокової терапії була сама безкомпромісність реформ (ціни відпущені зпід контролю, інфляцію приборкали успішними монетаристськими заходами, а приватизацію і демонополізаці проведено досить швидко та оперативно), то в Китаї реформи провадять поступово. Спочатку провели лібералізацію у одній-двох галузях економіки, і лише потім до них приєднали інші.

Уряд Польщі приступив до впровадження в життя плану Бальцеровича, який майже в ідеалі для 1990 р. відповідав положенням програми шокової терапії.

Ринковий механізм швидко посів центральне місце як підсистема макроекономічного регулювання. І хоча є багато скептиків, які стверджують, що у Польщі був шок без терапії, проте можна констатувати той факт, що головно рецепти міжнародних фінансових інституцій з успіхом прижилися на грунті польської економіки.

Хоча Україна і є великою європейською державою, однак ми не помилимося, якщо скажемо, що значною мірою подібні не лише до Європи, а й до країн Латинської Америки − історичним минулим, близькістю економічних проблем, методами і способами їхнього вирішення. Як відомо, на теренах колишньої російської імперії після жовтневого перевороту 1917 р. утвердилася тоталітарна система. Щось подібне відбувалося і в країнах Латинської Америки. Маємо

на увазі доктрину СЕПАЛ і добре відомі, як у латиноамериканському регіоні, так і в світі погляди Рауля Пребиша, які стали основою розбудови нової моделі розвитку і макрорегулювання та поставили під сумнів дієвість ліберальної моделі, що домінувала у першій чверті ХХ ст.

Р.Пребиш захоплювався ідеями Дж.М.Кейнса і Й.Шумпетера, та поряд з тим сформулював свою концепцію запізнілого периферійного капіталізму, специфічними рисами якого було те, що він не влазив у класичні теорії і багато в чому був неподібний до ринкової економіки Європи та Північної Америки, і унаслідок чого у нього інша доля. Пребиш доводив неефективність наявних механізмів ринку як інструмента макроекономічної координації, що корінням сягало кризи 30-х років і спонукало країни шукати внутрішні стимули для розвитку передовсім шляхом створення імпортозаміщувальної економіки. Ідеї імпортоорієнтованої індустріалізації, регіональної економічної інтеграції, програми реформування аграрних структур, розроблені Р.Пребишем унаслідок спостереження і зіставлення результатів та характеру розвитку центрів і периферії світового господарства, могли б, на нашу думку, бути корисними для нас у період трансформації українського суспільства. Ідеї Р.Пребиша, Дж.М.Кейнса, Й.Шумпетера, а також вітчизняних економістів, насамперед М.Туган-Барановського, багато в чому актуальні і сьогодні.

Однак необхідно пам’ятати і те, що життя не стоїть на місці, людство швидко прогресує у своєму розвитку. Оскільки країни багатьох регіонів нині переживають період трансформації, то однією з центральних проблем сучасної економічної науки є розробка рекомендацій для структурних реформ і стабілізаційних програм. Саме в цьому сенсі для нас, як уже зазначено, значний інтерес становлять здобутки країн Латинської Америки. Корисним для нас є чилійський досвід у використанні основних знарядь фіскальної політики з метою забезпечення макроекономічної стабільності. Чилійські фахівці вважали, що податкові надходження потрібно збільшувати шляхом підвищення податкових ставок, а:

скасування великої частини пільг і преференцій регіонам, галузям, підприємствам тощо.;

систематичної боротьби проти ухилення від сплати податків;

розширенням статей прибуткової частини бюджету та кількості платників податків.

У Чилі було введено податок на додану вартість, який замінив податок з продажу, отже, було скорочено його мультиплікативний ефект. Водночас уніфіковано ставки оподаткування для всіх платників податків з подібними характеристиками і скасовано всі пільги. Завдяки таким заходам усунуто перекоси в оподаткуванні. Крім то-

го, податкове законодавство стало раціональним і простішим, що в кінцевому підсумку значно розширило базу оподаткування.

Загалом можна зазначати, що економічна теорія запропонувала принципово два відмінні способи переходу від командноадміністративного до ринкового типу макроекономічного регулювання − шокову терапію та градуалістський перехід. Їхній вибір, як і конкретні форми реалізації, залежать від різних соціально-економічних чинників. У різних країнах успішні результати приносили обидва методи. Є також численні приклади того, що в інших країнах ці методи спрацювали неефективно. Нині вважають, що менш розвинуті країни повинні дотримуватися градуалістського способу переходу. Правда, становлення окремих складових ринкового механізму макрорегулювання потребує швидких, шокотерапевтичних кроків.

Сьогодні Україна, на нашу думку, потребує переходу від стримувальної до стимулювальної фіскальної політики, бо інакше неможливо буде підтримувати економічне зростання. Є два можливих способи такого переходу:

зниження податків;

збільшення видатків державного бюджету.

Оскільки другий метод застосувати практично неможливо, тому що це призведе до розкручування інфляції, то необхідно провести глибоку податкову реформу у напрямі зниження податкових ставок.

Фіскальну політику в Україні досі використовували дуже слабко для досягнення вкрай важливих макроекономічних пропорцій, зокрема між валовими та чистими інвестиціями. Практично вона не впливала на структуру ринків, особливо на ринок праці.

Невід’ємна частина трансформаційних перетворень економіки України – становлення малого підприємництва, яке є атрибутом ринкової системи господарювання. Малий бізнес – це не лише основа і структуроутворювальний елемент ринкової економіки, а й важлива рушійна сила її розвитку. Його завданням є формування та насичення ринку товарами і послугами, сприяння розвитку конкуренції та послаблення монополізму, збільшення робочих місць.

Головними рисами податкової політики України щодо малого приватного підприємництва є такі:

1. Завищені ставки податків і фіскальний характер податкової системи. Є щонайменше два виміри податкового тиску: офіційний і неофіційний. Офіційний оцінює його приблизно у 50% прибутку, а незалежні експерти - значно більше. Зокрема, дослідження загального податкового тиску, виконані харківським економістом В. Рябошликом, засвідчили, що 80% ВВП, створеного на підприємствах, вилучає держава [26, С.5]. Проте надмірне зростання податкового тягаря веде тільки до тінізації економіки та зростання заборгованості підприємств перед бюджетом і не сприяє його реальному наповненню. Орієнтація малих підприємств на торговельну та посередницьку діяльність також є закономірною реакцією на збільшення податкового тиску. Урядова політика, спрямована на вилучення до 70-90% доходів малих підприємств, підштовхнула підприємців до пошуку засобів приховування цих доходів від оподаткування, а торгівля і посередництво, орієнтовані на роботу з готівкою, відкривають більші можливості для уникнення сплати податків.

2. Подвійне оподаткування. Воно є в разі оподаткування підакцизних товарів, коли в оподатковувану податком на додаткову вартість базу включена сума акцизного збору. Крім того, в Україні діє велика кількість місцевих податків і зборів, джерелом сплати яких є собівартість – одна із складових бази для нарахування податкового зобов’язання з ПДВ. Результатом є значне здорожчання виробленої продукції, що ускладнює підвищення рівня рентабельності виробниц-

тва.

3. Надмірна кількість необґрунтованих і відсутність необхідних податкових пільг (на інновації та інвестиції). За останні 10 років уряди багатьох країн зробили для себе важливий висновок: якщо держава потребує нових податкових надходжень, то вигідніше зменшити ставки оподаткування, однак водночас зробити так, щоб ніхто не зміг від них ухилитися. Необхідно прагнути до податкової системи широкого охоплення за низьких ставок оподаткування. Наявність великої кількості різноманітних пільг і водночас високих ставок податків призводить до значного недоотримання коштів у бюджет. Якщо уряд підвищує податок на прибуток, але при цьому надає певним підприємствам пільговий режим оподаткування, то йому доведеться відшкодовувати нестачу бюджетних коштів з інших підприємств. Інакше кажучи виникає нерівномірність оподаткування, за якої уряд вимагатиме абсурдно високі податки з прибутку тільки тому, що ним обкладено лише частину підприємницьких структур. Пільги, звичайно, не зникнуть з економічного життя країни. У перехідному періоді податкові пільги потрібні на інновації, інвестиції, підприємствам пріоритетних галузей економіки тощо. Пільгами в оподаткуванні повинні користуватися підприємства інвалідів, самі інваліди, пенсіонери, можливо культурні та релігійні організації. Необхідно надавати допомогу у вигляді податкових пільг і малим підприємствам, хоча б у перші роки функціонування. Новостворене мале підприємство, яке, можливо, ще не має достатньо обігових засобів, необхідної техніки не може нести однаковий податковий тягар з великими, добре оснащеними фірмами. Характер надання пільг повинен бути не стихійним, масовим, а добре зваженим процесом, коли враховано і необхідну потребу суб’єкта господарювання в цих пільгах, і інтереси держави загалом.

4. Податкова політика формується після ухвалення законодавчих, нормативних актів про податки. Після проголошення незалежності України не була розроблена концепція податкової політики. Податкова система поєднувала в собі неузгоджені і непов’язані фрагменти різних податкових систем, а податкова політика була непродуманою, її суть зводилася до хаотичного підвищення рівня оподаткування.

Політика регулювання експорту та імпорту в умовах становлення ринкової екномічної системи повинна мати на меті:

стимулювання вітчизняного виробництва через формування відповідної кон’юнктури ринку. Тільки за належного стану

внутрішнього ринку Україна зможе посісти гідне місце у світовому економічному співтоваристві;

захист національного виробника. Поки у національній економіці формуються ринкові взаємини і національний виробник не завжди має достатньо досвіду та матеріальної бази для виробництва конкурентоспроможної продукції,

доцільно створювати сприятливі умови для розвитку пріоритетних галузей господарства та зовнішньоекономічної діяльності, в тому числі через використання такого інституту, як податки;

створення оптимальних умов для конкуренції зарубіжних і вітчизняних товаровиробників з метою раціоналізації, рест-

руктуризації і впровадження нових методів управління економікою.

У цілому комплексне і постійне регулювання системи оподаткування зовнішньоекономічних операцій сприятиме підвищенню рівня національної економіки, добробуту громадян. Стрижневою в системі податкового регулювання експортно-імпортних операцій повинна бути концепція протекціонізму (захисту) національного виробника. Як стверджує Павловський М.А.: “Усі типи податків стають несправедливими і неефективними в країнах, де імпортні товари витіснили

власні, а їх уряди провадять політику лібералізації зовнішньоекономічної діяльності..., яка нищить власне виробництво і породжує тіньову економіку у великих масштабах”. Однак митні платежі як засіб підтримання вітчизняних виробників можна застосовувати тільки протягом періоду, потрібного для їхнього становлення. Згодом нормою повинні бути однакові економічні умови для вітчизняних та іноземних підприємців, що ведуть тільки сумлінну конкурентну боротьбу між собою.

Однією з актуальних проблем у системі оподаткування підприємницького сектора є питання прибуткового податку з громадянпідприємців. Під цим видом підприємницької діяльності розуміють діяльність фізичної особи, спрямовану на отримання прибутку, якщо її участь в організації такої діяльності є постійною (регулярною) та суттєвою.

Для формування продовольчої незалежності України як фактора економічної стабільності необхідним є стимулювання розвитку сільского господарства. Одним із засобів державної підтримки розвитку селянських (фермерських) господарств повинно стати запровадження для них максимально сприятливого режиму оподаткування, який повинен охоплювати не тільки систему пільг, а й спрощений механізм обчислення податків і доступніші для розуміння фермерів форми

податкової звітності.

Виконаний аналіз свідчить, що реформування податкової політики у сфері малого приватного підприємництва - питання, яке об’єктивно назріло, його вирішення є нагальним, тому не можна його відкладати. Припинити спад, стабілізувати виробництво та сприяти його розширенню неможливо без зниження податкового тиску для всіх суб’єктів приватного підприємництва, без скорочення кількості та запровадження реальніших податків, які виконували б не лише фіскальну функцію, а передусім стимулювали й заохочували б до розширення господарської діяльності.

Вагомим чинником, що гальмує розвиток вітчизняного дрібного бізнесу, є обмеженість сукупного попиту та наявність кризи збуту на внутрішньому ринку. В умовах депресивного стану вітчизняної економіки, що виявляється у масовому банкрутстві підприємств та вивільненні з них робочої сили, життєвий рівень населення знижується. Скорочення реальних грошових доходів зменшило платоспроможний попит на внутрішньому споживочому ринку. Унаслідок цих процесів малий бізнес втрачає споживачів своєї продукції – фізичних осіб, від рівня доходів і добробуту яких залежить його існування.

Наявна система державної фінансової підтримки не має комплексного характеру. Численні її елементи законодавчо не оформлені, а тому не можуть слугувати виробникам чіткими орієнтирами на майбутнє. Основним недоліком наявної системи фінансової підтримки малого підприємництва є її нелегітимність, непрогнозованість, розпорошеність, а також несвоєчасність, неповнота і неритмічність виплат. Функції держави щодо підтримання малого приватного підприємництва і досі невизначені в єдиній концепції, окрім того, потрібна державна підтримка цієї сфери діяльності.

За умов відновлення економічного зростання виникає необхідність розроблення чіткої концепції державної фінансової підтримки підприємництва, яка б враховувала економічні проблеми України та визначала шляхи їхнього подальшого вирішення. Така концепція повинна передбачити структуру державного фінансового підтримання малого підприємництва та його основні принципи та пріоритети. Також необхідно розробити і реалізувати загальнодержавні та

регіональні програми підтримки підприємництва, у яких на основі конкретних проектів визначені пріоритетні напрями розвитку підприємництва з державних та місцевих джерел фінансування. На нашу думку, реальну допомогу малому підприємництву можна надати не в межах універсальної програми для України, а у межах визначених територій (з урахуванням особливостей потреб місцевого населення, наявності ресурсів тощо).

Усі фінансові заходи держави потрібно спрямовувати не тільки на пряме збільшення фінансових можливостей суб’єктів підприємницької діяльності; вони повинні мати стимулювальний характер і скеровувати їхній розвиток з урахуванням загальнонаціональних завдань. Держава повинна підтримувати діяльність приватного сектора у таких сферах, як інвестиції, зайнятість, нововеденення, експорт, регіональне розміщення виробництва.

В умовах депресії фінансово-кредитна державна підтримка приватного секторка України повинна бути системною, багатоплановою й охоплювати практично всі аспекти життєдіяльності підприємницьких структур (утворення, виробництво, комерційна діяльність, фінанси, інвестиції, інновації тощо), а також враховувати ефективний світовий досвід.

У вітчизняній економіці можливі два шляхи організації малого бізнесу. Перший шлях – це власна ініціатива, другий – формування малих підприємств у процесі роздержавлення і приватизації.

Малу приватизацію проводили з багатьма обмеженнями, зокрема:

забороною викупу приміщення – найважливішого активу, оскільки обладнання та інші речі державних малих підпри-

ємств є переважно зношеними і морально застарілими, а тому практично не становлять інтересу для нового власни-

ка. Передусім його цікавить право на володіння приміщенням і перетворення його на офіс чи крамницю;

зобов’язанням оформляти оренду приміщення на короткий строк, що було негативним чинником у реалізації інтересів

нових власників, які були обмежені у своїх правах повноцінно розпоряджатися власністю і вести бізнес;

збереженням спееціалізації об’єкта приватизації та усіх працівників. Однак новий власник повинен мати змогу самостійно обирати напрям своєї діяльності та підбирати персонал на власний розсуд, а не керуватись урядовими

директивами.

За таких обмежень втрачається сам сенс приватизації, оскільки державні інституції надмірно контролюють діяльність бізнесу.

Ще однією проблемою малої приватизації в Україні було те, що колективи отримували першочергове право викупу об’єктів, у яких вони працюють. Отже, незважаючи на рівень компетентності, про фесійні якості, працівникам підприємства надали привілеї у приватизаційному процесі. Це призводило до того, що об'єкти приватизації нерідко потрапляти до рук осіб, які неспроможні були ними управляти.

Особливо відчутно стримують розвиток приватного підприємництва вади чинного державного регулятивного режиму, зокрема наявна процедура реєстрації підприємств. Система реєстрації забирає невиправдано багато часу, нервової енергії і коштів, що ускладнює розвиток підприємництва та посилює негативне ставлення до державних інституцій. Наявність переліку заборонених видів діяльності створює широкі можливості для необгрунтованих заборон при реєстрації суб’єктів підприємницької діяльності.

Для усунення правових, економічних та інших перешкод у реалізації права на підприємницьку діяльність і досягнення оптимального регулювання її державними інституціями в січні 2000 року Президент України видав Указ “Про запровадження єдиної державної регуляторної політики у сфері підприємництва”. Цей документ визначає такі принципи нормативного регулювання підприємницької діяльності:

доцільність, достатність та відповідність нормативного ругулювання вимогам ринкових відносин;

ефективність та забезпечення позитивних економічних та соціальних результатів упровадження регуляторних актів;

гласність у процесі підготовки проектів найважливіших регуляторних актів, які суттєво впливають на ринкове середовище,

права та інтереси підприємців, а також публічне обговорення цих проектів;

обов’язковість та своєчастність доведення виданих регулятивних актів до суб’єктів підприємницької діяльності.

Усунення адміністративних бар’єрів, що передусім залежить від досконалості законодавчої бази та рівня правової культури, дасть змогу прискорити зростання малого бізнесу і вітчизняної економіки На розвиток приватного підприємництва значно впливають престиж підприємницької діяльності та психологічна готовність людини займатися малим бізнесом. Командно-адміністративні умови господарювання та відповідні їй політичні умови спричинилися до того, що

упродовж багатьох десятиліть підприємництво трактували як негативний і злочинний вид діяльності. Ще й досі значна частина економічно активного населення перебуває під впливом стереотипів, які гальмують вивільнення та зростання потенціалу вільного економічного розвитку суспільства. Відсутність у населення досвіду економічної самостійності зменшило інтерес до результатів своєї діяльності, вкорінення в масовій свідомості ідей зрівняльного розподілу багатства, покладання відповідальності за матеріальний добробут особи, незалежно від її господарської ініціативності, на державу, уявлення про незаконність та аморальність значних статків та кримінальну природу підприємницької діяльності .

У суспільстві необхідно розвивати пошану до приватного сектора; воно повинно керуватись морально-етичними принципами поважання особи та її незалежності, орієнтації на власні сили, заповзятливості. Підприємництво є ефективною і престижною формою господарювання, що здатна підвищити рівень національної економіки і добробут населення, тому сприяння розвиткові малого бізнесу повинно стати одним з пріоритетів економічної політики держави.

Темпи та ефективність ринкової трансформації вітчизняної економіки залежать від розвитку мережі як малих підприємств, кількість яких поступово зростає, так і середніх та великих підприємств – основи ефективного використання ресурсного і науковотехнічного потенціалу та підвищення добробуту населення.

Фахові оцінки сукупної вартості вітчизняних підприємств засвідчують тенденцію до її зниження, а також те, що стан виробництва та інших чинників, які формують вартість підприємств, не дає підстав сподіватися на її зростання найближчими роками. Відтак потрібно або припиняти продаж і санувати підприємства, які підлягають приватизації, або прискорювати продаж з огляду на залишкову вартість об’єктів. В умовах складного політичного і зовнішнього середовища доцільнішим є саме другий варіант – прискорення темпів продажу з метою попередження подальшого зменшення реальної вартості об’єктів. Річ у тім, що:

по-перше, у держави немає коштів для оздоровлення своїх підприємств;

по-друге, приватизація є способом підвищення вартості підприємств у середньо- і довготерміновій перспективі;

по-третє, не простежується ознак припинення падіння сукупної вартості підприємств.

Визначальну роль у цьому відіграватиме мистецтво проведення торгів – продаж підприємств у найліпший спосіб і найліпший час. Державними у перспективі повинні залишитися лише підприємства та організації, які обслуговують державний апарат (Монетний двір, міністерства та відомства) або є непривабливими для приватного сектора з огляду на природно низьку прибутковість чи збитковість, однак необхідні для забезпечення національної, політичної, соціально-економічної та екологічної безпеки держави загалом (установи фундаментальної науки, освітні та медичні заклади для

малозабезпечених, комплекси національної та екологічної безпеки тощо).

Поряд із приватизацією, важливим напрямом реформування великих та середніх підприємств є їхня реструктуризація. Ринкова економіка ставить перед підприємствами низку принципових вимог. Одна з найважливіших серед них – це здатність адаптуватися до змінного національного та зовнішнього економічного середовища, а така адаптація неможлива без відповідної реструктуризації підприємств.

У вітчизняній науковій літературі простежується два трактування поняття реструктуризація. Згідно з одним, реструктуризація – це “будь-які зміни стратегічного характеру на підприємстві ... , комплексні та взаємопов’язані зміни структур, що забезпечують ...” його ефективніше функціонування.

Прихильники іншого трактування акцентують увагу на певних аспектах реструктуризації – цілях, напрямах, формах та етапах реалізації. Метою реструктуризації підприємств, на їхню думку, є “адаптація до ринкових умов господарювання і підвищення конкурентоспроможності”.

Реструктуризація підприємства, на наш погляд, – це системні стратегічні зміни його структур та сфер діяльності, спрямовані на підвищення конкурентоспроможності за допомогою ефективнішого використання виробничого потенціалу. За умов ринкової трансформації економіки реструктуризація підприємств має свої особливості, а саме:

пов’язана з трансформацією форми власності та організаційно-правової форми, системи взаємодії з економічними

партнерами та державними установами;

забезпечує адаптацію до нових умов господарювання і виживання;

спрямована на поліпшення фінансово-економічного стану;

сприяє зміні структури ресурсів та управління ними.

Головною причиною реструктуризації вітчизняних підприємств є приватизація. Ключове завдання реструктуризації приватизованих підприємств – надання їм підприємливості та відповідальності за наслідки діяльності, самостійності в ухваленні та реалізації економічних рішень, схильності до ризику тощо. Це завдання вирішують передусім завдяки зміні стилю та методів управління підприємством. Адаптація підприємств до нових умов господарювання не можлива доти, доки на зміну старій командній системі управління не прийде нова ринкова.

Ще одна причина реструктуризації підприємств – лібералізація та відкриття національного ринку для імпортної продукції, що загрожує існуванню багатьох вітчизняних промислових підприємств. Незважаючи на об’єктивну

необхідність реструктуризації вітчизняних підприємств, її темпи та якість поки що недостатні. Це зумовлено низкою макро- та мікроекономічних чинників. Серед макроекономічних чинників найважливішими є такі:

недостатній розвиток ринкового середовища та конкуренції. Чимало великих і середніх підприємств, як зазначено, користуються протекціоністською підтримкою з боку держави, що знижує стимули до реструктуризації;

недосконалість та нестабільність законодавства, що регулює процес реструктуризації та “правила гри” в економіці загалом;

нестача джерел фінансування;

слабкий розвиток фондового ринку;

криза неплатежів і пов’язана з цим нестача обігових засобів;

високий рівень бартеризації економіки, яка є закономірним наслідком кризи неплатежів, а також засобом ухилення від

непомірних податків і в кінцевому підсумку ще більше зменшує обсяг реальних коштів підприємств.

Мікроекономічні чинники тісно пов’язані з макроекономічними, це:

відсутність необхідного досвіду для проведення реструктуризації та адаптації до нових умов господарювання;

психологічна неготовність вітчизняних менеджерів до проведення реструктуризації;

брак власних коштів і слабка привабливість підприємств для потенційних кредиторів та інвесторів;

неможливість використання кваліфікованої допомоги консультаційних фірм з огляду на високу вартість їхніх послуг.

Відтак процес реструктуризації великих та середніх підприємств в Україні є тривалим. Після приватизації реструктуризація – головне завдання у нових умовах господарювання та визначальна передумова підвищення ефективності національної економіки.

Важливим напрямом фінансового оздоровлення великих і середніх підприємств є запровадження інституту банкрутства. Такий інститут, що опирається на законодавство про фінансову неспроможність підприємств, не лише стимулює їх до ефективного використання грошових коштів, а й захищає інтереси кредиторів. Інститут банкрутства може містити і механізм санації (фінансового оздоровлення) підприємств. У процесі розбудови національної економіки на ринкових засадах перед Україною виникла дилема: орієнтуватися на ліквідацію боржника чи на санацію?

Зазначимо, що ще за часів Русі-України законодавство надавало боржникові змогу поліпшити своє фінансове становище після настання моменту банкрутства. Важливе практичне значення для запобігання банкрутству підприємств та негативних наслідків, пов’язаних з їхньою неплатоспроможністю, має пошук реальних шляхів щодо фінансового оздо-

ровлення. Законом України “Про банкрутство” передбачено процедуру санації. Згідно з ним, після порушення справи про банкрутство усі інвестори підприємства-банкрута подають до суду заяви про готовність узяти на себе відповідальності за його борги. Якщо в усіх питаннях з кредиторами досягнуто згоди, то санатор стає власником або співвласником підприємства і погашає його заборгованість. Як засвідчує практика, новий власник або співвласник розпоряджається підприємством досить ефективно. Однак процедура санації у вітчизняній економіці ще не набула

широкого застосування.

Розглянуті проблеми є найважливішими для успішного розвитку середніх і великих промислових підприємств України. Аналіз цих проблем дає змогу зробити такі висновки:

становлення адекватного вимогам сучасної ринкової економіки сектора середніх та великих підприємств не завершене;

структура сектора за економічним станом підприємств, швидкістю їхньої ринкової адаптації, формами власності тощо неоднорідна та динамічна.

Державні підприємства, як відомо, – головний компонент дер жавного сектора економіки. Управління державним сектором ґрунтується в Україні на галузевому (загальнодержавні підприємства) і територіальному (комунальні) принципах. Питання про створення, реорганізацію, ліквідацію загальнодержавних підприємств вирішують міністерства та відомства. Ці ж структури контролюють використання майна загальнодержавних підприємств. Пряме ж втручання міністерств і відомств у діяльність підприємства не сумісні з принципами ринкової економіки. Тому в організації та методах управління загальнодержавними підприємствами відбуваються докорінні зміни. Головними функціями мініс-

терств та відомств повинні стати:

управління діяльністю підприємств, які не підлягають приватизації та участь в управлінні акціонерних товариств з ко-

нтрольним або іншим пакетом державних акцій;

аналітично-інформаційна діяльність (оцінка, аналіз і прогнозування стану і перспектив розвитку галузей економіки й

міжгалузевих комплексів);

стимулювання науково-технічних зрушень, інноваційних процесів, перепідготовка кадрів;

координація галузевих, міжгалузевих, міжрегіональних та міжнародних економічних зв’язків;

підтримка підприємництва і ринкових перетворень у галузях тощо.

Щодо управління акціонерними підприємствами з часткою державної власності завдання держави такі:

участь у розробленні стратегій розвитку;

стимулювання ефективного використання і зростання ресурсного потенціалу;

контролювання діяльності, передусім природних монополій.

Сьогодні в усіх країнах світу триває пошук ліпших моделей управління державними підприємствами та підприємствами з участю держави. У Франції, наприклад, оголошено реформу управління державними компаніями. Головні її причини – відсутність необхідного контролю за стратегією таких підприємств та пасивність представників уряду у їхніх адміністративних органах. В Україні розпочалося формування якісно нової системи управління державними підприємствами. Система повинна сприяти технологічній та організаційній реструктуризації підприємств, підвищенню ефективності їхнього функціонування. Водночас важливим завданням є підготовка до приватизації певних підприємств і галузей, оскільки межі між приватним та державним секторами залишатимуться мобільними і надалі.

Система державного управління приватним сектором у вітчизняній економіці повинна відповідати таким вимогам:

гнучке поєднання державного та ринкового регулювання з переважанням ринкового;

забезпечення сприятливих умов для функціонування недержавних суб’єктів господарювання як відкритих соціально

орієнтованих систем;

застосування переважно економічних інструментів у процесі державного регулювання;

обґрунтоване застосування адміністративних знарядь впливу на функціонування підприємств і галузей;

послідовна комерціалізація недержавних підприємств, переведення їх з державного фінансування на ринкове. Це спри-

яє зменшенню видатків з державного бюджету на фінансування економіки, а, отже, подоланню його дефіцитності, та

стимулює адаптацію підприємств до ринкових умов господарювання.

Головна передумова прискорення ринкових перетворень у середніх і великих підприємствах та національній економіці загалом - створення в країні сприятливого інституційно-економічного середовища, подолання його слабин, які гальмують прогресивні господарські зрушення.

На підставі досвіду Франції, економічну систему якої багато економістів і практиків уважають найоптимальнішим орієнтиром для України, І. С. Коропецький пропонує таку структуру власності у вітчизняній економіці. У цьому випадку вчений поділяє економіку України на три групи підприємств. Перша група охоплює підприємства електроенергетики, транспорту (міського, електричного, водного, залізничного), зв’язку, житлово-комунального господарства, побутового обслуговування населення (близько 10% сектора), охорони здоров’я і соціального забезпечення, освіти, науки і наукового

обслуговування, апарат державного управління. Найважливіші серед цих підприємств є або можуть стати природними монополіями. Одне таке підприємство здатне виробляти продукцію (послуги) дешевше, ніж декілька окремих. Для економічного розвитку країни ліпше, щоб ці підприємства були монополіями. Якщо ж за характером власності вони стануть приватними, то держава повинна контролювати їхню діяльність, як це є у США. У західноєвропейських країнах

такі підприємства переважно державні. Однак приватизація електростанцій, авіа- та транспортних компаній тощо дає ліпші результати. Це засвідчує досвід різних за рівнем економічного розвитку країн - Великобританії, Чилі, Мексики, Малайзії. Перевагами приватизованих підприємств є збільшення інвестицій, ефективніший менеджмент, свобода у винайманні та звільненні працівників, оптимальніші ціни.

До першої групи підприємств І. С. Коропецький зачислює також публічні (системи національної безпеки, оскільки приватний сектор не може взяти на себе виконання їхніх функцій) та мериторичні (охорона здоров’я, освіта, шкільне громадське харчування, де запровадження приватної власності може викликати опір з боку населення) підприємства. Вони повинні залишатися державними. Одна з головних передумов підвищення їхньої ефективності – запровадження сучасного менеджменту. Друга група об’єднує підприємства важкої промисловості – металургії, машинобудування (близько 50% галузі) та вугільної. Ці галузі були основою індустріалізації колишнього СРСР, його оборонної промисловості. Технологічно вони (за винятком оборонної промисловості) значно уступають розвинутим країнам. Сьогодні внутрішній та зовнішній попит на значну частину продукції цих галузей і на продукцію військово-промислового комплексу (ВПК) суттєво зменшився, а ціни зросли внаслідок подорожчання енергоносіїв та вичерпання багатьох природних ресурсів. Тому чимало підприємств цієї групи мають низьку рентабельність або збиткові. Низька

рентабельність відштовхує потенційних зарубіжних інвесторів. Вітчизняні підприємці нездатні їх купити з огляду на велику вартість.

Безоплатна приватизація частини підприємств цієї групи спонукає державу до їхнього субсидування (зокрема вугільних підприємств). Найліпший вихід – ліквідувати найменш рентабельні підприємства. Проте внаслідок загрози зростання безробіття у певних регіонах до небезпечного для соціальної стабільності держави рівня цей крок є політично неприйнятним. Тому держава повинна залишатися власником частини таких підприємств і вдаватися до субсидування решти приватизованих.

Підприємства третьої групи здебільшого працюють на задоволення споживчого попиту і підлягають обов’язковій приватизації (це такі галузі: машинобудування (решта 50%), лісохімічна, легка і харчова промисловість, сільське господарство, транспорт (автомобільний, вантажно-розвантажувальний), будівництво, громадське харчування, житлово-комунальне господарство (90% галузі), побутове обслуговування населення (до 90%), культура, мистецтво, страхування, кредитування). У перелічених галузях сьогодні переважають середні підприємства. В перспективі їхня частка пови-

нна суттєво зменшитися на користь малих підприємств.

Отже, окремі підприємства і навіть цілі галузі найближчим часом перебуватимуть у державній власності (це передусім великі та середні підприємства перших двох груп). Державна власність переважатиме в електроенергетиці, вугільній та нафтодобувній галузях і газовому господарстві, у яких функціонують великі підприємства. Середні та великі підприємства інших галузей уже перетворилися або найближчими роками трансформуються у колективні, зокрема

акціонерні підприємства. Для цих підприємств особливе значення має вдосконалення системи управління, рівень культури якого ще низький. Щоб його підвищити, як засвідчує світова практика, потрібний тривалий час.

Недосконалість сучасної системи управління акціонерними підприємствами в Україні загальновідома. Одна з її ознак – тенденція до зростання рівня корпоративних конфліктів, що стосується головно великих промислових підприємств, що ефективно працюють. Корпоративні конфлікти виникають між:

менеджерами, великими і дрібними власниками;

акціонерами та найманими працівниками;

новими власниками великих пакетів акцій та попередніми власниками-акціонерами;

різними групами акціонерів.

Як засвідчують дані експертного опитування УАІБ фахівців вітчизняного ринку цінних паперів та представників органів державного управління і недержавних організацій, порушення прав акціонерів пов’язані з:

участю в ухваленні рішень у разі відчуження власності підприємств (у тому числі цілісних майнових комплексів, ос-

новних виробничих засобів, патентів, ліцензій, товарних знаків). Ці порушення назвали 68,5% респондентів;

розкриттям інформації про емітентів (55,6%);

участю у контролі контрактів на значні суми (40,7%);

представництвом у спостережних радах (31,5%);

неможливістю впливу з боку дрібних акціонерів на формування порядку денного та рішення загальних зборів (31,5%);

питаннями отримання частини прибутків у формі дивідендів (25,9%);

розкриттям інформації про власників великих (контрольних) пакетів акцій (44,4%);

використанням механізму кумулятивного голосування (40,7%);

володінням великими (контрольними) пакетами акцій (29,6%);

розширенням прав спостережних рад (22,2%);

проблемою консолідації акцій (зворотний спліт) (9,3%).

Згідно з твердженнями експертів УАІБ, найважливіші питання, які необхідно вирішити для посилення правового захисту акціонерів у законодавчому порядку, такі:

пропорційне представництво акціонерів у спостережних радах;

розкриття інформації про власників великих пакетів акцій;

застосування механізму кумулятивного голосування.

Особливо актуальне питання захисту прав дрібних акціонерів. Зокрема, потрібно запровадити положення про обов’язковий викуп у них акцій, наприклад, у випадку, коли вони не згідні з рішенням більшості.

Однією з найскладніших соціально-економічних проблем в умовах ринкової трансформації економіки України є формування національного ринку праці. Перехід від командно-адміністративної системи до ринкової супроводжується зростанням рівня та тривалості безробіття, розвитком вимушеної неповної та неформальної зайнятості, нелегальної трудової міграції тощо. Все це різко актуалізує дослідження формування і функціонування ринку праці, причин та наслідків кризової ситуації у сфері зайнятості, а також шляхів її подолання в умовах перехідної економіки України.

в умовах перехідного періоду України високий рівень оподаткування праці є одним з головних макроекономічних чинників, що зумовлює кризову ситуацію у сфері зайнятості. Про це, зокрема, свідчать результати опитування керівників вітчизняних підприємств, проведеного спеціалістами Міжнародного центру перспективних досліджень. Згідно опитування, 56,1% респондентів уважають, що чинні ставки оподаткування ФОП значно стримують збільшення обсягу виробництва. На думку ж 64,5% опитаних респондентів, система оподаткування ФОП унеможливлює зростання

заробітної платні та кількості зайнятих.

Особливо небезпечним є зростання податкового навантаження на доходи домогосподарств. Якщо у 1993 р. частка обов’язкових фіскальних вилучень у загальних грошових доходах населення становила 4,7%, то у 1999 р. – 16,7%.

Зростання рівня оподаткування праці як фактора виробництва призводить до:

- зменшення попиту на працю з боку вітчизняних підприємств унаслідок високого податкового тиску на ФОП;

- зменшення пропозиції праці у офіційному секторі економіки і переходу робочої сили до сфери неформальної та тіньової економіки, доходи від зайнятості у яких не оподатковують. Частку тіньового сектора у вітчизняній економіці експерти оцінюють на рівні 40%-50%;

- приховування доходів від оподаткування, тінізації і натуралізації заробітної платні та її невиплати.

Саме тому формування ефективного ринку праці та поліпшення ситуації у сфері зайнятості неможливе без змін у системі оподаткування. Ще однією причиною зниження рівня економічної активності населення є збільшення кількості самозайнятих в особистих підсобних господарствах. Надмірна пропозиція праці, спричинена зниженням заробітків значної частини населення України, неспроможна повністю реалізуватися у сфері оплачуваної зайнятості. Саме тому альтернативою її застосування для вітчизняних домогосподарств є самозайнятість, зазвичай, в особистому підсобному господарстві. Про це, зокрема, свідчить той факт, що упродовж 1998-1999 рр. частка доходів від самозайнятості у загальній структурі доходів домогосподарств зросла з 29,3 до 33,3%. Згідно з даними опитувань Центру “Соціальний моніторинг”, близько половини населення великих міст України зайнято у сфері особистого підсобного господарства. У Дніпропетровській області цей показник становив 41%, у Київській області – 61, у м. Києві – 47,7, у Рівненській області – 43,5, а у середньому по Україні – 50,5%.

На формування ринку праці та сферу зайнятості значно впливають чинники демографічної ситуації, яка уже упродовж декількох десятиріч в Україні є вкрай незадовільною. Наприклад, природний приріст населення (на 1000 осіб) у 1960 р. становив 13,6, у 1970 – 6,4, у 1980 – 3,4, у 1988 – 2,8, а у 1990 р. – лише 0,6. Якщо смертність у 1974-1975 рр. була 9,7, у 1980-1981 – 11,4, у 1985-1986 – 11,6, то вже у 1990 р. – 12,1 осіб у розрахунку на 1000 населення.

Унаслідок цього сьогодні Україна належить до демографічно проблемних країн світу. Свідченням цього є зменшення народжуваності, темпи приросту якої компенсують смертність лише на 59%. Простежується зниження середньої тривалості життя населення. У 1999 р. вона становила в Україні 68 років (у чоловіків – 63, у жінок – 74). У другій половині 1990-х років відставання України за цим показником від країн ЄС становило 9 років, а, наприклад, від Японії, яку вважають країною з найвищою тривалістю життя, – 12 років.

Для точнішої оцінки необхідно враховувати не лише кількість осіб, що втратили роботу, а й те, який час вони перебувають у такому становищі. Аналіз доводить, що в Україні формується застійний, довготривалий тип безробіття. Свідченням цього є той факт, що його тривалість зросла з 0,8 міс. у 1992 р. до 11 міс. у 1999 (тобто майже у 14 разів).

Якщо у 1992-1996 рр. переважало коротко-, та середньотермінове безробіття (40% усіх безробітних не мали роботи від одного до трьох місяців, а 48,3% – лише півроку), то у 1997-2000 рр. – довготермінове. Наприклад, у 1998 р. 56,7% осіб, що звернулись до ДСЗ, на момент отримання статусу безробітного не працювали вже понад один рік. Така ситуація

вкрай небезпечна, зокрема, з огляду на те, що серед офіційно зареєстрованих безробітних у різні роки 60-80% становили жінки, а 30-40% – молодь. Для останньої категорії безробітних, зокрема, небезпека полягає у можливій втраті знань та кваліфікації після отримання освіти. Необхідно також враховувати, що офіційне безробіття характеризує ситуацію лише на фіксованому сегменті ринку праці. Незважаючи на доволі стрімке зростання, його обсяги у 1991-1999 рр., з огляду на темпи падіння реального ВВП, незначні і лише у першій половині 1999 р. наблизилися до “природної” норми, значення якої за різними оцінками становить 4-6%. Реальне ж безробіття на відкритій частині ринку праці є набагато вищим

і значно переважає як офіційне, так і природне. За результатами щорічних обстежень вітчизняних домогосподарств, проведених за методологією МОП, у 1995 р. його обсяги в Україні становили 5,6% економічно активного населення, у 1996 р. – 7,6, у 1997 – 8,9, у 2000 р. – 11,5%. Тобто упродовж 1997-2000 рр. фактична кількість безробітних коливається у межах 2- 3 млн. осіб, що у 2-4 рази перевищує офіційно зареєстровану. Отже, трансформаційному періодові в Україні властива тенденція до зростанням пропозиції праці та скорочення попиту на неї.

Отже, становлення ринку праці в Україні має низку особливостей. Воно відбувається під впливом двох груп чинників – тих, що сформувались у командно-адністративній економіці, та тих, що пов’язані з ринковою трансформацією вітчизняної економіки. Процес формування національного ринку праці супроводжується зростанням масштабів та тривалості безробіття, що зумовлено зростанням пропозиції праці та скороченням попиту на неї. На процес формування національного ринку праці несприятливо впливають зниження обсягів національного виробництва, інвестиційна криза, скорочення споживчих видатків домашніх господарств, високий рівень оподаткування праці як фактора виробництва, а також несприятлива демографічна ситуація.