15. Риси постмодерністської естетики.

Специфіка постмодерністської естетики бере на озброєння некласичну трактування класичних традицій. Дистанціюючись від класичної естетики, постмодернізм не вступає з нею в конфлікт, але прагне залучити її до своєї орбіти на новій теоретичній основі. Естетикою постмодернізму висунуто ряд принципових положень, які свідчать про її істотній відмінності від класичної західноєвропейської естетики. Це стосується насамперед до утвердження плюралістичної естетичної парадигми, що веде до розхитування і внутрішньої трансформації категоріальної системи та понятійного апарату класичної естетики. Виходить за рамки класичного логосу постмодерністська естетика принципово Антісістематічность, адогматічна, чужа жорсткості і замкнутості концептуальних побудов. Її символи - лабіринт, ризома. Теорія деконструкції відкидає класичну гносеологічну парадигму репрезентації повноти сенсу, «метафізики присутності» в мистецтві, переносячи увагу на проблему дісконтануальності, відсутності первосмисла, трансцендентального означуваного. Концепція несамотождественності тексту, що припускає його деструкцію і реконструкцію, розбирання та складання одночасно, намічає вихід з лінгвоцентрізма в тілесність, приймаючу різні естетичні ракурси - бажання (Дельоз, Гваттарі), Либидозную пульсацій (Лакан, Ж. Ф. Ліотар), спокуси (Ж. Бодріяр), відрази (Ю. Крістева). Як і будь-якому подібному явищу, постмодернізму складно, мабуть, і навіть неможливо дати будь-яке адекватне визначення, що в даному випадку пов'язано з рядом існуючих проблем. Так, наприклад, це може бути викликано протиріччями всередині самого феномена, про що мова піде далі.

16. Руйнація традиційного сюжету, пародійна «гра» з героєм, читачем, чужими текстами в творах постмодерністів.

Особистість в постмодерністських творах — певної мірою маргінальне істота. Вона ніби на перехресті різних просторів, часів, епох. Вона не знає куди йти, у що, де відшукати притулку. Вона продукт кризи буття, і цекризисность відбивається їхньому внутрішньому стані, моральному здоров'я. Зазвичай, герої творів постмодернізму - котрі мають болючої психікою. Вони, емоційно вразливі, надзвичайно гостро відчувають усе, що відбувається колом, їх хвороба особлива. Вони хворі на час, зважується на власну епоху, їм важко знайти істину свого існування (адже саме існування позбавлене змісту), їхнє бажання нерідко за межі раціонального, можливого, морального. І не такі, й усе. Прийомочуднения у творах постмодернізму дозволяє художникам дати дивний погляд дивного особи на одне цей чудовий предивний світ, і це диво в квадраті повинна вразити читача, захопити його й спонукати розібратися в усіх цих дивацтвах. Твори постмодернізму підкреслено зорієнтовані на епатаж читача, створення в нього незвичайного враження. Це ще одне прояв ігри робилися із читачем. Формування читацької зацікавленості твором, готовності до кількаразовому звернення до тексту змушує постмодерністів шукати нові засоби для своєї художньої палітри. Отже, художники пробиваються широкої масі.Постмодерние твори перестав бути елітарною літературою, вони розраховані пересічного читача, який живе у постмодерну епоху, хоча, можливо, і усвідомлюючи її. Отже, через епатаж, моє найбільше враження — усвідомлення. Таку мета переслідують постмодерністи.

Герой постмодернізму ні в що ні вірить, він сповнений зневіри й безнадійності щодо абсурдного світу. Скептицизм допомагає авторам викрити неможливість колишніх утопій, ідеологічних догм, показати світ у його теперішньому, неприхованому вигляді. І вижити у тому вражаюче оголеному, жахливому постмодерном світі людині допомагає лише іронія, яка дозволяє остаточно занепасти духом, втратити здоровий глузд. Іронія, які ведуть почав ще мистецтво бароко та романтизмі, дає можливість авторам постмодернізму оцінити чоловіки й світ із відстані, побачити жахливе в іронічному ракурсі, отже, і піднятися з нього, отримати певну моральну перемогу над жахами й абсурдом буття через іронію. Іронія, ще, надає що й особливу волю і герою, і автору твори постмодернізму. Іронічний погляд — завжди погляд людини внутрішньо вільного, який, можливо, не може вийти межі замкненого кола, але піднятися з нього, безумовно, може. Це підйоми духовне, підйом у думках і почуттях. Герою постмодернізму й у умовах, у яких виявився, неможливо, і втікати нікуди, оскільки вона вже ні в що ні вірить, і будувати вона вже щось здатний, оскільки втратив все орієнтири сенс існування. Іронія й гра, які дозволяють як піднятися з себе та контроль обставинами, але й отримати ту міру свободи, без якої особистість вже перестає бути особистістю. Іронічна гра — можливість зазирнути лише світ ззовні й зсередини одночасно, шлях до розкріпаченню духу, скутого суворими умовами і догмами. Оскільки художній світ постмодерних творах виникає у вигляді хаосу, те й людина нерідко, виконує роль маріонетки до рук невідомих нею сил, залежною від і ірреальних стихій. І якщо в людини ми маємо ніякого кошти впоратися з усіма небезпеками світу, що відчутні, та ще, і нагнітаються штучно, в нього залишаєтьсяодино-единственное засіб — іронічно поставитися й до свого буття, спародіювати власні жахи і свій безсилля. І способом здобути внутрішню перемогу над хаосом і абсурдом. Звісно, перемогою це назвати можна тільки умовно, але тлі суцільного занепаду, помирання життя це перемога. Перемога духу, який помер остаточно.

Творець в постмодерних творах наділяється величезну силу. Він здатний з'єднати реальність, і фантастику, свідоме і підсвідоме, дійсного і можливий, сьогодення та минуле. Він вільно маніпулює художньої дійсністю і героями, веде захоплюючу гру з читачем. У оволодінні логікою абсурду, в естетичної перемозі над хаосом. Жахливе у житті лякає, а мистецтві може бути уважно розглянути, подумати за їхніми причинами і наслідками і, нарешті виробити своє ставлення щодо нього. Мета гри з текстом — "посттекст", тобто руйнування смислу філософського тексту, творення його невизначеності, що зближує філософію з мистецтвом постмодернізму. Руйнування розглядається як шлях до народження винаходу, причому характерною є відмова від істини, що вбачається своєрідною фікцією. Процес деформації ґрунтується не на розумі, а на інтуїції, мовній грі як самоцінній.