11. Символ лабіринту як загадкова модель світобудови у творах митців-постмодерністів.

ЛАБИРИНТ — образ-метафора постмодернизма— один из центральных элементов системы понятий философского миропонимания Борхеса и Эко У Борхеса выступал, в частности, своеобычной моделью вселенского мироустройства: мир суть Вавилонская библиотека, охватывающая "все возможные комбинации двадцати с чем-то орфографических знаков. Согласно Борхесу, такое "книгохранилище" — это Л., или Система, архитектоника которой обусловливается собственными правилами — законами предопределения, высшего порядка, провидения. Вселенная-библиотека у Борхеса структурна, ибо периодична. Восприняв борхесовскую идею Л. как образно-знаковую модель Универсума, Эко ("Имя розы") выстраивает своеобразную "двойную метафору — метафору метафоры", акцентированно изображая библиотеку аббатства как Л., непостижимый и недоступный для непосвященных. Монастырское книгохранилище у Эко — своего рода мировой план, в котором любому помещению (в зависимости от его месторасположения) присвоено символическое географическое наименование. Пожар, уничтоживший библиотеку, у Эко — это не столько воображаемая на знаковом уровне процедура разрушения борхесовского Л. в результате теоретической и аксиологической полемики, сколько символ смены доминирующей парадигмы мироописания как итога интеллектуальной революции постмодерна. Согласно Эко, подлинная схема Л. мироздания — это "ризома", устроенная так, что в ней "каждая дорожка имеет возможность пересечься с другой. Нет центра, нет периферии, нет выхода. Потенциально такая структура безгранична". Путешествие в таком Л. — являет собой ситуацию постоянного выбора, облик создателя такого Л. куда менее значим: мир такого Л. не достроен до конца, не подвластен даже предельному рациональному пониманию: "Пространство догадки — пространство ризомы" (Эко). Сопряжение "ризомы" и "структуры", с точки зрения Эко, невозможно и немыслимо — это понятия-антиподы.

12. Неоміфологізм і містичність мистецтва межі XX-xxі століть.

Неоміфологізм - це концепція, яка розглядає міфологізм (співвіднесеність з міфом) як найбільш характерну форму художнього мислення мистецтва ХХ століття. Відповідно до цієї концепції, все ХХ століття постає як складна система культурно-естетичних міфів. Н. - специфічна для ХХ століття форма художнього мислення, що передбачає особливе ставлення до міфологічних сюжетів, образів і символів, які не стільки відтворюються, скільки програються або перестворити, тим самим народжуючи нові міфи, співвідносні з сучасністю. Таким чином, неоміфологіческого мистецтво ХХ століття як би постійно посилається на найдавніші зразки, порівнює себе з обраної культурною традицією (наприклад, в "Доктор Фаустус" Т. Манна, в ролі міфу виступають різні легенди і художні твори (К. Марло, І.В . Гете) про доктора Йоганна Фауста, чарівника і чорнокнижника, який жив у ХVI ст. і продав душу дияволу). Міфологізм — спосіб поетичної реалізації міфу у творах оригінальної літератури. Один і той же міфологічний мотив, опрацьований протягом багатьох віків, набуває у кожній епосі нових значень, служить способом втілення нової проблематики й може з часом повністю втратити архаїчний елемент або ж здобути його нове, символічне вираження. У сучасному літературознавстві виник окремий напрям, так звана архетипна критика, засновник якої — літературознавець Н.Фрай. В її основі — ідея літератури як "перетвореної міфології", тому історія літератури розглядається не у загальноісторичному контексті, а як форма внутрішнього саморуху — "тотальної історії літератури" — особливостей видозміни міфологічних начал на різних етапах розвитку літератури. Відображення у літературному творі давніх міфологічних уявлень часто опосередковане через трансформовані форми поетичного переосмислення, зокрема через символ. У сучасній літературі риси М. знаходимо в латиноамериканському романі (Г. Гарсіа Маркес, Х.Гастуріас), українському химерному романі 70-х (В.Земляк, П.Загребельний, В.Дрозд, О.Ільченко), у баладі (І.Драч, П.Мовчан, М.Воробйов, І.Калинець).

Релігійний містицизм трансформувався сьогодні у неомістицизм, який не має конкретної містичної практики, а зосередився на граничних станах особистості, що розкривають неповторність людської суб'єктивності у сфері духу.