9. Естетика інтертекстуальності в літературі постмодернізму.

Замість романів і поем створюються «тексти», відкриті для найрізноманітніших прочитань і вступають в активну взаємодію з іншими «текстами» за принципом «інтертекстуальності» – явного або прихованого цитування, діалогу, пародії. Гра й іронія – основні якості цієї літератури, що стала найхарактернішим явищем художнього життя кінця XX століття. Основними рисами постмодернізму є інтертекстуальність ( творення свого тексту з чужих ) ; колаж і монтаж ( «склеювання» різнорідних фрагментів ) ; використання алюзій ; тяжіння до прози ускладненої форми , зокрема з вільною композицією ; бриколаж ( непряме досягнення авторського задуму ) ; насичення тексту іронією.

Існує багато визначень поняття інтертекстуальності , як-от :

•· інтертекстуальність - це текстова інтеракція у межах того ж тексту (Ю.Крістева );

•· інтертекстуальність - текстова категорія , що полягає у властивості словесного витвору відтворювати чуже мовлення у формі цитувань , алюзій , ремінісценцій тощо;

•· інтертекстуальність - міжтекстові співвідношення літературних творів; полягає у : 1) відтворенні в літературному творі конкретних літературних явищ інших творів , більш ранніх , через цитування , алюзії, пародіювання , ремінісценції та ін. ; 2) явному наслідуванні чужих стильових властивостей і норм.

З часом визначення інтертекстуальності змінювалося , оскільки розширювався зміст поняття , вкладеного в нього , але лишається спільне у всіх дефініціях - вихід за межі тексту , відношення «текст - тексти - система». Отже , інтертекст у мистецтві постмодернізму є основним способом побудови тексту і полягає в тому , що текст будується з цитат інших текстів . Лінгвістичні механізми інтертекстуальності полягають у відтворенні в тексті елементів ранніх текстів через цитування , алюзії , ремінісценції , прийом «текст у тексті» , повторювання образів ( «вічні образи» ) , пародіювання , наслідування і т.д.

10. Образ лабіринту як символ естетики постмодернізму.

ЛАБИРИНТ — образ-метафора постмодернизма— один из центральных элементов системы понятий философского миропонимания Борхеса и Эко У Борхеса выступал, в частности, своеобычной моделью вселенского мироустройства: мир суть Вавилонская библиотека, охватывающая "все возможные комбинации двадцати с чем-то орфографических знаков. Согласно Борхесу, такое "книгохранилище" — это Л., или Система, архитектоника которой обусловливается собственными правилами — законами предопределения, высшего порядка, провидения. Вселенная-библиотека у Борхеса структурна, ибо периодична. Восприняв борхесовскую идею Л. как образно-знаковую модель Универсума, Эко ("Имя розы") выстраивает своеобразную "двойную метафору — метафору метафоры", акцентированно изображая библиотеку аббатства как Л., непостижимый и недоступный для непосвященных. Монастырское книгохранилище у Эко — своего рода мировой план, в котором любому помещению (в зависимости от его месторасположения) присвоено символическое географическое наименование. Пожар, уничтоживший библиотеку, у Эко — это не столько воображаемая на знаковом уровне процедура разрушения борхесовского Л. в результате теоретической и аксиологической полемики, сколько символ смены доминирующей парадигмы мироописания как итога интеллектуальной революции постмодерна. Согласно Эко, подлинная схема Л. мироздания — это "ризома", устроенная так, что в ней "каждая дорожка имеет возможность пересечься с другой. Нет центра, нет периферии, нет выхода. Потенциально такая структура безгранична". Путешествие в таком Л. — являет собой ситуацию постоянного выбора, облик создателя такого Л. куда менее значим: мир такого Л. не достроен до конца, не подвластен даже предельному рациональному пониманию: "Пространство догадки — пространство ризомы" (Эко). Сопряжение "ризомы" и "структуры", с точки зрения Эко, невозможно и немыслимо — это понятия-антиподы.