36. Інтертекстуальне поле роману у. Еко «Ім’я троянди».

Назва, як і задумано, "дезорієнтує читача", - пише У. Ач. Цитатою є і, як раніше згадувалося, "історія рукопису", яким автор передує роману, а образам головних героїв, - пародійно переосмислені персонажі Конан Дойля. Перша ж фраза "На початку було Слово, і Слово було у Бога, і слово було Бог" посилає читача до Євангелія від Іоанна.

У. Ач - медиевист, і в романі безліч цитат і алюзій на середньовічних (і пізніших) авторів: це Оккам, Хома Аквинский, Роджер Бэкон та ін., що частенько згадуються в романі якщо не як дійові особи, то як знайомі і друзі дійових осіб. У середньовічних хроніках У. Ач відкрив "відлуння интертекстуальности", бо "В усіх книгах говориться про інші книги,..всяка історія переказує історію вже розказану".

Прочитавши записку Веннанция, в якій той цитує вихоплені їм з тексту "Поетики" фрази, Адсон запитує: "Щоб дізнатися, що сказано в книзі, вам треба читати інші книги"?, і чує від Вільгельма: "Хіба, читаючи Альберта, ти не можеш уявити собі, що говорилося у Хоми, а читаючи Хому - про що писав Авэрроэс"?. У "Вавілонській бібліотеці", до речі, Борхес пропонує той же метод: "Щоб виявити книгу А, слід звернутися до книги В, яка вкаже місце А; щоб розшукати книгу, слідує заздалегідь впорається в книзі З, і так до безкінечності".

Роман "Имя троянди" поєднує в собі основні принципи, характерні для естетики постмодернізму, : звертаючись до такого жанру масової літератури, як детектив в середньовічних декораціях, автор вступає в літературну гру, в "гру" з читачем і обманом його очікувань. Іронічно переосмислюється детектив, в якому "сищик терпить поразку", а розгадка істини полягає в природі сміху і в "сміху над істиною". Середньовіччя виявляється не просто декораціями; це не просто час дії, в якому живуть герої, але і образ їх думок, певний набір законів і культурне середовище, яке автор забезпечує цитатами, що буквально пронизують текст, і алюзіями на середньовічну літературу, хоча і не лише на неї. Завдяки цьому оповідання йде на декількох рівнях: і в сюжетному просторі, і в просторі літературної мови.

Як це характерно для постмодернізму, автор не робить конкретних висновків, як би самоусуваючись і дозволяючи читачеві самому інтерпретувати твір, така реалізована концепція "смерті автора". Світ в цьому романі - це і абатство, і бібліотека-лабіринт, і книга зокрема, усе це нерозривно пов'язано з текстом, а усі книги, стверджує автор, пов'язані між собою.

Завдяки такому органічному поєднанню і взаємодії принципів естетики постмодернізму, роман "Ім'я троянди", на думку багатьох дослідників, можна назвати "біблією постмодернізму".

37. «Магічний реалізм» у творчості г.-г. Маркеса.

«Магічний реалізм» — це також умовна назва модерністської течії в літературі Латинської Аме­рики другої половини XX століття.У широкому значенні «магічний реалізм» виявився на різних етапах розвитку літератури (Ф. Рабле, П. Кальдерон, Й. Гете, Е. Т. А. Гофман, Е. А. По, Ф. Кафка, М. Гоголь, М. Булгаков).У вузькому значенні найбільше цей напрям розвинувся у латиноамериканській літературі XX століття (А. Карпентьєр, Ж. Амаду, Г. Г. Маркес, М. Варгас, М. Астуріас та інші). Особливу роль у творчості цих авторів відіграв міф, який виступив основою твору. Митець, намагаючись осмислити різноманітні явища (реальні, свідомі, культурні та інші), прагнув до універсальності своїх образів і створення загальної моделі буття. Класичним зразком такого методу став роман Г. Г. Маркеса «Сто років самотності», де в міфічно-реальних образах було відтворено історію Колумбії та всієї Латинської Америки. Засновником «магічного реалізму» в латиноамериканській літературі став лауреат Нобелівської премії в галузі літератури гватемальський письменник, романіст, новеліст, поет, драматург Мігель Анхель Астуріас. Письменник вважав, що головним завданням його творів було знайомство читачів інших країн з особливим світосприйняттям індіанців, з їхньою психологією, з могутнім природним даром уяви.; Риси «магічного реалізму» помітні й в інших творах письменника. Так, в оповіданні «Старигань із крилами» розповідається про старого, що несподівано з’явився на подвір’ї звичайної сім’ї. Місце дії (селище) та дієвих осіб (сім’я, сусіди) зображено реально, з великою кількістю побутових деталей. Фантастичним є факт появи в селищі старого, адже в нього на спині крила, а також його можливість одночасно з’являтися в різних місцях. Люди прагнуть пояснити для себе це незвичайне явище, класифікувати якимось чином старого. Сусідка каже, що це – ангел (магічне), з іншого боку це звичайний старий (реалізм), але в нього незвичайні крила (магічне), тому його садять … до курника! Отже реальність і фантастика переплітаються вже в самій особі старого. Старий залишає селище тоді, коли до нього звикають, як до звичайного, тоді він піднімається в небо й летить.