1.3 Аналіз розвитку земельно-кадастрових робіт в Україні

Земельно-кадастрові роботи мають давню історію, пов’язану з пануванням на території України Литви, Росії, Австро-Угорщини, Польщі, Румунії і Чехословаччини.

В період первіснообщинного ладу щільність заселення території сьогочасної України не була високою, а отже земля не мала великої вартості.

З формуванням Київської Русі як держави були визначені межі окремих князівств, міст та володінь населених пунктів. Так, за Городоцьким миром (1026 р.) Київську Русь було поділено на дві частини між князями Мстиславом та Ярославом. Відомо також, що в 1054 р. були дані визначення щодо кордонів, межових знаків та земельних площ.

Розвиток кадастру в Україні можна характеризувати чотирма основними етапами: перший – часи Київської Русі, другий – часи Гетьманщини, третій – період російського поневолення в царській імперії, четвертий – період імперії СРСР.

У 1097 р. було закріплено право великих князів, боярів та інших аристократів на успадкування права власності на землю, дарування, продаж і конфіскацію земельних володінь.

З розпадом Київської Русі західна частина українських земель переходить під владу великого литовського князя. Для встановлення порядку в земельних відносинах в 1528 р. був організований перепис землевласників, в якому зазначалося кількість дворів у кожному землеволодінні та його розміри.

В 1569 році, після укладення Люблінської унії між Польщею та Литвою, значні частини території України – Галичина, Холмщина, Підляшшя, Поділля, Волинь, Київщина, Чернігівщина та Полтавщина – відійшли до Польщі. Берестейщина та Пінщина залишилися Литві, Сіверщина – в Росії, а Закарпаття – в Угорщині. В цей же час було проведено інвентаризацію незайнятих земель у Волинському, Подільському та Вроцлавському воєводствах.

У 1729-1731 рр. гетьман України Данило Апостол провів інвентаризацію всіх землеволодінь Гетьманщини. Відповідно до проведених робіт усі землеволодіння були поділені на 6 категорій: рангові, міські, вільні, спірні, церковні та володіння, надані за заслуги.

У Російській імперії, до складу якої входила Україна, земельно-оцінні роботи проводилися з метою оподаткування. Початок цих робіт відноситься до писцевих описів земель, тобто до часів царювання Івана Грозного.

Зі скасуванням кріпосного права і розвитком капіталізму почалися масові переділи земель, купівля-продаж, оренда, внаслідок чого виникла необхідність нових методик оцінки земель.

Таку методику запропонував російський вчений ґрунтознавець В. В. Докучаєв. Його науковий напрям включав два методи: природно-історичний і статистико-економічний. Суть першого полягала в класифікації ґрунтів та їх оцінці за природними властивостями, для чого проводились масові обстеження і лабораторні аналізи. Було виділено 8 типів ґрунтів. Для їх оцінки була складена 100-бальна шкала бонітування ґрунтів Нижегородської губернії.

Суть статистико-економічного методу полягала в тому, що на всіх типах ґрунтів визначався чистий дохід від використання землі, як засобу виробництва. Порівняння даних бонітування ґрунтів з їх економічною оцінкою дозволяло визначати дохідність землі.

Поряд з методом В. В. Докучаєва в кінці XIX ст.. застосовувалися й інші методи, наприклад вегетаційний (за зовнішніми ознаками).

У Галичині проводилися австро-угорський, польський і чеський кадастри.

У 1817 р. австрійський кадастр отримав назву провізорного францисканського кадастру. Суть його полягала у детальному переписі й оцінці земель за общинами і всередині общин за земельними ділянками. Не вимірювалися тільки скелі, неприступні гори, громадські й польові дороги. У результаті обміру складався протокол земельних вимірів, в якому вся земля перераховувалась по полях з вказанням номера ділянки, розмірів у сажнях, площі і дохідності від чотирьох основних сільськогосподарських культур.

У 1828 р. в Галичині було введено новий земельний кадастр під назвою «дефінітум». Оцінка земель в даному випадку проводилась за чистим доходом (за 15 років). Було виділено 5 класів земель; рілля відносилась до трьох класів – третього, четвертого і п’ятого.

З 1919 р. на значній території Галичини земельно-кадастрові роботи велися органами буржуазної Чехословаччини. В основу робіт була покладена методика австро-угорського кадастру.

У 1935 р. створений польський кадастр, згідно якого оцінці підлягали 6 видів земельних угідь. При віднесенні ґрунту до того чи іншого класу враховувались механічний склад ґрунту, кліматичні умови, водний режим, рельєф, середня урожайність провідної культури. Всі ці чинники оцінювались «пунктами» (балами). Через це метод отримав назву «пунктового». Пунктовий метод оцінки земель зародився в Німеччині.

Після ліквідації приватної власності на землю в 1917 р. державний земельний кадастр формувався в Україні, як і загалом у Союзі РСР, для задоволення потреб колгоспно-радгоспної системи господарювання з орієнтацією на великі розміри землекористувань.

Спочатку земельно-кадастрові роботи зводились лише до реєстрації землекористувань та обліку закріплених за ними земель. При цьому реєстрація землекористувань не мала суттєвого юридичного і правового значення, оскільки була відсутня приватна власність на землю. Наділи у вигляді присадибних земель надавалися громадянам у вторинне користування, залежно від їх участі в господарській діяльності колгоспів і радгоспів.

Більше практичне значення і застосування мали дані обліку кількості земель за видами угідь. У 1954 р. була прийнята постанова Ради Міністрів СРСР «Про єдиний державний земельний облік», відповідно до якої передбачалося складати сільськогосподарські карти для планування і обліку земель. Планування сільськогосподарського виробництва велося за погектарним принципом, тобто в розрахунку на наявну у користуванні площу сільськогосподарських угідь, особливо ріллі.

Проте така практика планування сільськогосподарського виробництва викликала незадоволення з боку керівників господарств, які були розміщені на гірших землях і не могли щорічно виконувати високі планові показники.

У зв’язку з цим у 60-х роках XX ст. перед земельним кадастром постало завдання доповнити дані обліку кількості земель відомостями про їх якість.

До проведення суцільного обстеження ґрунтів були залучені ґрунтознавці, землевпорядники, агролісомеліоратори землевпорядних експедицій Міністерства сільського господарства, фахівці спеціалізованих експедицій науково-дослідних і навчальних закладів, що за короткий час дало змогу отримати необхідну інформацію.

На підставі проведених у 1960-1961 рр. ґрунтових, агрохімічних, меліоративних і геоботанічних обстежень було дано характеристику сільськогосподарських угідь за генетичним типом ґрунту, забезпеченістю поживними речовинами, кислотністю, еродованістю, засоленістю, солонцюватістю та іншими природними чинниками, які впливають на родючість.

Особливо належить відзначити вагомий внесок у цю справу вчених Українського науково-дослідного інституту агрохімії і ґрунтознавства ім.

О. Н. Соколовського, фахівців інституту «Укрземпроект», зусиллями яких були складені ґрунтові нариси всіх областей та ґрунтова карта України.

Однак отриманих даних про природні властивості ґрунтів було недостатньо. Одразу ж виникла необхідність визначення порівняльної цінності ґрунтів за одержаними природними властивостями, тобто за природною родючістю. Одночасно з цим постало завдання проведення такої оцінки і за економічною родючістю.

З 1962 р. до склау кадастру включена економічна оцінка земель. Важливе місце в системі кадастру було відведено планово-картографічному матеріалу. Створювалися земельно-кадастрові карти районів, на яких відображались границі адміністративного району, межі колгоспів та радгоспів. На земельно-кадастрових картах землекористувань показували основні елементи проектів внутрішньогосподарського землеустрою, угіддя і їх підвиди, а також якість ґрунтів, гідрографію, дорожню мережу, населені пункти. Масштаби земельно-кадастрових карт – 1:5000, 1:10000, 1:25000. Крім карт землекористувань, у склад земельного кадастру входили карти оцінки земель, які охоплювали окремі господарства, адміністративний район, область. Як правило, для складання кадастрових планів і карт використовувались топографічні плани і карти, а в разі їх відсутності – матеріали аеро- і космічного знімання.

Важливе значення для проведення бонітування ґрунтів і економічної оцінки земель мали затверджені в 1974 р. методичні розробки земельного кадастру в Українській РСР, згідно з якими бонітування ґрунтів та економічна оцінка земель розглядаються як єдиний земельно-оціночний процес.

Науково-методичні положення української методики оцінки земель були покладені в основу загальносоюзної методики, затвердженої в 1976 р., а в 1980 р. на їх підставі вперше були проведені суцільні роботи з економічної оцінки земель (в балах) на всій території колишнього Радянського Союзу, в тому числі і в Україні.

Таким чином, на кінець 80-х років XX ст. земельний кадастр в Україні сформувався у цілісну систему даних, які містять відомості про реєстрацію земель і прав на них, облік кількості та якості земель, бонітування ґрунтів і економічну оцінку земель.

В 1988 р. були проведені повторні суцільні роботи з економічної оцінки земель, дані якої прийняті за основу визначення показників грошової оцінки земель в Україні. Конкретно для цього використовуються дані економічної оцінки земель за показниками диференціального доходу, який створюється при вирощуванні зернових культур.

У 1980-1988 р. вченими кафедри земельного кадастру Львівського сільськогосподарського інституту (нині Львівський державний аграрний університет) були розроблені методичні рекомендації і складені для впровадження у виробництво проекти організації використання земель, які базувалися на матеріалах екологічної придатності земель для вирощування сільськогосподарських культур. Такий напрямок застосування даних земельного кадастру в сільському господарстві забезпечує, з одного боку, підвищення економічної ефективності використання земель, а з другого – їх ефективну охорону від деградації ґрунтів.

Ведення державного земельного кадастру супроводжувалося не тільки вказаним правовим і науково-методичним, але й відповідним організаційним забезпеченням. Так, відповідно до постанови Ради Міністрів СРСР від 10 червня 1977 р. «Про порядок ведення державного земельного кадастру», в сільськогосподарських підприємствах вводиться штатна посада землевпорядника, на якого, крім ведення державного земельного кадастру, покладались функції забезпечення систематичного контролю за правильністю використання земель.

Основні функції ведення земельного кадастру покладалися на головного (старшого) інженера-землевпорядника району або на землевпорядника колгоспу, радгоспу, якщо така посада була передбачена. Для цього вводилися такі земельно-кадастрові документи як державна земельно-кадастрова книга району та земельно-кадастрова книга сільськогосподарського підприємства.