Лекція 5. Тема: розвиток психології в XVIII столітті. (4 години)

ПЛАН.

1. Загальна характеристика психології в XVIII столітті.

2. Розвиток французької психології.

3. Розвиток німецької психології.

4. Зародження й розвиток асоціативної психології.

Розвиток психології в XVIII в., на відміну від попереднього сторіччя, зв'язано більшою мірою не з раціоналізмом, але із сенсуалізмом, що, починаючи з концепції Д.Локка, здобував все більше значення не тільки для пояснення процесів пізнання, але й для загальної характеристики поводження, здатностей й особистих якостей людини.

Завдяки роботам Ф. Бэкона, Р. Декарта й інших учених до XVIII в. була доведена необхідність побудови об'єктивної науки, незалежної від віри й побудованої на розумі. У той же час швидкий розвиток промисловості, зміни, у тому числі й революційні, вимагали вивчення психологічних механізмів перебудови психіки, аналізу способів впливу на свідомість і самосвідомість людини і його можливостей пристосування до нових умов життя. Вивчення цих питань і привело до ідеї про прижиттєвий характер змісту свідомості, його зв'язку із зовнішньою ситуацією, а не із внутрішнім миром, що, так само як й уроджені ідеї, досить стабільна. Важливе місце займали також дослідження способів і границь впливу на зміст свідомості й поводження людини, у тому числі за допомогою навчання й освіченийия.

З особливою гостротою ці питання вставали перед французькою наукою, у якій соціальні проблеми, пов'язані із взаємодією старих і знову виникаючих груп (аристократії, селянства, буржуазії, ремісників), поставили наукові питання - про ролі різних факторів (біологічного й соціального) у розвитку психіки, про здатності, про вплив освіти на світогляд людини.

Інтенсивний розвиток науки в цей період привело до виникнення в суспільній свідомості ідеї прогресу, думки про те, що все у світі розвивається від простого до складного, від менш розвиненого й зробленого до усе більше розвиненому й зробленому. При цьому навіть схожі процеси не тотожні один одному, але повторюються щораз на більше високому рівні, тому що розвиток іде по спіралі. Це також переконувало психологів у прижиттєвому характері знань, що забезпечує індивідуальний і соціальний прогрес.

Особливо значимим для психології була поява в середині XVIII в. першої властиво психологічної школи - ассоцианизма, що сприяло виділенню психології в самостійну, а потім в експериментальну науку. У цей же час широке поширення одержав і сам термін «психологія», запропонований ще в 1590 р. німецьким ученим Н. Гоклениусом, але загальновідомим після виходу, що став у Європі, книг німецького психолога Х.Вольфа «Емпірична психологія» (1732) і «Раціональна психологія» (1734).

Хоча домінуючою тенденцією в психології цього періоду був механіцизм, тобто прагнення пояснити психічне життя виходячи із законів механіки, важливим моментом у розвитку психології XVIII в. стала поява перших концепцій, що зв'язують психіку з культурним або географічним середовищем.

Итальянский учений Д. Вико у своїй роботі «Підстави нової науки про загальну природу речей» (1725) писав про те, що кожне суспільство проходить послідовно через три епохи - богів, героїв і людей. Відповідно змінюються психологічні риси людей, зокрема виникає логічного мислення, що він зв'язував з розвитком торгівлі. Вико також уперше висловив ідею про існування надындивидуальной психічної структури - народного духу, що й обумовлює психологічні особливості конкретних націй.

Відомий французький просвітитель Ш. Монтеск'є в книзі «Про дух законів» (1748) також писав про те, що існує «загальний дух народу», що залежить від багатьох факторів, насамперед від географічних умов.

Німецький учений И. Гердер у роботах «Ідеї філософії в історії людства» (1789-1791) і «Про походження мови» (1770) відстоював як найважливішого фактора не клімат, а мова, говорячи про те, що етнічна своєрідність проявляється в народній поезії.

Кант у своїх лекціях по фізичній географії й антропології, повертаючись до ідеї Монтеск'є, говорив про те, що схильності людей обумовлені кліматом, у якому вони живуть, і їхніми забобонами, маючи на увазі під ними й особливості мислення.

Описані теорії вперше виводили закони психіки із зовнішньої, соціальної або природної ситуації розвитку людини, зв'язуючи зміст свідомості з новими факторами. Це дозволяло вивчати свідомість, опираючись не тільки на інтроспекцію, а надалі розробляти й нові методи об'єктивного дослідження, і нові напрямки психології - етнопсихологію, соціальну й диференціальну психологію.

Розвиток французької психології

Помітним явищем у розвитку емпіричного напрямку в психології стали дослідження психіки, проведені французькими вченими, яких поєднувала ідея про важливість навчання, освіти людей, завдяки чому цей напрямок і назвали освітою. Виходячи з ідеї Локка про те, що в основі всіх знань лежать відчуття, наш досвід, ці вчені вважали, що головним фактором, що впливає на розвиток психіки, є середовище. Саме середовище, тобто навчання й виховання, що одержує дитина, служить найважливішої утворюючої його долі, визначає його розумовий й особистісний розвиток, соціальний статус й успіхи. Однак вплив середовища опосередкований когнітивними процесами, тобто вплив зовнішнього миру проявляється головним чином у тім, що люди одержують різну інформацію, різне утворення, у них формуються різні здатності і як наслідок різні стилі життя. Тому через утворення й освіту можлива зміна людей, уважали ці вчені. Для цілей освіти був розроблений проект по виданню енциклопедії, у якій були б дані основи необхідних для освіченої людини знань. Підготовка цього видання проводилася під керівництвом Д.Дідро. Його й інших учених, що брали участь у цій діяльності, часто називають не тільки просвітителями, але й енциклопедистами.

У просновові їхніх психологічних концепцій лежали як погляди Локка на процес пізнання й роль відчуттів у розвитку змісту свідомості, так й ідея Декарта про рефлекс як рушійній силі поводження.

Дослідження Декарта були продовжені одним із самих яскравих учених того часу - Жюльеном Ламетри (1709-1751).

У своїй теорії Ламетри з'єднав сенсуалізм із навчанням Декарта про машинообразности поводження живих тел. Він затверджував, що поділ Декартом двох субстанций представляло не більш ніж «стилістичну хитрість», придуману для обману теологів. Ламетри під впливом своїх відкриттів і соціальної обстановки, що зложилася в передреволюційній Франції, став атеїстом і проголосив матеріалістичні принципи організації душі. Доказу матеріальності душі Ламетри знаходив насамперед під час своїх медичних спостережень за хворими людьми, а також фіксуючи свої власні відчуття під час хвороби. Так, під час сильної лихоманки він відзначав вплив припливів крові на свій щиросердечний стан і на плин розумового процесу.

Душа дійсно існує, уважав Ламетри, але її неможливо відокремити від тіла. Оскільки тіло - машина, те й людина в цілому з усіма його щиросердечними здатностями являє собою всього лише почуває, мислячий і прагнучий до насолоди автомат. Під словом «машина» Ламетри мав на увазі матеріально детерміновану систему. Розвиваючи думку про самостійний, механічний рух тіла людини, Ламетри доводив, що існує єдина субстанція - матерія, що володіє властивостями протягу, мислення й рухи. Висування ідеї про те, що рух є такою же властивістю матерії, як протяг, - більша заслуга Ламетри.

Не менш важливо і його положення про те, що джерелом активності людини служать його потреби. Ламетри належить заслуга у виділенні потреб як своєрідної сторони щиросердечного життя й підкресленні їхньої особливої ролі в поводженні. Потребам він надавав надзвичайного значення. Істоти, позбавлені потреб, позбавлені також і розуму (рослини). Чим більше потреб, тим більше розуму.

Потреби Ламетри розуміє натуралістично: основними для людини є його потреби як природної істоти (у їжі, у насолодах, предметах, корисних для збереження організму й розмноження виду). Тому й щастя складається в задоволенні органічних потреб й у тілесних задоволеннях. Вищі задоволення производны від почуттєвих і доступні не багатьом людям. Так, внаслідок натуралізації потреб Ламетри прийшов до прославляння чуттєвості, задоволень тіла. Виступ Ламетри в захист насущних потреб, властивих людині по самій природі, незважаючи на теоретичну обмеженість, мало прогресивне значення й сприяло подоланню старої ідеології християнського аскетизму, відповідало новий буржуазної моралі. Ламетри також одним з перших психологів почав досліджувати увага, виділивши його як окремий психічний процес і вказавши його специфіку, пов'язану з тим, що, не маючи власного продукту, увага спрямована на поліпшення діяльності інших когнітивних процесів.

В 1745 р. він опублікував книгу «Природна історія душі», у якій, використовуючи висновки порівняльної анатомії, доводив, що тілесна подоба між людьми й тваринами свідчить про подібність їхньої психічної діяльності. Здатність відчування Ламетри трактував як функцію матеріального тіла. У трактаті «Людина-машина» він затверджував принцип повної підпорядкованості свідомості й характеру людей природної необхідності. Трактат Ламетри ознаменував крутий поворот у розвитку французької філолофсько-психологічної думки до матеріалізму, що став пануючим напрямком у Франції в XVIII в.

Оскільки людина – вищий щабель у розвитку природи, його душу, хоча вона «з того ж тесту й також сфабрикована, все-таки вона не тієї ж якості, що душу тварин». Джерело переваги людини над тваринами Ламетри пояснює натуралістично: «організація є головною перевагою людини». Іншою умовою, що пояснює специфіку людини є утворення й виховання. Сам процес виховання Ламетри трактує вкрай механічно: «усе зводиться до звуків або слів, які з вуст одного за посередництвом вух попадають у мозок іншого...».

У трактаті «Людин - машина» Ламетри розвиває ідеї про залежності щиросердечних здатностей від тілесної організації й містить: «Людини можна вважати досить освіченою машиною!.. Душа - це позбавлений змісту термін, за яким не криється ніякої ідеї і яким здоровий розум може користуватися лише для позначення тієї частини нашого організму, що мислить». Звичайно, Ламетри не ототожнює людини з машиною, вираження «людин - машина» не більше, ніж метафора, за допомогою якої він намагається пояснити всі самі складні прояви людини, у тому числі й свідомість.

Ґрунтуючись на матеріалістичному світогляді, називаючи його здоровою, розумною філософією, Ламетри розвиває наступні психологічні ідеї. Він розділяє позиції локковского емпіризму: тільки досвід і спостереження є джерелом пізнання, що він зводить до двох функцій – уяві й увазі.

Ламетри (і тут він ближче до Кондильяку) - сенсуаліст: він не робить розходження між почуттєвим й уявним початком у людині. Пізнання, починаючись із відчуттів, зводиться до побудови образів за допомогою уяви. Порядок у цю діяльність вносить увага, повідомляючи пізнанню активність. Пізнання є актом волі й вимагає волі. Функції уваги складаються в утриманні подання й у відхиленні дії всіх інших, які перебувають у свідомості й утворять постійно, що рухається їхній потік.

Ідею залежності психіки від організації прийняли всі французькі матеріалісти. Цей підхід у сполученні з ідеєю про психіку як продукті особливо організованого тіла став предтечей нового, еволюційного погляду на природу й місце людини в ній.

Розвиваючи сенсуалістичний підхід у теорії пізнання, Э. Кондильяк (1715-1780) доводив провідну роль відчуттів у створенні картини зовнішнього миру й виникненні таких психічних процесів, як пам'ять, мислення, увага й т.д. Він затверджував, що наш досвід ґрунтується тільки на відчуттях. У той же час він, як і Локк, виходив з того, що відчуття не передають всю повноту зовнішнього миру. Таким чином, з погляду Кондильяка, розум ґрунтується на комплексі відчуттів і саме їх переробляє, строя власну картину зовнішнього миру.

Метою досліджень ученого був пошук «першого кореня» знання, тобто виникнення сприйняття, процесу пізнання в цілому. Вивчаючи це питання, Кондильяк прийшов до висновку, що вся психічна діяльність є перетворені відчуття. Душу має тільки одну первинну здатність - здатність відчуття, а всі інші властивості, і теоретичні (пам'ять, мислення й т.д.), і практичні, розвиваються пізніше на її основі.

Схема міркувань при цьому така. Статуя одержує перше нюхове відчуття - відчуття заходу. У міру повторення виникає досвід, що дає початок пам'яті. Відчуття бувають не однакової сили. Сильне наявне відчуття приводить до зосередження на ньому. Воно ставати увагою, отже увага є відчуття. З появою пам'яті виникають два відчуття - минуле й наявне. Поступова увага стосовно двох відчуттів дає порівняння. Результатом порівняння Для доказу цього положення Кондильяк використав модель статуї. є з'ясування відносини між ідеями - судження. Виходить, судження є видозмінене відчуття. Порівняння двох суджень дає міркування.

Так Э. Кондильяк простежує утворення пізнавальних діяльностей. Задоволення й невдоволення - це обов'язкові емоційні супутники відчуттів. Якщо статуя одержує нюхові відчуття, зв'язані тільки з невдоволенням, вона буде повна не приємним заходом, але в неї не буде прагнення звільнитися від нього. Це прагнення виникає лише після того, як вона буде знати інших - приємні - відчуття. З їхнього порівняння виникає потреба: це внутрішня незадоволеність статуї, прагнення одержати задоволення й уникнути невдоволення. Природа потреби вторинна, вони - результат пізнання. На основі потреби виникає уява як прагнення відновити образ, що відповідає потреби. Потреба разом з активним прагненням створюють у статуї бажання або волю.

Таким чином, всі діяльності душі – змінені відчуття. І всі вони є результатом тільки нюху. Незважаючи на повну самітність статуї, у ній виникають людські почуття й думки. Тут Кондильяк повністю ігнорує соціальну обумовленість свідомості.

Володіння іншими відчуттями – смаком, слухом, зором, який Кондильяк наділяє потім статую, не міняє її щиросердечного життя. Докорінно її змінює почуття опору від зіткнення, тобто дотик. З дотиком відчуття, які колись переживалися як власні внутрішні стани, починають проектуватися на зовнішній предмет і перетворюється в якості цього предмета. Таким чином, перехід від своїх відчуттів до висновку про існування інших тіл здійснюється не за допомогою міркування, а посредствам одного лише відчуття. Відчуття твердості є як би міст, перекинений між душею й зовнішніми об'єктами. Подання про кути, відстані й інші просторові характеристики миру людини одержує в досвіді дотику. Досвід же дає знання про тимчасові відчуття. Так, опираючись на дотик, Кондильяк обґрунтовує існування об'єктивної реальності. Цьому ж служить складний у досвіді висновок про залежності існування статуї від зовнішніх речей. Що розвиває Кондильяком теорія сприйняття має подібність із теорією Беркли й розділялася всією емпіричною психологією.

Такова емпірична теорія Кондильяка, сутність якої: людина є не що інше, як те, що він придбав.

Подібні ідеї розвивав і Ш. Бонні (1720-1793), що зробив значний вплив на розвиток асоціативної психології. Він, як і Кондильяк, уважав, що всі психічні процеси виникають із відчуттів. У своїх роботах «Досвід психології» (1754) і «Досвід аналізу здатностей душі» (1760) він писав про те, що відчуття є реакцією душі на почуттєві роздратування, при цьому в центрі його уваги було вивчення фізіологічних корелятів відчуттів. Розглянувши зв'язок між певними мозковими й психічними процесами, Бонні прийшов до висновку про те, що кожному відчуттю відповідає вібрація нервового волокна. Тому зв'язку (асоціації) відчуттів й ідей являють собою насправді зв'язку нервових волокон. Говорячи про те, що асоціації забезпечують розвиток і трансформацію відчуттів, Бонні пропонував своє пояснення психічного розвитку, бачачи в себелюбності мотив, а в щастя - кінцеву мету всякого прагнення. Говорячи про залежності душі від тіла, він також затверджував, що існує неуничтожимое ефірне тіло, завдяки якому душу може мати в загробному житті спогад про життя земної й здобувати після знищення (смерті) одного тіла нове існування в новому матеріальному тілі.

Найбільш розгорнуте дослідження процесу пізнання дав Д. Дідро (1713-1784). У своїх роботах «Думки про пояснення природи» (1754), «Розмова Даламбера з Дідро» (1769) і інших добутках він писав про єдність матеріального світу, висловлював гіпотезу про спорідненість всіх видів органічного життя, що відбуваються з одного джерела - живих молекул, які розсіяні по всій матерії. Ці молекули здатні відчувати й утворять у процесі свого розвитку усе більше складні організми, становлячи безперервний ланцюг живих істот - від найпростіших до людини.

Говорячи про пізнання, Дідро підкреслював, що основою всіх понять є відчуття. Він писав про те, що людина є «інструмент, обдарована здатністю відчувати й пам'яттю. Наші почуття - клавіші, по яких ударяє навколишня нас природа...» Таким чином, зовнішній мир породжує відчуття, які узагальнює наш розум, формуючи судження й поняття. У той же час Дідро не міг не бачити, що відчуття не тільки суб'єктивні, але часто й не зовсім точні. Тому він наполягав на необхідності перевіряти дані органів почуттів вимірами й досвідом, що зв'язує нашу свідомість із зовнішнім миром. Поступово узагальнюючи отримані при спостереженні й досвідах розрізнені факти, розум створює щирі поняття про речі. Говорячи про можливості такого узагальнення, Дідро писав, що «природа подібна до жінки, що, показуючи з-під своїх убрань те одну частину тіла, те іншу, подає своїм наполегливим шанувальникам деяку надію довідатися її коли-небудь всю...»

К. Гельвеции (1715-1771) у своїх роботах «Про розум» (1758) і «Про людину» (1769) також виходив з того, що основою всіх знань людини є відчуття. Більшу роль він відводив і пам'яті, що вважав «триваючої, але ослабленим відчуттям». Одним з головних питань у психологічній концепції Гельвеция стало вивчення природи й генезису здатностей, їхнього зв'язку зі спадковістю й вихованням людини.

Для обґрунтування провідного значення соціального середовища Гельвеции розводив поняття душі й духу. Він уважав, що душу, що ототожнює із психікою й свідомістю, являє собою вроджена властивість кожної живої істоти. Її зміст зводиться до здатності відчувати й себелюбності. Тобто він, як і Бонні, уважав себелюбність головним мотивом наших дій: навіть гарні вчинки порозуміваються прагненням заслужити похвалу, мати друзів і т.д.

Таким чином, душі людей подібні між собою, тому що в них від народження присутні однакові властивості - відчуття й себелюбність. На відміну від уродженої душі дух, на думку Гельвеция, є сукупністю думок, понять, придбаних у процесі життя й навчання. Тому дух людини визначається його оточенням, вихованням, і саме духовний зміст відрізняє людей друг від друга. Серед придбаних якостей духу Гельвеции особливе місце відводив здатностям, які, як і всі інші духовні якості, не даються від народження, а здобуваються в процесі життя. При цьому під здатностями він розумів можливість добре або відмінно виконати певну діяльність. Таким чином, здатності досліджувалися тільки в ході виконання певного завдання й оцінювалися по якості виконання якої-небудь діяльності. При цьому зовсім не враховувалися швидкість і легкість навчання, швидкість переробки інформації й інших параметрів, які характеризують здатності в сучасній психології. Природно, що при такому розумінні Гельвеции дійшов висновку про те, що здатності не є вродженими, але здобуваються в процесі навчання.

Такий підхід підкріплював його концепцію про загальну рівність людей, індивідуальні розходження яких порозуміваються лише різним соціальним станом і вихованням. Але він же приводив, як не дивно, до фаталізму, тому що людина сприймалася іграшкою долі, що по своїй примсі, з волі случаючи може помістити його в те або інше середовище, визначивши його соціальний статус і життєвий сценарій. Так, відсутність яких-небудь уроджених особливостей у концепції Гельвеция приводило в значній мірі й до заперечення відповідальності людини за формування своїх здатностей, знань, нарешті, за свою долю.

Предметом дослідження К. Гельвеция була також проблема – звідки береться нерівність розумів? Чи залежить воно від розходжень в організації, тобто від природи, або тільки від виховання? У зв'язку з рішенням цього питання Гельвеций розвиває наступні психологічні ідеї. Людина народжується зі здатністю відчувати й зберігати відчуття, тобто з пам'яттю. Опираючись на Кондильяка, заперечуючи разом з ним внутрішній досвід Локка, Гельвеций показує, що тільки з відчуттів формуються інтелектуальні здатності. Всі розумові операції - порівняння, судження - зводяться до відчуття. «Виносити судження - значить відчувати». Гельвеций ігнорує якісна своєрідність мислення. Виконувати всі розумові операції, порівнювати ідеї можна при наявності уваги. Увага припускає зусилля. Робити це зусилля спонукує інтерес: людина, позбавлена бажань не буде проявляти увагу. При однаковій зацікавленості в пізнанні яких-небудь явищ люди виявляють однакову здатність напружувати увагу. Інтерес припускає прагнення на щастя. Щастя - це фізичні задоволення. У них початок всіх учинків, дій, думок, дружби, любові до ближнього й ін. але якщо все виникає з відчуттів, а вони - результат роботи органів почуттів, чи не залежить нерівність розумів від їхньої досконалості?

Посилаючись на досвід, Гельвеций відкидає позитивну відповідь на це питання: «Всі люди зі звичайною гарною організацією обдаровані від природи тонкістю почуттів, необхідної для того, щоб здійнятися до найбільших відкриттів у математику, хімії, політику...». Також заперечується зв'язок між пам'яттю й розумовим розвитком: для більших відкриттів (а це по Гельвецию, вище мірило здатностей) досить звичайної пам'яті. Він порушує питання про зв'язок між розумом і географічними умовами, расовими розходженнями між людьми, їжею, темпераментом і містить: «Як би ні різна була вживана народами їжа, географічна широта, у якій вони живуть, нарешті, їхній темперамент, ці розходження не збільшують і не зменшують розумові здатності людей. Таким чином, не від сили тіла, не від свіжості органів і не від більшої або меншої тонкості почуттів залежить більша або менша розумова перевага».

Таким чином, із психологічної точки зору всі люди мають однакові передумови для розвитку своїх розумових здатностей, розуму. Чому ж не всі люди роблять великі відкриття? Це є результатом двох причин: різного положення, у якому вони перебувають, і того збігу обставин, що називають випадком, а також більшого або меншого прагнення прославитися, отже більш-менш сильної пристрасті до слави. Таким чином, випадок і прагнення до слави – от дві причини нерівності розумів. Гельвеций вважає за доцільне вивчення всіх випадків, що сприяють здійсненню великих відкриттів, з метою планомірного виховання великих людей.

Зупиняючись на іншій причині, що визначає нерівність розумів, Гельвеций проникливо зауважує: «На розум можна дивитися як на зроблену машину, але машину, що не рухається доти, поки страсті не приведуть її в рух». Саме страсті є по Гельвецию, джерелом розумової активності. Сила страстей у різних людей різна, але вона не залежить від уродженої організації, тому що людина народжується не тільки без ідей, але й без страстей. Пристрасть - це продукт виховання. Люди загоряються пристрастю, якщо виконання справ, на які вона спрямована. Створює їм славу. Але спрага слави - це тільки замаскована спрага насолод: Гельвеций биологизирует поняття інтересу. За славою повинні випливати почесті, багатство й т.п., що створює умови для одержання фізичних задоволень. Розглядаючи різні форми правління - монархію (одноособовий глава держави), олігархію (влада належить невеликій групі людей) і республіку (влади обираються на певний строк), він дійде висновку, що тільки республіка добре винагороджує людей відповідно до їх винаходів на користь суспільства. Особистий інтерес сполучається із суспільним, тут можуть процвітати таланти. Гельвеций призиває до республіканського правління. Так, проблема людських здатностей здобуває в Гельвеция політичне фарбування.

Гельвеций далекий від наукового розуміння суспільства, все-таки вказівка на вплив суспільства на людину важливі й підводили до нового для емпіричної психології проблемі суспільно-історичної обумовленості психіки. Загальний висновок Гельвеция: «нерівність розумів можна пояснити вихованням», тому що «виховання робить нас тим, чим ми є».

Если Дідро й Гельвеции розглядали освіту, вплив суспільства як благо для людини, те інший відомий французький учений - Жан Жак Руссо (1712-1778) дотримувався прямо протилежної точки зору, затверджуючи, що суспільство псує людину, що від природи добра й чесний, прищеплюючи йому негативні якості й звички.

Свої погляди на психічну природу дитини він виклав у відомому добутку «Эмиль, або Про виховання». Цікаво, що вважався в XVIH-XIX вв. одним з найбільш значних теоретиків виховання Руссо дітей не любив і ніколи не займався вихованням навіть власних нащадків, воліючи віддавати їх відразу після народження в притулок. Проте його заслугою можна вважати те, що він привів у цілісну картину все те, що до цього часу був відомо про природу дитини, про його розвиток.

Існують не тільки індивідуальні, але й загальні для всіх людей закономірності психічного розвитку, що змінюються на кожному віковому етапі, підкреслював Руссо. Виходячи із цього він створив першу розгорнуту періодизацію психічного розвитку, однак підстава, по якому він розділяв дитинство на періоди, і критерій періодизації були чисто умоглядними, не пов'язаними з фактами й спостереженнями, але вытекающими з філософських, теоретичних поглядів самого Руссо.

Перший період - від народження до двох років, - з погляду Руссо, треба присвятити фізичному розвитку дитини. Він уважав, що в цей час у дітей ще не розвивається мова, і був супротивником її раннього розвитку.

Другий період - від 2 до 12 років - необхідно присвятити сенсорному розвитку дітей. Будучи сенсуалістом, Руссо вважав, що розвиток відчуттів є основою майбутнього розвитку мислення. Тому він доводив, що систематичне навчання повинне починатися після 12 років, коли закінчується «сон розуму».

Цілеспрямоване навчання варто здійснювати в третій період - з 12 до 15 років, коли дитина може адекватно сприйняти й засвоїти пропоновані знання. Однак ці знання повинні бути зв'язані тільки із природними й точними науками, а не з гуманітарними, тому що моральний розвиток, розвиток почуттів у дітей відбувається пізніше.

У четвертому періоді - від 15 років до повноліття - саме й відбувається розвиток почуттів у дітей після нагромадження певного життєвого досвіду. Цей період Руссо називав «періодом бур і страстей» і вважав, що в цей час конче потрібно виробити в дітей добрі почуття, добрі судження й добру волю.

Значний вплив на подальший розвиток психології зробила й теорія П. Ж. Кабаниса (1757-1808), що завершується цей етап у французькій науці. Кабанис доповнив дослідження Ламетри й Дідро про взаємозв'язок психіки й тілесної організації людини, висунувши ідею про три рівні психічної регуляції поводження. Вивчаючи за завданням Конвенту питання про можливості застосування гільйотини при стратах, воно прийшов до висновку про те, що після відсікання голови ніякі відчуття виникнути не можуть. Ті ж рухи, які спостерігаються в цей момент, є чисто рефлекторними. Таким чином, у регуляції діяльності виділяються свідомий, напівсвідомий і рефлекторний рівні. У кожного з них є своя система органів регуляції, і всі вони взаємозалежні. Якщо з якихось причин (травма, патологія) неможливо забезпечити регуляцію на даному рівні, його функції на себе бере більше низкий.

У своїх роботах Кабанис також доводив, що відчуття пов'язані з мозком, що синтезує їх, образуя думки, ідеї. При цьому дані органів почуттів з'єднуються не тільки з корою мозку, але й з руховою активністю тіла. У зв'язку із цим Кабанис порушив питання про застосовність способів пояснення діяльності елементарних рівнів до більше високого.

У психологічних теоріях французьких просвітителів була накопичена безліч даних про ролі відчуттів і сприйняття в створенні цілісної картини миру, про механізми впливу образа миру, пізнання на поводження людини. Велике значення для психології мали й дослідження здатностей, а також способів впливу соціального середовища на свідомість людини.

Розвиток німецької психології

Особливе місце в розвитку психологічної науки XVIII в. займала німецька психологія. Домінуючими в ній залишалися ідеї раціоналізму й твердження про активний характер всіх пізнавальних процесів, пов'язаному з уродженою активністю душі. Високий авторитет Лейбница, що заклав цієї ідеї, залишався непорушним, а його погляди одержали розвиток у працях Християна Вольфа (1679-1754).

Вольфу належить заслуга розробки німецької психологічної термінології, що замінила колишню, латинську. Саме слово «психологія», як уже говорилося вище, стало в Європі загальновідомим після виходу книг Вольфа «Емпірична психологія» (1732) і «Раціональна психологія» (1734). На частку першої випало опис фактів, спостереження за явищами. Перед раціональною же психологією було поставлене завдання шляхом дедукції виводити явища психічного життя із сутності й природи душі. Для пояснення висувалося поняття про здатності.

Вольф є автором теорії, що одержала назву «психологія здатностей». Позитивна роль цієї теорії обумовлена тим, що в ній зроблена спроба дати наукове пояснення різним психічним якостям людини. Провідними положеннями психології здатностей були раціоналістичний підхід до пізнання й ідея спонтанної активності душі. Спонтанна, що не залежить від яких-небудь впливів і споконвічно властивій душі активність стає її головною характеристикою, що надає активність і всі щиросердечні процеси, насамперед процесам пізнання.

Здатності, про які писав Вольф, розглядалися їм як прояву цієї активності, причому головної вважалася здатність подання, що виступає у вигляді пізнання й бажання. Слідом за Лейбницем Вольф писав про те, що душа розвиває закладені в ній образи речей: неясні - на рівні почуттєвого пізнання, ясні й виразні - на рівні розуму. Однак ці подання не статичні, з кожним поданням, уважав Вольф, сполучено прагнення. Якщо з поданням об'єкта зв'язується думка про задоволення, душу прагне удержати це подання. При думці про невдоволення виникає протилежне прагнення.

Вольф педантично описав різні класи психічних явищ, розділивши їх на ієрархічно розташовані групи. Виникав своєрідний «анатомічний театр людської душі» - для кожної із груп передбачалася відповідна здатність як її причина й підстава.

У навчанні про здатності відбилися досягнення західноєвропейської психології, зв'язані із прагненням побудувати об'єктивну психологію, подібну до фізики Ньютона, знайти розумне обґрунтування всіх психічних процесів.

Вольф думав, що мозкові процеси, що корелюють із поданнями, породжують м'язові рухи, яким відповідають бажання й вольові імпульси. Таким чином, в одному ряді як би вибудовується ніде не переривчастий ланцюг фізичних подій, а в іншому - психічні. Ці ряди нерозривно зв'язані між собою. Раніше такий принцип паралелізму був висунутий Лейбницем, спадкоємцем якого вважав себе Вольф. Однак Лейбниц у співвідношенні душі й тіла бачив лише окремий випадок взаємозв'язку монад у Вселеної, Вольф же співвідносить психічні й фізичні процеси усередині самої монады. Тим самим душ-монад відокремлювалася від Всесвіту й одержувала як корелят уже не безмежне різноманіття миру, а одиничне тіло. Так психофізична проблема (питання про відношення психічних явищ до природи в цілому) була перетворена Вольфом у психофізіологічну (питання про відношення психічних явищ до мозку).

И. Кант (1724-1804). Поширивши механічне розуміння причин психічної активності на процес пізнання, Кант, виходячи із законів Ньютона, прийшов до висновку, що відчуття можуть виникати тільки під дією зовнішнього поштовху, спонукання. Самі по собі вони пасивні, а тому мають потребу в зовнішній активності, що і стає стимулом процесу сприйняття.

Такий підхід дозволяв пояснити, яким образом у людини формується поняття про форму, кольори або призначення конкретних предметів, тому що звук або тактильний дотик може стати зовнішнім спонуканням до відчуття. Однак такі поняття, як час або простір, так само як й інші далекі від дійсності уявлення, що не мають безпосереднього зв'язку із зовнішніми впливами, виявлялися поза цим законом і не могли бути пояснені як результат узагальнення даних почуттєвих вражень. Це й привело Канта до думки про існування апріорних знань.

Все пізнаване (як зовнішні предмети, так і внутрішні переживання) учений розділяв на «явища» й «речі в собі». Явища можна пізнати, а речі в собі непізнавані за допомогою відчуттів й, отже, недоступні для пізнання взагалі, тому що іншого шляху, крім досвідченого, Кант, як і всі сенсуалісти, не визнавав. Щире пізнання явищ відбувається головним чином при експериментальному дослідженні, що більш точно й вірогідно, чим звичайне спостереження. Розвивши ці думки, висловлені ще Бэконом, Кант прийшов до висновку про обмеженість даних, якими розташовує психологія. Він зв'язував це з тим, що в психології, на відміну від природознавства, неможливо експериментальне дослідження. Крім того, дані природознавства узагальнюються й здобувають більшу вірогідність завдяки математиці, психічні ж факти, що існують у неповторному потоці часу, не можна підвести під строгі математичні закони. Виходячи із цього Кант прийшов до того ж висновку, що і Юм, - психологія, хоча і є самостійною наукою, не може бути наукою точної й достовірної. Спостерігаючи й аналізуючи різні сфери психічного - пізнання, волю й почуття, психологія озброює людину певними знаннями, які він може використати в реальному житті. Призначення психології - опис проявів психічного життя, але не їхнє пояснення.

Такий підхід до місця психології в системі наук тривав майже сторіччя. Він же стимулював в XIX в. пошуки об'єктивних способів дослідження психіки, які й привели до появи експериментальної психології, а також до орієнтації на природознавство, що має статус точної науки.

Головні роботи Канта називаються «Критика чистого розуму» (1781), «Критика практичного розуму (1788) і «Критика здатності судження» (1789). У цих роботах він досліджує три «здатності душі» - здатність пізнання, здатність бажання (волю, моральну свідомість) і здатність до задоволення (эстетическую здатність людини) і намагається встановити взаємозв'язок між ними.

Теорія пізнання. Процес пізнання по Канті проходить три щаблі: 1) почуттєве пізнання; 2) розум; 3) розум. Він визнає існування зовнішнього предметного миру (так званих «речей у собі», які впливають на наші органи почуттів і породжують подання). Таких чистих форм почуттєвого наочного подання два: простори й час. Поза простором і поза часом ми нічого пізнати не можемо.

Розум - це другий щабель пізнання. (Перша -чуттєвість). За допомогою чуттєвості, уважає Кант, предмет нам дається. Але мислиться він за допомогою розуму. Пізнання можливо лише в результаті їхнього синтезу.

Розум – це третій, вищий щабель пізнавального процесу. Розум уже не має прямій, безпосередньому зв'язку із чуттєвістю, а пов'язаний з нею опосередковано – через розум. Чисті ідеї розуму (Кант називає їхніми принципами) виконують вищу регулятивну роль у пізнанні: вони вказують напрямок, у якому повинен рухатися розум. Ідеї розуму можна зрівняти з лінією обрію, що, хоча й недосяжна, дає можливість людині орієнтуватися в просторі, іти правильно до наміченої мети.

Важне значення для психології мали й роботи Канта, пов'язані з вивченням морального розвитку людини. Говорячи про досягнення науки, учений підкреслював, що при всіх її успіхах дві речі залишаються загадкове й незбагненними - це зоряне небо над головою й моральний закон усередині нас. Головний етичний принцип, сформульований Кантом, не втратив своєї актуальності й у наш час - людини не можна розглядати як засіб для досягнення мети, він сам є мета. Цей підхід не тільки визнає аморальним будь-яке маніпулювання людьми, їхніми прагненнями й переживаннями, але й ставить перед людиною завдання відповідати своєму високому призначенню. Кант уважав, що існує обов'язковий для всіх людей етичний закон, якому вони повинні випливати не із прагнення до вигоди, але з бажання відповідати ідеалу людини. Цей закон, що одержав назву морального імперативу, говорив, що людина повинен надходити завжди так, щоб принципи, якими він керується, могли стати загальними.

Роботи Вольфа й Канта, так само як в XVII в. праці Лейбница, стимулювали дослідження важливих для психології проблем (індивідуальних особливостей, природи активності людини, формування в нього цілісної картини миру й себе), закладаючи в той же час й особливий характер підходу до цих проблем у німецькій психології.

Зародження й розвиток асоціативної психології

Ассоцианизм, або асоціативна психологія, з'явився як самостійний напрямок в XVIII в. Ця школа поклала початок виділенню психології в самостійну, незалежну від філософії науку, що має власний предмет. У руслі ассоцианизма змінилася й орієнтація психології з філософської на природничо-наукову методологію, а також почалися пошуки об'єктивного методу дослідження й становлення експериментальної психології.

Термін «ассоцианизм» був уведений Локком, а саме поняття використалося ще Аристотелем, що розробив і перші закони асоціацій. Потім, уже в Новий час, це поняття повернулося в психологію, однак асоціації Декарт і Лейбниц трактували, на відміну від Аристотеля, не стільки як механізми переробки інформації, скільки як заважають щирому розумінню речей феномени.

Деякі питання асоціативної психології розроблялися в працях Бонні, Беркли і Юма, однак поява ассоцианизма як психологічної школи пов'язане з ім'ям Д. Гартли, що побудувало на механізмі асоціативної переробки свою психологічну теорію.

Англійський філософ Д. Беркли (1685-1753) поклав в основу своєї концепції положення Локка про провідну роль відчуттів у формуванні понять. Відкинувши ідею про зв'язок відчуттів із зовнішнім миром, у главу кута Беркли поставив поняття про внутрішній досвід, ставши родоначальником крайньої форми суб'єктивно-ідеалістичного погляду на зовнішній мир і психічне життя. Його формула пізнання говорила: «Бути значить бути в сприйнятті», тобто, по Беркли, те, що люди приймають як незалежні від свідомості речі, є не що інше, як комплекс їхніх внутрішніх відчуттів (по термінології Беркли, «ідей»), які ніяк не відбивають стан зовнішнього миру. Поки людині здається, що він бачить або чує якийсь об'єкт, він реально існує, але варто закрити очі - пропадає не тільки відчуття, але й об'єкт.

Не дивно тому, що Беркли відкинув поділ якостей предметів на первинні й вторинні, про що говорили Демокрит і Джон Локк. Беркли ж затверджував, що ніяких якісних критеріїв, безпосередньо випробовуваних суб'єктом, не існує. Виходячи із цього, всі якості, власне кажучи, є вторинними, тобто придуманими суб'єктом, тому що якості, що реально належать предметам, не існують, у всякому разі, вони непізнавані для людини.

Відповідно варто відмовитися від припущення про матеріальних зовнішніх агентів (подразниках), вплив яких на органи почуттів викликає відчуття («ідеї») і інші психічні утворення. Ідеї з'єднуються між собою за законами асоціації, образуя комплекси, ілюзорно прийняті за матеріальні фізичні об'єкти. За цими комплексами схована їхня щира причина, якийсь, згідно Беркли, є не матеріальна субстанція (природа), а дух - проста, неподільна активна сутність, що мислить, має волю й сприймає ідеї, тобто психічні образи.

Заперечуючи можливість конкретної людини перевірити істинність або хибність його знань, Беркли підкреслює, що існує все-таки деякий критерій істинності в сукупності ідей багатьох людей, у їхньому досвіді. Якщо видаване наукою за закони природи - це безперервна послідовність ідей, то чому всі люди бачать те саме, наприклад аркуш паперу білим, а траву - зеленої. Беркли зв'язував це із зумовленістю, даруемой Богом. Він писав, що в нашому пізнанні розум пасивний, він лише спостерігає зміну феноменів, між якими немає зв'язку, але існує довільна активність Бога. Бог сприймає все, що відбувається у світі. Якщо де-небудь у лісі впаде дерево й не буде нікого, хто міг би почути це, то звук все-таки буде існувати, тому що є Бог, що завжди все чує.

Психології сприйняття Беркли присвятив трактат «Нова теорія зору» (1709). Для пояснення процесу пізнання Беркли використав теорію асоціацій. Наші знання переважним образом є сполучення взаємозалежних простих ідей, окремих психічних елементів. Т.е. складні подання являють собою комбінації ряду простих, виникаючих завдяки наявним у нас органам почуттів.

Складне подання карети складається зі звуку її коліс по бруковій бруківці, відчуття міцності її корпуса, свіжого заходу шкіряних сидінь і зорового образа її зовнішнього вигляду. Наша свідомість конструює складне сприйняття, з'єднуючи між собою базові психічні будівельні блоки - прості подання.

Беркли використає ідею асоціацій для пояснення так називаного глибинного, просторового зору. Він досліджує те, яким образом ми сприймаємо третій вимір, якщо взяти до уваги, що людське око здатне сприймати лише два виміри. З його погляду, ми сприймаємо тривимірне зображення завдяки попередньому досвіду, проводячи асоціації даного відчуття з іншими зоровими відчуттями, які ми мали колись, розглядаючи цей предмет з різних відстаней. Іншими словами, тривалий досвід розглядання даного предмета з різних сторін і на різній відстані накладається на безпосередні відчуття, викликувані скороченнями очних мускулів. Все це в сукупності дає нам відчуття глибини сприйняття. Т.о., по Беркли, тривимірне сприйняття об'єкта - не елементарне сприйняття, а асоціативне й багатопланове, котре засвоюється нами в процесі научения.

Т.о., він примикає до зростаючої ассоцианистской хвилі в емпіричній філософії. Його пояснення глибинного зору значною мірою передбачило сучасні подання про акомодації й конвергенцію.

Відносини між дотикальними й зоровими відчуттями розглянуті й в іншій роботі Беркли - «Принципи людського пізнання» (1710). Він говорить про те, що психічні явища зв'язані між собою не причинними, а символічними знаковими відносинами. Одне служить знаком іншого. Вогонь при зближенні з ним - не причина болю, а знак, що попереджає про неї. Одним знаком ми можемо попереджати інші, і цього досить, щоб правильно поводитися. Таким чином, відчуття, якщо й не дають щирих знань про зовнішній світ, у всякому разі, допомагають нам вибудовувати поводження, тобто мають прагматичну значимість.

Ідеї Локка й Беркли одержали розвиток у роботах іншого відомого англійського психолога й філософа - Давида Юма (1711-1776). У роботах «Трактат про людську природу» (1734-1737) і «Дослідження про людське розуміння» (1748) він писав про те, що «розум ніколи не має перед собою ніяких речей, крім сприйняттів, і він не може... зробити досвід щодо співвідношення між сприйняттями й об'єктами». Тому єдиним джерелом пізнання і є наші сприйняття, на підставі яких ми створюємо свої судження про зовнішній світ і про себе. У такий спосіб усувається протиставлення об'єкта й суб'єкта, тому що об'єкт - комплекс сприйняттів, а суб'єкт - процес сприйняття. Різниця між цими різними групами сприйняттів лише в їхніх комбінаціях, але не в походженні.

Джерелом знань є переживання людини, які підрозділяються їм на враження й подання (або ідеї). З погляду Юма, різниця між враженнями й поданнями (ідеями) не в тім, що одні (відчуття) відбивають реально існуючі предмети, а інші (подання) - спогаду про їх, а тільки в їхній силі й виразності. Він писав, що «існує різниця між болем від надмірного жару й... поновленням цього враження в пам'яті... яке ніколи не може досягти сили й жвавості первинного почуття». Отже, Юм змінив традиційне використання терміна «ідея» для позначення всіх станів людського розуму, і зберіг за ним значення тільки слабких образів у міркуванні. Тим самим він розходження між враженнями й ідеями ототожнює з розходженнями між відчуванням і мисленням. А це значить, що Юм прагне пояснити походження мислення з почуттів.

Далее, всі враження й ідеї однаково діляться на прості й складні. Прості враження й ідеї – ті, які не допускають у собі поділу, складні мають різні частини. І Юм виявляє між ідеями й враженнями наступне співвідношення. Кожному простому враженню відповідає проста ідея. Але між складними враженнями й ідеями такого співвідношення немає. Наприклад, ми можемо утворити складну ідею міста, про яке ніколи не одержували ніяких вражень. Якщо прості враження й ідеї завжди зв'язані один з одним, виходить, одні з них причини, а інших - наслідку. Порядок першої появи вражень й ідей показує, що прості враження завжди передують ідеям. Наприклад, нікому не можна пояснити, що таке жовтогарячі кольори. І щоб його пізнати, потрібно викликати враження безпосереднім пред'явленням цих кольорів.

Звідси висновок – прості ідеї – це копії (образи) простих вражень. Причому ідеї – це саме ослаблені копії вражень. Але враження (як прості, так і складні) діляться ще на два роди: враження відчуття й враження рефлексії. Враження відчуття виникають у душі завдяки діяльності органів почуттів. Однак причини їх невідомі. Враження рефлексії самим явно походять від наших ідей. Коли розум знімає копії із вражень відчуттів, тобто утворить ідеї, то вони впливають на душу й роблять нові враження - бажання, відразу, надію, страх і т.д., які Юм і називає враженнями рефлексії.

Щоб пояснити природу й принципи людського духу в цілому, треба спочатку, на думку Юма докладно досліджувати ідеї.

Дослідження ідей Юм починає з порівняння ідей пам'яті й уяви. Властиво уява і є здатність нашого розуму утворювати слабкі копії із вражень відчуття, тобто ідеї. Ця здатність розуму називається пам'яттю. Далі Юм розглядає проблему утворення складних ідей.

Уява в стані комбінувати прості ідеї як завгодно. Але якби їм не керували деякі загальні принципи з'єднання ідей, то ми не спостерігали б у нашій свідомості регулярна поява тих самих складних ідей. Але вони з'являються. Виходить, існують і загальні принципи з'єднання простих ідей у складні. Властивість ідей з'єднуватися один з одним відповідно до деяких принципів Юм називає асоціацією ідей. Він виділяв асоціації по подібності, контрасту (про що писав і Беркли), суміжності в просторі й часі, а також за законом причинного зв'язку. Закон подібності – чим більше подібні ідеї між собою, тим з більшою ймовірністю між ними утвориться асоціативний зв'язок. Закон суміжності – чим більше близькі ідеї в просторі й часі, тим з більшою ймовірністю між ними утвориться асоціативний зв'язок. Але більш докладно він вивчав асоціації за законом причинного зв'язку.

Він доводив, що на основі одного сприйняття, без досвіду, неможливо скласти картини миру й тим більше діяти в ньому. Так, спостерігаючи за поточною водою, можна сказати про її кольори або швидкість плину, але не можна припустити, що в ній можна потонути або що по ній можна сплавляти колоди. Жоден об'єкт не проявляє при почуттєвому сприйнятті ні причин, його що породили, ні дій, які він може зробити. Тільки досвід розкриває ці зв'язки, і людина, привыкнув спостерігати за явищами, що відбуваються в певній послідовності, починає думати, що одне явище служить причиною іншого. Але будь-який досвід людини обмежений, тому те, що здається йому причинно-наслідковим зв'язком, може бути зв'язком випадкової. Наше передбачення, що ґрунтується на звичці й досвіді, може бути лише ймовірним, але не щирим.

Заперечуючи достовірний зв'язок між явищами, Юм дійшов висновку, що джерело цього зв'язку не зовнішній мир, але сама людина, особливості його психіки, які трансформують власні звичні подання в не залежну від свідомості причинний зв'язок. На думку Юма, не причинний зв'язок лежить в основі асоціацій, а асоціація як універсальна властивість психіки лежить в основі створення причинного зв'язку, наших суджень. Так асоціація, як й у Локка, стає причиною оман, властивих мисленню людини. Однак у Юма ця омана не помилка, але закономірний результат розумового процесу, тому що інших знань у людини й бути не може.

Беркли і Юм, розробляючи закони асоціацій і зв'язуючи їх з особливостями психіки людини, все-таки розглядали ці закони як окремий випадок своєї концепції. Засновником же асоціативної психології, що проіснував як єдине властиво психологічний напрямок до початку XX в., по праву вважається Д. Гартли (1705-1757). Одержавши спочатку богословське, а потім медичне утворення, Гартли прагнув створити таку теорію, що не тільки пояснювала б душу людини, але й дозволяла б управляти його поводженням. Як такий універсальний механізм психічного життя він і вибрав асоціації. В основу своєї теорії Гартли поклав ідею Локка про досвідчений характер знання, а також принципи механіки Ньютона. Взагалі розуміння людського організму, принципів його роботи, у тому числі й роботи нервової системи за аналогією із законами механіки, відкритими в той час, було характерною прикметою психології XVIII в. Не уник цієї помилки й Гартли, що прагнув пояснити поводження людини виходячи з фізичних принципів.

Учение про асоціації Гартли, викладене їм у його книзі «Міркування про людину, його будові, його боргу й сподіваннях» (1749), базується на навчанні про вібрації, тому що він уважав, що вібрація зовнішнього ефіру викликає відповідну вібрацію органів почуттів, м'язів і мозку. Проаналізувавши структуру психіки людини, Гартли виділив у ній два кола - великий і малий. Велике коло проходить від органів почуттів через мозок до м'язів, тобто є фактично рефлекторною дугою, що визначає поводження людини. Таким чином, Гартли, по суті, створив свою, другу після Декарта в психології, теорію рефлексу, що пояснювала за допомогою законів механіки активність людини. На думку Гартли, зовнішні впливи, викликаючи вібрацію органів почуттів, запускають рефлекс. Вібрація органів почуттів приводить до вібрації відповідних частин мозку, а ця вібрація, у свою чергу, викликає роботу певних м'язів, стимулюючи їхнє скорочення й рух тіла.

Якщо велике коло регулює поводження, то мале коло вібрації, розташований у білій речовині мозку, є основою психічного життя, процесів пізнання й навчання. Гартли вважав, що вібрація ділянок мозку у великому колі викликає відповідну вібрацію в білій речовині мозку. Зникаючи у великому колі, ця вібрація залишає сліди в малому колі. Ці сліди, на його думку, є основою пам'яті людини. Вони можуть бути більш-менш сильними залежно від сили й значимості того явища, що залишило цей слід. Велике значення мала ідея Гартли про те, що від сили цих слідів залежить ступінь їхньої усвідомленості людиною, причому слабкі сліди, підкреслював він, взагалі не усвідомлюються. Таким чином, він розширив сферу щиросердечного життя, включивши в неї не тільки свідомість, але й несвідомі процеси, і створив першу матеріалістичну теорію несвідомого. Майже через сто років ідеї Гартли про силу слідів й її зв'язку з можливістю їхнього усвідомлення розробив відомий психолог Гербарт у своїй знаменитій теорії про динамік подань.

Досліджуючи психіку, Гартли прийшов до висновку про те, що вона складається з декількох основних елементів - відчуттів, які є вібрацією органів почуттів, подань (вібрацією слідів у білій речовині під час відсутності реального об'єкта) і почуттів, що відбивають силу вібрації. Говорячи про розвиток психічних процесів, він виходив з ідеї про те, що в їхній основі лежать різні асоціації. При цьому асоціації вторинні й відбивають реальний зв'язок між двома вогнищами вібрацій у малому колі. У такий спосіб Гартли пояснював формування самих складних психічних процесів, у тому числі мислення й волі. Він уважав, що в основі мислення лежить асоціація образів предметів зі словом (зводячи мислення до процесу утворення понять), а в основі волі - асоціація слова й рухи.

Виходячи з ідеї про прижиттєве формування психіки, Гартли думав, що можливості виховання, впливу на процес психічного розвитку дитини воістину безмежні. Його майбутнє визначається матеріалом для асоціацій, що йому поставляють навколишні, тому тільки від дорослих залежить, яким виросте дитина, як він буде мислити й надходити. Гартли -один з перших психологів, що заговорили про необхідність для педагогів використати знання про закони психічного життя у своїх навчальних методах. При цьому він доводив, що рефлекс, підкріплений позитивним почуттям, більше стійкий, а негативне почуття, що виникає при певному рефлексі, допомагає його забуванню. Тому можливо формування соціально прийнятих форм поводження, формування ідеальної моральної людини, необхідно тільки вчасно підкріплювати потрібні рефлекси або знищувати шкідливі. Таким чином, теорія ідеальної людини вперше виникла ще в XVIII в. і була зв'язана насамперед з механістичним розумінням його психічного життя.

Погляди Гартли вплинули на розвиток психології, досить сказати, що теорія ассоцианизма проіснувала майже два сторіччя й, хоча неодноразово зазнавала критики, основні її постулати, закладені Гартли, стали основою подальшого розвитку психології. Не менше значення мали й висловлені їм здогаду про рефлекторну природу поводження, а його погляди на можливості виховання й необхідність управляти цим процесом дуже співзвучні підходам рефлексологів і бихевиористов, розроблювальним уже в XX в.

Аналіз розвитку психології протягом XVIII в. показує, що в цей період почався процес її формування як самостійної науки, що має свій предмет, окремий від предмета філософії, свої термінологічний апарат і метод дослідження. Фактично з виникнення ассоцианизма, тобто теорії Гартли, можна вже говорити про існування самостійної психології, що доводиться й появою робіт, присвячених чисто психологічній проблематиці, і аналізом її місця в системі наук (наприклад, у роботах Канта) і початком читання курсу психології в навчальних закладах. Тому якщо експериментальну психологію по праву зв'язують із ім'ям В. Вундта, та поява психології як самостійної області наукового дослідження можна відраховувати від робіт Д. Гартли.

Необходжено відзначити й те, що в XVIII в. продовжує розвиватися своєрідність у підходах до психологічної проблематики в різних наукових школах (англійської, німецької, французької) при збереженні єдності предмета психології. Можливо, що усвідомлення цих відмінностей, так само як і розвиток цивільного суспільства, соціальні зміни, які відбувалися в цей період, привели до появи принципово нових поглядів на фактори, що визначають психіку, серед яких все більше місце починають займати культура, соціальна й природне середовище.

Однак ці нові підходи поки ще не займали провідного місця в психології, і теорію ассоцианизма Гартли будував на основі принципів механіки. Тому з розвитком науки, появою нових даних у фізику, біології, фізіології багато положень Гартли стали стрімко застарівати. Це привело до їхнього перегляду, новому трактуванню законів асоціацій. У такому виді й стала теорія ассоцианизма в класичних роботах Д. Милля, Т. Брауна й інших учених першої третини XIX в.