Політично-правові вчення в Німеччині у XVIII—XIX ст.

Політично-філософські вчення про державно-владні та пра­вові відносини на початковому етапі розвитку буржуазного суспільства набули найбільш повної і завершеної форми в працях Канта, Фіхте, Шеллінга, Гегеля.

1. Кант (1724—1804 рр.) народився і помер у столиці Східної Пруссії — Кенігсберзі. Він був родоначальником німецької класичної філософії.

Важливе місце у теоретичній спадщині Канта посідають праці з соціально-політичних, історичних та правових проблем: “Ідея загальної історії у всесвітньо-громадянському плані”. “Відповідь на запитання: що таке Просвітництво?”, “До вічного миру”. “Метафізика звичаїв”.

Характеризуючи свою епоху як “вік просвітництва”. Кант проголосив, що найважливішою проблемою для людського роду, розв’язати яку змушує сама природа, є досягнення загального правового громадянського суспільства. Останнє він розумів як вихід людини із стану неповноліття, “нездатності користуватися своїм розумом без керівництва збоку”. Зосереджуючи увагу на дослідженні свого соціального ідеалу, Кант підкреслював, що громадянський устрій у кожній державі мусить бути республіканським, розуміючи під цим “устрій, який встановлюється, по-перше, відповідно до принципів свободи членів суспільства (як людей), по-друге, відповідно до висхідного положення про залежність всіх (як підлеглих) від одного загального законодавства і, по-третє, відповідно до закону рівності всіх (як громадян держави) ”.

Кант дотримувався думки, що принципи республікан­ського управління можуть бути найкраще реалізовані в державі, котру очолює монарх, що керується тією загальною волею громадян, яку адекватно відображають філософи. У реальній республіці повинні управляти загальнообов’язкові закони, а людям, які входять до уряду, необхідно лише забезпечити їх чітке виконання. Республіканізм — це “державний принцип відокремлення виконавчої влади (уря­ду) від законодавчої”.

Побудову правової держави Кант вбачав не у рево­люційних діях через насильство, а в поступальних реформах, які б перетворювали деспотичне управління в правову громадянську державу. Виступаючи поборником принципу першості права у діях держави і громадян, філософ підкреслював, що якщо революція стала фактом і встанов­лений новий устрій, то неправомірність цього не може звільнити підлеглих від обов’язку підкоритися як лояльні громадяни новому порядку речей та урядові, якому належить тепер влада.

Важливе місце в соціально-історичній філософії Канта посідали проблеми війни і миру. Кант рішуче підтримав ідею французького мислителя Шарля Сен-П’єра (її поділяв також Руссо) про необхідність укладення державами договору про вічний мир, без якого війни загрожують знищити людську цивілізацію. За Кантом, вічний мир — це таке ж першочергове завдання всесвітньо-історичного прогресу, як і встановлення всезагального правового громадянського стану: одне тісно пов’язане з іншим. Кант не без підстави стверджував, що коли питання про війну розв’язується не тільки правителями, а й усіма громадянами, як це мусить бути в республіці, то вони добре поміркують, перш ніж розпочати таку страхітливу гру, адже увесь тягар війни їм доведеться взяти на себе.

У творі “До вічного миру” Кант сформулював шість “попередніх статей” запропонованого ним проекту угоди про вічний мир між народами: 1) мирний договір знищує всі наявні причини майбутньої війни, навіть заховані в архівах і невідомі сторонам, що домовляються стосовно факту територіальних претензій; 2) жодна самостійна держава… не повинна бути запозиченою іншою державою ні шляхом успадкування, ні обміну, ні купівлі, ні як дарунок; 3) по­стійні армії мусять з часом повністю зникнути; 4) забо­роняється використовувати державні позики для фінан­сування підготовки до війни і її ведення; 5) жодна держава не має права шляхом насильства втручатися в політичний устрій і управління інших держав; 6) жодна держава під час війни з іншою не може вдаватися до таких ворожих дій, які б зробили неможливою взаємну довіру в майбут­ньому стані миру, а саме: порушення умов капітуляції, підступні вбивства, зрада тощо.

Кант пов’язував вічний мир не тільки із встановленням республіканської форми правління у всіх державах, а й із забезпеченням в кожній з них внутрішнього миру.

Через право Кант відносив свою соціально-історичну філософію до одного із розділів “критичної” філософії. Право він трактував як вияв практичного розуму. Надаючи процесові становлення правових відносин пріоритетного значення як на початкових етапах конституювання людських спільностей, так і в наступному їх розвитку на етапах цивілізації аж до всезагального громадянського стану, Кант вважав, що ці відносини є результатом діяльності розуму і що проблему створення держави завжди може розв’язати той, хто володіє хоча б здоровим глуздом. Розум може використати механізм природи як засіб для того, щоб практикою конституювати свою власну мету — накреслення права і цим гарантувати внутрішній та зовнішній мир і постійно забезпечувати його, оскільки тільки це повністю залежить від держави. Хоча Кант називав соціальні імперативи практичного розуму апріорними, все ж чітко простежується їхня емпірична основа, відображення в них потреб людської практики.

Заключною ланкою в ланцюгу соціально-історичної філо­софії Канта є визнання переваги моралі над політикою. Філософ виділив такі головні максими, що завжди призводять до аморальності політики: захоплення чужих теряторій : пошук виправдань для такої політики: заперечення своєї провини в скоєних проступках,  дія за принципом “поділяй і володарюй”. Констатуючи, що в епоху Просвітництва політикам не властиво було сповіщати про ці максими як про наміри чи дії, щоб не скомпрометувати себе в суспільній думці. Кант вважав за потрібне боротися з цим злом таким засобом, як гласність при проведенні політичних акцій. Принцип гласності для Канта — це критерій оцінки політичних дій з точки зору моралі і справедливості.

Отже, Кант йшов у тому ж напрямі, що і Гольбах, який сформулював ідеал політики, заснованої на моралі. Як Гольбах вважав гуманність вищим принципом людської спільності, так і Кант при тлумаченні думки, що правдива політика не може зробити кроку, не віддавши належного моралі, вказував, що головним є ще й те, що право людини мусить визнаватися священним, хоч би яких жертв це коштувало панівній владі.

Кантове розуміння категоричного імперативу в основу своєї етико-соціальної концепції буття поклав Й.-Г. Фіхте (1762—1814 рр.). Вихідним пунктом його соціально-полі­тичної філософії є витлумачений в революційному, якобін­ському дусі варіант суспільного договору Руссо. В працях 1793—1796 рр. (“Система вчення про моральність”, “Основи природного права”, “Замкнута торгова держава” та ін.) Фіхте проповідував ідею, що в основі всякого державного устрою є договір, спрямований на забезпечення свободи кожному громадянинові завдяки справедливим законам. Коли ж фактичною метою якоїсь держави стає протилежна система вимірів, тобто “рабство всіх і свобода одного”, то такий устрій мусить бути замінений відповідно до мети суспільного договору.

У дусі вчення Руссо про суверенітет народу Фіхте стверджував, що народ насправді і по праву є вищою владою і перед лицем народу виконавча влада втрачає свою силу і фактично, і юридично.

У праці “Про призначення вченого” Фіхте заявив, що потрібно взагалі знищити відношення панування і підко­рення, вказавши, що той, хто вважає себе володарем інших, сам раб, і що тільки той вільний, хто хоче всіх навкруги зробити вільними.

Принципи функціонування держави, суспільного устрою, основи правових відносин Фіхте виводить з морального закону і підкреслює, що тільки на цій основі люди можуть досягти досконалості у своєму стані. За Фіхте, із морального закону випливає, що держава, необхідна лише в умовах, при яких цей закон не може реалізуватися, мусить з часом зникнути. Шлях зникнення держави — цс перехід із “царства законів” у “царство моралі”.

Функцією держави Фіхте вважав загальний контроль над усіма сферами буття людини. Завдання цього контролю — всебічно забезпечити стабільність суспільства, не допустити його підриву зсередини. Шлях до цього лежить через абсолютне слідування букві і духові законів.

Ідеї Фіхте трансформувалися протягом усього його життя. Так, він змінив власну думку (наслідувану від просвітників) щодо ставлення до війни. На зміну просвітницькій ідеї вічного миру Фіхте на початку XIX ст. висунув ідею визнання воєн не тільки заради забезпечення національної незалежності і протистояння агресорові, а й заради досяг­нення “природних кордонів”, що виправдовувало пра­вомірність усякої військової експансії.

20.

Загальна характеристика політичної думки України

Основні етапи	Особливості і характерні риси	Основні представники
Політична думка Київської Русі	Розвивалась під впливом політико-правової думки Візантії. Проявилась у двох концепціях “богоугодного володаря” і “князівського одновладдя” Домінувала ідея необхідності об´єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби.	Володимир Мономах, Іларіон, К.Смолятич, літописець Нестор, Феодосій Печерський.
Політична думка перехідного періоду (XIV-перша половина XVI cm.	Розробка ідей природного права та т.зв. “піраміди влади”· Поступове визволення політичної науки від теології, відстоювання принципу невтручання церкви у державні справи.	Ю. Котермак-Дрогобич, Cm.Оріховський (Роксолян).
Політична думка періоду від Люблінської унії до козацько-гетьманської доби	Політична думка була в основному представлена полемічною, культурно-освітньою літературою. Паралельно співіснували два напрямки: 1)орієнтований на унію православної та католицької церков, 2) анти уніатські ідеї; акцент на необхідності реформ православної церкви.	M. Смотрицький, І.Вишенський, П.Скарга, X.Філалет.
Політична думка періоду козацько-гетьманської доби	Синтез традиціоналізму й новаторства покладений в основу відновлення української державності Конституція П Орлика підтвердила військово-демократичний устрій держави. Створення теорії освіченого абсолютизму.	П.Могила, С.Яворський, Ф.Прокопович, П.Орлик.
Політична думка періоду XIX cm.	Початок національного відродженню відобразився, насамперед, в програмних гаслах Кирило-Мефодіївського товариства. Розробка широкої політичної програми боротьби за визволення українського народу. Відмова від культурно – територіальної, культурно-соціальної слов´янської федерації і федерації з Росією.	M.Костомаров, М.Драгоманов, І.Франко, Ю.Бачинський, M.Міхновський
Політична думка періоду ХХст.	Підвищення рівня національної політичної свідомості,боротьба за національне відродження і державність. Входження до унітарної радянської держави, укладання військово-господарського союзу з Росією, перетворення союзу на договірну федерацію тощо.	M. Грушевський, М.Міхновський, В.Винниченко, С.Бандера Д.Донцов, Я.Стецько, ВЛипинський

21.

Політична думка Київської Русі 

Характерною особливістю суспільно-політичної думки українського народу є ідеї свободи, справедливості, добра та правди. І це цілком зрозуміло: голодний думає про шматок хліба, а поневолений — про свободу.

Київське князівство, що виникло в середній течії Дніпра на межі VIII—IX століть, стало політичним осередком величезної країни — Руської (Київської) держави східних слов'ян — пращурів українців. У IX—XII століттях у Київській Русі сформувалося феодальне суспільство. Почали розвиватися держава й право, політичні погляди, наука, література, філософія тощо. Важливу роль у цьому процесі, як і в усьому житті, відігравало християнство, що сприяло розвиткові економічних і культурних зв'язків Київської Русі з Візантією та іншими європейськими країнами. Суттєве суспільно-політичне значення в Київській Русі мали погляди на походження держави та князівської влади, правове регулювання суспільних відносин, стосунки між церквою та державою, проблеми цілісності та суверенності політичної влади, об'єднання розрізнених удільних князівств навколо великого князя київського, на самостійність і незалежність Русі тощо. У X—XII століттях з'явилися перші оригінальні літературні твори: «слова», «повчання», «казання» (проповіді). Один із найдавніших документів руської писемності, в якому зроблено спробу обґрунтувати ідеї об'єднання удільних князівств навколо престолу великого Київського князя, — «Слово про закон і благодать» (XI ст.) київського митрополита Іларіона. Автор цього твору виступив за мир і злагоду між народами, що всі є рівні, за політичну самостійність Київської Русі й закликав підпорядковуватися благодаті, тобто євангельським істинам, що заперечують рабство, возвеличують свободу людини, чинять церкву вірною служницею держави та релігії. Іларіон чітко висловлює свої симпатії до монархії як форми державного правління: тут влада зосереджується в руках одного правителя, а єдиновладдя є запорукою територіальної єдності й сили держави. При цьому бажано, щоб влада концентрувалась у руках мудрого правителя, який пам'ятає, що відповідальний за підданих перед Богом, здійснює владу на підставі закону й справедливості, а не сваволі, є милостивий до підданих. Суспільно-політичні ідеї здобули відображення й у літописах. У «Повісті временних літ» (XII ст.) ченця Києво-Печерської лаври Нестора подаються відомості про діяльність князів, боротьбу із зовнішніми ворогами, народні повстання в Київській Русі. Одним із найважливіших питань політичного характеру у «Повісті...» є проблема рівності Київської Русі з іншими європейськими державами. Надзвичайну вагу мала поява «Руської Правди» Ярослава Мудрого (1019—1054), сина Володимира Великого, хрестителя Київської Русі, — перше вітчизняне зведення законів, яке слугувало становленню й дотриманню відповідного ладу в суспільстві. Закони Ярослава високо цінували людське життя, честь, засуджували злодіїв і вбивць. Головною метою співжиття проголошувались особиста безпека. «Руська Правда» регулювала також майнові відносини між людьми, стосунки між батьками й дітьми. Запроваджені нею закони тривалий час регулювали суспільні відносини в Київській Русі та, як вважають, де в чому були гуманніші за сучасне законодавство. У «Правді Ярославичів», складеній уже після смерті Ярослава в 1072 році у Вишгороді, на думку Михайла Грушевського, віддзеркалилася юридична практика, яка склалася ще за життя великого князя. Талановитим світським письменником у Київській Русі був онук Ярослава Мудрого князь Володимир Мономах (1053—1125), який залишив нащадкам один із найвизначніших літературних творів того часу — «Повчання дітям» (XII ст.). Автор не тільки застерігав своїх синів — князів не чинити беззаконня самим, а й закликав заборонити «служивим» робити це. Князь як державний муж є носій закону й законності. На цьому ґрунтується його діяльність, у цьому сила його князівської влади. Мономах мовчав, що князь повинен бути для своїх підданців не лише справедливим згідно і законом, а й гуманним, милосердним, тож він має зобов'язати й своїх «служивих отроків» дотримуватися закону, вимог милосердя, щоб вони не злодіяли, не кривдили людей, бо це підриває авторитет держави, князя й самих «служивих». Тоді на них чекає прокляття народу й небесна кара. Автор «Повчання» також наголошував, що князь як воєначальник має розумітися на військовій справі. Великий князь закликав своїх синів бути мужніми в усіх життєвих випадках, не боятися смерті, якщо йдеться про захист правди й справедливості. Отже, поряд із моральними думками в «Повчанні» містилися і практичні настанови щодо управління державою, керівництва підданими, ведення війни. Політичний зміст твору Мономаха полягає в ідеї єднання Руських земель. Помер Володимир Мономах у віці 72 років 19 травня І 125 року й похований у Софійському соборі у Києві. Важливе значення в розвитку державно-політичної думки в Київській Русі мало «Слово о полку Ігоровім» (XII ст.). Провідною в ньому була ідея політичного об'єднання руських земель і припинення князівських міжусобиць. Розповідаючи про похід новгород-сіверського князя Ігоря 1185 р. в половецький степ і його поразку, невідомий автор «Слова...» в поетичній формі робить спробу сформулювати ряд узагальнювальних висновків. Головна помилка Ігоря та причина його поразки полягає в тому, що він пішов на половців «собі слави шукати», а не захищати інтереси всієї держави. Гак само чинили й інші князі, дбаючи лише про свої уділи, а не про державу в цілому. А тим часом Київська Русь зазнавала щоразу відчутніших нападів половців, монголо-татар, що її істотно ослаблювали. У процесі усвідомлення великої небезпеки зовнішньої навали й необхідності об'єднання для боротьби з нею всіх сил формувалась ідея єдності руських земель.