6.5 Представництво і довіреність

Під представництвом розуміється правовідношення, в силу якого правочини, що вчиняються однією особою (представником) від імені іншої особи, яку представляють у силу повноважень, що ґрунтуються на договорі, законі, акті органу юридичної особи та з інших законних підстав, безпосередньо створюють, змінюють, припиняють цивільні права й обов'язки особи, яку представляють. Правовідносини з представництва за змістом поділяються на внутрішні (правовідносини між представником та особою, яку представляють, тобто правовідносини, що безпосередньо призводять до представницької діяльності) та зовнішні (правовідносини між представником та третьою особою). Розрізняють представництво добровільне (при якому дієздатна особа, яка сама здатна вчиняти правочини, використовує для їх вчинення представника на власний розсуд) та обов'язкове (характеризується тим, що воно існує незалежно від волевиявлення особи, яку представляють).

Представництво, яке ґрунтується на договорі або акті юридичної особи, може здійснюватися за довіреністю. Довіреність – це письмовий документ, що видається однією особою іншій для представництва перед третіми особами (ст. 244 ЦКУ). Довіреність може бути складена від імені однієї або кількох осіб на ім'я однієї або кількох осіб. За змістом і обсягом повноважень довіреності поділяються на: разові (видаються на вчинення одного правочину); спеціальні (видаються на вчинення певної кількості однорідних правочинів); загальні (генеральні) (видаються на визначений термін для здійснення різноманітних правочинів).

Довіреність завжди повинна мати письмову форму. Форма довіреності має відповідати тій формі, в якій вчинятиметься правочин (ст. 245 ЦКУ). Форма довіреності може бути звичайною письмовою чи письмовою нотаріальною. Довіреність є строковою угодою, тобто дія довіреності обмежена у часі. У кожній довіреності має бути зазначена дата вчинення, її відсутність робить довіреність нікчемною. Представник, якому видана довіреність, зобов'язаний особисто вчинити ті дії, на які він уповноважений. Однак він може передати свої повноваження іншій особі в порядку передоручення (ст. 240 ЦКУ). Довіреність, за якою повноваження передоручаються іншій особі, повинна бути нотаріально посвідчена (ст. 245 ЦКУ).

Представництво за довіреністю припиняється внаслідок ряду юридичних фактів, визначених законом (ст. 248 ЦКУ):

1. Закінчення строку довіреності.

2. Після вчинення представником від імені особи, яку представляють, правочину, на здійснення якого довіреність була видана.

3. За скасуванням її особою, яка її видала. Винятком з цього правила є видача безвідкличних довіреностей на певний час у випадках, встановлених законом (ст. 249 ЦКУ).

4. У разі відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю.

5. Смерть особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною, обмеження її цивільної дієздатності, а для юридичних осіб – ліквідація цієї юридичної особи.

6.6 Строки та терміни. Позовна давність у цивільному праві

Фактор часу набуває важливого значення і як міра оцінки соціальних процесів та явищ, і як засіб цілеспрямованого регулювання людської діяльності.

Питання про роль і місце строків у цивільних правовідносинах може розглядатися у різних аспектах: 1) як момент виникнення (початку) або припинення правовідносин; 2) як одна з умов, що визначає їх зміст; 3) як критерій оцінки правомірності поведінки суб'єктів з погляду її своєчасності тощо.

Відповідно до ст. 251 ЦКУ строк – це певний період у часі, із закінченням якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення. У цьому разі строк визначається періодом, що обчислюється роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Початок строку чи його закінчення може визначатися також вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Термін – це певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.

Неоднаковість строків, що регулюються цивільним правом, зумовлює потребу їх класифікації. Строки у цивільному праві групуються за різними критеріями:

1. За підставами (джерелами) встановлення можна вирізнити строки (терміни), які визначаються: законом, адміністративним актом, угодою (договором), рішенням суду.

2. За ступенем самостійності учасників цивільних правовідносин у встановленні строків їх поділяють на імперативні, що не підлягають зміні за угодою сторін, і диспозитивні, що визначаються за угодою сторін.

3. За розподілом обсягу прав та обов'язків сторін за окремими періодами часу розрізняють загальні та окремі строки.

У навчальній літературі наводяться також інші підстави для класифікації строків (визначені і невизначені, загальні і спеціальні, початкові, проміжні та кінцеві, максимальні й мінімальні тощо).

У ряді статей ЦКУ оперує поняттям «розумний строк», який означає необхідність враховувати усі конкретні обставини, в яких діють учасники правовідносин.

У юридичній літературі правовідносини прийнято поділяти на регулятивні та охоронювальні. У регулятивних правовідносинах встановлені строки – це строки здійснення суб'єктивних прав і виконання обов'язків, в охоронювальних – вони є строками захисту цивільних прав.

Можливість захисту права у примусовому порядку обмежена встановленими законом строками позовної давності. Позовну давність не слід розглядати як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦКУ), адже заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності (п. 2 ст. 267 ЦКУ). Йдеться про те, що протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на захист свого порушеного цивільного права судом. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (п. 4 ст. 267 ЦКУ).

За загальним правилом норми про позовну давність поширюються на всі цивільні правовідносини, у тому числі й на ті, що виникли з участю держави та її адміністративно-територіальних утворень як суб'єктів цивільних прав. Але у законі є винятки з цього правила (ст. 268 ЦКУ).

Сучасне цивільне законодавство передбачає два види строків позовної давності: загальний і спеціальний. Загальний строк позовної давності встановлений тривалістю у три роки незалежно від того, хто подає позов: громадянин (фізична особа), юридична особа чи держава. Спеціальна позовна давність встановлена законодавчими актами для окремих видів вимог. Вона може бути скороченою або більш тривалою порівняно із загальною позовною давністю. Отже, якщо для даного виду вимог не передбачено спеціального строку позовної давності, до неї має застосовуватися загальний строк.