
- •Розділ і. Законодавство про нерухомість
- •1. Загальні принципи та визначення основних правових термінів
- •1.1. Поняття законодавства та системи права в області нерухомості
- •1.2 Загальна характеристика цивільного законодавства
- •1.2.1 Поняття й структура цивільного законодавства
- •1.2.2 Дія цивільного законодавства у часі, просторі і за колом осіб
- •1.2.3. Застосування цивільного законодавства за аналогією
- •1.2.4 Роль судової практики в удосконаленні, тлумаченні та застосуванні цивільного законодавства
- •1.2.5 Підстави виникнення цивільних прав і обов'язків
- •1.2.6 Захист цивільних прав і інтересів
- •2. Цивільне законодавство закордонних країн
- •2.1 Основні риси права з нерухомості (цивільного права) зарубіжних країн
- •2.1.1 Основні цивільно-правові системи сучасності
- •2.1.2. Романо-германська (континентальна) система
- •2.1.3. Англо-американська система
- •2.1.4. Загальна характеристика інших цивільно-правових систем
- •2.2 Порівняльне право з нерухомості (цивільне право) зарубіжних країн відповідно до цивільно-правових інститутів
- •2.2.1 Суб'єкти цивільних правовідносин у цивільному праві закордонних країн
- •2.2.2 Право власності та речові права
- •2.2.3 Договірне (контрактне) право
- •3. Цивільні правовідносини в області нерухомості
- •3.1. Поняття й особливості цивільних правовідносин
- •3.2. Здійснення цивільних прав
- •3.3. Захист цивільних прав
- •3.4. Відповідальність у цивільному праві
- •4. Суб'єкти цивільних прав в області нерухомості
- •4.1. Поняття суб'єктів цивільних прав та їх класифікація
- •4.2. Фізичні особи як суб’єкти прав на нерухомість
- •4.2.1. Правоздатність і дієздатність фізичної особи
- •4.2.2. Фізична особа як суб'єкт підприємницької діяльності
- •4.3. Юридичні особи як суб'єкти прав на нерухомість
- •4.3.1. Види юридичних осіб
- •4.3.2. Правоздатність та дієздатність юридичної особи
- •4.3.3. Філії та представництва юридичних осіб
- •4.3.4. Порядок припинення юридичної особи
- •4.4. Держава і територіальні громади як суб’єкти цивільних правовідносин
- •4.4.1. Поняття й ознаки держави й територіальних громад як суб'єктів цивільних прав
- •4.4.2. Участь держави й територіальних громад у цивільних правовідносинах і їх правові форми
- •5. Об'єкти цивільних прав в області нерухомості
- •5.1. Поняття об'єктів цивільних прав
- •5.2. Речі як об'єкти цивільних прав. Майно
- •5.3 Поняття нерухомого майна (нерухомості)
- •5.4 Види нерухомості та їх характеристики як об’єктів цивільних прав
- •5.5 Державна реєстрація прав на нерухомість
- •6. Підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин в області нерухомості
- •6.1. Поняття підстави виникнення, зміни та припинення цивільних правовідносин в області нерухомості
- •6.2. Поняття юридичного факту
- •6.3. Класифікація юридичних фактів
- •6.4 Правочини
- •6.5 Представництво і довіреність
- •6.6 Строки та терміни. Позовна давність у цивільному праві
- •7. Право власності на нерухомість
- •7.1 Поняття права власності
- •7.2 Способи набуття і припинення права власності
- •7.2.1 Право власності на землю (земельну ділянку)
- •7.2.2 Право власності на житло
- •7.3 Право приватної власності
- •7.4 Право державної власності на нерухомість
- •7.5 Право комунальної власності
- •7.6 Право власності на землю українського народу
- •7.7 Право спільної власності
- •7.7.1. Право спільної часткової власності
- •7.7.2 Право спільної сумісної власності
- •7.7.3. Особливості права спільної власності на землю
- •8. Інші речові права
- •8.1. Поняття та види інших речових прав
- •8.2. Ознаки інших речових прав
- •8.3. Правове регулювання речових прав на чуже майно
- •8.3.1 Право володіння чужим майном
- •8.3.2 Право користування чужим майном (сервітут)
- •8.3.3 Право користування чужою земельною ділянкою для сільськогосподарських потреб (емфітевзис)
- •8.3.4 Право користування чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій)
- •8.4 Правове регулювання інших речових прав
- •8.5. Співвідношення права власності та інших речових прав
- •9. Обмеження прав на землю
- •9.1. Поняття обмежень та обтяжень прав на землю
- •9.2 Класифікація обмежень прав на землю
- •9.3 Правове регулювання обмежень прав на землю
- •10. Захист права власності
- •10.1 Основні засади захисту права власності
- •10.2. Система цивільно-правових засобів захисту права власності
- •10.3 Віндикаційний позов
- •10.4. Негаторний позов
- •10.5. Позов про визнання права власності
- •11. Спадкування нерухомості
- •11.1 Загальні положення про спадкування
- •11.2. Спадкування за заповітом
- •11.3. Спадкування за законом
- •11.4. Здійснення права на спадкування
- •11.5. Оформлення права на спадщину
- •11.6. Спадковий договір
- •12. Зобов'язальні права на нерухомість
- •12.1 Загальні положення про зобов'язання
- •12.2 Цивільно-правовий договір
- •12.3 Виконання зобов'язань
- •12.4 Способи забезпечення виконання зобов'язань
- •12.5 Припинення зобов'язань
- •13. Види договірних зобов'язань стосовно нерухомості
- •13.1 Загальні положення щодо набуття права власності на нерухомість
- •13.2 Договір купівлі-продажу
- •13.2.1 Поняття та зміст договору купівлі-продажу
- •13.2.2 Купівля-продаж земельних ділянок
- •13.2.3 Перехід права власності на земельні ділянки при відчуженні будівель і споруд
- •13.2.4 Особливості набуття за цивільно-правовими угодами земельних ділянок державної та комунальної власності
- •13.2.5 Купівля-продаж житлових будинків (квартир)
- •13.3 Договір міни
- •13.4 Договір дарування
- •13.5 Договір ренти
- •13.6 Договір довічного утримання (догляду)
- •13.7 Договір найму (оренди)
- •13.7.1 Загальні положення
- •13.7.2 Договір оренди (суборенди) земельних ділянок
- •13.7.3 Договір найму (оренди) житла
- •13.8 Договір застави (іпотеки) нерухомого майна
- •13.9 Договір управління майном
- •13.10 Договір страхування
- •13.10.1 Загальні положення
- •13.10.2 Особливості страхування земельних ділянок
- •Список літератури Перелік нормативно-правових актів
- •Авторські видання
6.5 Представництво і довіреність
Під представництвом розуміється правовідношення, в силу якого правочини, що вчиняються однією особою (представником) від імені іншої особи, яку представляють у силу повноважень, що ґрунтуються на договорі, законі, акті органу юридичної особи та з інших законних підстав, безпосередньо створюють, змінюють, припиняють цивільні права й обов'язки особи, яку представляють. Правовідносини з представництва за змістом поділяються на внутрішні (правовідносини між представником та особою, яку представляють, тобто правовідносини, що безпосередньо призводять до представницької діяльності) та зовнішні (правовідносини між представником та третьою особою). Розрізняють представництво добровільне (при якому дієздатна особа, яка сама здатна вчиняти правочини, використовує для їх вчинення представника на власний розсуд) та обов'язкове (характеризується тим, що воно існує незалежно від волевиявлення особи, яку представляють).
Представництво, яке ґрунтується на договорі або акті юридичної особи, може здійснюватися за довіреністю. Довіреність – це письмовий документ, що видається однією особою іншій для представництва перед третіми особами (ст. 244 ЦКУ). Довіреність може бути складена від імені однієї або кількох осіб на ім'я однієї або кількох осіб. За змістом і обсягом повноважень довіреності поділяються на: разові (видаються на вчинення одного правочину); спеціальні (видаються на вчинення певної кількості однорідних правочинів); загальні (генеральні) (видаються на визначений термін для здійснення різноманітних правочинів).
Довіреність завжди повинна мати письмову форму. Форма довіреності має відповідати тій формі, в якій вчинятиметься правочин (ст. 245 ЦКУ). Форма довіреності може бути звичайною письмовою чи письмовою нотаріальною. Довіреність є строковою угодою, тобто дія довіреності обмежена у часі. У кожній довіреності має бути зазначена дата вчинення, її відсутність робить довіреність нікчемною. Представник, якому видана довіреність, зобов'язаний особисто вчинити ті дії, на які він уповноважений. Однак він може передати свої повноваження іншій особі в порядку передоручення (ст. 240 ЦКУ). Довіреність, за якою повноваження передоручаються іншій особі, повинна бути нотаріально посвідчена (ст. 245 ЦКУ).
Представництво за довіреністю припиняється внаслідок ряду юридичних фактів, визначених законом (ст. 248 ЦКУ):
Закінчення строку довіреності.
Після вчинення представником від імені особи, яку представляють, правочину, на здійснення якого довіреність була видана.
За скасуванням її особою, яка її видала. Винятком з цього правила є видача безвідкличних довіреностей на певний час у випадках, встановлених законом (ст. 249 ЦКУ).
У разі відмови представника від вчинення дій, що були визначені довіреністю.
Смерть особи, яка видала довіреність, оголошення її померлою, визнання її недієздатною, обмеження її цивільної дієздатності, а для юридичних осіб – ліквідація цієї юридичної особи.
6.6 Строки та терміни. Позовна давність у цивільному праві
Фактор часу набуває важливого значення і як міра оцінки соціальних процесів та явищ, і як засіб цілеспрямованого регулювання людської діяльності.
Питання про роль і місце строків у цивільних правовідносинах може розглядатися у різних аспектах: 1) як момент виникнення (початку) або припинення правовідносин; 2) як одна з умов, що визначає їх зміст; 3) як критерій оцінки правомірності поведінки суб'єктів з погляду її своєчасності тощо.
Відповідно до ст. 251 ЦКУ строк – це певний період у часі, із закінченням якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення. У цьому разі строк визначається періодом, що обчислюється роками, місяцями, тижнями, днями або годинами. Початок строку чи його закінчення може визначатися також вказівкою на подію, яка має неминуче настати.
Термін – це певний момент у часі, з настанням якого пов'язана дія чи подія, що має юридичне значення. Термін визначається календарною датою або вказівкою на подію, яка має неминуче настати.
Неоднаковість строків, що регулюються цивільним правом, зумовлює потребу їх класифікації. Строки у цивільному праві групуються за різними критеріями:
За підставами (джерелами) встановлення можна вирізнити строки (терміни), які визначаються: законом, адміністративним актом, угодою (договором), рішенням суду.
За ступенем самостійності учасників цивільних правовідносин у встановленні строків їх поділяють на імперативні, що не підлягають зміні за угодою сторін, і диспозитивні, що визначаються за угодою сторін.
За розподілом обсягу прав та обов'язків сторін за окремими періодами часу розрізняють загальні та окремі строки.
У навчальній літературі наводяться також інші підстави для класифікації строків (визначені і невизначені, загальні і спеціальні, початкові, проміжні та кінцеві, максимальні й мінімальні тощо).
У ряді статей ЦКУ оперує поняттям «розумний строк», який означає необхідність враховувати усі конкретні обставини, в яких діють учасники правовідносин.
У юридичній літературі правовідносини прийнято поділяти на регулятивні та охоронювальні. У регулятивних правовідносинах встановлені строки – це строки здійснення суб'єктивних прав і виконання обов'язків, в охоронювальних – вони є строками захисту цивільних прав.
Можливість захисту права у примусовому порядку обмежена встановленими законом строками позовної давності. Позовну давність не слід розглядати як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (ст. 256 ЦКУ), адже заява про захист цивільного права або інтересу має бути прийнята судом до розгляду незалежно від спливу позовної давності (п. 2 ст. 267 ЦКУ). Йдеться про те, що протягом часу дії позовної давності особа може розраховувати на захист свого порушеного цивільного права судом. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (п. 4 ст. 267 ЦКУ).
За загальним правилом норми про позовну давність поширюються на всі цивільні правовідносини, у тому числі й на ті, що виникли з участю держави та її адміністративно-територіальних утворень як суб'єктів цивільних прав. Але у законі є винятки з цього правила (ст. 268 ЦКУ).
Сучасне цивільне законодавство передбачає два види строків позовної давності: загальний і спеціальний. Загальний строк позовної давності встановлений тривалістю у три роки незалежно від того, хто подає позов: громадянин (фізична особа), юридична особа чи держава. Спеціальна позовна давність встановлена законодавчими актами для окремих видів вимог. Вона може бути скороченою або більш тривалою порівняно із загальною позовною давністю. Отже, якщо для даного виду вимог не передбачено спеціального строку позовної давності, до неї має застосовуватися загальний строк.