8/74 Dassonville

Ґрунтовне визначення ЗЕКО було дано Судом ЄС у справі 8/74 [ 1974]. Справа стосувалася законодавства Бельгії, яке вимагало від імпортера шотландського віскі мати свідоцтво про автентичність продукції, видане британською митницею. Віскі надійшло до Бельгії з Шотландії через Францію, де подібної документації не вимагалось. З цієї причини її не було. Наслідком таких вимог щодо сертифікації продукції стало реальне закриття бельгійського ринку для імпортера віскі. Позивач посилався на те, що бельгійське законодавство порушує ст. 28 Договору про заснування Європейського співтовариства (нині - ст. 34 ДФЄС). Суд ЄС узяв до уваги, що віскі перебувало у вільному продажу в усіх країнах співтовариства, за винятком Бельгії. Оскільки тільки імпортери віскі безпосередньо з Шотландії могли надати відповідні сертифікати, це призвело до викривлення структури торгівлі віскі. Закон мав обмежувальну дію для вільної торгівлі і, таким чином, суперечив ст. 28 (нині - ст. 34 ДФЄС). Суд ЄС ухвалив рішення, згідно з яким усі правила торгівлі, прийняті державами-членами, які здатні перешкодити, прямо чи побічно, реально чи потенційно, торгівлі в межах співтовариства, повинні розглядатися як заходи, що мають дію, еквівалентну кількісним обмеженням.

Дассонвільська формула не розрізняє норми різного та загального застосування, як це передбачено Директивою 70/50, і ігнорує критерій пропорційності.

120/78 Cassis de Dijion

Заходи загального застосування стосуються дискримінаційних норм, які не проводять різниці між вітчизняною та імпортованою продукцією, проте можуть обмежувати торгівлю. У справі 120/78 Rewe Zentrale AG (Cassis de Dijon) [1979] йшлося про лікер з чорної смородини, який зазвичай п'ють з білим вином і який імпортувався до Німеччини з Франції. Відповідно до німецького законодавства фруктові лікери повинні містити алкоголь на рівні мінімум 25%, тоді як "Кассіс" мав тільки 15-20%. Незважаючи на те, що норми німецького законодавства мали загальне застосування, фактично вони обмежували імпорт виробленого у Франції лікеру, чим розподіляли спільний ринок через різні традиції, які існували в обох країнах. У своєму рішенні Суд ЄС, застосувавши формулу Дассонвіль, відкинув аргументи німецького уряду, який посилався на необхідність захисту здоров'я громадян, конкуренції та прав споживачів для виправдання таких вимог. Суд ЄС констатував порушення ст. 28 Договору про заснування Європейського співтовариства (нині - ст. 34 ДФЄС) і зазначив, що у разі відсутності однакових стандартів щодо виробництва та продажу спиртних напоїв країни-члени ЄС самостійно регулюють усі питання, що виникають при виробництві та продажу алкогольних напоїв на їхніх територіях. Однак така самостійність у прийнятті рішень повинна відповідати вимогам законодавства ЄС. Як підкреслив Суд ЄС, "перешкоди для пересування товарів у межах ЄС, що виникають унаслідок розбіжностей між національними законодавствами щодо торгівлі відповідною продукцією, повинні прийматись як такі, що визнаються необхідними для задоволення обов'язкових вимог, пов'язаних, зокрема, з ефективністю фінансового контролю, захистом здоров'я громадян, чесністю торговельних операцій, захистом прав споживача". Тобто заходи, необхідні для задоволення обов'язкових вимог, у межах формули Дассонвіль не порушуватимуть ст. 34 ДФЄС. Проте у межах формули "Кассіс" вони підпадають під запропоновані Судом ЄС категорії захисту здоров'я громадян (запобігання збільшенню обсягів споживання внаслідок зменшення вмісту алкоголю в лікері), чесності торговельних операцій (запобігання наданню слабкому імпортному лікеру несправедливих переваг перед міцнішими, а отже, дорожчими німецькими лікерами) тощо. У справі Кассіс для досягнення таких цілей вони не були необхідними, тобто підпорядкованими принципу пропорційності. Цим рішенням Суд ЄС почав враховувати розмежування між вибірковими та загальними заходами, визначеними у Директиві 70/50, і додав критерій "обов'язкових вимог" до принципу пропорційності.

C-267/91 Keck & Mithouard

Певні зміни у підході Суду ЄС до застосування формули Кассіс відображені в його рішеннях у справах С-267 та 268/91 Keck and Mithouard [1993]. Кек і Мітуар займалися перепродажем виробів із золота уроздріб у Франції за ціною, нижчою від їх собівартості (тобто за демпінговими цінами). Чинне французьке законодавство це забороняло в інтересах захисту справедливої торгівлі і тому проти них було порушено справу за недотримання цього закону. Кек і Мітуар заявляли, що цей закон суперечить положенням ст. 28 Договору про заснування Європейського співтовариства (нині - ст. 34 ДФЄС). У своєму рішенні Суд ЄС зазначив тенденцію серед підприємців усе частіше посилатися на ст. 28 Договору про заснування Європейського співтовариства (нині - ст. 34 ДФЄС) для оскарження будь-яких національних норм, застосування яких впливає на свободу пересування товарів, навіть якщо такі норми не спрямовані на обмеження імпорту продукції. Проте Суд ЄС дійшов висновку, що країна може обмежувати обсяг продажу виробів з інших країн ЄС настільки, наскільки це позбавляє торговців можливості стимулювати збут. Пославшись на перший принцип Кассіс (дотримання обов'язкових вимог), Суд ЄС констатував, що застосування деяких національних торговельних норм та стандартів, що обмежують чи забороняють певні аспекти торгівлі (certain selling arrangements), не перешкоджає, прямо чи побічно, реально або потенційно, торгівлі між державами-членами відповідно до формули Дассонвіль, за умови, що такі національні норми та стандарти стосуються всіх трейдерів, які працюють на національній території, та якщо вони фактично і юридично однаково впливають на збут вітчизняної продукції і виробів з інших країн ЄС. Застосування таких норм щодо продукції з інших країн ЄС не є за своєю природою дією, що перешкоджає доступу продукції на ринок або стримує такий доступ активніше, ніж надходження вітчизняної продукції. Отже, такі норми не підпадають під дію ст. 28 Договору про заснування Європейського співтовариства (нині - ст. 34 ДФЄС).