Лекція № 10 Тема: Міжнародні відносини в період Французької революції. План

1.Велика французька революція, поглиблення фінансової і торговельно-промислової криз;

2.Прийняття Декларації прав громадянина і людини. Повалення монархії та встановлення республіки;

3.Якобінська диктатура, створення анти французької коаліції . Правління Наполеона Бонапарта.

1. Французька революція XVIII ст. (1789—1799) була наслідком кризи французького абсолютизму. Причинами революції стали глибокі суперечності між третім станом (торговці та промисловці, селянство, робітники мануфактур, міська біднота) і пануючими привілейованими станами — дворянством і духовенством.Інтереси і завдання тих, хто складав третій стан, не в усьому збігалися, але всі вони були однаково політичне безправні та прагнули змінити існу­ючий порядок.Невдоволення викликала система громадянської нерівності та стано­вих привілеїв, якими користувалися дворянство і духовенство. Так, останні звільнялися від сплати основних податків, могли обіймати найвищі посади в адміністрації, судах, армії. Абсолютизм став гальмом розвитку торгівлі і промисловості, сільського господарства: королівська влада, дворянство і духовенство чинили опір будь-яким реформам, що могли знищити цехову систему і монопольні при­вілеї, що надавалися "обраним" компаніям і власникам "королівських" мануфактур, послабити феодальну залежність селянства.Ідейним підґрунтям, що відображало антифеодальні прагнення фран­цузької буржуазії і народних мас, стало французьке Просвітительство. Ще в середині XVIII ст. зусиллями філософів, письменників, економістів, істо­риків з'явилася велика кількість творів, спрямованих проти феодально-абсолютистських порядків. Вольтер, Монтеск'є, Руссо, Дідро, д'Аламбер, обстоювали свободу і громадянську рівність.Наприкінці XVII ст. суспільні суперечності у Франції поглибилися фінан­совою і торговельно-промисловою кризами, неврожаєм і як наслідок — дорожнечею продуктів харчування. Щоб знайти вихід зі скрутного стано­вища, король Людовік XVI був змушений скликати Генеральні штати — збори представників трьох станів, які не збиралися впродовж 175 років. Депутати третього стану, обрані в Генеральні штати, і деякі представники від перших двох станів проголосили себе Національними зборами, а 9 липня Національні збори проголосили себе Установчими зборами, поста­вивши за мету вироблення Конституції. Спроба короля розігнати збори спричинила народне повстання. Штурм парижанами 14 липня 1789 р. фортеці-в'язниці Бастілії став початком революції, що охопила всю країну. На місцях народ знищив старі органи влади. Збройними силами революції стала Національна гвардія. Установчі збори на початку серпня 1789 р. виробили законопроект, згідно з яким скасовувалися станові переваги, феодальні права, церковна десятина і проголошувалася рівність усіх перед законом у сплаті держав­них податків. Однією з головних причин економічної кризи була відсутність у буржуазії реальних прав участі в управлінні державою, у формуванні її економічної політики. Королівська влада використовувала буржуазію у своїх інтересах. їй було віддано на відкуп збирання податків: багаті люди вносили великі кошти в державну казну за що отримували право збирати податки в певних місцевостях. Вони використовували це для власного збагачення, а величезні податки обтяжували насамперед простих трудівників. Із середовища буржуазії призначалися міністри-реформатори, переважна більшість нововведень яких наштовхувалася на шалений опір аристократів. Однак саме буржуазія, техніки, лікарі, адвокати, вчені змушені були сплачувати більшість податків, які надходили на утримання аристократії та королівської влади.

Населення Франції напередодні революції становило понад 25 млн осіб. Воно поділялося на три стани. Перші два - духовенство та дворянство - вважалися привілейованими, сплачували мінімальні податки і користувалися всіма правами та свободами. Вони становили лише незначний відсоток від загальної чисельності населення - 70 тис. духовенства і близько 80 тис. дворянських сімей. Проте з 35 млн гектарів оброблюваних земель Франції дві третини належали дворянству, духовенству та великій буржуазії. Популярним у їхньому середовищі був вислів: "Дворяни служать королю шпагою, духовенство - молитвою, третій стан - своїм майном". Це і пояснює термін "старий порядок" - тобто стан суспільства, за якого стара станова система поєднувалася з елементами нової буржуазної епохи. До третього стану у Франції належали промисловці, селяни, ремісники, робітники мануфактур, лікарі, вчені, адвокати та ін. Саме цей "середній клас" наполегливою працею, ініціативою, підприємливістю створював національне багатство країни. Наприклад, відомий французький драматург П'єр Бомарше заснував торговельний будинок "Горталес і К" і вів активну торгівлю з колоніями, постачав зброю американцям для боротьби з англійцями. Третій стан сплачував переважну більшість податків: на володіння землею та майном (талья), подушний, двадцятину (п'ятивідсотковий збір з усіх прибутків), на предмети широкого вжитку (наприклад, габель - податок на сіль) тощо. У важкому становищі перебували селяни. Більшість із них змушена була орендувати землю у сеньйорів-землевласників, які або ж витісняли орендарів і передавали землю капіталістам, або збільшували внески (чинш) за користування землею. Крім податків, селяни виконували велику кількість повинностей на користь дворян та аристократів. Вони сплачували сеньйору податки натурою за право користуватися шляхами, торгувати на ярмарках тощо. Третій стан відверто висловлював невдоволення тим, що дворяни і духовенство своїми непомірними витратами розоряли країну і користувалися становими привілеями, які оплачувалися за рахунок наполегливої праці трудівників. Головними їхніми вимогами були - ліквідація привілеїв і введення рівних прав. Вони пропонували королівській владі змусити дворян і духовенство сплачувати податки, продати величезні угіддя аристократії та церковні землі й передати їх справжнім виробникам. У цьому представники третього стану вбачали вихід з економічної кризи.

2. 26 серпня 1789 р. збори прийняли Декларацію прав громадянина і людини, в якій проголошувалися принципи народного суверенітету, рівність усіх перед законом, право людини на безпеку й опір пригнобленню, свобода слова, друку і совісті, "священне і недоторканне" право приватної власності. Великий вплив на зміст цього документа справила Декларація незалежності США (1776). Декларація прав людини і громадянина заклала основи сучасної демократичної держави, стала символом боротьби народів світу за справедливе суспільство. "Люди народжуються і залишаються вільними і рівними в правах", - проголошується в першій статті Декларації прав людини і громадянина. Права людини, на думку укладачів цього революційного документа, означали свободу, власність, безпеку і можливість опору будь-якому зазіханню на людську свободу. Єдиним джерелом влади е воля народу (ідея народного суверенітету), яку він виражає через своїх виборних представників, що створюють закони, за якими живе громадянське суспільство. Свобода гарантувалася також сьомою статтею Декларації, яка скасовувала право монархічної влади піддавати ув'язненню без суду і слідства. В ній було записано: "Ніхто не може бути підданим звинуваченню, затриманню або ув'язненню, крім випадків, передбачених законом, і за дотримання форм, передбачених законом". Недоторканність приватної власності, що була нажита чесною працею, гарантувала сімнадцята стаття Декларації: "Оскільки власність є правом недоторканним і священним, то ніхто не може бути позбавленим її інакше, як у випадках встановленої законом безперечної громадської необхідності і за умов справедливого і попереднього відшкодування". Установчі збори розкололися на різноманітні політичні угруповання, які по-різному бачили майбутнє Франції, зокрема форми її політичного устрою. На крайніх полюсах були роялісти - прихильники сильної королівської влади - і конституціоналісти - прихильники запровадження конституційної монархії, тобто обмеженої конституцією і представницькими органами влади короля. їх лідерами були Мірабо (Оноре Габрієль Рікетті) та М. Лафайєт. Мірабо користувався великою популярністю як оратор і з самого початку діяльності Генеральних штатів пропагував демократичні ідеї. Однак після перемоги революції він намагався приборкати руйнівну народну стихію, виступав за збереження монархії, але на основі нових принципів рівності й свободи. Його ідеалом був парламентарний устрій Англії. Переконаний у своїх поглядах, честолюбний, нерозбірливий у засобах, Мірабо встановив тісні відносини з королівським двором, однак роялісти не довіряли депутату. У Франції почали створюватися політичні товариства ("клуби"), що об'єднували людей однакових поглядів і де готувалися питання, які необхідно було розглянути в Установчих зборах. Вони стали зародками політичних партій. Найбільшу популярність мав Якобінський клуб, до якого входили конституційні монархісти. Перше їх зібрання відбулося восени 1789 р. у бібліотеці монастиря Святого Якова (звідси походить їх назва). Якобінський клуб мав філії в провінціях - у 1791 р. їх налічувалося понад 400, а невдовзі - понад 1 тис. У 1791 р. відбувся розкол Клубу якобінців і було утворено конституційно-монархічний клуб фельянів, членом якого став Лафайєт.У колишньому монастирі ордена францисканців збирався радикально-демократичний Клуб кордельєрів (від "корда" - мотузка, якою підперізувалися монахи-францисканці). Близькими за поглядами до Клубу кордельєрів були так звані братські товариства, куди входили адвокат Ж. Дантон і журналіст К. Демулен. Вони закликали не довіряти королівському двору та всім дворянам. Скориставшись воєнними поразками, король відправив у відставку жирондистський уряд, що спричинило нову хвилю незадоволення. У липні Законодавчі збори прийняли декрет під назвою "Громадяни! Батьківщина у небезпеці!", який закликав добровольців на захист країни і революції. Вкрай загострив ситуацію в столиці і маніфест командувача прусської армії герцога Ф. Брауншвейзького з вимогою підкоритися королю, погрозами розправитися з парижанами і зруйнувати столицю. Активізувалася діяльність секцій Комуни Парижа, які прийняли постанови про ліквідацію монархії та закликали до повстання.

47 із 48 секцій Комуни Парижа закликали Законодавчі збори до повалення монархії та скликання Національного конвенту. Відмова Зборів виконати цю вимогу зумовила народне повстання в Парижі. 10 серпня 1792 р. була створена повстанська Комуна Парижа. Вона заявила, що бере владу у свої руки і готова повернути на свої посади звільнених у липні міністрів-жирондистів. Того ж дня 20 тис. повстанців штурмом взяли Тюїльрійський палац, де перебувала королівська родина. 13 серпня на вимогу паризької Комуни короля перевели в замок-в'язницю Тампль.Невдачею закінчилася спроба М. Лафайєта направити армію на Париж для відновлення порядку - його схопили австрійці й ув'язнили. У Законодавчих зборах влада перейшла до жирондистів, які призначили вибори в Національний конвент, який мав проголосити республіку і прийняти нову конституцію. Було скасовано поділ громадян на "активних" і "пасивних" та введено виборче право для всіх чоловіків з 21-річного віку.

Паризькі повстанці закликали владу до рішучих дій щодо роялістів та інших контрреволюціонерів. На площі Каруселі було побудовано гільйотину, яка застосовувалася для відтинання голови важким ножем, що падав з великої висоти. Гільйотина стала символом кривавої революції. Через декілька днів після початку повстання було створено трибунал Комуни Парижа і вже наприкінці серпня на гільйотину була відправлена перша жертва. Того ж місяця прийняли низку декретів про продаж земель емігрантів та поділ общинних земель між членами сільської общини, про скасування феодальних повинностей без викупу, про вислання за кордон священиків, які відмовилися присягати на вірність революції тощо. Прибічників конституційної монархії усунули від влади.

3. Війна проти республіканської Франції затягувалася. 1793 р. до анти-французької коаліції приєдналися Англія, Іспанія, Голландія, ряд італійських та німецьких країн, їх підтримувала Російська імперія.Ця війна, а також поразки на фронтах штовхнули народ під керівницт­вом якобінців до вигнання зі складу Конвенту депутатів-жиродистів.Влада перейшла до якобінців. П'ять іноземних армій тіснили втомлені, погано озброєні війська. Контрреволюційний заколот, очолюваний дворя-нами-монархістами, що спалахнув у Вандеї, миттєво поширився по всій країні.Для привернення селянства на свій бік якобінський Конвент передав селянам общинні землі та землі емігрантів, скасував феодальні повин­ності.1793 р. Конвент затвердив нову Конституцію Франції — демократич-нішу, ніж Конституція 1791 р. Франція проголошувалася республікою з однопалатними зборами, що обиралися прямим загальним голосуванням чоловіками, які досягли двадцятиоднорічного віку. У Конституції йшлося про право на освіту, працю, необхідність допомоги нужденним. Прийнявши найдемократичнішу конституцію, Конвент не запровадив її в'життя. Край­ня напруженість боїв проти європейських монархій, жорстока громадянська війна, що розділила країну на два непримиримих табори, вбивства, замахи (зокрема, був убитий редактор революційної газети "Друг народа" Жан-Поль Марат), змови — усе це вимагало інших методів організації влади. Якобінці встановили режим диктатури. ,Якобінці посилили терор проти контрреволюційних сил. Конвент прий­няв декрет про мобілізацію на війну. Конвент і створений ним Комітет національного порятунку на чолі з Максиміліаном Робесп'єром, Сен-Жюс-том та іншими придушили внутрішню і зовнішню контрреволюцію та ви­гнали інтервентів за межі Франції.Після усунення небезпеки реставрації дореволюційних порядків у країні посилилося невдоволення як народних мас, так і буржуазії якобінською диктатурою (встановленням максимуму цін, ставками заробітної плати, реквізиціями, переслідуванням спекуляції тощо).Внутрішня боротьба в якобінському блоці між прихильниками Робесп'є-ра та "шаленими" і "поміркованими" щодо шляхів вирішення соціальних проблем послабила якобінську диктатуру.Криза в суспільстві та криза в Конвенті призвели до контррево­люційного перевороту 9 термідора (27 липня) 1794 р. Робесп'єр і його прихильники були страчені.Влада перейшла до Конвенту, в якому переважали промисловці, фінан­систи, нові землевласники, які розбагатіли внаслідок революції.1795 р. Конвент прийняв нову Конституцію, що скасувала загальне виборче право і запровадила виборче право для власників майна. Влада в країні перейшла до Директорії, яка складалася з п'яти чоловік, обраних двопалатним законодавчим органом — Радою п'ятисот і Радою старій­шин. Правління Директорії було безпосереднім продовженням панування термідоріанців, тобто промисловців і фінансових кіл, які заволоділи багат­ствами колишніх власників-аристократів і не могли допустити повернен­ня старого, дореволюційного режиму. 1796 р. уряд Директорії розкрив змову "товариства рівних", яку очолював Гракх Бабеф. Він закликав до ліквідації приватної власності, щоб досягти "фактичної рівності" людей. Його було страчено, а "товариство рівних" розгромлено.Характер війни проти країн антифранцузької коаліції в часи Дирек­торії різко змінився: розпочавшись як війна на захист Французької респуб­ліки, з 1797 р. вона перетворилась на війну за завоювання чужих тери­торій. Наполеон Бонапарт, який командував армією в Північній Італії, завдав поразки італійцям і австрійцям, вступив в Австрію і змусив про­тивників підписати мирний договір. Австрія визнала перехід до Франції лівого берега Рейна і Бельгії. Франція підкорила собі Італію і Швейцарію. Однак головним ворогом Франції ще залишалася Англія. Намагаю­чись підірвати колоніальну могутність Англії, Директорія вирішила наді­слати експедицію в Індію, але для початку захопити Єгипет як шлях в Індію, що пролягав через арабські країни. Очолив експедицію -Наполеон. Він розгромив єгипетську армію, проте спроби завоювати Сирію були не­вдалими.Розгром англійським флотом французької ескадри звів нанівець пе­ремоги Наполеона в Єгипті. Це прискорило створення антифранцузької коаліції у складі Англії, Росії, Туреччини й Австрії. Навесні 1799 р. фран­цузька армія була розбита в Німеччині, російська армія під командуванням Суворова вигнала французькі війська з Італії.Воєнні невдачі і небезпека зовнішнього вторгнення, а також політика Директорії стурбували заможні прошарки Франції. Роялістські повстання, відсутність належного законопорядку (розбій та грабежі) переконували більшість населення у необхідності встановлення твердої влади. З гене­ралів найбільш прийнятною кандидатурою в диктатори виявився Бона­парт. Він залишив напризволяще рештки своїх військ у Єгипті та повер­нувся до Парижа.У листопаді (18 брюмера) 1799 р. Бонапарт добився відставки Ди­ректорії. Наступного дня, оточивши своїми військами приміщення, в якому засідали депутати Ради п'ятисот і Ради старійшин, Наполеон змусив депутатів передати владу трьом консулам на чолі з ним. Переворот 18 брюме­ра завершив французьку революцію.

Велика французька революція кінця XVIII ст. знищила феодально-абсолютистський лад у Франції і встановила республіку. Буржуазія, яка прийшла до влади, розв'язала терор проти монархістів і народ­них мас, невдоволених своїм становищем, здійснювала агресивну зов­нішню політику. Нетерпимість до внутрішніх противників, загарб­ницькі війни проти сусідів призвели до нестабільності центральної влади і відкрили шлях до встановлення диктатури Наполеона.

Наполеон Бонапарт був не тільки талановитим та ініціативним полководцем, а й умілим організатором, передбачливим політиком. Він розумів, що неможливо знищити головні завоювання революції, тому намагався знайти форму правління, яка була б вигідна буржуазії та багатим селянам (бонапартизм). На думку першого консула, політичний хаос і розбрат, революційний ентузіазм мав поступитися місцем порядку. У зверненнях до громадян Наполеон повторював: "Революція повернулася на свої початкові позиції. Вона закінчилася. Я відкриваю широку вулицю, на якій всім вистачить місця".Після перевороту 18 брюмера Наполеон юридично закріпив нову форму влади. Було прийнято нову Конституцію 1799р., яка докорінно відрізнялася від попередніх. Франція залишалася республікою, за що проголосувала переважна більшість французького народу. Однак влада фактично зосереджувалася в руках першого консула: він самостійно призначав міністрів, відав питаннями зовнішньої політики, був головнокомандувачем французької армії тощо. Законодавчі органи поділялися на Державну раду, Трибунат, Законодавчий корпус, Сенат. їхні функції не були чітко визначені, що давало можливість Наполеону маніпулювати державними органами і нехтувати думкою законодавців. До того ж кандидатури переважної більшості з них завжди погоджувалися з першим консулом. Після проголошення імперії деякі із законодавчих органів (Трибунат) були ліквідовані, а інші - збиралися нерегулярно й не відігравали помітної ролі у політичному житті країни.Місцеве самоврядування було ліквідовано. У департаменти призначалися префекти, а в кожне місто, село та общину - мери. Величезне значення надавалося поліції, завдання якої Наполеон вбачав у боротьбі з різними політичними силами - роялістами, конституціоналістами, якобінцями та ін. Зберігалася рівність громадян. Емігрантам дозволили повернутися у Францію, однак вони не мали права вимагати конфіскованих під час революції маєтків, які вже належали новим власникам. Непорушним залишався також принцип свободи віросповідання. Водночас Наполеон скасував попередні дискримінаційні акти щодо церкви, які торкалися релігійних почуттів більшості французів. У1801 р. було підписано конкордат із Папою Римським, який скасовував попередні акти про відокремлення церкви від держави, відновлював релігійні обряди та свята. Папа Римський відмовлявся від конфіскованих церковних маєтків, погоджувався на призначення єпископів главою держави і затвердження державою священиків.

Конкордат - угода між Папою Римським і урядом певної держави про становище католицької церкви, її права та привілеї (призначення єпископів, церковну власність, звільнення від податків, особливі права у питаннях сім'ї та шлюбу, умови дипломатичних відносин з Ватиканом ).Проголошення імперії внесло новий акцент у суспільно-політичне життя країни. Наполеон почав створювати нову французьку аристократію, намагаючись втілити у життя знамените гасло: "Без дворянства не існує монархії". Дворянські титули баронів, графів, герцогів отримували сподвижники імператора, його маршали і генерали, переважно вихідці з нижчих та середніх верств населення. Було встановлено найвищу відзнаку Франції - орден Почесного легіону. Звичними стали розкішні бали та прийоми, які не поступалися прийомам монархічних дворів інших країн Європи. Родичі Наполеоне отримували королівські трони на захоплених Францією землях.Громадянські відносини у Франції регулювалися так званими Кодексами Наполеона, введеними у 1804, 1808 та 1811 рр. - Цивільним, Комерційним та Кримінальним. Вони гарантували недоторканність приватної власності, чим створювали гарні можливості для економічного розвитку країни, і були прогресивнішими порівняно з законодавством феодально-абсолютистських країн. Кодекси підтверджували та закріплювали революційні принципи попередніх конституцій: рівність усіх перед законом, свободу совісті, демократичні права і свободи тощо. Водночас Кримінальний кодекс зберігав закони про смертну кару та тілесні покарання, Цивільний узаконював безправне становище жінки в суспільстві, а Комерційний забороняв виступи робітників проти роботодавців, вводив трудові книжки тощо.Селяни, які становили переважну більшість населення Франції, мали особисту свободу, користувалися правом володіти землею і купувати її на торгах. Це давало змогу розвиватися сільській буржуазії та створювало оптимальні умови для розвитку сільського господарства. Щорічно збільшувався збір зернових культур, зростало поголів'я худоби, розвивалося виноградарство, розширювалися посіви технічних культур тощо.У промисловості розпочався промисловий переворот - у металургії, текстильній промисловості з'явилися парові машини, розширювався асортимент і збільшувалася кількість виробленої продукції. У перші десятиліття XIX ст. обсяг промислового виробництва у Франції зріс на 50 %. Вводилися нові форми управління промисловістю - було створено головне управління з мануфактури і торгівлі. Економічному піднесенню сприяли реорганізація фінансової системи та надходження грошей і цінностей із завойованих Францією країн. Контролював фінансову систему Французький банк.Кодекси Наполеона вводилися у завойованих і залежних від Франції країнах. Вони руйнували старі феодальні порядки, а тому із захопленням були зустрінуті передовою громадськістю цих країн, але викликали ненависть монархів Європи, які боялися поширення революційних ідей.В інтересах великої буржуазії проводилась і зовнішня політика Наполеона, яка мала на меті забезпечити Франції політичне та економічне панування в Європі. Для боротьби з революційною Францією створювалися антифранцузькі коаліції. Водночас боротьба європейських держав з Францією мала певні особливості.

o По-перше, на завойованих Францією нових землях утверджувалися демократичні принципи - ліквідовувалися феодальні суспільні відносини і проводилися демократичні реформи, що вітала передова громадськість завойованих країн.

o По-друге, реорганізація французької армії, запровадження загальної військової повинності, відмова від догматизму і стереотипів у військовому мистецтві дали змогу Франції створити могутню і боєздатну армію, яка під керівництвом талановитого політика і стратега Наполеона Бонапарта протягом тривалого часу залишалася найсильнішою у світі.

o По-третє, антифранцузькі коаліції послаблювалися суперечностями між союзниками, які часто довіряли спільному ворогові таємні плани один одного, намагаючись використати Францію для досягнення власної мети.