57. Загальна характеристика Віденської конвенції про міжнародний договір купівлі-продажу

Конвенцію ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Віденська конвенція) було укладено в 1980 році.

Головна мета Конвенції - сприяти уніфікації приватного права різних країн. Вона жодною мірою не покликана примусово встановлювати єдині стандарти для договорів купівлі-продажу товарів.

Мета Конвенції - зменшити можливі спори, непорозуміння і труднощі, викликані розбіжностями у правових системах.

Основні положення Конвенції:

1) Конвенція застосовується до договорів купівлі-продажу то­варів між сторонами, комерційні підприємства яких розташовані в різних державах:

а)коли ці держави є учасницями Конвенції;

б) коли згідно з нормами міжнародного приватного права застосовано право Договірної держави;

2)   розташування комерційних підприємств сторін у різних дер­жавах не береться до уваги, якщо це не випливає з договорів (тих що мали місце до або під час укладання ділових відносин чи обміну інформацією між сторонами);

3) ні національна належність сторін, ні їх цивільний чи торговий статус, ні цивільний або торговий характер договору не беруться до уваги при визначенні застосування Конвенції.

Конвенція не застосовується до договорів купівлі-продажу:

• товарів, які купують для особистого, сімейного чи домашньо­го використання, за винятком випадків, коли продавець у будь-який час до чи на момент укладання договору не знав і не повинний був знати, що товари придбають для такого використання;

• з аукціону;

• у порядку виконавчого виробництва чи іншим способом у силу закону;

• фондових паперів, акцій, забезпечувальних паперів, оборот­них документів і грошей;

• суден водного і повітряного транспорту, а також суден на повітряних подушках;

• електроенергії.

Зокрема, оскільки інше прямо не передбачено в Конвенції, вона не стосується:

• дійсності самого договору, яких-небудь з його положень чи будь-якого звичаю;

• наслідків договору стосовно права власності на проданий товар.

В Конвенції проголошено принцип договірної волі сторін (практично нічим не обмежена автономія волі при укладанні договору).

Отже, усі положення Конвенції (крім зазначеного винятку) є диспозитивними, тобто від них можна вільно відступити на розсуд сторін.

Укладена в 1980 році Віденська конвенція про міжнародні договори купівлі-продажу товарів (надалі - Віденська конвенція) є плодом багатьох років роботи в рамках цієї організації.

Україна є учасницею Конвенції з 1 лютого 1991 р. Уряд України скористався правом на таку заяву і у Постанові Верховної Ради Української РСР "Про приєднання Української РСР до Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів" .

Віденська конвенція стосується таких питань:

- що потрібно для того, щоб угода вважалася укладеною;

- коли вважається, що сторона договору виконала усі свої зобов'язання, що виникли в результаті укладання договору;

- наслідки невиконання договору;

- неможливість виконання.

Віденська конвенція застосовується сторонами, якщо вони:

1) прямо не вказали в договорі, що Конвенція або якась її частина до них не застосовується, і

2) сторони договору знаходяться в двох різних державах:

- для обох цих держав Конвенція набрала сили, або

- для однієї з цих держав Конвенція набрала сили і сторони домовилися про те, що до їхньої угоди застосується саме право цієї держави, або

- для однієї з цих держав Конвенція набрала сили, і за нормами міжнародного приватного права застосовуваним до угоди є право цієї держави.