42. Уніфікація колізійних норм: поняття, види, стадії

Уніфікація (unie facere - робити єдиним) МПрП права - це процес створення та прийняття однакових, тобто уніфікованих норм у державах з відмінними правопорядками.

На першому етапі досягається угода між державами з приводу однакового регулювання визначених відносин, оформлюваних міжнародним договором, у якому містяться правові норми, призначені для регулювання цих відносин. На першій стадії створюється комплекс відповідних правових норм у формі міжнародного договору і держави беруть на себе міжнародно-правові зобов’язання забезпечити їхнє застосування.

Друга стадія зв’язана зі сприйняттям міжнародно-правових норм національним правом. У результаті в національному праві різних держав з’являються уніфіковані норми, тобто однакові, що цілком збігаються по змісту. Ці норми мають силу національного права, що включає і відповідають національно-правовій системі, а також їхнього примусового виконання. Сприйняття міжнародно-правових норм національним правом називається або трансформацією або національною імплементацією. Обидві стадії передбачаються тими правовими формами, що притаманна двом правовим системам: по-перше, міжнародно-правовим договором, по-друге, національно-правовими актами (законами і підзаконними актами).

Уніфіковані норми можна поділити за такими критеріями:

* За предметом правового регулювання:

• уніфіковані матеріальні норми, зміст цієї уніфікації полягає в тому, що правовідносини регулюються безпосередньо юридичними нормами тобто нема потреби у відсиланні до права іноземної держави,

• уніфіковані процесуальні норми,

• уніфіковані колізійні норми,

• змішана уніфікація;

* За характером дії поділяють:

• імперативні;

• диспозитивні.

Уніфікації бувають:

Універсальні, багатосторонні - (Наприклад, Варшавська конвенція про перевезення);

Регіональні, локальні – (Наприклад, Мінська конвенція про правову допомогу у цивільних, кримінальних і сімейних правовідносинах, 1993 року);

Двосторонні – угоди, які укладаються між двома державами з питань урегулювання правовідносин з спірних питань.

43. Правова природа права власності в мпп: поняття, джерела правового регулювання, підстави набуття, зміст, форми, суб’єкти тощо.

Право власності в МПП розглядаються в двох значеннях:

1. в об’єктивному – сукупність НПА, які регулюють відносини з приводу володіння, користування і розпорядження певною річчю (майном);

2. в суб’єктивному – правомочності володіти, користуватися і розпоряджатися.

Власність, на думку В. В. Гаврилова, є правом конкретних суб’єктів - окремих осіб або колективів - використовувати певні майнові об’єкти своєю владою і у своїх інтересах на підставі і в межах встановленого в державі правопорядку. Отже, власність згідно з цим розумінням, виступає формою «присвоєння суб’єктом соціальних відносин результатів своєї діяльності». А комплекс норм, принципів, правил і установок, які мають захищати права і підтримувати інтереси власника, утворюють інститут права власності. В кожній державі центральним правовим інститутом є інститут права власності. Праву власності належить головне місце у системі речових прав. Йому присвячено відповідні розділи цивільних кодексів, спеціальних законів країн.

Речові права характеризуються двома основними ознаками:

3. вони прямо передбачені законодавством. Особа не може за своїм бажанням створювати будь-які різновиди речових прав;

4. належать до прав абсолютних, за яких правочинності носія права відповідає обов’язок всіх інших осіб визнавати їх дію й утримуватися від порушення.

Виключною особливістю абсолютних прав є й те, що вони грунтуються на таких двох принципах:

5. право слідування та

6. право переваги.

Основою права слідування є презумпція, за якою право на річ «прикріплено» до самої речі, внаслідок чого при переміщенні речі права на неї слідують за самою річчю, яка, тим самим, стає уособленням відповідного права. Тому, якщо річ украдено у власника, право на неї, проте, слідує за річчю точно так, як і у випадку добровільної передачі прав на неї. Звідси якраз і випливає право переваги: вважається, що власником речі є та особа, яка нею володіє, доти, доки не буде доведено протилежне.

Право власності охоплює такі елементи цього права як володіння, користування та розпорядження річчю.

7. Право володіння – надане законом право фактичного володіння річчю.

8. Право користування - заснована на законі можливість використовувати дану річ, добуваючи з неї корисні властивості та ін.

9. Право розпорядження – надана законом можливість на власний розсуд чинити дії, що визначають юридичну долю майна (продаж, дарування та ін.).

Способи набуття права власності:

10. первинні – виготовлення речі, її перероблення, знахідка, скарб, на підставі набувальної давності;

11. похідні – на підставі міжнародного договору купівлі-продажу, ін. міжнародної угоди та в ін. випадках.

Право власності в різних державах може набуватись з різного моменту, зокрема – з моменту нотаріального посвідчення (для України), з моменту передачі майна. В деяких країнах право власності може набуватись з моменту прийняття акцептантом оферти.

Також існують певні обмеження на набуття певних об’єктів права власності. Зокрема особам не можуть передаватись у власність:

12. бойові отруйні речі, речі сльозоточивої дії, бойова зброя;

13. наркотичні засоби, психотропні речовини;

14. еталони ваги, міри;

15. космічні об’єкти;

16. заповідники, рослини чи тварини занесені до Червоної книги.

44. Об’єкти права власності іноземців в Україні

Загальним актом законодавства, який врегульовує відносини власності в Україні виступає Цивільний Кодекс України. У главі ЦК «Загальні положення про право власності» закріплено наступне: «фізичні та юридичні особи можуть бути власниками будь-якого майна,за винятком окремих видів майна, які відповідно до закону їм не можуть належати». Для з’ясування винятків потрібно звертатись до спеціального законодавства.

     Іноземні  держави можуть мати на території  України у власності майно, необхідне  для здійснення дипломатичних, консульських та інших міжнародних відносин у  випадку й порядку, встановленому  міжнародними договорами та законодавчими  актами України. Відповідно до міжнародних  договорів за участю України на її території можуть розміщуватися  й використовуватися об’єкти  власності іноземних держав.

     Відповідно  до статей 12, 13 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства»  право власності на житло іноземці та особи без громадянства набувають відповідно до законодавства України, а також зазначається, що іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до законодавства України мати у власності будь-яке майно, успадковувати і заповідати його, а також мати особисті немайнові права.

     Водночас, згідно з Земельним кодексом України  землі сільськогосподарського призначення  не можуть передаватись у власність  іноземним громадянам, особам без  громадянства, іноземним юридичним  особам та іноземним державам. Землі  сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.

     Згідно  з Кодексом України про надра, надра є виключною власністю  народу України і надаються тільки у користування. Іноземним юридичним  особам і громадянам надра у користування та право на переробку мінеральної  сировини надаються на конкурсній основі на підставі угод (контрактів), що укладаються  відповідно до вимог цього Кодексу  та інших законодавчих актів України. Порядок укладання контрактів на користування надрами та переробку  мінеральної сировини за участю іноземних  юридичних осіб та громадян визначається Кабінетом Міністрів України.

     Згідно  з Постановою Верховної Ради України  «Про право власності на окремі види майна» від 24.01.95 затверджено перелік  видів майна, що не може перебувати у власність громадян, громадських об’єднань, міжнародних організацій та юридичних осіб інших держав на території України, до якого входять:

     1. Зброя, боєприпаси (крім мисливської  і пневматичної  зброї, зазначеної  в додатку N 2, і боєприпасів  до неї, а також спортивної  зброї і боєприпасів до неї,  що придбаваються громадськими  об'єднаннями з дозволу органів  внутрішніх справ), бойова і спеціальна  військова техніка, ракетно-космічні  комплекси. 

     2. Вибухові речовини й засоби  вибуху. Всі види ракетного палива, а також спеціальні матеріали  та обладнання для його виробництва. 

     3. Бойові отруйні речовини.

     4. Наркотичні, психотропні, сильнодіючі  отруйні лікарські засоби (за  винятком отримуваних громадянами  за призначенням лікаря).

     5. Протиградові установки. 

     6. Державні еталони одиниць фізичних  величин. 

     7. Спеціальні технічні засоби негласного  отримання інформації. Зазначені  засоби не можуть також перебувати  у власності юридичних осіб  недержавних форм власності.

     8. Електрошокові пристрої та спеціальні  засоби, що застосовуються правоохоронними  органами, крім газових пістолетів  і револьверів та патронів  до них, заряджених речовинами  сльозоточивої та дратівної дії. 

     Слід  також підкреслити, що певне майно  може використовуватися іноземцями тільки на території України. Його вивезення  за межі митної території нашої держави  заборонено. Так, постановою Кабінету Міністрів України від 13.12.2002 № 1911 затверджено «Перелік товарів промислового значення, вивезення яких громадянами  України, іноземцями та особами без  громадянства за межі митної території  України не допускається», серед  яких: рідкісноземельні метали, скандій та ітрій у чистому вигляді, у сумішах або сплавах, ртуть, необроблені шкури овець або шкурки ягнят тощо.

• земельні ділянки!!!

45.Колізійні питання права власності у міжнародному приватному праві

Визначальним у формуванні колізійних норм стосовно питань права власності майже в усіх державах є поділ майна (речей) на рухоме та нерухоме. Від цього залежить визначення змісту права власності, форма та умови переходу права власності на це майно. Цивільне законодавство багатьох держав проводить досить чітке розмежування між рухомим та нерухомим майном. Так, відповідно до норм Цивільного кодексу Франції до нерухомого майна належать: земельні ділянки; незібраний урожай; предмети, що їх власник землі помістив на свою ділянку для обслуговування та експлуатації (наприклад, тварини для обробітку землі, рільничі знаряддя); речі, з'єднані з землею назавжди; узуфрукт на нерухомі речі; сервітути чи земельні повинності; позови, які мають своїм предметом повернення нерухомості. Рухомими за нормами того ж Кодексу вважаються речі, які можуть змінювати своє місцезнаходження (скажімо, рухаються самі); зобов'язання та позови, що мають своїм предметом сплату грошових сум чи права на рухомі речі; акції або частки у фінансових, торговельних чи промислових компаніях; вічні чи довічні ренти, сплачувані державою чи приватними особами (статті 516—529 Цивільного кодексу Франції).

Відповідно до Цивільного кодексу Португалії до нерухомих речей належать міські й сільські будівлі та споруди; води; дерева, кущі, плодові насадження, якщо вони тісно пов'язані з землею; спадкові права на вказане майно; частини сільських та міських споруд; усяка рухома річ, з'єднана назавжди з ними. Усі інші речі вважаються рухомими (статті 204—205). Приблизно таким же за змістом є поділ речей на рухомі та нерухомі у багатьох інших державах. Ці речі можуть обліковуватись у спеціальних реєстрах (ст. 205 Цивільного кодексу Португалії).

У цивільному праві Болгарії одним з критеріїв віднесення майна до нерухомості є фізичний зв'язок об'єкта з землею. Тому нерухомістю вважають землі, насадження та будівлі. До рухомого майна належать, зокрема, цінні папери, транспортні засоби, речі особистого користування. У законодавстві Швеції чітке розмежування майна на рухоме й нерухоме досягається переліченням нерухомого майна (земля, будівлі, устаткування, речі, якими обладнаний будинок, тобто ліфти, радіатори, труби тощо). Кодекс про нерухоме майно містить положення стосовно зазначених об'єктів.

Стосовно нерухомого майна законодавство, судова практика, доктрина багатьох держав, у т. ч. "сім'ї континентального права", свідчить, що право власності регулюється законом місцезнаходження речі Таким вважається, зазвичай, закон держави, на території якої знаходиться річ на момент виникнення факту, що викликає правові наслідки (ст. 21(2) Закону з міжнародного приватного права Угорщини 1979 p., ст. 24 Закону з міжнародного приватного права Польщі 1965 р. та ін.). Цей принцип завжди застосовується до права власності на земельні ділянки. А місцеві закони здебільшого не допускають передачі землі у власність іноземцям. Тому вимоги іноземців про надання їм таких прав лише на підставі того, що вони можуть бути суб'єктами права власності у державі їх громадянства чи постійного місця проживання (тобто у "власній" державі), є безпідставними.

Питання колізійного регулювання правового статусу рухомого майна (права вимоги, цінних паперів, транспортних засобів тощо) є дещо складнішим. У таких випадках часто застосовують прив'язку до закону місцезнаходження речі. Наприклад, відповідно до ст. 59 Договору про правову допомогу, укладеного між Україною та Болгарією, передача чи переказ речей, грошових сум із території однієї держави на територію іншої здійснюється відповідно до законодавства тієї держави, на території якої знаходяться ці речі чи суми. Прив'язка до закону місцезнаходження речі стосовно права власності на рухоме й нерухоме майно, а також стосовно речових прав, передбачена у Законі з міжнародного приватного права Австрії 1978 p., Цивільному кодексі Португалії, Цивільному кодексі Японії, Законі про регулювання у сфері міжнародного приватного права ФрН 1986 р. Окрім зазначеної колізійної прив'язки, можуть застосовуватися й інші, наприклад, особистий закон власника. Але переважно цей принцип застосовується як виняток або тільки в окремих державах (Аргентина, Бразилія).

Загальновизнано, що коли річ у певній державі правомірно перейшла у власність іншої особи за законами цієї держави, то в разі зміни місцезнаходження речі право власності на неї зберігається за її власником. У такий спосіб визнається право власності на річ, набуту за кордоном. Якщо ж право на річ набувається не в тій державі, де вона знаходиться, то питання, за яким законом визначається право власності у правових системах, вирішується по-різному. В одних застосовують закон місцезнаходження речі, в інших — особистий закон власника. Обсяг прав власника визначається за законом місцезнаходження речі. Тобто, переміщенням речі з однієї держави в іншу змінюється і зміст прав власника. Водночас не має значення, які права належали власникові речі до її переміщення в іншу державу. Отже, право власності на річ, набуту іноземцем на своїй батьківщині, визнається за ним, але зміст цього права визначатиметься не законом його громадянства, а законом місцезнаходження речі.

Держави "сім'ї загального права", використовуючи тривалий час принцип особистого закону власника щодо права власності на рухомі речі, нині також переходять до принципу закону місцезнаходження речі.

Отож, вирішальним для визначення прав на рухомість і нерухомість є закон її місцезнаходження.

У законодавстві багатьох держав колізійне регулювання права власності пов'язане з інститутом набувальної давності, зміст якого полягає в тому, що фізична чи юридична особа, яка хоч і не є власником майна, але добросовісно, відкрито, неперервно і для себе здійснює володіння цим майном, наче власним, упродовж тривалого строку, набуває права власності на це майно (ст. 234 Цивільного кодексу Російської Федерації; статті 2262—2265 французького Цивільного кодексу; ст. 937 німецького Цивільного зводу; ст. 728 швейцарського Цивільного кодексу).

В результаті набувальної давності у власність може набува-тись будь-яке майно за винятком державного та вилученого з обігу. Законодавство держав встановлює загальні (для рухомого та нерухомого майна) та спеціальні (для знайденого скарбу, бездоглядної худоби) строки набувальної давності. Наприклад, для набуття права власності на рухоме майно встановлено: у Франції — 3 p., Російській Федерації — 5 p., Швейцарії — 10 р. Не визначено таких строків у Великобританії та США. Строки, передбачені для набуття права власності на нерухоме майно, є значно більшими: у Франції — від 10 до ЗО p., Російській Федерації — 15 p., ФРН, Швейцарії — 30 p., Великобританії — 12 p., США — від 5 до 20 р. (залежно від вимог законодавства певного штату). Спеціальні строки, визначені для набуття у власність скарбу, бездоглядної худоби, є найкоротшими. Наприклад, 6 місяців (статті 228, 231 Цивільного кодексу Російської Федерації, ст. 240 Цивільного кодексу Японії).

За загальним правилом, закріплення прав на річ за правом набувальної давності регулюється законом місцезнаходження речі в момент початку строку набувальної давності з допущенням посилання на правопорядок держави, на території якої закріплення речі за правом набувальної давності було виконане, чи за законодавством держави, на території якої річ знаходилася на момент закінчення строку набувальної давності (ст. 22(1) Закону з міжнародного приватного права Угорщини 1979 p.).

Низка спеціальних колізійних прив'язок застосовується до особливих випадків. Наприклад, щодо речей, які передаються за зовнішньоторговельними угодами; тих, що знаходяться в дорозі. Так, Гаазькою конвенцією про право, застосовуване до переходу права власності в міжнародній торгівлі товарами 1958 р. вирішуються питання, пов'язані з переходом права власності не на підставі принципу lex rei sitae, а з огляду на зобов'язальний статут, себто право, застосовуване до зовніш-ньотороговельної угоди сторін.

Для визначення права власності на рухоме майно, що знаходиться в дорозі, може застосовуватися закон країни, з якої річ відправлено (законодавство Словаччини), або закон місця призначення речі (ст. 23(2) Закону з міжнародного приватного права Угорщини 1979 p.).

Колізійні питання права власності за законодавством України

Цивільний кодекс України не поділяє речі на рухомі та нерухомі, хоча в окремих нормативно-правових актах використовується поняття "нерухоме майно", як, скажімо, в Законі "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про оренду майна державних підприємств та організацій" від 14 березня 1995 р. За його нормами нерухомим майном вважаються будівлі, споруди, приміщення (п. 1 ст. 4). Поняття "нерухомого майна" використане і в постанові Кабінету Міністрів України "Про передачу об'єктів права державної та комунальної власності" від 21 вересня 1998 р.¹.

Законодавець України здебільшого виходить з однакових позицій щодо застосування колізійних норм стосовно питань права власності на рухоме та нерухоме майно. Мова йде про норми статей 569, 569³ Цивільного кодексу України та міжнародних угод за її участю. І все ж основною в законодавстві України щодо визначення права власності є колізійна прив'язка до закону місцезнаходження речі.

На відміну від чинного Цивільного кодексу України, проект Цивільного кодексу містить вказівку на поділ майна на рухоме та нерухоме. Відповідно до зазначеного законопроекту право власності та інші речеві права на рухоме й нерухоме майно визначаються за правом країни, в якій це майно знаходиться, якщо інше не передбачено законом. Належність майна до рухомих або нерухомих речей, а також іншу юридичну кваліфікацію майна пропонується визначати за правом країни, в якій це майно знаходиться (ст. 1581).

Виникнення та припинення права власності на річ визначається за законом країни, де ця річ знаходилася на момент, коли мала місце дія чи інша обставина, яка виявилася підставою для виникнення або припинення права власності, якщо інше не передбачено законом України (ст. 569³ Цивільного кодексу України).

Відповідно до ч. 1 ст. 1582 проекту Цивільного кодексу України виникнення та припинення речевих прав на рухоме майно пропонується визначати за правом країни, де це майно перебувало в момент, коли мала місце дія або інша обставина, яка стала підставою для виникнення або припинення речевих прав, якщо інше не передбачено законом.

Що ж до спеціальних випадків визначення права власності, то виникнення й припинення цього права на річ за зовнішньоторговельною угодою визначається за законом місця й укладення, якщо інше не встановлено погодженням сторін (ч. 2 ст. 569 Цивільного кодексу України). Місце укладення угоди визначається за законами України (ч. 4 ст. 569 Цивільного кодексу України; ст. 6 Закону України "Про зовнішньоекономічну діяльність"). Відповідно до ч. 2 ст. 1582 проекту Цивільного кодексу України виникнення й припинення речевих прав на рухоме майно, що є предметом правочину, пропонується визначати за правом країни, котрій цей правочин підпорядкований, якщо інше не встановлено погодженням сторін. Тут же зазначається, що вибір права країни сторонами правочину не зачіпає прав третіх осіб.

Право власності на річ, що знаходиться в дорозі за зовнішньоторговельною угодою, визначається за законом країни, з якої цю річ відправлено, якщо інше не встановлено погодженням сторін (ч. З ст. 569 Цивільного кодексу України). Аналогічно пропонується вирішити колізійні питання щодо речевих прав на рухоме майно, що перебуває в дорозі, і в ст. 1584 проекту Цивільного кодексу України. До того ж, у ст. 1583 цього проекту пропонується визначати речеві права на транспортні засоби та інше майно, що підлягає занесенню до державних реєстрів, за правом країни, в якій ці транспортні засоби або майно зареєстровані.

Проект Цивільного кодексу має й деякі інші новели. Зокрема, у ч. З ст. 1582 зазначається, що виникнення права власності на майно внаслідок набувальної давності визначається правом країни, в якій майно знаходилося на момент спливу строку набувальної давності.

Використання зазначених колізійних прив'язок стосовно права власності на річ допомагає вирішити ряд практичних питань, наприклад, тих, що стосуються переходу права власності. Адже цей момент є вихідним для цілей оподаткування за реалізації продукції (робіт, послуг), коли беруться до уваги базисні умови поставки (визначені згідно з Міжнародними правилами інтерпретації комерційних термінів у редакції 1990 p.), що обрані сторонами, незалежно від строків здійснення оплати за договором.

46.Поняття, види та джерела правового регулювання іноземних інвестицій в Україні.

іноземні інвестиції - цінності, що вкладаються іноземними інвесторами в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства України з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

Види іноземних інвестицій

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у вигляді:

1. іноземної валюти, що визнається конвертованою Національним банком України;

2. валюти України - відповідно до законодавства України;

3. будь-якого рухомого і нерухомого майна та пов'язаних з ним майнових прав;

4. акцій, облігацій, інших цінних паперів, а також корпоративних прав (прав власності на частку (пай) у статутному фонді юридичної особи, створеної відповідно до законодавства України або законодавства інших країн), виражених у конвертованій валюті;

5. грошових вимог та права на вимоги виконання договірних зобов'язань, які гарантовані першокласними банками і мають вартість у конвертованій валюті, підтверджену згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

6. будь-яких прав інтелектуальної власності, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями, а також підтверджена експертною оцінкою в Україні, включаючи легалізовані на території України авторські права, права на винаходи, корисні моделі, промислові зразки, знаки для товарів і послуг, ноу-хау тощо;

7. прав на здійснення господарської діяльності, включаючи права на користування надрами та використання природних ресурсів, наданих відповідно до законодавства або договорів, вартість яких у конвертованій валюті підтверджена згідно з законами (процедурами) країни інвестора або міжнародними торговельними звичаями;

8. інших цінностей відповідно до законодавства України.

Іноземні інвестори здійснюють інвестиційну діяльність у грошовій формі виключно через інвестиційні рахунки, відкриті в уповноважених банках України. Для іноземного інвестування на інвестиційні рахунки в іноземній валюті зараховується іноземна валюта, що визнається Національним банком України вільно конвертованою валютою.

47 Форми іноземного інвестування.

форма іноземного інвестування – це правовий спосіб залучення іноземних інвестицій в об'єкти інвестиційної діяльності відповідно до законодавства з метою отримання прибутку або досягнення соціального ефекту.

Іноземні інвестиції можуть здійснюватися у таких формах:

1. часткової участі у підприємствах, що створюються спільно з українськими юридичними і фізичними особами, або придбання частки діючих підприємств;

2. створення підприємств, що повністю належать іноземним інвесторам, філій та інших відокремлених підрозділів іноземних юридичних осіб або придбання у власність діючих підприємств повністю;

3. придбання не забороненого законами України нерухомого чи рухомого майна, включаючи будинки, квартири, приміщення, обладнання, транспортні засоби та інші об'єкти власності, шляхом прямого одержання майна та майнових комплексів або у вигляді акцій, облігацій та інших цінних паперів;

4. придбання самостійно чи за участю українських юридичних або фізичних осіб прав на користування землею та використання природних ресурсів на території України;

5. придбання інших майнових прав;

6. господарської (підприємницької) діяльності на основі угод про розподіл продукції;

7. в інших формах, які не заборонені законами України, в тому числі без створення юридичної особи на підставі договорів із суб'єктами господарської діяльності України.

Правове регулювання іноземних інвестицій

Зрозуміло, що пильна увага держав до врегулювання інвестиційної діяльності унеможливлює застосування колізійного методу правового регулювання, внаслідок чого правовий режим інвестицій має у міжнародному праві особливості, які не відомі іншим сферам правового регулювання. Переважно регулювання міжнародних інвестицій здійснюється шляхом поєднання механізмів національного з міжнародно-правовим регулюванням, завдяки чому виникло таке явище, яке отримало в міжнародному праві назву «інвестиційний клімат». Його складовими є:

17. режим прийому та захисту інвестицій на території держави- імпортера;

18. режим гарантій інвестицій, що встановлений у державі- експортері;

19. міжнародно-правове регулювання питань, пов’язаних з інвестиційною діяльністю.

Пряме регулювання інвестицій на національному рівні

здійснюється шляхом прийняття спеціальних законів, в яких безпосередньо встановлюються права та зобов’язання інвесторів, загальний порядок допуску іноземних інвестицій до національної економіки, організаційно-правові форми, в яких інвестиції впроваджуються і т. ін. Головними елементами національного правового регулювання іноземних інвестицій у державі-імпортері є режим, що встановлюється для інвесторів, та гарантії, які надаються іноземним інвесторам. Зазвичай держави, що заінтересовані у прийомі інвестицій, встановлюють для іноземних інвесторів або національний, або режим найбільшого сприяння. Загальною вимогою щодо правового становища іноземних інвесторів у країні-імпортері є та, за якою засоби, що застосовуються державою, не повинні бути дискримінаційними (згідно з відомим принципом: /ауоиг опе, /а- уоиг аіі - «благо одного, благо всіх») у тому числі - порівняно з діями щодо національних інвесторів.

Міжнародно-правове регулювання питань, пов’язаних з інвестиційною діяльністю, тобто - останній елемент «інвестиційного клімату» складають такі багатосторонні угоди

20. Вашингтонська конвенція про порядок вирішення інвестиційних спорів між державами та іноземними особами від 18 03 1965 р

21. Сеульська конвенція про заснування Багатостороннього агентства з гарантій інвестицій від 11 10 1985 р ²,

22. Угода про пов’язані з торгівлею інвестиційні заходи (ТРІМС) від 15 04 1994 р ³

Вашингтонська конвенція набула загальної чинності 14 10 1966 р , а станом на 3 11 2003 р в ній бере участь 140 держав світу Нею встановлені правила примірювальної та арбітражної процедур розгляду спорів та засновано Міжнародний центр з врегулювання інвестиційних спорів при Міжнародному банку реконструкції та розвитку (Іпіетаїюпаї Сєпіге /ог ЗеШетепі о/ Ітезітепі Оізргіїез - ІССЮ) До компетенції цього Центру належить розв’язання правових спорів, що виникають безпосередньо з відносин, пов’язаних з інвестиціями між Договірною державою (або будь-яким управомоченим органом Договірної Держави, про який повідомлено цією Державою Центру) і особою іншої Договірної держави, за умови, що існує письмова угода учасників про передачу такого спору на розгляд Центру Сторони такої угоди не мають права в односторонньому порядку відмовитись від неї Україна ратифікувала дану Конвенцію 16 03 2000 р і вона є чинною для нашої держави з 7 07 2000 р

Сеульська конвенція набула загальної чинності 12 04 1988 р і в ній беруть участь більш як 110 держав Україна приєдналась до цієї Конвенції згідно із Законом від 3 06 1992 р Даною Конвенцією систему державного і приватного страхування інвестицій, запроваджену Вашингтонською конвенцією, доповнено міжнародною системою страхування некомерційних ризиків, пов'язаних з інвестиційною діяльністю Конвенцією передбачено створення Багатостороннього

агентства з гарантій інвестицій (БАГІ), до компетенції якого належить укладання договорів страхування та перестрахування некоме- рційних ризиків, здійснення додаткових асигнувань з метою розширення інвестицій у країнах, що розвиваються, та сприяння мирному вирішенню спорів між інвесторами та державами, що приймають інвестиції.

Угода про пов’язані з торгівлею інвестиційні заходи, яку було прийнято за результатами Уругвайського раунду багатосторонніх торговельних переговорів, діє лише між державами - членами Світової організації торгівлі і має на меті протистояти перешкодам здійсненню інвестицій у світових масштабах. Держави - учасниці Угоди домовились утримуватись при здійсненні інвестицій від заходів, що є несумісними з положеннями ТАТТ-94, зокрема таких, як встановлення кількісних обмежень (наприклад, від вимоги, за якою встановлюється та чи інша обов’язкова кількість переробки товарів місцевого походження у виробництві інвестора).

48.Державні гарантії захисту іноземних інвестицій.

Стаття 8. Гарантії у разі зміни законодавства

Якщо в подальшому спеціальним законодавством України про іноземні інвестиції будуть змінюватися гарантії захисту іноземних інвестицій, зазначені в розділі II цього Закону, то протягом десяти років з дня набрання чинності таким законодавством на вимогу іноземного інвестора застосовуються державні гарантії захисту іноземних інвестицій, зазначені в цьому Законі.

До прав і обов'язків сторін, визначених угодою про розподіл продукції, протягом строку її дії застосовується законодавство України, чинне на момент її укладення. Зазначені гарантії не поширюються на зміни законодавства, що стосуються питань оборони, національної безпеки, забезпечення громадського порядку, охорони довкілля.

Стаття 9. Гарантії щодо примусових вилучень, а також незаконних дій державних органів та їх посадових осіб

Іноземні інвестиції в Україні не підлягають націоналізації. Державні органи не мають права реквізувати іноземні інвестиції, за винятком випадків здійснення рятівних заходів у разі стихійного лиха, аварій, епідемій, епізоотій. Зазначена реквізиція може бути проведена на підставі рішень органів, уповноважених на це Кабінетом Міністрів України.

Рішення про реквізицію іноземних інвестицій та умови компенсації можуть бути оскаржені в судовому порядку відповідно до статті 26 цього Закону.

Стаття 10. Компенсація і відшкодування збитків іноземним інвесторам

Іноземні інвестори мають право на відшкодування збитків, включаючи упущену вигоду і моральну шкоду, завданих їм внаслідок дій, бездіяльності або неналежного виконання державними органами України чи їх посадовими особами передбачених законодавством обов'язків щодо іноземного інвестора або підприємства з іноземними інвестиціями, відповідно до законодавства України.

Усі понесені витрати та збитки іноземних інвесторів, завдані їм внаслідок дій, зазначених у статті 9 та частині першій цієї статті, повинні бути відшкодовані на основі поточних ринкових цін та/або обгрунтованої оцінки, підтверджених аудитором чи аудиторською фірмою.

Компенсація, що виплачується іноземному інвестору, повинна бути швидкою, адекватною та ефективною. Компенсація, що виплачується іноземному інвестору внаслідок дій, зазначених у статті 9 цього Закону, визначається на момент припинення права власності.

Компенсація, що виплачується іноземному інвестору внаслідок дій, зазначених у частині першій цієї статті, визначається на час фактичного здійснення рішення про відшкодування збитків. Сума компенсації повинна виплачуватись у валюті, в якій були здійснені інвестиції, чи в будь-якій іншій прийнятній для іноземного інвестора валюті відповідно до законодавства України. З моменту виникнення права на компенсацію і до моменту її виплати на суму компенсації нараховуються відсотки згідно з середньою ставкою відсотка, за яким лондонські банки надають позики першокласним банкам на ринку євровалют (ЛІБОР).

Стаття 11. Гарантії в разі припинення інвестиційної діяльності

У разі припинення інвестиційної діяльності іноземний інвестор має право на повернення не пізніше шести місяців з дня припинення цієї діяльності своїх інвестицій в натуральній формі або у валюті інвестування в сумі фактичного внеску (з урахуванням можливого меншення статутного капіталу) без сплати мита, а також доходів з цих інвестицій у грошовій чи товарній формі за реальною ринковою вартістю на момент припинення інвестиційної діяльності, якщо інше не встановлено законодавством або міжнародними договорами України.

Стаття 12. Гарантії переказу прибутків, доходів та інших коштів, одержаних внаслідок здійснення іноземних інвестицій

Іноземним інвесторам після сплати податків, зборів та інших обов'язкових платежів гарантується безперешкодний і негайний переказ за кордон їх прибутків, доходів та інших коштів в іноземній валюті, одержаних на законних підставах внаслідок здійснення іноземних інвестицій.

Порядок переказу за кордон прибутків, доходів та інших коштів, одержаних внаслідок здійснення іноземних інвестицій, визначається Національним банком України. ЗУ «Про режим іноземного інвестування».

49. Правовий статус іноземних інвестицій у вільних економічних зонах.

У спеціальних (вільних) економічних зонах регулювання іноземних інвестицій може мати свою специфіку, що встановлюється законодавством України про спеціальні (вільні) економічні зони. Однак правовий режим іноземних інвестицій, що запроваджується у таких зонах, не може створювати умови інвестування та здійснення господарської діяльності менш сприятливі, ніж встановлені Законом України «Про режим іноземного інвестування».

Правовий режим спеціальних (вільних) економічних зон (дані – ВЕЗ) регулюється:

Законом України “Про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон” від 13 жовтня 1992 р., який визначає порядок створення і ліквідації та механізм функціонування спеціальних (вільних) економічних зон на території України, загальні правові і економічні основи їх статусу, а також основні правила регулювання відносин суб'єктів економічної діяльності цих зон з місцевими Радами народних депутатів, органами державної виконавчої влади та іншими органами;

Стаття 1. Визначення і мета створення спеціальної (вільної) економічної зони

Спеціальна (вільна) економічна зона являє собою частину території України, на якій встановлюються і діють спеціальний правовий режим економічної діяльності та порядок застосування і дії законодавства України. На території спеціальної (вільної) економічної зони запроваджуються пільгові митні, валютно-фінансові, податкові та інші умови економічної діяльності національних та іноземних юридичних і фізичних осіб.

Метою створення спеціальних (вільних) економічних зон є залучення іноземних інвестицій та сприяння їм, активізація спільно з іноземними інвесторами підприємницької діяльності для нарощування експорту товарів і послуг, поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції та послуг, залучення і впровадження нових технологій, ринкових методів господарювання, розвитку інфраструктури ринку, поліпшення використання природних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України.

Стаття 3. Типи спеціальних (вільних) економічних зон

На території України можуть створюватись спеціальні (вільні) економічні зони різних функціональних типів: вільні митні зони і порти, експортні, транзитні зони, митні склади, технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі зони, туристсько-рекреаційні, страхові, банківські тощо. Окремі зони можуть поєднувати в собі функції, властиві різним типам спеціальних (вільних) економічних зон, зазначених у цій статті.

Стаття 13. Державні гарантії інвесторам

На всі об'єкти та суб'єкти економічної діяльності спеціальної (вільної) економічної зони поширюється система державних гарантій захисту інвестицій, передбачена законодавством України про інвестиційну діяльність та іноземні інвестиції. Держава гарантує суб'єктам господарської діяльності спеціальної (вільної) економічної зони право на вивезення прибутків і капіталу, інвестованого в спеціальну (вільну) економічну зону, за межі спеціальної (вільної) економічної зони і України.

Стаття 15. Свобода економічної діяльності у спеціальній (вільній) економічній зоні

На території спеціальної (вільної) економічної зони мають право функціонувати будь-які суб'єкти економічної діяльності згідно із законодавством України та законом про створення цієї зони.

Суб'єкти економічної діяльності, зазначені у частині першій цієї статті, мають право самостійно обирати види, форми і методи своєї діяльності на території спеціальної (вільної) економічної зони, що не суперечать цьому Закону, закону про створення цієї зони та законодавству України.

На території спеціальної (вільної) економічної зони не дозволяється діяльність, що суперечить міжнародним угодам, учасником яких є Україна.

З А К О Н У К Р А Ї Н И

Про режим іноземного інвестування

Стаття 25. Регулювання іноземних інвестицій у спеціальних (вільних) економічних зонах

Специфіка регулювання іноземних інвестицій у спеціальних (вільних) економічних зонах установлюється законодавством України про спеціальні (вільні) економічні зони. Правовий режим іноземних інвестицій, що встановлюється у спеціальних (вільних) економічних зонах, не може створювати умови інвестування та здійснення господарської діяльності менш сприятливі, ніж встановлені цим Законом.

Господарський кодекс

Стаття 401. Визначення спеціальної (вільної) економічної зони

1. Спеціальною (вільною) економічною зоною вважається частина території України, на якій встановлено спеціальний правовий режим господарської діяльності, особливий порядок застосування та дії законодавства України. На території спеціальної (вільної) економічної зони можуть запроваджуватися пільгові митні, податкові, валютно-фінансові та інші умови підприємництва вітчизняних та іноземних інвесторів.

2. Спеціальні (вільні) економічні зони створюються з метою залучення інвестицій та ефективного їх використання, активізації спільно з іноземними інвесторами підприємницької діяльності з метою збільшення експорту товарів, поставок на внутрішній ринок високоякісної продукції і послуг, впровадження нових технологій, розвитку інфраструктури ринку, поліпшення використання природних, матеріальних і трудових ресурсів, прискорення соціально-економічного розвитку України.

Стаття 402. Територія і статус спеціальної (вільної) економічної зони

1. Територія і статус спеціальної (вільної) економічної зони, в тому числі строк, на який вона створюється, визначаються окремим законом для кожної спеціальної (вільної) економічної зони.

Стаття 403. Типи спеціальних (вільних) економічних зон

1. На території України можуть створюватися спеціальні (вільні) економічні зони різних функціональних типів: вільні митні зони і порти, експортні, транзитні зони, митні склади, технологічні парки, технополіси, комплексні виробничі зони, туристично-рекреаційні, страхові, банківські тощо. Окремі економічні зони можуть поєднувати в собі функції, властиві різним типам спеціальних (вільних) економічних зон, зазначених у цій статті.

Стаття 404. Державні гарантії інвестицій у спеціальній (вільній) економічній зоні

1. На всіх суб'єктів господарювання, що здійснюють інвестиції у спеціальній (вільній) економічній зоні, поширюється система державних гарантій захисту інвестицій, передбачена законодавством про інвестиційну діяльність та про іноземні інвестиції. Держава гарантує суб'єктам господарювання спеціальної (вільної) економічної зони право на вивезення прибутків та інвестицій за межі даної зони і межі України відповідно до закону.

Стаття 405. Законодавство, що діє на території спеціальної (вільної) економічної зони

1. На території спеціальної (вільної) економічної зони діє законодавство України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, законом про загальні засади створення і функціонування спеціальних (вільних) економічних зон ( 2673-12 ), а також законом про створення конкретної спеціальної (вільної) економічної зони, прийнятим відповідно до цього Кодексу.