Тема 5. Витрати виробництва і прибуток.

Урок № 37. Витрати виробництва, їх суть та види.

Залежно від видів діяльності всі витрати можна розподілити на дві великі групи: витрати, що виникають в процесі звичайної діяльності, та витрати, що виникають в процесі надзвичайної діяльності. В свою чергу витрати, що виникають в процесі звичайної діяльності можна розподілити на витрати від операційної (основної та іншої) діяльності, інвестиційної, фінансової діяльності. Усі витрати підприємства, згідно з П(С)БО 16, поділяють на виробничі (виробнича собівартість продукції, робіт, послуг), операційні (адміністративні (загальногосподарські) витрати, витрати на збут, інші операційні витрати) та інші витрати діяльності (фінансові витрати, втрати від участі в капіталі, надзвичайні витрати, інші витрати). Отже, за видами діяльності витрати та доходи поділяють на витрати і доходи від звичайної та надзвичайної діяльності. Звичайна діяльність поділяється: • на операційну; • фінансову; • інвестиційну. Відповідно, витрати, пов’язані з операційною діяльністю, групують за функціями — витрати виробництва (реалізації), витрати на управління, збут та інші операційні витрати, а також за економічними елементами: матеріальні витрати; витрати на оплату праці; відрахування на соціальні заходи; амортизація; інші операційні витрати . Тому під витратами виробництва розуміють витрачання у виробничому процесі засобів виробництва і праці для виготовлення продукції. А сукупність витрат, пов’язаних з виробництвом або придбанням певного активу, утворює його собівартість. Оскільки управлінські рішення зазвичай спрямовані на перспективу, керівництву насамперед необхідна інформація про очікувані витрати та доходи. У зв’язку з цим вирізняють очікувані (релевантні) та безповоротні (нерелевантні) витрати. Очікувані (релевантні) витрати — це витрати, що можуть бути змінені внаслідок прийняття управлінських рішень, тобто майбутні витрати.

Безповоротні (нерелевантні) витрати — це витрати, які не можуть бути змінені в результаті прийнятого управлінського рішення, тобто минулі витрати. Важливим є також поділ витрат на контрольовані і неконтрольовані. Така їх класифікація використовується при організації обліку по центрах відповідальності. Контрольовані витрати — це витрати, які менеджер може безпосередньо контролювати або чинити на них значний вплив. Наприклад, контроль використання матеріалів та зарплати начальником цеху. Відповідно, неконтрольовані витрати — це витрати, які менеджер не може контролювати або впливати на них (амортизація обладнання). Розглядаючи варіанти управлінських рішень, слід брати до уваги не лише дійсні, а й уявні витрати. Дійсні витрати — це витрати, які вимагають реальної сплати грошей або витрачання інших активів. Ці витрати відображаються в бухгалтерських регістрах у міру їх виникнення. Категорія уявних (можливих) витрат притаманна лише управлінському обліку і передбачає можливу вигоду, яка витрачається, коли вибір одного напряму дій вимагає відмовитися від альтернативного рішення. Уявні витрати виникають лише серед очікуваних витрат, не відображаються в облікових регістрах і беруться до уваги лише за умови обмеженості ресурсів. В управлінському обліку розрізняють також прирістні, або граничні (маржинальні), та середні витрати залежно від підходів до визначення собівартості одиниці продукції. Прирістні (граничні) витрати — це додаткові витрати, які з’являються в результаті виготовлення чи продажу додаткової одиниці або партії продукції. Середні витрати — це витрати на одиницю продукції всього випуску.

Класифікація в залежності від змін обсягів виробництва є найбільш важливою для цілей планування і контролю. Зокрема, за ступенем впливу обсягу виробництва на рівень витрат витрати поділяються на умовно-змінні та умовно-постійні. До умовно-змінних (змінних) витрат належать витрати, абсолютна величина яких зростає зі збільшенням обсягу випуску продукції і зменшується з його зниженням. Наприклад, витрати на сировину та матеріали, покупні комплектуючі вироби, напівфабрикати, технологічне паливо і енергію, на оплату праці працівників, зайнятих у виробництві продукції (виконанні робіт, наданні послуг), відрахування на соціальні заходи тощо.

Урок №38. Собівартість її структура і значення.

Собівартість — це частина вартості продукту праці, сукупність витрат, витрат у грошовій формі, яка використовується на відновлення спожитих засобів виробництва й оплату праці.

Спожиті засоби виробництва мають багато видів витрат, а оплата праці поділяється на основну і додаткову. Тому структуру собівартості можна продемонструвати на основі структури калькуляції собівартості одиниці продукції (рис. 69).

Розрізняють виробничу собівартість, пов'язану із виробництвом продукції, і повну собівартість, до складу якої, крім виробничої собівартості, входять ще й позавиробничі видатки (головним чином витрати, пов'язані з реалізацією продукції).

Види собівартості

Існує багато видів собівартості. їх можна класифікувати за місцем здійснення витрат, економічним характером (виробнича і збутова), на момент визначення витрат (планова, фактична) (рис.70).

Урок №39. Витрати виробництва, вартість товару і його ціна.

За класичною економічною теорією, представниками якої були У. Петті, А. Сміт, Д. Рікардо і яка одержала подальший розвиток у працях К. Маркса, вважалося, що основу ціни становлять затрати праці, живої і уречевленої, на основі яких формується вартість товару.

Таким чином, ціна — це грошова форма вираження вартості товару. А вартість — це уречевлена в товарі суспільна праця.

Розробляючи цю тезу, К. Маркс розрізняв суспільні витрати виробництва товару, які визначаються затратами праці, та індивідуальні витрати виробництва, які визначаються витратами капіталу товаровиробника.

   Капіталістичні витрати у К. Маркса мали такий вигляд:

BK = C + V

де ВК — капіталістичні витрати виробництва; С — постійний капітал, авансований у засоби виробництва; V — змінний капітал, авансований у найману робочу силу.

За Марксом, суспільні витрати дорівнюють за капіталізму сумі вартості спожитого основного і постійного оборотного капіталу (С) і сумі новоствореної працею вартості (V + m), де m — додаткова вартість, створена найманою працею. Отже, суспільна вартість товару і суспільні витрати на його виробництво за цією концепцією дорівнюють C + V +m.

   Капіталістичні (індивідуальні) витрати менші від суспільних на величину додаткової вартості m, яка створюється найманим робітником зверх вартості його робочої сили і набуває форми прибутку, який привласнюється власником капіталу і є рушійною силою капіталістичного виробництва. Кожний товаровиробник намагається знизити індивідуальні витрати виробництва, щоб потім, продавши свій товар за ціною, близькою до вартості, збільшити свій прибуток.

У першій половині ХІХ ст. з’являється теорія витрат виробництва, за якою витрати виробництва (як сума витрат на засоби виробництва і оплату праці) є основою цінності, а відповідно і ціни товару.

У той самий час виникла і набула поширення теорія трьох факторів виробництва (Ж. Б. Сея і Ф. Бастіа). Згідно з цією теорією у виробництві товарів і формуванні вартості беруть рівноправну участь праця, капітал і земля: праця створює заробітну плату, капітал — прибуток (процент), земля — ренту.

У другій половині ХІХ ст. виникло і набуло поширення трактування ціни з позиції корисності товару, а точніше, корисності блага. У межах корисності виділялась гранична корисність, тобто корисність кожної наступної одиниці приросту блага, яке спрямовується на задоволення певної потреби. Тут кожний покупець—споживач має свою шкалу цінностей, і тому одне й те саме благо має різну цінність, через те що покупець оцінює його з урахуванням власних потреб, а тому й ціна буде різною за зміни умов, в яких перебуває споживач. Цінність, а відповідно, і ціну визначає споживач, і сама цінність безпосередньо не пов’язана із затратами праці та інших факторів виробництва. У міру задоволення потреб цінність блага зменшується, а тому сама цінність обернено пропорційна рідкості блага і прямо пропорційна інтенсивності потреб.

Урок №40. Прибуток як економічна категорія. Норма прибутку. Рентабельність продукції.

Прибуток підприємства - це перевищення доходів від його діяльності над сумою видатків; він являє собою єдину форму його власних нагромаджень. Податок на додану вартість і акцизний збір, які надходять у складі виручки від реалізації продукції підприємств, являють собою форми централізованих нагромаджень, у повній сумі надходять у розпорядження держави, формуючи значну частку прибуткової частини державного бюджету.

На відміну від ПДВ і акцизного збору, прибуток, що його одержують підприємства у сфері виробництва товарів і послуг, хоч він також є одним із головних джерел формування централізованих фінансових ресурсів держави, в значній своїй частині використовується тими підприємствами, які його одержали, на збільшення виробницгва, реконструкцію і технічне переозброєння їх основних засобів, удосконалення технології, матеріальне заохочення трудящих соціальний розвиток колективів.

Законодавство України, яке регулює господарську діяльїність суб'єктів підприємництва і порядок організації бухгалтерського обліку і звітності, з одного боку, і систему оподаткування прибугку - з іншого, під "прибутком" визначає два різних економічних явища.

Прибугок у класичному розумінні являє собою різницю між ціною товару і затратами на виробництво товару - його собівартістю. Саме таке розуміння прибутку закладене в усіх законодавчих актах України, крім законодавства про оподаткування прибугку.

Прибугок синтезує в собі всі найважливіші сторони роботи підприємства. Щоб прибуток підприємства зростав, воно повинне:

- нарощувати обсяги виробництва і реалізації товарів, робіт, послуг;

- розширювати, орієнтуючись на ринок, асортимент і якість продукції;

-впроваджувати заходи щодо підвищення продуктивності праці своїх працівників;

- зменшувати витрати на виробництво (реалізацію) цродукції (тобто її собівартість);

- з максимальною віддачею використовувати потенціал, що є у його розпорядженні, у тому числі фінансові ресурси;

- зі знанням справи вести цінову політику, бо на ринку діють переважно вільні (договірні) ціни;

- грамотно будувати договірні відносини з постачальниками і покупцями;

- вміти найбільш доцільно розміщати (вкладати) одержаний раніше прибуток з точки зору досягнення оптимального ефекту.

Визначення загальної величини прибутку.

Прибугок, який визначається у бухгалтерському обліку підприємств, складається з:

- прибутку від реалізації товарної продукції (робіт, послуг);

- прибутку (або збитку) від іншої реалізації;

- прибутку, отриманого від здійснення підприємством корпоративних прав (у тому числі у вигляді дивідендів на придбані акції акціонерних товариств, процентів на внески до статутних фондів спільних підприємств);

- прибутку (або збитку) від інших позареалізаційних операцій.

Всі разом ці складові частини становлять так званий балансовий прибуток підприємства, що знаходить своє відображення у пасиві бухгалтерського балансу.

Прибуток від реалізації товарної продукції-це різниця між оптовою (договірною або регульованою, без ПДВ і акцизного збору) ціною реалізованої продукції і її собівартістю. Наприклад, на виріб "А", який не є підакцизним, тобто такий, що не обкладається акцизним збором, встановлена договірна ціна (без ПДВ) 2,40 грн., повна собівартість виробу становить 1,98 грн. Виручка від його реалізації дорівнює 2,40 х 1,20 (20 відсотків -ПДВ), тобто 2,88 грн. Прибуток від реалізації виробу "А" складає 0,42 грн. (2,40 -1,98).