МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ УКРАЇНИ

ХАРКІВСЬКА ДЕРЖАВНА АКАДЕМІЯ КУЛЬТУРИ

КАФЕДРА ІСТОРІЇ УКРАЇНІ ТА ВСЕСВІТНЬОЇ ІСТОРІЇ

Короткий огляд писемних джерел з історії України з часів Київської Русі до сьогодення

Реферат

з історії України

студента 1 курсу

факультету Хореографічного мистецтва 5с

Палайди Юрія Артуровича

Перевірила: кандидат історичних наук,

доцент Воронова Людмила Миколаївна

Харків

2013

План

• Літописи і хронографи

• Актовий матеріал

• Діловодча документація

• Статистика

• Документи політичних партій та громадських об'єднань

• Періодична преса

• Джерела особового походження.

Чільне місце у джерельній базі історії України займають писемні джерела, які становлять основу переважної більшості історичних праць. Історик незалежно від профілю своєї діяльності, вузької спеціалізації, найчастіше вдається до писемних джерел, а тому повинен мати цілісне уявлення про них.

Найдавніші писемні джерела, в яких подаються відомості з історії нашої батьківщини, виникли задовго до нової ери. Серед них є кілька різновидів: твори античних авторів, літописи, хроніки, джерела особового походження, актові документи. Проте більшість із них дійшли до нашого часу не в оригіналах, а лише завдяки використанню їх у працях літописців та в пізніших копіях. Важливі відомості про землі нинішньої України містять давньогрецькі та римські джерела, в яких згадуються скіфи, починаючи з V ст. до н.е. Так, грецький історик Геродот, який особисто відвідав північне узбережжя Чорного моря, розповідаючи у своїй праці "Історія" про греко-перські війни, описав побут скіфів, навів дані про їхні зв'язки з античними містами північного Причорномор'я. Скіфи, а також інші народи, що проживали у цьому регіоні, згадувалися також у працях Гіппократа (V—IV ст. до н. е.), географа й історика Страбона (І ст. до н. е. І ст. н. е.), астронома і географа Клавдія Птолемея (II ст. н. е.) та ін.

Є згадки про причорноморські землі у римського історика Публія Тацита (І ст. н. е.). З листів папи римського Григорія I (VI ст.) можна дізнатися про вторгнення слов'ян у Європу; із праць візантійського історика Йордана — про готську державу, що існувала у другій половині IV ст. на Нижньому Дніпрі та в північному Причорномор'ї. Візантійський автор Прокопій Кесарійський наводить відомості про життя венедів та антів у V—VI ст. Хроніка Іоана Малали (V—VI ст.), який у 18 книгах виклав всесвітню історію від Адама до 565 p., містить унікальні свідчення про слов'янські племена. Цікаві спостереження про військові звичаї склавінів та антів у VI— VII ст. залишив імператор Маврикій; особливості життя слов'ян у X ст. відтворив візантійський історик і політолог Костянтин Багрянородний. До того ж часу відносяться повідомлення про балкапські війни князя Святослава (968—971), про які розповів історик Лев Диякон Калойський у своїй "Історії". Згадуються слов'яни і в арабських джерелах IX—X ст. (Аль-Балхі, Аль-Істарі та ін.). Більшість із джерел античної доби опублікована у вигляді окремих видань, деякі вміщені у збірниках документів та хрестоматіях.

З виникненням писемності у слов'ян, зокрема у тих їх племен, які склали основу української народності, з'явилися вітчизняні писемні джерела, , обсяг та різноманітність яких неухильно зростали. Причому для кожного історичного періоду характерна своя сукупність, або комплекс джерел з характерними саме для нього взаємовідносинами між окремими їх видами. Тому, природно, що у більшості праць з джерелознавства як наукових, так і навчально-методичних, характеристика джерел дається окремо з кожного періоду. Проте для історика-початківця важливо здобути знання насамперед про своєрідність, інформативні можливості, місце серед інших кожного окремого типу, або виду джерел, їх наступну еволюцію. Адже в ході розвитку суспільства з різних причин деякі види джерел зникали, зате з'являлися нові, роль і значення інших змінювалися. Саме тому в основу характеристики корпусу джерел з історії України покладений типологічний підхід, що базується на характеристиці спільних ознак кожної групи джерел, розкритті їх внутрішнього розвитку — від часу виникнення до наших днів (або до моменту зникнення). Продовжуючи традицію, започатковану у вітчизняній історіографії Д. Дорошенком, автори прагнули якомога повніше ознайомити майбутніх істориків з публікаціями найбільш важливих джерел та літературою про них.

Літописи і хронографи

Літописи — категорія наративних (розповідних) джерел, характерною особливістю яких є виклад історичних подій у хронологічній послідовності за роками. Відповідником вітчизняних літописів в історіографії країн Центральної та Західної Європи є аннали, хроніки, хронографи тощо. літописи, особливо літописні зводи (зведення), створювалися на базі різноманітних джерел, писаних у різні часи, вони мають у своєму складі й документи, житія, витяги з попередніх історичних творів. Методика їхнього аналізу є винятково складною, адже літописці нерідко виступали як творці історіографічних легенд.

Літописний жанр є характерним насамперед для середньовіччя, проте на землях України він був тривалішим за часом, літописні пам'ятки створювалися тут і на поч. XIX ст. Водночас літописи еволюціонували, змінювалися їхня форма, спосіб викладу. В перехідний період від літописання до історичної науки в сучасному розумінні (XVI—XVIII ст.) низку пам'яток можна назвати літописами тільки умовно (напр., твір Є. Величка). Найважливішими центрами українського літописання були Київ, Галич, Володимир-Волинський, Львів, Острог, Чернігів, Переяслав та інші міста, а також монастирі (КиєвоПечерська лавра, СвятоМихайлівський Золотоверхий та Межигірський св. Спаса у Києві, Густинський, Добромильський та ін.). Початок українського літописання відносять до періоду Київської Русі. Найважливішою пам'яткою є український звід кінця XIII ст. (Іпатіївський, Хлєбниківський), до складу якого увійшов найдавніший літопис «Повість минулих літ», Київський та Галицько-Волинський літописи, які є зводами з кількох перероблених літописів. Другий етап українського літописання представлений т. зв. літописи Великого князівства Литовського, створеними у XIV—XVI ст.

"Хронографи" — середньовічні твори зі всесвітньої історії. На Русі починаючи з XI ст. були поширені "Xронографи", перекладені з європейських мов, вони постійно переписувалися та доповнювалися. У XV ст. в Україні були складені нові списки — "Хронограф" 1442 та "Руський хронограф" середини XV ст. З численних історичних повістей, що входили до складу "Xронографа", можна виділити величезну "Повість про взяття Царграда турками в 1453" Нестора-Іскандера — українця, що перебував у той час у турецькому полоні та був свідком описуваних подій. Протягом XVI—XVII ст. створюються нові редакції "Xронографа", до яких регулярно включаються майже всі новонаписані та новоперекладені історичні та географічні твори.

Актовий матеріал

Найчисленнішими за кількістю, найрізноманітнішими за формою і найціннішими за значенням є актові історичні джерела, які разом з діловодними (справочинними), статистичними документами та матеріалами складають вагому частку писемних свідчень. Поняття "актові джерела" (лат. actus, від ago — приводжу в дію) вживається у джерелознавстві в різних значеннях — у вузькому та широкому розумінні слова.

У вузькому розумінні слова — це правові документи, в яких зафіксовані договори, угоди між приватними особами, між державою і приватними особами, між державою і церквою тощо. В науковій літературі прийнято поділяти такі акти на дві великі підгрупи: приватноправові і публічно-правові.

У приватноправових актах, що складаються приватними особами, закріплюється вільне волевиявлення громадян із різних питань. Цей вид документів регулює відносини між окремими громадянами. За видами документи цієї групи надзвичайно різноманітні. Це і духовні заповіти громадян, купчі, що засвідчують факт купівлі-продажу, орендні договори, що регулюють взаємовідносини орендарів та ін. Оскільки історія — це наука насамперед про людей, їх життя на всіх етапах розвитку суспільства, для історика дуже важливо у своїх дослідженнях спиратися на якомога більшу кількість джерел, що у всій повноті розкривають життя, діяльність та побут людей у різні часи.

Публічно-правові акти виникли внаслідок діяльності органів влади, суду та інших установ. Це величезний документальний масив різнорідних за походженням, змістом та формою матеріалів, до складу яких входять документи органів влади, суду, церковних установ, громадських організацій, політичних партій тощо. Спеціальні актові документи вивчає дипломатика — актове джерелознавство.

Поступово у джерелознавстві під актами почали розуміти не лише правові документи (договори, угоди), а всі документальні джерела (на відміну від наративних). У такому широкому розумінні поняття "актові джерела" інколи вживається у сучасній історичній науці. Актові джерела мають багато різновидів. Важливе місце серед них займають законодавчі та нормативні документи органів влади всіх рівнів.

Значення законодавчих актів для історика полягає втому, що саме вони становлять основу всіх правових норм, які, своєю чергою, визначають характер взаємовідносин в усіх сферах життя суспільства.

Особливість джерел цього виду визначається тим, що вони відображають історичну дійсність не в фактах, а в юридичних нормах, аналіз яких дає можливість історику робити висновки про політичний та економічний стан суспільства, розвиток соціальних процесів, культури, моралі, приватних відносин тощо. Перші законодавчі акти на теренах України виникли ще за княжої доби. Пам'ятками нормативного характеру того часу є, насамперед, уставні грамоти князів. Більшість із них присвячена характеристиці місця церкви в системі державної влади. Вони визначали взаємовідносини світської і церковної влади, участь церкви у збиранні та розподілі данини, її місце в судочинстві та ін.

Найстарішою уставною грамотою, що збереглася у пізніших копіях, є Устав князя Володимира Святославича про десятини, суди і людей церковних. Цим документом князь жалував певні майнові права Десятинній церкві у м. Києві. З першої половини XI ст. дійшов до нас текст церковного Уставу Ярослава Володимировича. До XIII ст. відноситься Уставна грамота Володимир-Волинського князя Мстислава Даниловича, що регламентувала розміри та форми повинностей з місцевого населення на користь князя. Пам'ятники права цього виду ретельно вивчені істориками, правниками й опубліковані.