
- •1. Розміщення продуктивних сил (рпс) – одна з найважливіших галузей економічних знань, що відіграє провідну роль у підготовці фахівців з економічних спеціальностей.
- •2. Принципи (від лат. Рrinсipium – початок, основа) – вихідні положення будь-якого вчення, теорії, науки.
- •3. Закономірності і принципи реалізуються на основі врахування факторів, що впливають на рпс.
- •1. Однією з особливостей теоретико-методологічних знань є можливість отримання їх за допомогою наукових методів дослідження.
- •2. Структурний аналіз об’єктів та процесів полягає у виділенні окремих аспектів їх структури:
- •2. До основних завдань районної планіровки необхідно віднести:
- •2. Які чинники впливають на виділення районів? Їх багато, і роль їх різна. До основних необхідно віднести:
- •4. Працездатне населення в працездатному віці академік с.Г. Струмилін назвав “трудовими ресурсами”.
- •4. Раціональне рпс розглядають як важливу умову підвищення рівня життя населення. Адже саме таке розміщення і є основним фактором ефективного використання трудових ресурсів.
- •2. Мінеральні ресурси (корисні копалини) України мають різний ступінь розвіданості та вивченості і відповідно до цього поділяються на категорії а, в, с1, с2.:
- •5. Під терміном “водні ресурси” розуміють усі води даної території (поверхневі – річки, озера, водосховища, ставки і підземні), придатні для господарського використання.
- •1. Промисловість – найважливіша структурна ланка (сектор) господарського комплексу України. На неї припадає 1/3 основних фондів, понад 35% населення, зайнятого в народному господарстві.
- •1. Паливно-енергетичний комплекс (пек) – одна з найважливіших структурних складових економіки України, ключовий фактор забезпечення життєдіяльності держави.
- •3. Проблеми та перспективи розвитку машинобудування безпосередньо пов’язані зі стратегією економічного розвитку країни. Перш за все, це підвищення ефективності самого машинобудування шляхом:
- •1. Будівельний комплекс включає виробництво будівельних матеріалів, капітальне будівництво та галузі, які їх обслуговують (рис.1).
- •2. Лісогосподарський підкомплекс склада-ється з двох галузей: лісового господарства і лісозаготівельної промисловості.
- •1. Основні риси:
- •2. Зовнішні економічні зв’язки держави – це взаємообмін з країнами світу продуктами матеріального виробництва, енергією, послугами, інформацією на основі міжнародного поділу праці.
2. Лісогосподарський підкомплекс склада-ється з двох галузей: лісового господарства і лісозаготівельної промисловості.
Лісове господарство забезпечує розширене лісовідтворення, підвищення продуктивності лісів, посилення їх економічних функцій, лісовпоряд-кування, захист та охорону. Вирішальна роль у проведенні цієї роботи належить лісництвам. Характерними є досить повільні темпи приросту покритих лісом площ.
Лісозаготівельна промисловість – друга галузь лісогосподарського комплексу, яка проводить лісосічні роботи, вивозить і сплавляє деревину, здійснює її первинну обробку, займається заготівлею грибів, дикорослих плодів і ягід, лікарських рослин, березового соку, меду тощо. Заготівлею лісу в Україні найбільше займаються лісгоспзаги Івано-Франківської і Закарпатської областей (район Українських Карпат), Волинської, Житомирської, Київської і Чернігівської областей (Полісся).
3. Деревообробний підкомплекс включає наступні галузі виробництва: лісопильну, фанерну і меблеву промисловості, виробництво деревно-стружкових і деревноволокнистих плит та будівельних матеріалів. Підприємства дерево-обробної промисловості розміщуються в усіх областях з найбільшою концентрацією в районах заготівлі лісу та споживання продукції.
Але основна частина продукції виробляється на території областей Західного регіону і Полісся.
Лісопильне виробництво тяжіє до районів лісозаготівлі. Найбільшими лісопильними центрами є Берегове (Чернівецька область), Вигода, Надвірна, Брошнів (Івано-Франківська область), Рахів, Свалява (Закарпатська область), Ковель (Волинська область), Сарни (Рівненська область), Малин, Овруч і Коростень (Житомирська область) та ін.
Фанерна промисловість зосереджена, в основному, в Західному районі: Львів, Київ, Чернівці, Оржев і Костополь.
Найбільш потужною серед деревообробних галузей промисловості України є меблева, в якій зайнято 47% промислово-виробничого персоналу та виробляється 40% товарної продукції цього підкомплексу. Центрами виготовлення меблів є Київ, Житомир, Одеса, Харків, Чернівці, Львів, Мукачево, Луганськ, Дніпропетровськ, Донецьк.
Виробництво деревностружкових і деревно-волокнистих плит, як і будівельних матеріалів з лісу, виникло в Україні відносно недавно. Плити виробляють у Києві, Костополі, Сваляві, Брошневі і Тересві. Найбільші підприємства з виробництва будівельних матеріалів – вікон, дверей, паркету – пов’язані з житловим будівництвом і зосереджуються в Києві, Харкові, Одесі, Донецьку, Чернівцях, Ківерцях та ін., в основному, з привізної деревини.
4. На основі переробки лісу та інших рослинних ресурсів, а також вторинної сировини організовано целюлозно-паперову промисловість, яка дає до 18% товарної продукції комплексу. Дана галузь виробляє більше 150 видів продукції, але задовольняє потреби держави і населення в папері в середньому лише на 50%. Звідси дефіцит паперу і картону вітчизняного виробництва. В Україні не виробляються зовсім або виробляються в недостатній кількості окремі види паперу, попит на які у світі має тенденцію до підвищення: газетний, офсетний, пергамент та ін. Целюлозно-паперова індустрія вимагає для свого розвитку поєднання таких факторів, як наявність сировини, води й електроенергії. У зв’язку з цим підприємства її галузей зосереджені переважно в лісо-промислових водних районах (Полісся, Карпати). Центри целюлозного виробництва розміщені на великих річках: Ізмаїл (Одеська область) – на Дунаї, Цюрюпинськ (Херсонська область) – на Дніпрі. Центри паперової промисловості: Жидачів (Львівська область), Рахів (Закар-патська область), Обухів (Київська область), Корюківка (Чернігівська область).
5. Лісохімічний підкомплекс об’єднує підприємства, що виробляють деревне вугілля, оцтову кислоту, ефірну олію, карбамід. На нього припадає 2% товарної продукції комплексу. Як правило, підприємства тяжіють до місць лісозаготівлі, бо для виготовлення їх продукції використовують дрова листяних порід, соснову живицю, дубову кору. Головними центрами лісохімії є: Перечин, Свалява (Закарпатська область), Коростень (Житомирська область), Київ та ін. Кормові дріжджі і фурол з лісових ресурсів, а також відходів сільськогосподарського виробництва (качанів кукурудзи, лушпиння соняшнику) виробляє нова галузь підкомп-лексу – гідролізна промисловість за межами лісопромислових районів (Запоріжжя, Білгород-Дністровський). Необхідно зазначити, що ці підприємства дуже забруднюють природне середовище та є екоагресивними.
6. У територіальній організації лісовиробничого комплексу України виділяють два важливих райони – Поліський і Карпатський – і ряд лісовиробничих центрів, що знаходяться за їх межами (Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Харків та ін.). Важливу роль у розвитку галузей комплексу відіграють області Карпатського регіону. Вони випускають майже 34% усієї товарної продукції галузі, в тому числі Івано-Франківська та Закарпатська – по 10%, Львівська – 9%, Житомирська і Київська – по 7%, Донецька, Дніпропетровська, Харківська – по 3,9%, Чернівецька – 3,5%, Чернігівська і Хмельницька – по 4%.
Ресурси деревини в Україні не задовольняють потреб споживача. Тому деревина та її продукти купуються за кордоном. Залучення до госпо-дарського обігу додаткових деревних ресурсів можливе завдяки повнішому використанню усієї біомаси дерева (пеньки, кора, гілки), вторинних та інших матеріалів і вивільнення деревини шляхом використання у тарному і целюлозно-паперовому та інших виробництвах найрізно-манітніших замінників (макулатура, терміття, лушпиння, лоза, каоліни).
До основних напрямів розвитку ЛВК необхідно віднести:
– суттєве розширення масштабів лісовідтворення;
– покращання видового складу лісів;
– впровадження сучасних технологій деревопере-робки та забезпечення повного використання цієї сировини;
– підвищення технічного рівня підприємств;
– більш активне проведення реабілітаційних робіт у зоні впливу Чорнобильської катастрофи;
– здійснення широкомасштабних лісомеліорацій;
– більш повне використання рекреаційної функції лісу.
2.9. ЛЕГКА ПРОМИСЛОВІСТЬ
1. Склад легкої промисловості та її значення.
2. Особливості розміщення галузей легкої промисловості.
3. Територіальна організація текстильної промисловості.
4. Швейна промисловість та її розміщення.
5. Сировинна база й основні центри шкіряно-взуттєвої промисловості.
6. Хутрова галузь.
7. Проблеми і перспективи розвитку легкої промисловості.
1. Легка промисловість є однією з найваж-ливіших серед галузей виробництва непродоволь-чих товарів. Продукція легкої промисловості йде на задоволення потреб населення, забезпечуючи його тканинами, одягом, взуттям та іншими предметами споживання, а також використо-вується в інших галузях промисловості у вигляді сировини і допоміжних матеріалів (у харчовій, машинобудуванні та ін.). Найбільш тісні зв’язки вона має із сільським господарством і хімічною промисловістю – основними постачальниками сировини для галузі, а також машинобудуванням.
Легка промисловість – це комплексна галузь, що включає майже 20 підгалузей, які можуть бути об’єднані в три групи:
– текстильна, в тому числі, бавовняна, лляна, вовняна, шовкова, трикотажна. Сюди входить первинна обробка льону, шерсті та ін., виробництво нетканих матеріалів, в’язання сіток, виробництво текстильної галантереї та ін.;
– швейна;
– шкіряно-взуттєва і хутрова.
2. Ефективність галузі залежить від багатьох економічних факторів та раціонального розміщення її підприємств. Для легкої промис-ловості характерна менш виражена, порівняно з іншими галузями, територіальна спеціалізація, бо практично в кожній області є ті чи інші її підприємства.
Фактори розміщення підприємств даного комплексу різноманітні, проте можна виділити головні:
– сировинний, який впливає на розміщення підприємств з первинної переробки сировини: наприклад, льонопереробні фабрики розміщені в районах вирощування льону, вовняномиючі підприємства – в районах вівчарства, під-приємства з первинної обробки шкіри – біля м’ясокомбінатів;
– споживчий, так як готова продукція деяких підгалузей легкої промисловості менш транспор-табельна порівняно з напівфабрикатами. Наприклад, дешевше постачати пресований бавовник-сирець, ніж бавовняні тканини;
– трудоресурсного забезпечення, який передбачає наявність професійно підготовлених трудових ресурсів, бо всі галузі легкої промис-ловості працеємні. Історично склалось так, що в її галузях використовується переважно жіноча праця (до 90%). Проте в регіонах необхідно враховувати можливість використання і жіночої, і чоловічої праці (тобто, розвивати легку промисловість у районах зосередження важкої індустрії і навпаки).
Нині на розміщення легкої промисловості великий вплив справляє науково-технічний процес. Це відбивається, перш за все, на концентрації текстильного виробництва, зміні його сировинної бази. Натуральні волокна поступово витісняються хімічними. Велика кількість тканин виробляється із сумішей натуральних і хімічних волокон.
Вовняне, бавовняне, шовкове, трикотажне виробництво орієнтується на сировину і споживача, взуттєве і швейне – на споживача, лляне – на сировину.
3. За випуском продукції (48%), вартістю основних виробничих фондів перше місце в комплексі займає текстильна промисловість. Головною галуззю текстильної промисловості в Україні, як і в усьому світі, є бавовняна галузь, яка зараз перебуває в занепаді. На неї припадає майже 50% усіх тканин, що виробляються. Бавовняне виробництво країни знаходиться у великій залежності від постачальників сировини. Тому передбачається відновлення бавовництва у південних районах, що дозволить забезпечити бавовняну промисловість на 70% власною сировиною і значно знизити собівартість виробництва тканин. У Херсоні вже введена експериментальна лінія бавовняно-очисного заводу, що споруджується відповідно до Державної програми розвитку легкої промис-ловості.
Бавовняна промисловість у своїй структурі має прядильне, ткацьке, крутильно-ниткове і фарбувальнообробне виробництво. Бавовна є основною сировиною для деяких видів тканин з домішкою синтетичних і штучних волокон.
Тканини та інші вироби з бавовни виробляють у Херсоні і Тернополі (бавовняні комбінати), Донецьку (бавовняно-прядильний комбінат), Ново-волинську (бавовняна фабрика), Полтаві (прядильна фабрика), Києві (ватно-ткацька фабрика), Чернівцях, Івано-Франківську, Коломиї, Коростишеві та Радомишлі (ткацькі фабрики), Нікополі (ниткова фабрика).
Вовняна промисловість є другою за значенням у галузі. Вона виробляє 7,0% усіх тканин України, первинно обробляє вовну, виготовляє пряжу, тканини та вироби з неї. Чисте вовняне виробництво майже не збереглось. Як домішки використовують хімічні й синтетичні волокна, бавовну. В Україні діє майже 30 підприємств галузі. Підприємства вовняної промисловості розміщені в Харкові, Луганську, Одесі, Дунаєвцях (Хмельницька область), Сумах, Богуславі, Кременчуці, Лубнах, Чернігові, Кривому Розі, Черкасах; у ряді міст Чернівецької і Закар-патської областей зосереджено виробництво килимів і килимових виробів з вовни та синтетичних волокон.
Шовкова промисловість виробляє 20,5% усіх тканин України. Вона пов’язана з виробництвом хімічних волокон, які майже повністю витіснили природний шовк-сирець. На базі натуральної сировини (шовку-сирцю) діє комбінат у Києві, який випускає високоякісний натуральний шовк (крепдешин і креп-жоржет). Підприємства Черкас, Києва, Луцька виробляють шовкові тканини з синтетичного та штучного волокна. У Києві та Лисичанську виготовляють шовкові тканини технічного призначення.
На власній сировині працює лляна промис-ловість, яка випускає 7,3% тканин країни. В Україні діє повний цикл виробництва та переробки льону, функціонує понад 30 льоно-заводів. Лляні тканини потрібні для виготовлення одягу, тобто, мають побутове призначення. Тканини технічного призначення вирізняються високою міцністю: брезент, пожежні рукави, сировина для взуттєвої промисловості. Лляні тканини виробляють на комбінатах у Рівному і Житомирі, на фабриці в Коростені (Житомирська область). Україна є експортером льоноволокна і льняних тканин.
Конопляно-джутова промисловість, крім привізного джгуту і власної сировини (волокна конопель), використовує коротке волокно льону, бавовняну пряжу, хімічні волокна. Майже всю продукцію підгалузі випускають Одеська джгутова фабрика і Харківський канатний завод, повністю задовольняючи потреби України та експортуючи частину.
Трикотажне виробництво продукує в’язані вироби з різних пряж і, орієнтуючись на споживача та трудові ресурси, розміщується у великих містах: Києві, Харкові, Дніпропетровську, Львові, Одесі, Житомирі, Запоріжжі, Донецьку, Чернівцях, Івано-Франківську, Луганську, Хмельницькому, Прилуках. На більш ніж 60 підприємствах підгалузі виробляється до 9% товарної продукції легкої промисловості. У структурі трикотажних виробів переважає виробництво панчішно-шкарпеткових виробів та білизняного трикотажу.
4. Понад 1/3 обсягу валової продукції легкої промисловості дає швейна галузь, займаючи друге місце в комплексі. Вона розміщена у районах споживання, у великих і середніх, і навіть малих населених пунктах, оскільки привезти сировину для неї, зокрема, нитки, тканини, неткані матеріали, хутра, штучні та натуральні шкіри, економніше, ніж готові вироби. У галузі зайнята майже половина працівників легкої промис-ловості. Фактор трудових ресурсів у розміщенні підприємств відіграє провідну роль. Швейні виробничі об’єднання і фірми розташовані в таких містах, як Київ, Львів, Дніпропетровськ, Одеса, Харків, Донецьк, Запоріжжя, Дрогобич, Артемівськ, Чернівці. Останнім часом з’явилось чимало приватних дрібних підприємств, частина швейних виробів імпортується.
5. У шкіряно-взуттєвій промисловості зайнято майже 20% працівників легкої промис-ловості. Після текстильної дана підгалузь є найважливішою в комплексі і дає до 8% його товарної продукції. Сировиною для неї є шкіра свійських, диких і морських тварин, а також широко використовуються нові синтетичні матеріали (штучні шкіри, гуми), парусини, вовни (для валяного взуття). Крім того, зі шкіри виготовляють одяг, шорно-сідельні та галанте-рейні вироби. Найбільші центри промисловості: Харків, Київ, Львів, Васильків, Бердичів, Запоріжжя, Тернопіль, Одеса.
Взуттєва промисловість виникла на базі натуральної та штучної шкіряної сировини. Підприємства розміщені у Луганську, Львові, Дніпропетровську, Сімферополі, Кременчуці, Івано-Франківську. Дана галузь потребує вдосконалення технології шкіряно-взуттєвого і дубильно-екстрактового виробництва, механізації та автоматизації виробничих процесів, освоєння матеріалів із поліпшеними технологічними та експлуатаційними властивостями.
6. Хутрова галузь спеціалізується на переробці хутра зі шкір диких звірів, звірів кліткового утримання та домашніх тварин. Найчастіше використовується для переробки хутро лисиці, куниці, видри, норки. Заготовляють шкіри овець, ховрахів, хом’яків, водяних щурів, сріблясто-чорної лисиці, кролика.
Суттєве значення має також трикотажне штучне хутро. В Україні штучне хутро виготов-ляють Дарницький шовковий комбінат, Київське виробниче трикотажне об’єднання, фабрики у Жовтих Водах (Дніпропетровська область) і Ясині (Закарпатська область).
Натуральне хутро переробляють підпри-ємства у Харкові, Балті, Краснограді (Харківська область), Львові, Одесі, Жмеринці.
До складу легкої промисловості входить також галантерейне виробництво, яке в Україні добре розвинене.
7. У даний час ефективність підприємств галузі досить низька: товари, які випускають підприємства легкої промисловості України, значно поступаються за якістю і кількістю продукції розвинених країн; порівняно низька продуктивність праці; вищі в галузі, порівняно зі світовим рівнем, затрати на виробництво продукції. Відсутність реальної конкуренції спричиняє завищення цін, спонукає продавати низькоякісну продукцію. Галузь губить свої позиції на вітчизняному ринку, що робить її реформування необхідним.
У розроблених проектах програм розвитку легкої промисловості передбачено розширити сировинну базу та ліквідувати диспропорції в окремих підгалузях; розвивати машинобудування для легкої промисловості. Доцільним є відновлення посівів бавовни на півдні України; виготовлення целюлози з біологічної маси та її переробка на штучні волокна і нитки; розгортання виробництва дубильних речовин; організація виробництва досі імпортованих поліуретанових композицій для взуттєвої галузі. Дуже важливими загальними проблемами є підвищення конкурентоспромож-ності галузі на основі вдосконалення виробничих відносин, впровадження сучасних технологій, підвищення технічного рівня, продуктивності праці тощо.
2.10. Агропромисловий комплекс України
1. Сутність АПК і його місце в народногосподарсь-кому комплексі України.
2. Галузева структура АПК.
3. Сільське господарство та особливості його розміщення.
4. Функціональна структура АПК.
5. Територіальна структура АПК.
6. Проблеми і перспективи розвитку АПК України.
1. Агропромисловий комплекс (АПК) – це сукупність виробничо взаємопов’язаних під-приємств з вирощування, зберігання, заготівлі, транспортування, переробки і реалізації сільськогосподарської продукції, а також обслуговуючих та допоміжних підприємств та організацій. Агропромисловий комплекс розви-вається на основі агропромислової інтеграції і відіграє важливу роль у більшості країн світу. Адже саме він виконує важливу суспільну функцію – забезпечує населення продуктами харчування. Більшість з них відносяться до товарів широкого споживання, від забезпечення якими та якості яких залежать фізичне здоров’я населення, що дуже важливо для збереження і покращання його генофонду, забезпечення хоча б простого відтворення населення в країнах перехідної економіки. Дуже гостро ця проблема постала і в Україні, де в останні роки поглиб-люються процеси депопуляції населення.
У той же час, Україна здавна є землеробсь-кою країною, характеризується надзвичайно сприятливими економічними та природними умовами для розвитку сільського господарства і має великий споживчий ринок продуктів харчування. Формування потужного, з розви-неною структурою АПК продовжувалось в Україні століттями. Протягом усієї історії розвитку країни саме агропромислові підпри-ємства займали провідне місце в її господарстві. І навіть у другій половині ХХ століття при великій структурній диверсифікації виробництва агропромисловий комплекс залишався одним з провідних міжгалузевих виробничих комплексів в Україні. До його складу входить майже 100 виробництв. АПК, поряд з промисловістю, відіграє провідну роль у господарстві, на його частку припадає майже 30% національного доходу України, зайнято близько 25% працюючих. Майже в третині областей України АПК займає чільне місце у господарстві згідно з часткою у валовому внутрішньому продукті (в 1998 р.).
На розвиток АПК і ступінь його ефективності в Україні впливають численні природні та економічні фактори. Особливе значення у реформуванні АПК, підвищенні його конку-рентоспроможності має зміна відносин власності, формування багатоукладної аграрної економіки, забезпечення раціональних виробничо-терито-ріальних зв’язків між складовими АПК.
Серед факторів, які впливають на розвиток АПК України, пріоритетними є: система господарювання, характер виробничих відносин, рівень соціально-економічного розвитку країни, природні ресурси та структура земельного фонду, технічний рівень і стан основних фондів підприємств АПК, забезпеченість трудовими ресурсами, транспортно-географічні умови. Вирішальне значення мають економічні фактори, від яких залежить раціональне використання природних ресурсів, задоволення споживчого попиту населення, участь у міжнародному поділі праці, збереження навколишнього середовища. Аграрна реформа, що нині здійснюється, передбачає впровадження ринкових відносин, реалізацію земельної та господарської реформи, ефективної цінової і фінансово-кредитної політики в АПК, розвиток сільської місцевості, поліпшення кадрового і наукового забезпечення комплексу.
Велику роль відіграє природний фактор. Вплив природних умов проявляється зонально та опосередковується рівнем розвитку продуктив-них сил та науково-технічним прогресом.
Основними агрокліматичними ресурсами є тривалість вегетаційного періоду (тобто, теплової світлозабезпеченості) та зволоженість території. Територіальні характеристики цих процесів дуже відмінні в трьох природних зонах.
В Україні інтенсивність розвитку АПК та розгалуженість структури сільського госпо-дарства обумовлена, по-перше, різноманітністю природних умов у зв’язку з наявністю тут трьох природних зон: Полісся, Лісостепу, Степу та гірських масивів Карпат і Криму. Саме агро-кліматичні, грунтові та водні ресурси є провідними факторами розміщення і спеціалізації сільського господарства. Агрокліматичні ресурси виражають забезпеченість сільськогосподарських культур теплом і вологою, включаючи тривалість вегетаційного періоду. Вони сприяють високому сільськогосподарському освоєнню майже всієї території України, досягаючи максимуму сприятливості в її лісостеповій зоні, на південному березі Криму, в Закарпатті. Ґрунтові ресурси країни дуже різноманітні. Основний їх різновид – родючі чорноземи, які займають більш ніж 60% площі сільськогосподарських угідь. Їх структура та родючість погіршуються у зв’язку із застосуванням недосконалої, дуже важкої сільськогосподарської техніки, неефективних технологій землеробства і т.д.
До числа провідних економічних факторів, крім високого рівня господарського освоєння земель, входить рівень науково-технічного прогресу, потреб населення у продовольстві, характер розселення, рівень працезабезпечення. Особливу роль відіграє рівень соціально-економічного розвитку сільської місцевості в цілому, забезпечення її об’єктами соціальної, транспортної інфраструктури, альтернативними місцями зайнятості та ін. Саме ці фактори, точніше їх недосконалість, і визначили активний відтік населення з села, різке старіння його в сільській місцевості більшості областей і в результаті – неефективність сільськогос-подарського виробництва й АПК у цілому.
Рівень розвитку АПК країни чи регіону визначається на основі аналізу рівня розселення та ефективності розвитку його виробництв. Ознакою ефективності і високого рівня розвитку АПК є забезпечення споживчого попиту населення країни в продуктах харчування відповідно до фізіологічних норм, формування експортного потенціалу цих товарів при раціональ-ному використанні природних ресурсів і збережен-ні природи.
Якщо територіальні індекси виробництва сільськогосподарської продукції в Україні вищі за середньоєвропейські, то економічна ефектив-ність виробництва набагато нижча.
Це особливо проявилося у дев’яності роки, під час економічної кризи. Майже в два рази знизилися обсяги сільськогосподарської продукції, вітчизняні виробники втратили значну частину внутрішнього ринку продуктів харчу-вання, знизилась участь АПК у формуванні експортного сектора. Дуже гальмує процеси відродження цього комплексу невирішення питання щодо власності на землю. Без законодав-чого забезпечення її впровадження в Україні суттєвого покращання справ в АПК не відбудеться.
2. Основними ланками АПК є:
1) сільське господарство, включаючи “насінницькі” станції;
2) переробна промисловість.
До складу допоміжних ланок входять:
1) промисловість з виробництва засобів виробництва (машинобудівельна), виробництва хімічних добрив, комбікормів;
2) виробнича інфраструктура із забезпечення основних підприємств паливом, енергією, теплом, транспортними засобами, а також організації сільськогосподарського будівництва;
3) навчально-наукова та управлінська ланка, яка об’єднує управління, спеціалізовані науково-дослідні інститути та навчальні заклади (Аграрна академія).
Галузева структура АПК характеризується великими диспропорціями. Особливо вони помітні у співвідношенні сільськогосподарської і промислово-переробної ланки, що без-посередньо відбивається на незабезпеченні ринку продуктів харчування вітчизняною продукцією. Негативно позначається на ефективності функціонування АПК і відставання виробництва сільськогосподарського машинобудування, добрив, гербіцидів, комбікормів тощо.
3. У галузевій структурі АПК України провідне місце займає сільське господарство. Саме в аграрному секторі зайнято майже 70% працівників середнього віку та виробляється більше 65% продукції АПК. За характером продукції сільське господарство відноситься до ІІ підрозділу суспільного виробництва предметів споживання. Основним предметом праці є земля. Сільське господарство поширене на всій території України, його розвиток визначає високий рівень господарського освоєння земель України.
Її земельний фонд складає 60,3 млн. га, з них приблизно 75% – сільськогосподарські угіддя. Їх площа дорівнює 40,8 млн. га, з яких 80% – рілля, 16,5% – сінокоси і пасовища. У лісостепових областях – Тернопільській, Вінницькій, Черкаській, Кіровоградській – розораність сягає 90%, а в степових – Одеській, Миколаївській, Херсонській – 95%. Цей показник перевищує всі допустимі норми техногенного навантаження на природу та є найвищим у світі. У цілому ж структура сільськогосподарських угідь різна в різних природних зонах. Частка ріллі з 35-40% у Поліській зоні зростає до 70-80% у Лісостепу і Степу, а в Закарпатті вона складає лише 20%. Зараз помітно знижується родючість ґрунтів, площі, які випадають із сільськогосподарського обігу, не набувають іншого статусу, наприклад, природоохоронних земель.
Правда, в останні роки площі під сільськогос-подарським культурами внаслідок економічної кризи подекуди знизились майже вдвічі.
У галузевій структурі сільського господарства розвиваються рослинництво і тваринництво. Співвідношення обсягів їх продукції дещо змінюється, і в останні роки домінує рослин-ництво, на його частку припадає приблизно 52-53% усієї сільськогосподарської продукції.
Провідне місце в рослинництві займає зернове господарство. Саме зернові культури є основними в усіх сільськогосподарських зонах, особливо в Лісостепу і Степу, а посівна площа складає майже половину їх загальної кількості. Головною зерновою культурою, яка займає половину посівних площ, відведених у цих зонах під зернові, є озима пшениця. У Поліссі її посівні площі набагато менші. Друге місце серед зернових займає озиме жито. Основні райони його поширення – Полісся і Західний Лісостеп. На невеликих площах в Україні вирощують гречку – дуже цінну продовольчу культуру, а також просо і рис. Більше 40% валової продукції зернових складають фуражні культури: ячмінь, овес, кукурудза та ін. Вони використовуються не лише в кормовиробництві, але й частково як продовольчі культури. Особливо велика роль у рослинництві кукурудзи. Її основні посіви розміщені у лісостеповій, степовій зоні, а також у Прикарпатті і Закарпатті.
Основними галузями, що перероблюють зерно, є мукомельно-круп’яна, комбікормова і хлібопекарська. У зв’язку з високою транспор-табельністю зерна і муки, хлібопечення тяжіє в своєму розміщенні до споживача. Ці підприємства розташовані практично всюди, повторюючи географію великих та середніх поселень, селищ міського типу, навіть у багатьох селах.
Технічні культури займають 11% у структурі посівних площ України. Центральне місце серед технічних культур посідають цукрові буряки. У їх розміщенні вирішальним є природний фактор. Більше 75% посівних площ зосереджено в основній зоні вирощування цукрового буряка – лісостеповій, перш за все, в центральних її областях: Тернопільській, Вінницькій, Хмель-ницькій, Полтавській.
До провідних технічних культур на півночі належать картопля, льон, конопля, а в Лісостепу і Степу – соняшник. Кормові культури представлені вівсом, ячменем, частково соєю, люпином, кукурудзою. Під ними знаходиться майже 35% посівної площі.
Збалансована структура сільського госпо-дарства передбачає обов’язковий розвиток другої основної її ланки – тваринництва. В окремі роки на його частку в Україні припадало до 53% обсягу валової сільськогосподарської продукції. В основному, ця галузь поступається рослинництву (на 4-5%). Тваринництво в Україні багатогалузеве. Основними його галузями є скотарство, свинарство, вівчарство і птахівництво. Їх частка у виробництві м’яса неоднакова, 47% становить яловичина і телятина, 35% – свинина. В останнє десятиліття все інтенсивніше розвивається бджільництво та рибальство, відроджується традиційне для України в минулому конярство, в т.ч., племінне (у Донбасі).
Необхідною умовою розвитку тваринництва та суттєвим фактором, який визначає його структуру і спеціалізацію, є кормовиробництво. Важливим джерелом кормів є: 1) кормовиробнича промисловість; 2) вирощування кормових, зернофуражних культур (під ними в середньому знаходиться 35% посівних площ країни); 3) відходи, перш за все, харчової промисловості.
Необхідно відмітити, що скотарство не лише основний постачальник м’яса і молока, але й сировини для розвитку легкої промисловості, органічних добрив. Структура і спеціалізація скотарства відіграє основну роль у структурі тваринництва. На щільність розміщення великої рогатої худоби впливає і розповсюдження в тій чи іншій природній зоні, і забезпеченість кормами як природними, так і відходами, наприклад, буряко-цукрового виробництва. Максимальних величин густота великої рогатої худоби досягає в приміських АПК (де переважає молочно-м’ясний напрям), у Поліссі, передгір’ях Карпат і достатньо забезпечених кормами областях Лісостепу. Тут переважають молочно-м’ясний та м’ясно-молочний напрями скотарства.
Тваринництво забезпечує населення продук-тами харчування, а харчову промисловість – сировиною.
Свинарство посідає друге місце після скотарства. Найбільша його густота на 100 га сільськогосподарських угідь у Вінницькій, Київській, Черкаській, Хмельницькій, Закар-патській, Чернівецькій областях.
4. Функціональна структура АПК відоб-ражає основні виробничо-технологічні зв’язки та функціональні ланки з вирощування і переробки сільськогосподарської продукції. Основні функціональні ланки АПК – це спеціалізовані агропромисловості комплекси, що об’єднують виробничо взаємопов’язані підприємства з вирощування, заготівлі, зберігання, транспор-тування, переробки і реалізації певного виду (рідше двох) сільгоспсировини. Саме в них розвиваються найбільш інтенсивні виробничо-технологічні зв’язки, їм властиве спільне використання сировини й спільне обслуговування і та ін. Виділяються дві інтегровані групи спеціалі-зованих АПК: рослинницькі і тваринницькі.
В Україні розвиваються численні спеціалі-зовані АПК:
1) рослинницькі: зернопромисловий, буряко-цукровий, плодоовочеконсервний, картопле-спиртовий, виноградарський, льонопромис-ловий та ін.
2) тваринницькі: м’ясо-, молоко-, птахопромисловий комплекси та рибоконсервний.
Серед рослинницьких комплексів особливу роль відіграє зернопромисловий. Забезпечення країни власним зерном та її експортні можливості завжди вважалися стратегічно важливими для її економічної незалежності. Україна має всі умови для активної розбудови цього комплексу, вона здавна вважалася житницею царської Росії, а пізніше – СРСР. Зернопромисловий комплекс і нині має досить потужну сільськогосподарську ланку, під зерновими зайнято майже 45% усіх посівних площ України. Зернові культури представлені пшеницею, кукурудзою, житом, ячменем, вівсом, просом, рисом тощо. Провідну роль відіграє озима пшениця, яка “царює” серед зернових у Лісостепу і Степу. Посіви рису зосереджені на півдні, в Херсонській області.
Переробна промисловість зернопромислового спеціалізованого АПК має досить розгалужену структуру і відіграє важливу роль у харчовій промисловості. Вона охоплює борошномельну, круп’яну, хлібопекарську, макаронну, кондитерську галузі. Її підприємства розміщуються під впливом сировинного та споживчого фактору і дуже поширені на території України. Вони відрізняються рівнем територіальної концентрації, особливо розповсюджена хлібопекарська галузь.
Провідне місце в АПК України займає і цукровобуряковий комплекс. Він об’єднує майже 180 цукрових і цукроворафінадних заводів, які тяжіють до сировинної бази та зосереджені, переважно, у центральних та східних областях лісостепової зони.
Дуже розповсюджений у країні потужний, з розгалуженою структурою, достатньо тери-торіально диференційований плодоовочеконсерв-ний комплекс. Він включає виробництва з вирощування овочів, фруктів і ягід, сушильні та консервні цехи і комбінати. Проте концентрація вирощування овочів дуже нерівномірна і досягає максимуму поблизу великих міст, переробних підприємств. Переважно у приміських АПК – важливій формі територіальної організації інтегрального АПК – зосереджені основні теплично-парникові господарства (навколо Києва, Харкова, Дніпропетровська, Одеси і т.д.)
У територіальному поділі праці бере активну участь і олієжировий комплекс, основою якого є виробництво та переробка соняшника. Його посіви зосереджені на півдні лісостепової зони і в степовій (крім її крайнього півдня). У цей комплекс входять також маргаринові, миловарні заводи, жирові комбінати. Жирові комбінати і миловарні заводи розташовані в Полтаві, Одесі, Дніпропетровську, Запоріжжі, Вінниці, Львові і т.д. Маргаринові заводи є у Києві, Ужгороді, Донецьку. На виробництво маргарину і мила надходить більше третини соняшникової олії.
У двох районах – Поліському і Прикар-патському – розміщені підприємства льоно-промислового комплексу, який бере активну участь у територіальному поділі праці. Він об’єднує вирощування, первинну обробку льону та виробництво лляних тканин. Саме тканини надходять у експортний сектор країни і користуються попитом за кордоном. Більше 30 льонозаводів з первинної переробки льоно-волокна зосереджені у Поліських областях: Волинській, Житомирській, Рівненській і Чернігівській. У Прикарпатті льонопереробка здійснюється переважно на відповідних (коопера-тивних та державних) льонопунктах. Лляні тканини виробляються на великомасштабних льонокомбінатах країни – Рівненському і, нещодавно введеному в дію, Житомирському.
Як і попередні, спеціалізовані АПК активно беруть участь у територіальному розподілі праці виноградо-виноробне виробництво України. Його визначальна риса – високий рівень територіаль-ної концентрації на півдні України, в Криму та Закарпатті. Кінцева продукція комплексу – виноград, виноградний сік, вина, шампанське і коньяк – не лише вивозиться в усі області країни, але й широко експортується. Орієнтирами розміщення первинної переробки винограду і випуску коньяку є райони вирощування винограду. Основні заводи шампанських вин – у Криму та біля великих споживачів (у містах Києві, Одесі, Донецьку).
Тваринництво – базова ланка великого за обсягом виробництва, широко розповсюдженого на території України тваринницько-промислового комплексу. Основою його формування є скотарство, свинарство і птахівництво. Провідні його ланки – молокопромисловий і м’ясо-промисловий АПК. Останній відіграє провідну роль і об’єднує тваринництво, переробку м’яса та обслуговування: спеціальне машинобудування, комбікормова промисловість.
У середньому у країні в структурі вироб-ництва м’яса більше 45% припадає на частку яловичини і телятини, й лише близько 35% – свинини. У Лісостепу і Степу переважають м’ясний і м’ясо-молочний напрями та птахівництво. Останнє відіграє важливу роль у Криму та в структурі всіх природних АПК, де функціонують великі птахофабрики.
Вівчарство в Україні відіграє допоміжну роль і розвивається в передгір’ях Карпат і в Степу. Саме воно забезпечує сировиною, в першу чергу, текстильну і хутряну промисловість.
Більш рівномірно на території країни розміщено бджільництво, але основною зоною його зосередження є Карпати, лісостепові та степові області.
Поряд з розвитком м’ясопромислового комплексу тваринництво є основою розвитку молокопромислового комплексу. До його складу входять, крім молочного, маслопереробні, молочноконсервні, сировинні й обслуговуючі виробництва. Вони широко розповсюджені на території країни. Основними виробниками масла є Київська, Вінницька і Чернігівська області.
5. Одним з важливих аспектів дослідження та управління АПК, у т.ч., його інвестування, є територіальний. До дослідження територіальної структури та організації АПК України існує декілька підходів. Найбільш прийнятний з них грунтується на вивченні основних форм територіального зосередження виробничо взаємопов’язаних сільськогосподарських, промислово-переробних та інфраструктурно-обслуговуючих підприємств. Залежно від масштабу зайнятої території та складності її морфології виділяється декілька рангів елементів територіальної структури АПК України: пункт, центральний вузол, район, зона. Залежно від складу взаємопов’язаних підприємств ці вузли, райони та зони тощо можуть бути або спеціалі-зованими, або інтегральними. У першому випадку ми виділяємо лише сільськогосподарські, промислові та інфраструктурні підприємства одного профілю, одного спеціалізованого АПК: бурякоцукрові, зернопромислові, плодоовочекон-сервні, м’ясопромислові і т.д. У другому випадку в інтегральний агропромисловий вузол, район, зону об’єднуються всі підприємства території, пов’язані з вирощуванням, зберіганням, переробкою, транспортуванням, збутом і т.д. сільськогосподарської продукції.
Часто в науковій і навчальній літературі, а також практиці виділяються і територіальні типи інтегральних АПК. У цьому випадку вони розглядаються або в межах одиниць адміністра-тивно-територіального поділу, і тоді мова йде про регіональні АПК – обласні, економічного чи адміністративного району і т.д; або, виходячи з великої обумовленості структури і спеціалізації інтегральних АПК природними умовами, розглядаються АПК основних природних зон, що розміщуються на території України: Полісся, Лісостеп, Степ, гірські та передгірні території.
Такі зональні АПК або агропромислові зони – найбільший елемент ТС АПК країни. Це система агропромислових підприємств, приміських АПК і спеціалізованих районів, які сформувались на значній площі, відносно однорідній за природними та економічними умовами. Агропромислова зона характеризується за спеціалізацією виробництва, яка в Україні дещо видозмінюється із заходу на схід.
Поліська агропромислова зона займає північну частину північних областей і складає майже 20% території України. Тут помірний клімат з достатньою зволоженістю, дерновопідзолисті ґрунти. Це визначило спеціалізацію сільського господарства, в якій переважають вирощування льону (90% по Україні), картоплі (40%), жита (70%), 20-25% молока та м’яса (порівняйте з площею). Зоні притаманні спеціалізовані АПК – молоко- та м’ясопереробні, плодоовочеконсервні, картопляно-крохмало-спиртові, льонопереробні. Цікаво, що спеціалізація сільського господарства тут майже не змінюється із заходу на схід: і на Волині, і на Чернігівщині це – вирощування льону, озимого жита, картоплі, молоко-м’ясне тваринництво. Рілля складає 35-40% сільськогос-подарських угідь.
Лісостепова агропромислова зона займає південну частину північних областей України, більшість її лісостепових областей – Львівської, Івано-Франківської, Тернопільської, Хмель-ницької, Вінницької, Черкаської, Полтавської, Харківської і північ Кіровоградської. Площа – 38% площі України. Тут вища, ніж у Поліссі сільськогос-подарська освоєність та розораність земель (рілля – 75%). Виробляється 70% цукрових буряків, майже 40% зернових, перш за все, озима пшениця та кукурудза, 46% картоплі та більше 60% фруктів, 20% соняшника. Тут на 1 га ріллі припадає максимум сільськогосподарської продукції. Виробляється більше 50% м’яса, молока, яєць. У західній частині додається льон, тютюн, а на сході – дуже важлива культура – соняшник.
Степова агропромислова зона розташована на півдні Полтавської, Кіровоградської, Хар-ківської, Дніпропетровської, Донецької, Лугансь-кої областей, а також в Одеській, Херсонській, Миколаївській, Запорізькій областях та Криму. Її площа становить 42% території України, 90% земель займають чорноземи. Дуже висока, до 85%, розораність сільськогосподарських угідь. Розвинені зернопереробний, олієжировий, плодоовочеконсервний, виноградо-виноробний, ефіроолійний комплекси. Виробляється 48% зерна (озима пшениця, кукурудза, ячмінь), 100% рису, 81% соняшнику, 96% винограду.
Вирощують сою, арахіс, ефіроолійні, баштанні культури. Дуже поширені садівництво та виноградарство.
Недостатньо розвинена кормова база стимулює тут розвиток тваринництва. На сході переважає м’ясо-молочний його напрям.
6. Стратегія подальшого соціально-економіч-ного розвитку України передбачає нарощування агропромислового потенціалу країни. При цьому повинні вирішуватися не лише питання вдоско-налення системи технологій землеробства та меліорації земель, але і складні проблеми вдосконалення виробничих відносин, розвиток різних форм власності. Це передбачає Програма розвитку АПК на 1996-2005рр. Вона включає три етапи реалізації трансформацій.
У 1997 р. передбачалося зниження спаду агропромислового виробництва, реформування виробничих відносин, створення розгалуженої структури форм власності.
У другому періоді (1998-2000рр.) перед-бачалася структурна трансформація АПК зі значним підвищенням частки ланок зі зберігання, транспортування, переробки і збуту продукції.
На третьому етапі (2000-2005рр.) повинні вдосконалитись організаційно-господарські структури і завершитись формування ринкового середовища в АПК. Велика увага розвитку АПК приділяється в Програмі “Україна-2010”.
У цілому, до основних проблем розвитку АПК України можна віднести:
– впровадження багатоукладної системи власності;
– застосування ефективних систем земле-користовування;
– впровадження сучасних технологій вирощування сільськогосподарських культур;
– розвиток вітчизняного виробництва сучасних сільськогосподарських машин, зокрема, засобів малої механізації;
– розширення виробництва добрив, гербіцидів тощо;
– запровадження комплексних агрохімічних та лісових меліорацій;
– розвиток виробничої та соціальної інфраструктури для підйому сільської місцевості;
– державна підтримка АПК через переорієн-тацію кредитно-фінансової, податкової і цінової політики на підтримку сільськогосподарського виробника.
2.11. ТРАНСПОРТНИЙ КОМПЛЕКС
1. Значення, функція і структура транспорту.
2. Поняття “транспортна система”, її зміст.
3. Загальна характеристика основних видів транспорту: залізничного, автомобільного, морського, річкового, трубопровідного та авіаційного.
Транспорт – специфічна комунікаційна інфраструктурна галузь матеріального виробництва і сфери обслуговування, яка забезпечує потреби господарства і населення з усіх видів перевезень. Це матеріальна основа розвитку виробничо-технологічних внутрішніх і зовнішніх зв’язків країни. Він бере участь у перевезенні сировини, напівфабрикатів, матеріалів, готової продукції та доставці їх споживачам, а також перевозить пасажирів. Транспорт є необхідною умовою територіального поділу праці, спеціалізації районів, їх комплексного розвитку. Транспортний чинник здійснює вплив на розміщення і галузеву структуру виробництва, без його врахування не можна досягти раціонального розміщення продуктивних сил.
Специфіка транспорту як галузі господарства полягає в тому, що він сам не виробляє продукцію, а бере участь у її створенні, забезпечує виробництво сировиною, матеріалами, облад-нанням і перевозить готові вироби споживачу. Транспортні витрати включаються до собівартості продукції. У деяких галузях промисловості транспортні витрати особливо значні, як, наприклад, у лісовій, нафтовій галузях, де вони можуть досягати 50% собівартості продукції.
Транспорт – важлива складова частина ринкової інфраструктури, бо створює умови для формування загальнодержавного і місцевих ринків.
Важливе значення транспорт має і у вирішенні соціально-економічних проблем. Забезпеченість території розвиненою транспорт-ною системою – важливий критерій високого рівня її освоєння, фактор залучення населення і виробництва та розвитку інтеграційних процесів.
Найважливіша функція транспорту – переміщення людей і вантажів. Звідси випливає поділ транспорту за видами роботи та об’єктами переміщення на пасажирський і вантажний. За призначенням виділяють транспорт загального користування, відомчий, а також особистого користування. За середовищем переміщення розрізняють такі види засобів пересування: залізничний, автомобільний, гужовий, в’ючний (наземний), морський, річковий, озерний (водний), авіаційний (повітряний), трубо-провідний, електронний.
2. Усі види транспорту є складовими єдиної транспортної системи. Транспортна система – територіальне поєднання взаємопов’язаних видів транспорту, які, взаємодіючи спільно, найповніше задовольняють потреби народного господарства та населення в перевезеннях вантажів і пасажирів. Роботу транспорту забезпечує транспортна інфраструктура – економічно збалансована сукупність шляхів сполучення, рухомого складу, закладів управління і зв’язку, різноманітного технічного обладнання.
Транспорт об’єднує рухомий склад та дорожну мережу. Територіальна структура транспорту складається з транспортної мережі, транспортних центрів та вузлів. Вузлами в більшості випадків є великі населені пункти, де перетинаються магістралі різних видів транспорту і здійснюються великі обсяги вантажно-розвантажувальних робіт, перевалка вантажів. Транспортні вузли та центр, де сходяться, перетинаються, розгалужуються не менше ніж дві-три лінії одного або двох видів транспорту (залежно від видів транспорту), поділяються на залізнично-автодорожні (Харків, Львів), залізнично-водно-автодорожні (Одеса, Київ, Миколаїв, Херсон), водно-автодорожні (Ялта, Алушта, Канів). У кожному з цих вузлів може бути ще й повітряний та трубопровідний транспорт.
Основними показниками роботи транспорту є вантажообіг, який вимірюється в тонно-кілометрах, і пасажирообіг – вимірюється, відповідно, у пасажиро-кілометрах. Вантажообіг – це кількість вантажу, що перевозиться за певний період на певну відстань. Транспорт України через особливості її геополітичного положення має значне міждержавне значення, яке з часом зростатиме. Розширюються зв’язки не тільки в напряму “схід-захід”, а й “північ-південь”, починає формуватися мережа так званих транзитних транспортних коридорів.
В Україні розвинені всі види транспорту. Об’єднана транспортними центрами і вузлами дорожня мережа разом з рухомим складом, портами, складськими та іншими господарствами утворюють транспортний комплекс держави. На 10 тис. км2 території припадає 372 км залізничних колій, 78 км – внутрішньоводних і 2800 км – автомобільних шляхів з твердим покриттям. Найбільше перевозять вантажів і пасажирів залізничний та автомобільний види транспорту.
3.1. Залізничний транспорт отримав в Україні високий рівень розвитку. Він займає перше місце за вантажообігом (36%) і друге місце (після автомобільного) – за пасажирообігом. Довжина залізничних доріг становить близько 23 тис. км (2/3 з них електрифіковані). Приблизно стільки ж (до 25 тис. км) становить протяжність залізниць підприємств (у т.ч., під’їзних шляхів і відгалужень).
Залізничний транспорт України – четвертий у світі після Росії, США і Канади за обсягом вантажних перевезень. Українські залізниці вдвічі перевищують сумарний обсяг перевезень 12-ти разом узятих країн Європейського Співтовариства.
Найгустіша мережа залізничних магістралей характерна для Донбасу, Придніпров’я, право-бережного Лісостепу та західних територій України. Найбільш забезпечені залізничною колією області: Донецька, Львівська, Чернівецька. Територіально залізничний транспорт поділено на шість залізниць: Південно-Західну (центр-Київ), Львівську, Південну (Харків), Донецьку, Придніпровську (Дніпропетровськ), Одеську.
Найважливіші внутрішні магістралі: Донбас-Кривий Ріг, Харків-Севастополь, Київ-Львів, Львів-Одеса, Харків-Нижньодніпровськ-Херсон. З’єднують Україну з найближчими сусідами залізничні магістралі: Донбас-Харків-Курськ-Москва, Донбас-Москва, Одеса-Київ-Москва, Володимир-Волинський-Катовіце, Львів-Краків, Чоп-Прага, Чоп-Будапешт. Паромна лінія Іллічівськ-Варна дає вихід на Балкани. Україна має вихід практично до всіх країн Центральної і Східної Європи, а через територію Білорусі – до країн Балтії. Функціонує залізнична паромна переправа з Криму через Керченську протоку в країни Закавказзя, а також до Туреччини та Ірану.
Основні вантажі (до 90% у залізничному транспорті України займає саме перевезення вантажів і лише 10% – пасажирів) до країн-сусідів – вугілля, метал, вироби машинобудування та хімічної промисловості, різноманітна продукція харчової промисловості та сільськогосподарсь-кого виробництва. У зворотному напрямі везуть ліс, вироби з дерева, машини і прилади, продукцію легкої промисловості тощо.
Перспективи розвитку залізничного транс-порту пов’язані з удосконаленням технічних засобів транспорту, електрифікацією залізниць, продовженням будівництва нових залізниць, підвищенням їхнього вантажообігу, активним його інтегруванням в європейську транспортну систему.
3.2 У перевезеннях на невелику відстань поза конкуренцією перебуває автомобільний транс-порт. Його великою перевагою є те, що він майже не залежить від природних умов і може доставляти вантажі від “дверей до дверей”. За густотою автодоріг (280 км на 1000 км2) з твердим покриттям Україна займає перше місце серед країн СНД.
Автомобільний транспорт утримує перше місце за перевезенням пасажирів та друге – за вантажообігом. Протяжність автошляхів – майже 170 тис. км (155 тис. км доріг має тверде покриття), якість їх за європейськими стан-дартами – незадовільна. Недосконалий автопарк, відсутність необхідного сервісу на дорогах, високі ціни на бензин роблять автотранспорт одним з найдорожчих видів транспорту.
Крім перевезення вантажів і пасажирів, автомобільний транспорт виконує багато інших функцій: забезпечує роботу швидкої медичної до-помоги, пожежної охорони, органів громадського правопорядку тощо. Велике значення авто-транспорт має для обслуговування АПК та доставки вантажів і пасажирів у важкодоступні райони. У перевезеннях вантажів важливого значення набуває спеціальний автомобільний транспорт, контейнерний, рефрижераторний та інші.
Важливі вузли – всі обласні і багато районних центрів. Найважливіші автомагістралі: Одеса-Київ-Чернігів, Харків-Донбас, Дніпро-петровськ-Запоріжжя, Запоріжжя-Севастополь, Львів-Київ, Харків-Київ, Полтава-Кишинів. Автомобільний транспорт поступово інтегрується у високорозвинену європейську комунікаційну систему. До цієї системи наш транспорт буде залучено після введення в дію першокласної транс’європейської автостради Київ-Мадрид. З паромною переправою Іллічівськ-Поті, яка є найкоротшим шляхом між Заходом і Сходом, введеною у 1997 році, виникла можливість транспортувати автомобільні вантажі разом з автомобілями країни Закавказзя, а далі переправою Баку-Туркмен-Баші – в країни Центральної і Південної Азії.
3.3. На морський транспорт припаде 1/4 вантажообігу країни. Цей транспорт концен-трується винятково на півдні країни на уз-бережжі Чорного і Азовського морів, у так званому Азово-Чорноморському басейні, який через протоки Босфорт і Дарданелли зв’язаний із Середземномор’ям, а відтак – зі світовим океаном. Виділяють три види морських пере-везень: а) малий каботаж – перевезення між портами однієї держави одного моря (наприклад, Чорного); б) великий каботаж – перевезення між портами однієї держави різних портів (Чорного і Азовського); в) закордонні перевезення (між портами України і Росії тощо).
Морський транспорт обслуговує важливі зовнішньоекономічні зв’язки України.
Організаційно морський транспорт нашої держави складається з трьох пароплавств: Чорноморського, Азовського та Українсько-Дунайського. У Чорноморському басейні функціонує також паромна переправа Іллічівськ-Варна (Болгарія). До структури Чорноморського пароплавства входять 11 морських портів, три судноремонтних заводи. В Азовському паро-плавстві судна спеціалізуються на перевезеннях вугілля, руди, зерна та конструкційних матеріалів. Працюють три порти: Маріуполь, Бердянськ, Керч. Дунайське пароплавство працює на річці і в морі, має 4 порти: Рені, Ізмаїл, Усть-Дунайськ, Кілія.
За середніми відстанями вантажних перевезень (близько 6000 км) морський транспорт посідає перше місце серед інших видів транспорту. Але за відстанню перевезення пасажирів значно поступається залізничному і, особливо, повіт-ряному.
У структурі експорту вантажів морськими суднами переважають руди металів, кам’яне вугілля, нафта і нафтопродукти, будівельні матеріали. За імпортом на першому місці – зернові (більше 30%), деревина, продукти харчування.
Найбільшим морським портом в Україні є Одеса, яка має регулярне сполучення більш ніж зі ста країнами світу. Він обладнаний під контейнерні перевезення. Одеса не має собі рівних в Україні і за перевезенням пасажирів.
У перспективі, при завершенні спорудження нафтового терміналу з прийому нафти з танкерів у порті Південний, роль Одеського портового комплексу (Одеса, Іллічівськ, Південний) в Україні зросте. На морському транспорті буде поглиб-люватися спеціалізація, контейнеризація, зросте використання танкерів і ліхтеровозів.
Основною проблемою морського транс-порту є зростання питомої ваги суден, технічний стан яких не відповідає сучасним вимогам, що призводить до конфліктів, катастроф, загострення екологічної ситуації в морській акваторії і портових містах.
3.4. Річковий транспорт, як і морський, має ряд переваг перед сухопутним. Зокрема, він використовує готові природні шляхи, течії води, можливість одночасного транспортування великих вантажів і пасажирів. Утримання водних шляхів потребує набагато менше капітальних вкладень, до того ж перевезення вантажів водним транспортом обходиться дешевше. Але він має і ряд недоліків: сезонність дії, мала швидкість тощо. Загальна довжина судноплавних шляхів в Україні близько 4 тис. км (Франція – 8,6 тис. км). Майже за всіма показниками перевезень вантажів і пасажирів цей вид транспорту знаходиться на одному з останніх місць. Частка річкового транспорту у загальному перевезенні вантажів не перевищує 1,1%, а пасажирів – 0,2%.
Основними видами вантажів, що пере-возяться річковим транспортом, є мінеральні, будівельні матеріали (більше 80%), руда (4%), кам’яне вугілля (2%). Цим видом транспорту перевозяться вантажі річками Дніпро, Дунай. Останній поєднує Україну з вісьма євро-пейськими країнами через порти Румунії, Німеччини, Угорщини, Австрії, а також морські порти Туреччини, Греції, Ізраїлю, Франції, Італії.
Найважливішою річковою судноплавною артерією є Дніпро (у межах України – 1018 км) з його притоками – Десною та Прип’яттю. Інші річкові судноплавні магістралі України: Південний Буг (особливо на відрізку Миколаїв-Олександ-рівка), Дністер (у цілому до Заліщиків Тер-нопільської області), Сіверський Донець (від міста Щастя Луганської області), Дунай та інші. Річковими судноплавними магістралями Дністра (до міста Орша) здійснюються міждержавні перевезення з Білорусією, Сіверського Донця – з Росією. Найважливішими річковими портами України є Дніпропетровськ, Запоріжжя, Херсон, Київ, а також Рені.
Недоліки в експлуатації річкових суден, їх технічний стан погіршують екологію річок, вода яких використовується для поливу в сільському господарстві і як питна у містах. Для розвитку річкового транспорту необхідно застосовувати великовантажні судна, збільшувати частку вантажів у пакетованому вигляді, контейнерах, розширювати перевезення в ліхтеровозах, виводити з експлуатації фізично і морально застарілі судна та наповнювати флот суднами нових типів.
Трубопровідний транспорт відрізняється найменшою собівартістю і використовується для перекачування нафти, нафтопродуктів, газу, а також деяких хімічних продуктів (зокрема, аміаку). Він є одним з найефективніших, бо, порівняно із залізничним і автомобільним транспортом, доставка нафти ним в три рази дешевша. Перевагами цього виду транспорту є і можливість функціонування протягом усього року, висока продуктивність праці, мінімальні втрати при транспортуванні, можливість прокладання трубопроводів за найкоротшою відстанню незалежно від рельєфу, а також його екологічна чистота.
Це відносно новий вид транспорту. В Україні він виник у 20-ті роки в Прикарпатті, де вперше було побудовано газопровід Дашава-Стрий-Дрогобич (1924 рік). Нині довжина газопроводів становить понад 35 тис. км, нафтопроводів – 2,5 тис. км, нафтопродукто-проводів – 2,9 тис. км. Середня щільність трубопровідного транспорту – 67 км на 1 тис. км2 території. В Україні діють нафтопроводи Долина (Івано-Франківська обл.), Дрогобич (Львівська обл.), Битків-Надвірна (Івано-Франківсь-ка обл.), Качанівка-Охтирка (Сумська обл.), Гнідинці-Прилуки (Чернігівська обл.), Кременчук (Полтавська обл.), Херсон, Кременчук-Черкаси, Самара-Лисичанськ-Кременчук-Херсон-Одеса, через який в Україну надходить сибірська нафта.
Найбільший нафтопровід – “Дружба” – є транс’європейським і в межах України має протяжність 680 км. До міждержавного належить і нафтопровід Мічурінськ (Росія)-Кременчук, протяжністю в межах нашої держави – 313 км.
Найбільші газопроводи – Шебелинка-Харків-Брянськ, Шебелинка-Дніпропетровськ-Кривий Ріг-Одеса-Кишинів, Шебелинка-Диканька-західні райони України. З Прикарпаття йдуть газопроводи до Чехії, Словенії, Польщі. Через крайню східну частину України проходять траси газо-проводів Пінічний Кавказ-Москва. Цей газ споживають також у Донбасі. Через Україну із Західного Сибіру та інших районів Росії пролягають декілька магістральних газопроводів до країн Центральної і Західної Європи. Серед них найбільшим є газопровід Уренгой-Помари-Ужгород.
В Україні створено мережу продукто-проводів: найбільший в Європі (протяжністю близько 25 тис. км) аміакопровід Тольятті-Горлівка-Одеса, етиленопровід Чепіль (Угорщина)-Калуш.
У перспективі планується будівництво великих транспортних транс’євроазіатських трубопроводів з Ірану через Північний Кавказ (Росія) в Україну, а також нафтопроводу з Ірану через Азейбарджан до портів Грузії і далі морським транспортом в Україну (Одеса). Для транспортування цієї нафти передбачено створення нафтопроводу Одеса-Броди (Львівсь-ка обл.). У цій принципово новій транспортній системі важливою ланкою буде нафтотермінал, що споруджується в Одесі.
3.6. Авіаційний транспорт – один з наймолодших видів сполучення. Його перевагами є швидкість, цілорічність функціонування, можливість доставки вантажів у важкодоступні райони. Авіатранспортом здійснюють переважну більшість трансконтинентальних пасажиро-перевезень та перевезень товарів з невеликим строком зберігання на значні відстані. Недоліки: велика собівартість, залежність від природних умов.
У транспортному пасажиро- і вантажообігу його частка менша 1%. Найбільші міста України мають по два аеропорти: в Києві – це “Бориспіль” і “Київ” (Жуляни), Одесі – “Центральний” і “Застава”, в Сімферополі – “Сімферопольський” і “Заводський”. Повітряними воротами столиці України є Бориспільський аеропорт. Відкрились повітряні лінії до Франкфурта, Парижа, Торонто, Нью-Йорка, Лондона, Ізраїлю. Важливого значення набувають польоти в Китай, Японію, Індію.
Повітряний транспорт України об’єднаний в “Авіалінії України”, до яких належать майже 30 авіазагонів, 100 аеродромів, а також підприємства з ремонту авіатехніки, приватні авіалінії.
Київській області належить перше місце в Україні за перевезенням пасажирів і вантажів повітряним транспортом. Далі йдуть Харківська, Дніпропетровська і Донецька області.
У перспективі, в процесі тіснішої інтеграції України в європейські і світові соціально-економічні структури, роль авіатранспорту буде зростати. У цьому плані необхідною є рекон-струкція міжнародних авіагаваней, розширення рухомого складу (спрацювання парку літаків Ту-134, Ту-154, Як-42 становлять майже 70%) тощо, створення нових міжнародних авіапортів.
РОЗДІЛ 3 Територіальна організація народного господарства
3.1. Західний економічний макрорайон
1. Основні риси Західного економічного макрорайону.
2. Природно-ресурсний потенціал.
3. Населення району.
4. Виробничий комплекс.
5. Транспортний та науково-технічний потенціал макрорайону.
6. Територіальна структура виробництва.
7. Проблеми Західного макрорайону.
1. Західний економічний макрорайон розташований, головним чином, на Правобережній Україні, включаючи її північну та центральну частину. Це найбільший з трьох макрорайонів країни, площа якого складає 269,4 тис. км2 (44,6% площі країни). Населення макрорайону – 22,04 млн. чол. (43,3% населення України). Питома вага району в товарній продукції промисловості України набагато нижча від зазначених вище показників і становить близько 37%, сільського господарства, навпаки, вища – 52%.
Макрорайон включає 4 економічних райони – Київський (або Столичний), Карпатський, Північно-Західний та Подільський, до складу яких входить 13 областей, тобто більше половини їх загальної кількості в Україні.
Основні риси. Район у цілому характеризується:
– сприятливим геополітичним та транспортно-географічним положенням, високим рівнем господарської освоєності території; кращою, порівняно з іншими макрорайонами, забезпеченістю трудовими ресурсами;
– потужним та різноманітним природно-ресурсним потенціалом;
– великим та розгалуженим за структурою виробничим потенціалом;
– значною територіальною диференціацією економічних і соціальних умов при переважанні областей із середнім та нижчим за середній рівнем соціально-економічного розвитку.
У територіальному поділі праці район відзначається:
– різноманітною продукцією АПК, перш за все, виробництвом цукру, м’яса, тваринного масла, овочеконсервною продукцією;
– виробництвом різноманітної промислової продукції: приладів, літаків, автобусів, засобів автоматизації та обчислювальної техніки, сірки, калійних та суперфосфатних добрив, штучних, лляних, синтетичних тканин, паперу, меблів тощо.
Значні резерви інтенсифікації міжнародних економічних зв’язків макрорайону та розширення його зовнішньої функції пов’язані з функціонуванням у ньому столичної Київської агломерації, двох єврорегіонів – “Буг” і “Карпати”, вільних економічних зон. Великий науково-технічний потенціал макрорайону створює передумови для інтенсивного розвитку в ньому інноваційного комплексу, в тому числі таких форм його територіальної організації, як технопарки і технополіси.
Сприятливе геополітичне положення більшості областей та значний інтеграційний потенціал зумовлюють його певну інвестиційну привабливість, яка підсилюється завдяки сприятливій екологічній ситуації (за винятком зони впливу Чорнобильської катастрофи). Надходження інвестицій у район зараз є найбільшим у країні (завдяки м. Києву), але гальмується загальним її соціально-економічним станом.
2. Велику роль в економічному розвитку макрорайону відіграє його природно-ресурсний потенціал (ПРП). Він дуже значний, представлений усіма видами ресурсів. Структура ПРП територіально дуже диференційована. Основні природні ресурси – мінеральні, земельні, рекреаційні, а також лісові та водні. Особливе значення мають цінні земельні та агрокліматичні ресурси. Саме завдяки їх сприятливості на всій території макрорайону, особливо на Поділлі, склався такий могутній АПК. Більше половини площі – під родючими чорноземами. Дуже цінними є природні ресурси сільськогосподарського виробництва у лісостепових областях району. Мінеральні ресурси мають велике народногосподарське та міжнародне значення. Це сірка і калійні солі у Прикарпатті, нафта і газ на півночі Дніпровсько-Донецької та Прикарпатської провінцій, руди титану в Житомирській області, поліметали, алуніти і ртуть у Закарпатті, каоліни Вінницької області, цінні кам’яні облицювальні матеріали Житомирської, Київської та Вінницької областей тощо.
Саме в цьому макрорайоні позитивний водний баланс і найбільші запаси не тільки поверхневих, але й підземних вод України.
Тут зосереджені майже всі лісові ресурси України, які мають експлуатаційне значення. Вони розміщені у двох районах розвитку лісопромислового комплексу: Поліському і Карпатському.
Якщо всі зазначені вище ресурси досить повно використовуються, то різноманітні і цінні рекреаційні ресурси освоюються поки що недостатньо. Вони представлені мінеральними водами, грязями, озокеритом, водними та лісовими ресурсами, чудовими краєвидами Карпат, Поділля, Волині.
3. Населення району становить 43,3% усього населення України, а його густота трохи нижча за середньоукраїнську і становить 82 чол./км2. Цей показник дуже відрізняється у Київській (155 чол./км2) та західних областях, де він перевищує 100 чол./км2 (і досягає 126 чол./км2 у Львівській), та в поліських областях, де він знижується до 53-59 чол./км2. Це пояснюється значними площами, зайнятими у Поліссі під лісом, болотами, а також нижчою концентрацією промисловості. Спільною для району є висока частка людей старшого віку в сільській місцевості, хоч густота сільського населення теж характеризується великими відмінностями в лісостепових і поліських областях (в останніх вона значно зменшилася).
Великі відмінності існують і у віковій структурі населення: у Вінницькій, Житомирській, Київській, Хмельницькій, Черкаській та Чернігівській областях кількість пенсіонерів на 1000 жителів значно перевищує середньоукраїнський показник, а в Чернівецькій, Рівненській, Львівській і особливо в Закарпатській областях та м. Києві – значно нижча. Ще відчутніші відмінності в природному прирості населення, який у 3-х областях з 13-ти у 1997 р. був позитивним, на відміну від усіх інших областей України. Це Закарпатська, Івано-Франківська та Рівненська області. У Волинській, Львівській, Тернопільській, Чернігівській областях перевищення смертності над народжуваністю на 01.01.97 р. було трохи нижчим, ніж у середньому по країні. Краще становище щодо відтворення населення в зазначених областях, перш за все, завдяки ситуації, що склалася в містах. У 8 областях району природний приріст позитивний саме у міського населення.
Очікувана ж тривалість життя знизилась, як і в Україні в цілому, майже на 3 роки.
Національний склад населення району досить строкатий, з абсолютним пререважанням українців – до 92-95% у більшості областей у загальній чисельності населення кожної області. Друге місце займають росіяни, далі йдуть поляки, євреї, білоруси, румуни, молдовани, угорці тощо.
Розселення населення у макрорайоні дуже неоднорідне. У його системі сталися значні зміни у другій половині XX століття. Перш за все, це стосується росту міст, зокрема, збільшення кількості великих і середніх міст, чисельності міського населення, що зумовлено процесами урбанізації, викликаними розвитком продуктивних сил у західних областях України.
Сільське населення розселене по території району досить неоднорідно. У західних областях і на Поділлі воно складає половину всього населення, а в Київській області – лише 30%.
Найбільша густота мережі міських поселень – у Львівській (понад 70), Київській та Житомирській областях. У макрорайоні нараховується більш ніж 185 міст та 330 поселень міського типу. Більшість малих та середніх міст району мають сприятливі умови для подальшого розвитку, тобто виступають центрами росту, здебільшого, внутрішньорайонного значення – важливими елементами просторового каркасу розвитку України.
Макрорайон має досить значний працересурсний потенціал – 11,7 млн. чол. працездатних (чи 42,7% усього потенціалу України). Найбільший працересурсний потенціал зосереджено у м. Києві, Львівській, Вінницькій, Київській областях. Співставлення попиту на робочі місця та потреби в них демонструє тривожну картину.
Коефіцієнт навантаження на одне вільне робоче місце (вакансію) при середньому по країні 11,2 од. у 1997 р. досягав у Волинській області 127 од., у Івано-Франківській – 112,8, у Львівській – 43,9, у Чернівецькій – 31,6, Чернігівській – 25,7, Рівненській – 32,9.1, лише у м. Києві та Черкаській області він нижчий за середній по країні. У цьому віддзеркалюється досить значне в районі безробіття – велике соціальне лихо нашого часу. Висока забезпеченість району трудовими, до того ж, значною мірою, висококваліфікаційними ресурсами мала б сприяти подальшому розвитку тут праце- і наукоємних галузей господарства.
4. На основі досить інтенсивного та тривалого освоєння природних і трудових ресурсів у районі склався великий і розгалужений виробничий комплекс. У ньому майже на рівних розвиваються промисловість і сільське господарство, в яких зайнята більшість працюючих у районі. Добре розвинені будівництво і транспорт. Завдяки інтенсивним міжгалузевим зв’язкам тут функціонують провідні за народногосподарським значенням, складні за структурою та відмінні за розміщенням міжгалузеві виробничі комплекси: ПЕК, АПК, гірничохімічний, лісопромисловий, будівельний та інші. Добре розвинене машинобудування, в якому частка прогресивних наукоємних галузей набагато більша, ніж в Донецько-Придніпровському районі. Саме машинобудування, харчова і легка промисловість займають провідне місце в галузевій структурі промисловості району. Особливо поширені численні підприємства харчової, легкої промисловості, промисловості будівельних матеріалів.
Серед зазначених міжгалузевих комплексів велику роль відіграє паливно-енергетичний. Він працює на кам’яному вугіллі Львівсько-Волинського басейну, бурому вугіллі в Черкаській та Закарпатській областях, нафті та газі численних родовищ Прикарпаття та півдня Чернігівської області та місцевому паливі – торфі. Енергетика в ПЕК представлена всіма своїми галузями й об’єднує великі ДРЕС (Трипільську, Ладиженську, Бурштинську, Добротворську), АЕС (Чорнобильську, Рівненську, Хмельницьку) та кілька ГЕС, численні ТЕЦ та ЛЕП. Однак енергетика району має переважно внутрішньорайонне значення, на відміну від Східного економічного району, який постачає її не тільки іншим районам України, але й за кордон.
Особливу роль відіграє в економічному розвитку всієї України АПК цього макрорайону. Він працює на базі могутнього аграрного сектора, в якому співіснують і багатогалузеве рослинництво, і тваринництво. Грунтово-кліматичні умови дуже сприятливі для вирощування всіх сільськогосподарських культур поліської та лісостепової зони, перш за все, озимої пшениці та жита, цукрового буряка, плодоовочевих, картоплі, льону (в Поліссі та Прикарпатті), тютюну (в Прикарпатті). У Закарпатті клімат подібний до субтропічного, тому тут дуже поширене садівництво та виноградарство. Плодоовочеконсервні виробництва розміщені по всій території району. Тваринництво в Західному макрорайоні має переважно молочно-м’ясне спрямування. Крім основної його ланки, скотарства, тут поширене свинарство, птахівництво і, в меншій мірі, вівчарство, бджільництво, рибальство, а в передгір’ях Карпат – конярство.
Таким чином, у районі провідну роль відіграють такі спеціалізовані АПК: зернопромисловий, буряко-цукровий, картопле-крохмально-спиртовий, плодоовочеконсервний, а також молоко- і м’ясопромисловий.
5. Розвиток інтенсивних зовнішніх та внутрішніх економічних зв’язків базується на розгалуженій транспортній системі. У реалізації внутрішніх зв’язків провідну роль відіграє автомобільний, а зовнішніх – залізничний транспорт. Система шляхів сполучення тут досить розгалужена. Згідно зі структурою і спеціалізацією господарства у вантажообігу залізничного транспорту провідну роль відіграють: цукровий буряк, зерно, будівельні матеріали, мінеральні добрива, нафтопродукти, машини, лісоматеріали, продукти тваринництва. Значну частину складають і транзитні вантажі, які йдуть у країни Східної Європи. Їх обсяги останнім часом дуже зменшилися, але й зараз серед них переважають руда, вугілля, метал, зерно та певне обладнання.
Західний макрорайон має великий науково-технічний потенціал. Тут працює більше 100 вищих та майже 300 середніх навчальних закладів. До останнього часу функціонувала розгалужена система академічних та галузевих НДІ. Великий культурний, науковий та інтелектуальний потенціал району зосереджений переважно в містах – Києві, Львові, Вінниці та інших обласних центрах.
6. Досить складна територіальна структура виробництва. До її основних елементів потрібно віднести Київську та Львівську агломерації, приблизно 20 промислових вузлів, які сформувались, головним чином, навколо обласних центрів, а також на базі освоєння великих родовищ мінеральних ресурсів. Це такі, як Нововолинсько-Червоноградський, Калусько-Долинський, Прилуцький, Ватутіно-Звенигородський, Коростенський тощо.
Саме в зазначених агломераціях та вузлах дуже погіршена екологічна ситуація, яка в цілому по району є досить спокійною. Тут йдеться про стан природи, тобто характер забруднення основних її компонентів: води, повітря, ґрунтів. Звичайно, це не стосується зони екологічного лиха, що розташована саме в цьому макрорайоні, – зони впливу Чорнобильської катастрофи. Вона потребує особливої стратегії економічної і соціальної реабілітації території.
Потрібно зазначити, що макрорайон дуже неоднорідний щодо природних, економічних, соціальних, етнічних, навіть історичних і конфесійних умов. Тому проблеми розвитку й розміщення продуктивних сил, трансформації структури виробництва різні в кожному економічному районі.
До спільних проблем розвитку Західного макрорайону потрібно віднести:
1) посилення збалансованості соціально-економічного і екологічного розвитку;
2) модернізацію технологій, що застосовуються в усіх галузях господарства;
3) перебудову структури виробництва з випереджаючим розвитком найбільш наукоємних галузей третинної і четвертинної сфери із забезпеченням її відповідності інтегральному потенціалу;
4) розбудову виробничої, комунікаційно-інформаційної, соціальної інфраструктури;
5) технічне переозброєння промисловості, сільського господарства, будівництва;
6) розширення зовнішньої функції і частки її в експортному секторі країни;
7) інтенсивний розвиток рекреаційного комплексу в усіх економічних районах;
8) модернізацію транспортної системи району для її інтегрування в загальноєвропейську;
9) збільшення власної бази паливно-енергетичних ресурсів;
10) екологізацію господарства та розвиток екологічної інфраструктури;
11) пріоритетний розвиток основних центрів просторового каркасу росту продуктивних сил району.
3.2. СХІДНИЙ ЕКОНОМІЧНИЙ МАКРОРАЙОН
1. Загальна характеристика Східного економічного макрорайону.
2. Природно-ресурсні можливості території.
3. Населення: його чисельність, структура, особливості розселення та зайнятість.
4. Виробництво району.
5. Транспорт та зовнішньоекономічні зв’язки.
6. Територіальна структура господарства.
7. Проблеми розвитку Східного макрорайону.
Макрорайон розташований переважно на Лівобережній Україні. Площа становить 221 тис.км2 (36,7 % площі України). Населення – 21,1 млн. чол. (43,1% населення України). Макрорайон включає 8 областей, які об’єднані в три економічні райони України: Північно-Східний, Донецький і Придніпровський. На макрорайон припадає 65% виробництва промислової та 33% сільськогосподарської продукції, 51,8% експорту України. Тут проживає 70% міського і лише 30% сільського населення.
1. Основні риси макрорайону: сприятливе транспортно-географічне положення; дуже високий рівень господарської освоєності території; велика густота населення; висока питома вага міського населення; могутній природно-ресурсний потенціал (перш за все, мінеральні і земельні ресурси); потужне і дуже розгалужене за структурою виробництво, в якому провідне місце займають промисловість та сільське господарство; розміщення в двох природних зонах, що зумовило різногалузеву спеціалізацію сільського господарства; розвинена транспортна система з переважанням залізничного вантажообороту; активна роль у територіальному, у тому числі міжнародному поділі праці; напружена екологічна ситуація.
У багатьох відношеннях це район парадоксів.
1. Незважаючи на те, що його територія в своїй центральній і південній частині була освоєна найпізніше в Україні (у XIV ст.), зараз тут найвища освоєність.
2. Район має найбільш потужний виробничий потенціал в Україні – і водночас відзначається дуже консервативною галузевою структурою, недосконалою технологією, низьким технічним рівнем.
3. Район вносить в експортний сектор майже 60% продукції – і не має коштів для вирішення власних складних соціально-економічних проблем. Це основний район-донор.
2. Велику роль у економічному розвитку макрорайону відіграє його природно-ресурсний потенціал. Він значний, представлений усіма видами ресурсів. Структура ПРП територіально диференційована. Основні його складові – мінеральні, земельні та рекреаційні ресурси. Особливе значення мають мінеральні. Саме завдяки сприятливому поєднанню цінних земельних та агрокліматичних ресурсів у всіх областях склався досить розвинений АПК. Особливо цінні природні ресурси сільськогосподарського виробництва у лісостепових областях району.
Мінеральні ресурси мають велике міжрегіональне значення. Їх різноманітність пов’язана з особливостями геологічної будови. Для мінеральних ресурсів властиві такі ознаки: велика різноманітність, дуже великі запаси, висока якість, велике народногосподарське значення, зручне транспортне положення родовищ, високий рівень територіального зосередження. Саме тут розташовані три з чотирьох мінеральних зон України: Донецька, Криворізька та Дніпровсько-Донецька.
Особливо важливим для району є високе забезпечення всіма видами паливно-енергетичних ресурсів. Саме тут зосереджено близько 98% запасів кам’яного вугілля і 70% нафти й газу України, а також усі запаси залізної і марганцевої руд у країні. Балансові запаси вугілля у Донбасі складають приблизно 50 млрд.т, з них на частку коксівного припадає майже 20% (країна на 200 років забезпечена вугіллям). І зараз, незважаючи на різке погіршення гірничотехнічних умов, Донбас залишається одним з найбільших кам’яновугільних басейнів у Європі.
Нафтогазові родовища в макрорайоні зосереджені в основній у країні Дніпровсько-Донецькій провінції.
У Східному економічному макрорайоні розміщені практично всі необхідні для розвитку чорної металургії ресурси: металеві руди та допоміжна сировина (флюсові вапняки, вогнетривкі глини, доломіти). Саме тут знаходяться три з чотирьох основних районів родовищ залізної руди, руди кольорових металів; є великі поклади хімічної сировини: кам’яної солі, солей брому і йоду. У Східному макрорайоні зосереджені всі запаси марганцевих руд, які складають близько 15% світових.
Руди кольорових металів представлені родовищами ртуті (Донецька область), нікелю (Кіровоградська), титану і бокситів (Дніпропетровська), нефелінових сієнітів, свинцю, цинку, міді (Донецька область).
Різноманітні й високоякісні ресурси будівельних матеріалів: цементної, скляної сировини, а також каолінів, мінеральних барвників, вермикуліту, кам’яних будівельних матеріалів та ін.
Забезпечення макрорайону водними ресурсами незначне, а південної його частини – дуже низьке. Водні ресурси представлені прісними і морськими водами. Ресурси прісної води – це поверхневий стік, транзитні та підземні води. Поверхневий стік тут невеликий у зв’язку з незначною кількістю опадів (від 500 мм на півночі до 300 мм на півдні). Запаси підземних вод також малі. Головне джерело водних ресурсів – транзитний стік за рахунок Дніпра і, меншою мірою, Сіверського Дінця. Для регулювання стоку та кращого водозабезпечення маловодних територій у районі побудовані водосховища і канали. Основні водосховища: Кременчуцьке, Дніпродзержинське, Дніпровське; канали: Дніпро-Донбас, Сіверський Донець-Донбас, Дніпро-Кривий Ріг.
Тут дуже цінні земельні ресурси. В основному вони представлені чорноземами. У поєднанні зі сприятливими на більшості території агрокліматичними ресурсами це створило гарні умови для інтенсивного розвитку високотоварного сільського господарства. Лісові ресурси обмежені і, окрім крайньої півночі макрорайону, мають природоохоронне значення.
До важливих належать рекреаційні ресурси. Вони різноманітні, мають переважно місцеве значення. І тільки на Азовському узбережжі та по долинах річок, де сформувалися чудові ландшафти, рекреаційні ресурси в майбутньому можуть мати міжнародне значення.
3. За чисельністю населення макрорайон займає друге місце в Україні; середня густота населення в ньому найвища – до 200 чол./км2 у Донецькій області. Дуже висока і частка міського населення: від 75% у середньому по макрорайону до 90% у Донецькій області.
Національний склад, як і загалом в Україні, дуже строкатий: українців – близько 65%, друге місце займають росіяни.
Східний макрорайон має значні трудові ресурси, зокрема, тут зосереджено близько половини спеціалістів з вищою і середньою освітою. Відповідно до структури господарства у макрорайоні дуже висока частка зайнятих у виробничому комплексі чоловіків. Тільки в останні десятиріччя, коли в макрорайоні почала більш інтенсивно розвиватись харчова і легка промисловість, підвищилась зайнятість серед жінок. Зараз у зв’язку із занепадом вугільної промисловості та високим безробіттям серед чоловіків, яке набуде особливої загрози після закриття багатьох шахт, жіноча зайнятість значно зростає.
4. Макрорайон характеризується високою територіальною концентрацією промисловості. У ньому сформувався найпотужніший в Україні промисловий комплекс (виробляється більше половини промислової продукції України), і тому набагато більший, ніж в інших макрорайонах, обсяг продукції припадає на 1 чоловіка і на 1 км2.
Для району характерні такі негативні риси: консервативна структура з абсолютним переважанням менш ефективних галузей важкої промисловості, екоагресивними, застарілими енерго- і ресурсоємними, “відходними” технологіями, високою зношеністю основних фондів та забрудненням природного середовища. Але і зараз основні галузі промисловості приваблюють інвесторів (паливно-енергетичний комплекс).
Галузева структура орієнтована, в основному, на місцеві мінеральні ресурси і дуже консервативна, оскільки в ній переважає виробництво засобів виробництва. В окремих областях, особливо в Донецькій, досить однобока галузева структура. Розвиваються найбільш екоагресивні, ресурсо- та енергоємні виробництва (енергетика, паливна, металургійна, хімічна промисловість).
Провідне місце в структурі промисловості займають машинобудування, енергетика, металургія, хімія, в яких зайнято майже 70% працюючих. У макрорайоні розвиваються потужні, дуже розгалужені міжгалузеві виробничі комплекси (МВК). Більшість з них складає основу відповідних комплексів України.
Тут зосереджені основні виробництва паливно-енергетичного, металургійного, гірничо-хімічного комплексів України. Дуже розвинені агропромисловий та будівельний комплекси. Саме продукція зазначених МВК займає зараз провідне місце в експорті України.
Для господарства України особливе значення має ПЕК, перш за все вугільна промисловість і електроенергетика району. Саме тут зосереджено 70% її виробництва. Це, перш за все, потужні ДРЕС: Вуглегірська, Луганська, Старобешівська, Слов’янська, Зуївська-2, Зміївська та багато інших. Тут працюють і основні ГЕС країни. У районі розвивається і нафтопереробка: у містах Кременчуці та Лисичанську (на базі російської нафти).
Дуже різноманітна продукція металургійного комплексу району. Це залізна руда, кокс, сталь, прокат, феросплави та труби (у Нікополі, Новомосковську, Дніпропетровську).
На основі коксівного та природного газу, іншої хімічної сировини розвивається хімічна промисловість, випускається більше ста видів її продукції: фенол, сульфат амонію, хлористий кальцій, азотна та фосфорна кислота, стирол, полістирол. Особливе місце серед них займає кальцинована сода, яка навіть в умовах різкого падіння її виробництва іде на експорт.
Основу АПК становить високотоварне багатогалузеве сільське господарство. Провідне місце в ньому займає землеробство. Із усієї площі сільськогосподарських угідь основна частина зайнята ріллею (14 млн. га). Майже половина її знаходиться під посівами зернових. У районі вирощують озиму пшеницю і кукурудзу. На останню припадає більше 60% збору всієї України. Кукурудза на зерно зосереджена в Придніпров’ї, пшениця вирощується в більшості областей.
13% посівних площ знаходиться під технічними культурами. Серед них провідне місце займає соняшник (близько 70% врожаю України) та цукровий буряк (30% валового збору). Навколо міст, у складі міських АПК, а також на півдні, у зоні зрошувального землеробства, розміщене плодоовочеве виробництво.
У районі розвинені всі види тваринництва. Однак, у зв’язку з недостатністю кормовиробництва, рівень його розвитку відстає від місцевих потреб. Тільки м’ясо вивозиться з району. Дуже розвинена харчова промисловість – друга важлива ланка АПК. Міжрайонне значення мають цукрове, маслобійне, плодоовочеконсервне та, меншою мірою, виноробне виробництво.
5. Район відзначається дуже інтенсивними внутрішньо- і зовнішньоекономічними зв’язками. Їх матеріальна основа – це транспортна система, яка досить розгалужена і представлена всіма видами з найвищою щільністю транспортної мережі. Серед видів транспорту провідну роль відіграє залізничний, який забезпечує близько 65-70% вантажообороту країни. Це пов’язано з розвитком у районі важкої промисловості та виробництвом великогабаритної продукції. Друге місце займає автомобільний транспорт, який здійснює переважно внутрішньорайонні перевезення. Для міжрайонних зв’язків велике значення має водний, річковий і морський види транспорту. Дуже розгалужена система трубопроводів, зокрема, газопроводів. Незначний розвиток авіатранспорту, в першу чергу, відсутність великих міжнародних авіапортів, гальмує, певною мірою, процеси міжнародної інтеграції. Основні транспортні вузли: Донецьк, Дебальцево, Харків, Дніпропетровськ, Запоріжжя, П’ятихатки.
6. У Східному макрорайоні склалася складна територіально-галузева структура виробництва. Вона представлена трьома великими агломераціями (Донецько-Макіївською, Дніпропетровсько-Дніпродзержинською та Харківською), галузевими промисловими районами, численними вузлами і приміськими АПК. До вузлів належать Горлівсько-Єнакієвський, Криворізький, Краматорсько-Слов’янський, Полтавський, Луганський, Лисичансько-Рубежанський, Криворізький, Алчевський, Кременчуцький, Нікопольський, Кіровоградський та ін.
7. Головні проблеми району стосуються основних аспектів його соціально-економічного розвитку: припинення стагнації виробництва; удосконалення галузевої макроструктури промисловості та технологій; поновлення основних фондів, закриття (чи перепрофілювання) нерентабельних підприємств; підвищення конкурентоспроможності продукції; ефективне використання колосальних обсягів відходів, покращання умов життя людей та екологічної ситуації.
3.3. Південний економічний макрорайон
1. Основні риси Південного економічного макрорайону.
2. Природно-ресурсні передумови розвитку.
3. Загальна характеристика населення.
4. Провідні галузі спеціалізації виробничого комплексу.
5. Шляхи вдосконалення розміщення продуктивних сил.
Південний макрорайон розташований на півдні і південному заході України, переважно на території Причорноморської низовини та Кримського півострова. Площа становить 113 тис.км2 (близько 19% території України), населення складає 7,7 млн.чол. (15%), валовий національний дохід – 13%. У ньому виробляється 8% промислової та 14% сільськогосподарської продукції країни, близько 10,8% її експорту. Це єдиний район, де питома вага міського і сільського населення в його загальноукраїнській кількості майже однакова: міського близько – 15%, сільського – 15,5%.
До його складу входять два економічних райони: Причорноморський (що складається з трьох областей: Одеської, Миколаївської і Херсонської) та Автономна Республіка Крим.