1. Паливно-енергетичний комплекс (пек) – одна з найважливіших структурних складових економіки України, ключовий фактор забезпечення життєдіяльності держави.

Паливно-енергетичний комплекс складається з підприємств, що спеціалізуються на видобутку, збагаченні, переробці та споживанні твердого, рідкого і газоподібного палива, виробництві, передачі та використанні електроенергії і тепла.

До складу підприємств ПЕКу входять вугільні шахти, нафтові та газові свердловини, електростанції, лінії електропередач. Вони групуються у галузі (рис.1), які виступають основними елементами галузевої структури ПЕКу.

Рис. 1. Основні складові ПЕКу

Галузі комплексу тісно пов’язані з усіма галузями господарства.

Паливно-енергетичний комплекс має велике районоутворююче значення. Він створює передумови для розвитку паливоємних виробництв і є базою для формування промислових комплексів, у тому числі не тільки електроенергетичних, нафтохімічних, вуглехімічних, газопромислових, але й металургійних, хімічних, лісохімічних тощо.

Паливо використовується не тільки в енергетиці, а й є сировиною для одержання різноманітних цінних продуктів. Наприклад, нафта необхідна для розвитку хімічної промисловості. З неї одержують, окрім паливних матеріалів, різні масла й змащувальні матеріали, пластмаси, миючі речовини, синтетичні волокна та тканини, добрива. З природного газу виробляють синтетичні спирти і білкові препарати, вилучають сірку. Вугілля є цінною технологічною сировиною у чорній металургії, джерелом для одержання пластмас, бензину та інших продуктів виробництва.

Особливістю паливно-енергетичного балансу України (ПЕБ – співвідношення видобутку і споживання паливних та енергетичних ресурсів) є висока питома вага вугілля та атомної енергії і незначна гідроенергії та нафти.

2. Вугільна промисловість в Україні є давньою і традиційною галуззю, яка займає домінуюче місце серед паливних галузей. Україна має великі запаси (до 200 млрд. т) високоякісного вугілля, яке здебільшого залягає на значній глибині у Донецькому, Львівсько-Волинському та Придніпровському (буре) басейнах. 75% вугілля використовується як паливо, 25% – як технологічна сировина для чорної металургії, хімічної промисловості та деяких інших галузей.

Найбільшим у країні районом видобутку кам’яного вугілля залишається Донецький басейн. Він був відкритий у 1721 році Г. Капустіним, а перша шахта закладена у 1795 році. Нині тут діє близько 270 шахт, майже на половині з яких добувають високоякісне коксівне вугілля. Вугленосні площі в Донбасі становлять понад 50 тис. км2 і зосереджують близько 98% запасів кам’яного вугілля України. Родовища вугілля басейну утворюють три компактних осередки: “Старий Донбас” (межа Луганської та Донецької областей), “Західний Донбас” (Дніпропетровська область) та Південний Донбас (південь Донецької і Луганської областей). Донецьке вугілля має високу собівартість, що пов’язано з невеликою потужністю (0,5-2 м) та глибоким заляганням пластів. Так, тут знаходиться найглибша в Україні шахта “Глибока” (405 м). Майже 90 шахт є нерентабельними і поступово мають бути закриті. Інші шахти вимагають суттєвої реконструкції. Це зумовлює серйозні фінансові і соціальні проблеми. Адже з вугільною промисловістю прямо чи опосередковано пов’язана діяльність майже 40% міського населення Донецької та Луганської областей.

Львівсько-Волинський басейн був відкритий ще у 1912 р. російським геологом М. Тетяєвим, а перше вугілля почали добувати з 1954 р. Басейн розташований на території Волинської та Львівської областей і охоплює площу близько 10 тис. км2. Загальні запаси вугілля тут не перевищують 1% від розвіданих у державі, глибина залягання – 300-650 м, потужність пластів – 0,5-1,0 м, видобувають 14 млн. т вугілля. Тут нижчі (порівняно з Донбасом) і загальні показники якості вугілля, яке характеризується меншою теплотворністю та більш високою зольністю. Запаси вугілля невеликі, тому передбачається, що в перспективі у басейні працюватимуть тільки 2 шахти з 15 діючих. Значну частину вугілля цього басейну використовують Бурштинська та Добротвірська теплові електростанції, невелика частка його і зараз вивозиться в Білорусію.

Розвиток цієї вугільної бази сприяв поліпшенню паливного балансу Західного регіону України, формуванню нових промислових комплексів, виникненню міських поселень (м. Нововолинськ, м. Червоноград, м. Шахтарськ).

Основними районами видобутку бурого вугілля є Придніпровський буровугільний басейн (Кіровоградська, Черкаська, Житомирська області), а також Тернопільска і Закарпатська області. Він охоплює площу понад 100 тис. км2, на якій виявлено близько 200 родовищ та проявів бурого вугілля. Середня потужність буровугільних пластів у басейні становить 4-5 м, сягаючи в окремих родовищах до 25 м. Переважно неглибоке залягання вугленосних нашарувань (від 10 до 150-200 м) дозволяє видобувати буре вугілля відкритим (кар’єрним) способом. Лише 1/3 палива на початок 90-х років тут видобувалась підземними (шахтними) методами. Запаси вугілля, яке можна видобувати відкритим способом, розподіляються у 58 родовищах. Найбільше таких родовищ у Кіровоградській (29), Дніпропетровській (19) та Черкаській (5) областях. За останні роки його видобуток перебуває в межах 4,0-4,5 млн. т.

Вугілля басейну без брикетування непридатне для транспортування на далекі відстані, характеризується високою зольністю, сірчистістю та використовується здебільшого для місцевих потреб. При застосуванні сучасних технологій буре вугілля Придніпровського басейну може використовуватись і як хімічна сировина. Основними центрами його видобутку є міста Ватутіне на Черкащині та Олександрія в Кіровоградській області.

Розвиток буровугільної промисловості сприяв стабілізації паливного балансу окремих степових і лісостепових районів України, дав змогу поліпшити розміщення виробництва та використання трудових ресурсів.

3. Нафтова промисловість України характеризується низькими показниками, хоча потенційні можливості видобутку та переробки нафти значно більші. Вона представлена нафтодобувною та нафтопереробною галузями, які виникли в Передкарпатті ще у XIX ст. На початку XX ст. цей район був відомим у Європі центром нафтової промисловості. У середині шістдесятих років було розвідано Дніпровсько-Донецьку нафтогазову провінцію. Причорноморсько-Азовська провінція є найбільш молодою і перспективною для видобутку нафти й газу в Україні.

Домінуючу роль у видобутку нафти після війни стала відігравати Дніпровсько-Донецька провінція. Найбільші родовища зосереджені в Полтавській (Радченківське, Зачепилівське, Сагайдацьке та ін.), Сумській (Качанівське, Рибальське, Охтирське) та Чернігівській (Прилуцьке, Гнідинцівське та інші) областях. Тут видобувають близько 70% нафти в Україні, знаходиться найглибша свердловина – 4928 м (Чернігівська обл., Тростянецьке родовище).

Друге місце займає Прикарпатська провінція, де працюють нафтогазовидобувні управління – Бориславнафтогаз і Долинонафтогаз. Обсяги видобутку тут невеликі через вичерпність запасів, недостатні масштаби пошукових робіт, велику глибину залягання прогнозних запасів нафти.

Причорноморсько-Азовська провінція охоплює Причорноморську западину, Керченську протоку, північно-західну частину акваторії Чорного та південну Азовського морів. Цей район перспективний на нафтовидобуток: орієнтовні запаси – до 4-5 млрд. т нафти. Зараз видобувається 200 тис. т нафти з покладів “Штормове” та “Дельфін” за участю британсько-голандської компанії “Shell”.

Видобута в Україні нафта має відносно високу собівартість через недосконалі технології видобутку: видобуток її найпрогресивнішим фонтанним способом майже припинився. Сьогодні при необхідних 40 млн. т сирої нафти щороку власний видобуток становить 4-5 млн. т. Тому Україна є досить значним імпортером нафти і нафтопродуктів (переважно з Росії).

Нафтопереробна промисловість України представлена сьома нафтопереробними заводами, переробна потужність яких складає 80-90 млн. т. сирої нафти щороку. Перші з них – Львівсько-Дрогобицький та Надвірнянський – розміщено в найстарішій Прикарпатській провінції. Науково-технічний прогрес, побудова нафтопроводів та морські перевезення нафти змінили географію нафтопереробної галузі. Були побудовані нові заводи у Лисичанську, Кременчуці, Одесі, Херсоні, Бердянську, які зараз є основними центрами цієї галузі в Україні. Недоліком галузі є застарілі технології та обладнання, що призводить до неповної переробки нафти (50% порівняно з 90% у розвинених країнах).

Зараз будується нафтотермінал в Одесі потужністю 25 млн. т нафти на рік з можливістю її підвищення до 100 млн. т. Через нього буде перекачуватись нафта Азербайджану та, можливо, Казахстану, Ірану, Іраку, Саудівської Аравії, Ємена, Сірії, ОАЕ. Розпочато спорудження гілки нафтопроводу Одеса-Броди (Львівська обл.) для експорту нафти в Європу. Розробляється варіант будівництва нафтопроводу Казахстан-Туркменія-дно Каспійського моря-Азербайджан-Грузія (порт Сусла), а далі – морськими нафтоналивними танкерами до Одеського термінала. Можливо, буде будуватись гілка нафтопроводу і по дну Чорного моря: Грузія-Україна-Молдова-Західна Европа. Україна також візьме участь у будівництві нафтопроводу Джейкан-Самсун у Туреччині; нафтотермінал у Самсунзі вже збудовано.

4. Газова промисловість є досить молодою і перспективною галуззю. Природний газ – найбільш ефективна паливна та хімічна сировина. Його видобуток було розпочато в Україні в 50-х роках ХХ ст. і на сьогоднішній день видобувається до 20 млрд. м3 газу, що зодовольняє власні потреби в ньому на 20-25%. Використання газу в 2 рази дешевше порівняно з нафтою.

Першою було освоєно Передкарпатську нафтогазоносну провінцію з такими відомими центрами газовидобувної промисловості, як Дашава (1924), Більче-Волиця (1949), Рудки, Угорське. Тепер на неї припадає 3,1% усього видобутку газу в Україні. Фахівці вважають, що в Прикарпатті можна збільшити видобуток газу, але для цього потрібно відновити занедбані свердловини, поліпшити якість пошуково-розвідувального буріння, забезпечити бурові організації обладнанням для буріння свердловин завглибшки 5-7 тис. м.

Дніпровсько-Донецьку нафтогазоносну провінцію виявлено, як згадувалось вище, у другій половині 60-х років. На неї припадає майже 94% видобутку газу країни. Основні родовища природного газу розташовані у Харківській (Шебелинське, Хрестищенське, Кегичівське, Дружелюбівське), Сумській (Рибальське, Качанівське), Полтавській (Солохо-Дуканське); Дніпропетровській (Перещепинське) та Чернігівській (Гнідинцівське) областях.

Найбільше із зазначених родовищ – Шебелинське, яке містить 80% усіх запасів газу в Україні; найпродуктивніше з 1960р. – Гнідинцівське.

Не так давно відкрито Причорноморсько-Азовську нафтогазоносну провінцію, в якій експлуатуються 17 газових родовищ. Найбільші з них: Глібівське, Джанкойське, Голицинське, Оленівське, Задорненське, Стрілківське.

Україні щорічно потрібно майже 85 млрд. м газу. Його будуть надалі закуповувати в Росії, Туркменії та Узбекистані. У 1998 році 32 млрд. м3 газу Україна отримала від Росії за транзит нашою територією 130 млрд. м3 газу газопроводами “Союз” та “Прогрес”. Головними резервами нарощування газовидобутку в Україні є пошуки перспективних родовищ та запровадження нових технологій.

5. Торфова промисловість. Ця галузь у паливному балансі відіграє й тепер незначну роль. Торф зустрічається практично всюди, проте за поширенням та особливостями торфових товщ розрізняють дві основні торфово-болотні області: Поліську та Лісостепо-Карпатську (рис.1)

Рис.1. Регіональний розподіл основних запасів торфу, %

Основні родовища торфу зосереджені в Сумській, Чернігівській, Житомирській, Рівненській та Львівській областях.

У вигляді брикетів і шматків торф використовується як паливо. Також його застосовують для виготовлення органічних добрив, торфоізоляційних плит. Торф може бути сировиною для виробництва парафіну, масел, фенолів, креоліну. Ресурси горючих сланців в Україні не використовуються, і тому сланцева промисловість відсутня.

6. Електроенергетика є базовою галуззю народногосподарського комплексу, а використання електроенергії – рушійною силою науково-технічного прогресу. Галузь впливає на територіальну організацію продуктивних сил. Достатня кількість електроенергії має комплексоформуюче значення і притягує до себе підприємства та виробництва, в яких частка енергетичних витрат у собівартості готової продукції значно більша, порівняно з традиційними галузями промисловості. У ряді районів України (Донбас, Придніпров’я) вона визначає виробничу спеціалізацію, є основою формування територіально-виробничих комплексів.

Розміщення електроенергетики залежить від двох факторів: наявності паливно-енергетичних ресурсів і споживачів електроенергії.

Усі електростанції за енергетичними ресурсами поділяються на 4 види:

– теплові електростанції (працюють на твердому, рідкому і газоподібному паливі);

– гідравлічні (використовують гідроресурси);

– атомні (як паливо використовують збагачений уран або інші радіоактивні елементи);

– електростанції, що використовують нетрадиційні джерела енергії (вітер, сонце).

Провідна роль в електроенергетиці належить теплоелектростанціям – ДРЕС і ТЕС1. Вони виробляють понад 60% усієї електричної енергії. Перевагою ТЕС є відносно вільне розміщення, вдвічі дешевша вартість капіталовкладень порівняно з ГЕС. Найбільша кількість великих теплових ДРЕС у Донбасі: Вуглегірська, Старобешівська, Курахівська, Слов’янська (Донецька обл.) та інші. Найбільшими ДРЕС також є Криворізька-2, Придніпровська (Дніпропетровська обл.), Зміївська (Харківська обл.), Бурштинська (Івано-Франківська обл.), Запорізька (Запорізька обл.), Ладижинська (Вінницька обл.), Трипільска (Київська обл.), Добротвірська (Львівська обл.) та інші.

Дедалі більшого значення набувають теплоелектроцентралі (ТЕЦ). Їх будують поблизу споживача, оскільки радіус транспортування тепла невеликий (10-12 км), проте коефіцієнт корисного використання тепла становить майже 70%, тоді як на ТЕС – тільки 30-35%. ТЕЦ обігрівають понад 25 міст України. Найбільші з них: Київські ТЕЦ-5 та ТЕЦ-6, Дарницька, Харківська ТЕЦ-5, Одеська, Краматорська та інші.

Атомна енергетика України представлена такими діючими потужними атомними електростанціями, як Запорізька, Південноукраїнська, Рівненська, Хмельницька, Чорнобильська. Під тиском громадськості припинено будівництво Кримської, Чигиринської, Харківської АЕС та Одеської атомної ТЕЦ.

АЕС орієнтовані винятково на споживачів, особливо на райони з обмеженими ресурсами палива та енергії. Ними виробляється біля 35% усієї електроенергії.

Гідроелектростанції України – Київська, Канівська, Кременчуцька, Дніпродзержинська, Дніпрогес, Каховська, Дністровська, Теребле-Ріцька – малоефективні (особливо Дністровського каскаду) через застаріле обладнання та рівнинний характер долини р. Дніпро. ГЕС дають до 4,5% електроенергії України. Усього на малих річках діє 55 гідроелектростанцій. Найбільш ефективні вони на гірських річках.

Районне значення можуть мати сонячні (Крим), вітрові (Поділля, степовий Крим), геотермальні (Карпати) електростанції.

За останні роки сумарна потужність електростанцій зросла (до 55 млн. кВт годин), а щорічне виробництво електроенергії зменшилось з 300 млрд. кВт годин до 150 (1996 р.). Потужні ЛЕП з’єднують енергомережі України, Росії. Найбільшим споживачем електроенергії є промисловість (65%), транспорт і сільське господарство (по 10%), будівництво та інші галузі.

У даний час електроенергетика, як і весь ПЕК України, знаходиться у глибокій кризі.

7. На сучасному етапі економічного розвитку головною проблемою ПЕКу є загострення неплатежів за паливо та енергію. Також погіршуються гірничо-геологічні умови видобутку палива. Не вистачає коштів для відтворення основних виробничих фондів у галузі. І як наслідок, продовжується спад виробництва енергоносіїв (таб.1).

Таблиця 1

Обсяги виробництва найважливіших видів продукції паливно-енергетичного комплексу в 1985-1998 рр.

Стан і технічний рівень діючих потужностей ПЕКу в даний час стає критичним.

Важливим завданням подальшого розвитку паливної та енергетичної промисловості в умовах становлення і розвитку ринкових відносин є здійснення заходів з охорони природи і раціонального природокористування. Екологічна політика в даному комплексі повинна спрямовуватись на навколишню природу. Нині на його частку припадає близько 45% викидів шкідливих речовин в атмосферу, більше 30% стічної води і стільки ж твердих відходів від усіх забруднювачів.

На даному етапі важливим є завдання формування паливно-енергетичного ринку, контроль над яким здійснює держава за допомогою цінової та податкової політики, а також створення конкурентного середовища та залучення інвестицій.

Регіональна стратегія держави в ПЕК повинна спрямовуватись на розвиток ринкових відносин і максимальне енергозбереження кожного регіону.

2.4. Металургійний комплекс України

1. Металургійний комплекс, його сутність та значення.

2. Фактори формування та особливості територіальної організації підприємств чорної металургії.

3. Розвиток кольорової металургії в Україні.

1. У металургійний комплекс входять чорна і кольорова металургія, які охоплюють усі стадії технологічних процесів: від добування та збагачення сировини до одержання готової продукції у вигляді чорних і кольорових металів та їх сплавів. Металургійний комплекс – це взаємообумовлене поєднання наступних технологічних процесів:

– добування і підготовка сировини до переробки (добування, збагачення, агломерування, одержання необхідних концентратів та ін.);

– металургійна переробка – основний технологічний процес з одержання чавуну, сталі, прокату чорних і кольорових металів, труб та ін.;

– виробництво сплавів;

– коксохімічне виробництво;

– утилізація відходів основного виробництва й одержання з них вторинних видів продукції.

Основним видом технологічних зв’язків та формою суспільної організації виробництва в галузі є комбінування. Тому провідним видом металургійних підприємств є комбінати. Залежно від поєднання цих технологічних процесів виділяють такі типи виробництв у металургійному комплексі:

– комбінати повного циклу, в яких одночасно діють усі названі стадії технологічного процесу;

– комбінати неповного циклу – це підприємства, в яких здійснюються не всі стадії технологічного процесу (видобуток та збагачення руди, виробництво сталі та прокату або ж чавуну та прокату окремо). Підприємства неповного циклу (“малої металургії”) називаються переробними.

Комбінати, на яких відбувається видобуток і збагачення руди, називаються гірничо-збагачувальними (ГЗК).

Металургійний комплекс – основа індустрії. Чорні метали називають хлібом промисловості. Чорні та кольорові метали широко використо-вуються в машинобудуванні, будівництві, транспорті й усіх без винятку галузях народного господарства, витримуючи гостру конкуренцію з боку пластмас, кераміки та інших сучасних матеріалів. Та на противагу недалекому минулому, нині вже за рівнем виробництва чавуну, сталі і прокату не судять про економічну могутність країни.

Винятково велике комплексо- та районо-утворююче значення металургійного комплексу в територіальній структурі господарства України. Він відіграє відчутну роль у міжнародному поділі праці. Частка неблагородних металів та виробів складає 30% експорту України. Та з погляду на міжнародний попит необхідно поліпшити якість металопродуктів, забезпечивши їх конкуренто-спроможність на дуже вимогливому світовому ринку, збільшити частку електросталі та феросплавів, труб тощо.

2. Для розвитку чорної металургії в Україні є всі умови: величезна, компактно розміщена сировинна база (залізні, марганцеві руди, вогнетриви, флюсові вапняки тощо); споживач (металоємне машинобудування); густа транспортна мережа; значні паливні (коксівне вугілля) та трудові ресурси.

Підприємства повного циклу тяжіють або до джерел сировини (Придніпров’я), або до споживача і джерел палива (Донбас), або знаходяться між ними (Приазов’я). Для виплавлення 1т чавуну витрачається 1,2-1,5 т вугілля, 1,5 т залізної руди, понад 0,5 т флюсових вапняків і 30 м3 води.

Підприємства переробної металургії розміщуються там, де є машинобудівні заводи. Виплавка на них здійснюється з привозного металу, металобрухту, відходів машинобудування.

Україна повністю забезпечує себе власною залізною рудою, коксом, марганцем та іншими допоміжними матеріалами. За запасами залізних руд Україна займає в світі четверте місце (27 млрд. т; після Росії, Бразилії, Австралії), а за їх видобутком – шосте (48 млн. т; після КНР, Бразилії, Австралії, Індії, США). Найбільший залізнорудний басейн – Криворізький (Дніпро-петровська обл.), 75% залізної руди якого видобувається відкритим способом. Багаті залізні руди (із вмістом Fe до 60%) тут майже вичерпані, і тепер у Кривбасі видобувають переважно бідні руди (вміст Fe – 35%), що значно підвищує кількість відходів. Після збагачення на Південному, Криворізькому, Центральному, Північному та Інгулецькому гірничозбагачувальних комбінатах руда перетворюється на концентрат із вмістом заліза майже 62% і надходить на агломераційні фабрики, а далі – у домни. Більше половини збагачувальної руди поставляється на металургійні заводи європейської частини Росії, Словаччини, Угорщини, Польщі.

На Керчинський (Крим) залізнорудний басейн припадає 4,2% загального видобутку руди в Україні, основним споживачем якої є металургійні заводи Маріуполя.

Триває освоєння родовищ Кременчуцького (Полтавська обл.) та великих запасів, у тому числі багатих руд, Білозерського (Запорізька обл.) залізнорудних районів.

Придніпровський марганцеворудний басейн (Дніпропетровська область – Нікопольське, Інгулецьке родовища та Запорізько-Токмацьке) – найбільший у світі за видобутком, а за запасами займає друге місце після Південно-Африканської Республіки (ПАР). Видобування здійснюється на дві третини відкритим та шахтовим способом. Марганцеву руду Україна постачає металургійним підприємствам Росії та ряду європейських держав.

Половину коксу для металургії дають коксохімічні комбінати Донбасу, де розташовано 13 з 18 коксохімічних підприємств України. Великі коксохімічні комбінати Донбасу, а також Придніпров’я розміщені у Макіївці, Маріуполі, Горлівці, Стаханові, Запоріжжі, Дніпро-дзержинську, Кривому Розі, Дніпропетровську.

Флюси, металургійні кварцити, вогнетривкі глини є складовою частиною сировинної бази металургійного комплексу. Вогнетривкі глини видобувають у Донецькій області, високоякісні флюсові вапняки й доломіти – у Донецькій, Дніпропетровській областях і в Автономній Республіці Крим.

Виробництво чорних металів зосереджено переважно на підприємствах повного циклу, що розміщенні в трьох районах – у Придніпров’ї (Дніпродзержинськ, Дніпропетровськ, Кривий Ріг, Запоріжжя), Донбасі (Донецьк, Макіївка, Комунарськ, Костянтинівка, Краматорськ), Приазов’ї (Маріуполь). Найбільшими металур-гійними комбінатами є: “Криворіжсталь”, “Азовсталь” (Маріуполь), “Запоріжсталь”, Донецький і Макіївський.

У Придніпровському та Донецькому економічних районах чорна металургія стала профільною, комплексоутворюючою галуззю, на основі якої сформувались великі промислові центри і металургійні вузли. У Донецькому районі розміщено три металургійні вузли (Донецько-Макіївський, Єнакіївський, Алмазнянський) і центри (Краматорськ, Луганськ та інші). У Придніпровському районі зосереджено п’ять вузлів: Дніпропетровський, Запорізький, Криворізький, Кременчуцький та Нікопольський. Наприклад, до Криворізького металургійного вузла належать найбільші в Україні кар’єри, шахти, п’ять гірничозбагачувальних комбінатів і ряд аглофабрик, металургійний завод тощо. До Нікопольського – південнотрубний і феросплав-ний заводи Нікополя та його марганцеворудна промисловість.

Основним способом виплавки чавуну та сталі лишається доменно-мартенівський. Значними його недоліками є: велика матеріало- та працеємність; економічна нерентабельність (усі домни України – дотаційні); велике забруднення навколишнього середовища. З 1956 року використовується киснево-конверторний спосіб виплавки сталі. Він значно економніший, дозволяє переплавляти металобрухт, дає можливість контролювати кількість і якість сталі, не потребує додаткового палива у вигляді природного газу; процес виплавки триває до 50 хвилин (для порівняння – мартенівська виплавка триває 6-12 год.).

Електрометалургія виробляє найякіснішу сталь при низькому забрудненні навколишнього середовища. Лише у 1994 році електро-металургійний та киснево-конверторний способи вийшли на 50-ти % показник у валовій виплавці сталі.

Переробна металургія розвинена у Запоріжжі, Костянтинівці, Стаханові. Центрами трубного виробництва є Новомосковськ, Дніпропетровськ, Нікополь, Луганськ, Харцизьк, Маріуполь. Значний розвиток отримало виробництво феросплавів (Запоріжжя, Нікополь, Стаханов).

На сучасному етапі чорна металургія переживає кризу, свідченням якої є зменшення в 2-3 рази (1985-1995 рр.) як видобутку сировини, так і виробництва готової продукції. Підприємства чорної металургії є значними забруднювачами навколишнього середовища. На їх долю припадає четверта частина викидів пилу, окису виглецю, більше половини окисів сірки від їх загального обсягу в країні.

Успішне розв’язання питань реструктуризації галузі, впровадження сучасних технологій, підвищення технічного рівня є передумовою підвищення продуктивності праці, поліпшення якості металу. Зважаючи на значну роль металургії в економіці України, це матиме велике економічне і соціальне значення.

3. Кольорова металургія в Україні, порівняно з чорною, менш розвинена, в першу чергу через відсутність розвіданих до промислових категорій сировинних ресурсів. У добу НТР кольорові метали посідають особливе місце серед мінеральних ресурсів. Нові й новітні галузі промисловості – радіотехніку, електротехніку, авіаційну, електроніку – неможливо уявити без цих металів.

Загальні особливості сировинної бази кольорової металургії:

– низький у кількісному відношенні вміст корисних компонентів у сировині: для 1 т міді потрібно переробити 100 т руди, нікелю – до 200 т; витрати сировини на 1 т готової продукції в сотні раз перевищують об’єм готового виробу, а при виробництві рідкісних металів – у десятки і навіть сотні тисяч раз;

– багатокомпонентність сировини. Наприклад, алюмінієва промисловість випускає кристалічний кремній, алюмінієво-кремнієві сплави, п’ятиоксид ванадію, металевий галій та ін.;

– велика тепло-, електро- та водоємність процесів переробки сировини (для виробництва нікелю, наприклад, потрібно до 55 т палива, глинозему – до 12 т і т.д.; 1т алюмінію – до 17 тис. кВт годин електроенергії).

Тому особливості географії сировинної та паливно-енергетичної баз значно впливають на розміщення кольорової металургії. До джерел сировини тяжіють виплавлення ртуті, нікелю, рідкисних металів. Алюмінієве, титано-магнієве і цинкове виробництво розміщуються у місцях одержання дешевої електроенергії.

В Україні відомі численні родовища мінеральних ресурсів для кольорової металургії: алюмінієвої сировини (алуніти Закарпаття, боксити Черкащини, ніфеліни Приазов’я), поліметалів, ртуті, нікелю, титану, цинку тощо. Але рівень їх вивченості – не достатній.

Провідними галузями кольорової металургії є алюмінієва, цинкова, магнієва, титанова, ртутна, феронікелева.

У структурі виробництва кольорових металів України перше місце посідає алюмінієва промисловість, яка працює на довізних бокситах і складається з виробництва глинозему та алюмінію. На випуск цієї продукції припадає майже 20% усього виробництва кольорової металургії. Алюміній з орієнтацією на джерело дешевої електроенергії і довізний з Миколаєва глинозем (вироблений з імпортних бокситів Угорщини і Гвінеї) виплавляється в Запоріжжі. У Свердловську (Луганська обл.) виробляють алюмінієві сплави.

На Донбасі (електроенергетичний фактор) з імпортної сировини виплавляють цинк (центром є м. Костянтинівка, Донецька обл.). Також виробляють свинець, мідний і латунний прокат (м. Артемівськ, Донецька обл.).

Титано-магнієва промисловість має власну сировинну базу: калійно-магнієві солі Прикарпаття (у Стебнику, Калуші), мілководні водоймища Приазов’я і Причорномор’я (Сиваш) та ільмініти Придніпров’я. Потужний титано-магнієвий комбінат працює у Запоріжжі (довозять магнієву сировину зі Стебника, Калуша, Сиваша; титанову – з Іршанського гірничо-збагачувального комбінату Житомирської області). Тут виробляють титан, напівпровідниковий германій, магній, калійні добрива, пігментний двооксид титану, фасонне титанове литво. Титан також виплавляють на Верхньодніпровському гірничометалургійному комбінаті, розташованому у м. Вільногірську (Дніпропетровська обл.).

Виробництво ртуті з місцевих покладів кіновару – давня спеціалізація Донецької області (м. Микитівка). Нещодавно створено Закарпатський розвідувально-експлуатаційний ртутний комбінат.

Побузький нікелевий завод (Кіровоградська обл.) переробляє місцеві окислені залізно-нікелеві руди. Основна його продукція – нікель і феронікель – використовується на металургійних і машинобудівних заводах Придніпров’я і Донбасу.

В Україні налагоджено виробництво й інших кольорових металів – цирконію, кобальту, ніобію, гафнію. Їх виробляють у Києві, Одесі, Донецьку, Харкові. Нещодавно відкрито по п’ять родовищ золота промислового значення поблизу Кривого Рогу та в Донецькій області, а також невелике родовище у Закарпатській області. За попередніми прогнозами, Україна на перспективу зможе видобувати від 15 до 25 тонн золота щороку. Для цього потрібно 800 млн. дол. інвестицій.

Налагоджено випуск золота, платини та срібла із вторинної сировини. На південному машинобудівному заводі у Дніпропетровську, об’єднанні “Свема” у Шостці, на хімзаводі у Дніпродзержинську в 1996 р. отримали майже 0,5 т золота і кілька тонн срібла із вторинної сировини.

У просторовій структурі кольорової металургії України виділяються Донецький район (цинк, ртуть, прокат), Запорізький (алюміній, титан, магній) та Побузький (нікель) центри, які взаємодіють з районами чорної металургії, утворюючи потужні вузли загальнометалургійного міжгалузевого комплексу.

При розміщенні галузей кольорової металургії обов’язково потрібно враховувати екологічний фактор (галузь є одним з найбільших забруднювачів природного середовища у промисловості).

В останні роки металургійний комплекс переживає глибоку кризу, викликану засто-совунням застарілих технологій, низьким технічним рівнем, перебоями у постачанні підприємств коксівним вугіллям, металобрухтом, електроенергією, недостатньою фінансовою забезпеченістю впровадження необхідних інновацій.

Основна лінія подальшого розвитку комплексу – модернізація та реконструкція металургійного устаткування, удосконалення та зміна виробничих відносин в умовах ринку.

2.5. МАШИНОБУДІВНИЙ КОМПЛЕКС

1. Роль машинобудування в економічному розвитку країни.

2. Галузева і територіальна структура машино-будівного комплексу в Україні.

3. Проблеми і перспективи розвитку галузі.

1. Машинобудування має велике значення для зміцнення економіки України і становлення її як незалежної високорозвиненої держави. “Економічне диво” ФРН, Японії, Південної Кореї та інших держав починалося з розвитку найсучасніших його галузей. Машинобудування є однією з провідних ланок важкої промисловості. Створюючи найбільш активну частину основних виробничих фондів (знаряддя праці), машино-будівна промисловість істотно впливає на темпи і напрями науково-технічного прогресу в різних галузях народного господарства, зростання продуктивності праці, інші економічні показники, які визначають ефективність розвитку суспільного виробництва.

В Україні цей комплекс – один з най-розвиненіших. З 1940 по 1990 рік обсяг його продукції виріс у 95 разів. З кінця 70-х років машинобудування стає провідною галуззю промисловості. На нього припадає понад 40% усього промислово-виробничого потенціалу індустріального виробництва. Частка продукції комплексу в загальному обсязі продукції промисловості становить 29%.

Роль машинобудування в економічному розвитку країни визначає його обслуговуюча функція в усіх міжгалузевих комплексах – паливноенергетичному, агропромисловому, будівельному, лісовиробничому тощо; участь у територіальному поділі праці (внутрішньо-державному та міждержавному). Саме від частки машинобудівної продукції в експортному секторі залежить, багато в чому, статус країни, її місце в міжнародних економічних інтеграційних процесах. Особливо велику роль відіграє машинобудування України в економічній інтеграції держав колишнього СРСР. Так, у 1990 р. Україна виготовляла 95-100% роторних екскаваторів, вугільних, кукурудзо- та буряко-збиральних комбайнів, 40% доменного та сталеплавильного устаткування, майже 50% силових трансформаторів та 30% екскаваторів тощо. У структурі експорту 1995 р., коли обсяги продукції цієї галузі знизились майже на 50% порівняно з 1990 р., машинобудування та металообробка все ж займали значне місце (на них припадало 13% експорту).

Поглиблення загальнодержавної кризи, похибки в системі ціноутворення особливо гостро позначились на цій галузі. У 1998 р. (у % до 1990 р.) вагонів вироблялось 10%, екскаваторів і бульдозерів – 2,6%, тепловозів – 0,5%, комбайнів: зерноз-биральних–1,4%, кукурудзозбиральних – 0,2%, бурякозбиральних – 1%.

2. Машинобудування і металообробка – надзвичайно складна комплексна галузь промисловості. Його численні підгалузі і виробництва певною мірою об’єднує спільність сировини, технологій, що застосовуються, призначення кінцевої продукції.

Багатогалузева структура машинобудування і металообробки, його техніко-економічні особливості (конструкційна складність машин, широкий розвиток процесів спеціалізації та кооперування, метало- і трудоємність, малотранспортабельність тощо) зумовлюють специфіку розміщення різних галузей. Вирішальне значення при їх розміщенні мають такі фактори, як споживчий, сировинний, трудовий, науковий і, особливо, зручне транспортно-географічне положення або поєднання всіх зазначених факторів. У найбільш узагальненому вигляді машинобудування поділяється, перш за все, за металоємністю на важке, загальне, середнє та точне. Кожна з цих груп має певне призначення та специфічні принципи розміщення.

Важке машинобудування – це сукупність галузей машинобудівного комплексу, які випускають великогабаритні та металоємні машини, обладнання для енергетики, металургії, гірничодобувної та хімічної промисловості. Воно об’єднує виробництво металургійного, гірничо-шахтового, підйомно-транспортного та енергетич-ного устаткування. Для такого машинобудування характерними рисами є: випуск продукції невеликими серіями; висока метало- і енерго-ємнісь; розташування поблизу сировинних (металургійних) баз і споживача.

Як правило, у важкому машинобудуванні більше підприємств повного циклу, на яких відбувається заготовка і обробка деталей та складання готових виробів.

Виробництво металургійного устаткування майже повністю (95,5%) зосереджено в Донецькому і Придніпровському економічних районах.

Найбільшим підприємством такого типу в Україні є Новокраматорський машинобудівний завод, який випускає ковальсько-пресове, металургійне устаткування, слябінги, прокатні листові стани, важкі металорізальні верстати для металургійної промисловості. Реконструйовано Старокраматорський машинобудівний завод.

Великими виробниками металургійного устаткування є Дебальцевський машинобудівний завод, Кадіївський ливарно-механічний завод, Маріупольський завод важкого машинобудування, а також заводи міст Дніпропетровська, Кривого Рогу, Марганця.

Заводи гірничо-шахтового і бурового устаткування розміщені поблизу споживачів – вугільної промисловості Донбасу, рудної бази Придніпров’я, районів видобутку нафти і газу. Враховується фактор металоємності, оскільки споживачі машин і металу розташовані в тих же районах. Основними центрами цієї галузі є Дружківка, Горлівка, Ясинувата, Донецьк, Харків, Луганськ, Красний Луч, Кривий Ріг, Чернівці, Дрогобич.

Найбільші підприємства підйомно-тран-спортного машинобудування розташовані в Одесі, Львові, Харкові, Нікополі, Прилуках, Дніпропетровську; середні – у Слов’янську, Золотоноші (Черкаська обл.) та Ківерцях (Волинська обл.).

Металоємним, але й орієнтованим на висококваліфіковані кадри, є енергетичне машинобудування. Воно спеціалізується на виробництві парових гідравнічних турбін, генераторів, котлів і потужних дизельних моторів, устаткування для атомних електростанцій, електроапаратури й кабелю.

Центрами енергетичного устаткування є Харків (дає 40% усього енергетичного устаткування України), Запоріжжя, Київ, Дніпропетровськ, Мелітополь, Львів, Тернопіль, Полтава, Нова Каховка, Токмак (Запорізька обл.), Одеса.

Найважливішими центрами виробництва важких верстатів і ковальсько-пресового обладнання є Краматорськ, Харків, Дніпро-петровськ, Кривий Ріг, Марганець.

Галузі загального машинобудування характеризуються середньою металоємністю, невисокою працеємністю й транспортабельністю готової продукції за невеликих обсягів її випуску (виробництво обладнання для нафтової й деяких галузей хімічної промисловості; будівельних, шляхових, транспортних і сільськогосподарських машин). Вони розміщуються, як правило, у районах споживання продукції.

Так, машини та обладнання для хімічної промисловості виробляють у Сумах, Полтаві, Сніжному; залізничне машинобудування, зокрема тепловози, виробляють у Луганську, вагони – в Дніпродзержинську, Кременчуці і Стаханові, цистерни – в Маріуполі. Судно-будування розвинене в Миколаєві, Херсоні, Києві.

Найбільшими центрами сільськогоспо-дарського машинобудування є Харків (мотори для самохідних комбайнів), Кіровоград (сівалки), Дніпропетровськ, Тернопіль (бурякозбиральні комбайни), Херсон (зернові і кукурудзозбиральні комбайни), Одеса (тракторні плуги). Заводи з випуску різних сільськогосподарських машин і запчастин є в Києві, Миколаєві, Бердянську, Чернівцях та інших машинобудівних центрах.

Галузі середнього машинобудування випускають продукцію з високою праце- й фондоємністю (транспортне машинобудування, тракторобудування, устаткування для легкої, харчової, комбікормової та поліграфічної промисловості) розміщуються в центрах машинобудівної промисловості з наявністю кваліфікованих кадрів.

Досить розгалужена в Україні структура транспортного машинобудування, яке об’єднує підприємства з виробництва тепловозів, вагонів, (загальне машинобудування) легкових і вантажних машин, мікроавтобусів, тролейбусів і, що головне для експортної ланки країни, морських суден і літаків.

Автомобільні заводи України випускають великовантажні автомобілі (Кременчук), автобуси та автонавантажувачі (Львів), легкові автомобілі (Запоріжжя), легкові автомобілі для сільської місцевості (Луцьк), автомобільні мотори (Мелітополь), мікроавтобуси (Сімферополь).

Авіаційна промисловість виробляє літаки та вузли, прилади і запчастини до них. Найбільшого розвитку вона набула у Києві та Харкові, де виробляють пасажирські й транспортні літаки, у тому числі один з найбільших у світі – АН-225. Останнім часом у зв’язку з конверсією виробництва ця промисловість стала випускати багато продукції широкого вжитку.

Тракторобудування у своєму розміщенні орієнтується на споживача. Найважливішим його центром є Харків, де діють заводи: тракторний, тракторних самохідних шасі, моторобудівний. Колісні трактори виробляють у Дніпропетровську, тракторні агрегати – у Вінниці. Ряд великих підприємств з виробництва деталей і запасних частин для тракторів працює у Сімферополі, Кременчуці, Чугуєві, Києві, Білій Церкві, Луганську, Одесі.

Верстатобудування зосереджене у великих містах (Києві, Харкові, Краматорську, Одесі, Запоріжжі, Львові, Житомирі).

Машинобудування для легкої та харчової промисловості орієнтується на споживача. Ці підприємства розосереджені на території і розміщені як у великих (Київ, Донецьк, Харків, Дніпропетровськ, Одеса), так і в малих (Сміла і Кам’янка, Черкаська обл.; Калинівка, Вінницька обл.; Васильків, Київська обл.) містах.

Четверту групу складають галузі точного і наукоємного машинобудування. До них належать: електронна, радіотехнічна, приладо-будівна галузі, виробництво комп’ютерної і космічної техніки тощо. Їм властива дуже висока працеємність, мала металоємність, підвищена фондоємність. Вони розміщуються у районах високої технічної культури, що мають високо-кваліфіковані кадри, експериментальні бази, науково-дослідні інститути. Найбільшими центрами такого машинобудування, зокрема, виробництва телевізорів, є Львів, Київ, Харків, Сімферополь; електронно-обчислювальних машин – Київ; приладобудування та інстру-ментів – Київ, Харків, Дніпропетровськ, Одеса, Донецьк, Запоріжжя, Львів.

Підприємства машинобудівного комплексу територіально зосереджені в усіх областях. На цьому фоні особливо виділяються вісім великих машинобудівних міст: Харків, Київ, Дніпро-петровськ, Запоріжжя, Одеса, Львів, Донецьк, Луганськ. На основі дії закону територіальної спеціалізації та комплексного розвитку в Україні сформувалося сім машинобудівних районів:

Харківський (основні центри – Харків, Полтава, Кременчук, Суми) зі спеціалізацією на енергетичному, транспортному, тракторному, сільськогосподарському машинобудуванні та випуску електротехніки і приладів;

Придніпровський (Дніпропетровськ, Дніпро-дзержинськ, Кривий Ріг, Запоріжжя, Мелітополь, Кіровоград) з провідними галузями важкого і середнього машинобудування, верстатів, транспортних, енергетичних, електротехнічних і сільськогосподарських машин; наукоємної космічної техніки;

Донецький (Донецьк, Краматорськ, Луганськ, Маріуполь, Горлівка, Дружківка) з виготовленням переважно металоємного обладнання: машин і устаткування для вуглевидобутку та чорної металургії, транспортних засобів;

Центральноукраїнський (Київ, Житомир, Бердичів, Коростень, Чернігів, Черкаси) з випуском верстатів, устаткування для хімічної і будівельної індустрії, транспортних засобів, електротехнічних машин, приладів, ЕОМ;

Подільський (Вінниця, Хмельницький, Тернопіль) з розвитком сільськогосподарського й електротехнічного машинобудування, верстатів і приладобудування;

Західноукраїнський (Львів, Луцьк, Рівне, Івано-Франківськ, Чернівці, Ужгород, Мукачево, Дрогобич, Стрий) з приладобудуванням, вироб-ництвом телевізорів, верстатів, підйомно-транспортних машин, автобусів, вантажних несучих конвеєрів, вантажопасажирських автомобілів, товарів електроніки, сільсько-господарських машин;

Південний (Одеса, Миколаїв, Херсон, Сімферополь, Ізмаїл, Керч), що спеціалізується на випуску суден, верстатів, сільськогоспо-дарських машин, кранів, приладів, кіноапаратів.

В останні десятиріччя, особливо з 1980 по 1990 рр., значно зросли обсяги виробництва найбільш наукоємної продукції, зокрема, приладів та засобів автоматизації, обчислювальної техніки, роботів, космічної техніки тощо. Проте в останні роки темпи її виробництва, як і іншої машино-будівної продукції, різко знизились. Це пов’язано із загальною економічною кризою, різким підвищенням вартості енергоносіїв, скороченням інвестицій у цю галузь (з 29% усіх інвестицій у промисловість у 1990 до 5,5% у 1995 році). Багато підприємств знаходяться на межі банкрутства.