Розміщення продуктивних сил

ББК 65:049 (4Укр)

ISBN 966-7257-29-9

Автори: Тарангул Л.Л., кандидат географічних наук, Горленко І.О., доктор географічних наук, Євтушенко Г.І., кандидат економічних наук

Розміщення продуктивних сил: Посібник / Тарангул Л.Л., Горленко І.О., Євтушенко Г.І. - К., 2000 - 264 с.

У навчальному посібнику розкриваються теоретичні та методологічні основи розміщення продуктивних сил, їх територіальна організація.

Охарактеризовані народногосподарський комплекс та його складові.

Висвітлено сучасний стан продуктивних сил, проблеми та перспективи їх розвитку.

Посібник містить значний табличний та графічний матеріал.

Він призначений для викладачів та студентів економічних та географічних спеціальностей вищих навчальних закладів.

Рецензенти:

В.І. Куценко, доктор економічних наук, професор;

С.І. Іщук, доктор географічних наук, професор

Зміст

Передмова

Розділ 1. Теоретичні та методологічні основи і загальні умови розміщення продуктивних сил

1.1. Предмет, завдання та методологія курсу “Розміщення продуктивних сил”

1. Поняття про предмет дослідження науки “Розміщення продуктивних сил”.

2. Місце курсу в системі наукових дисциплін, його мета і завдання.

3. Структура курсу.

4. Теоретико-методологічні основи РПС.

1.2. Закономірності, принципи і фактори розміщення продуктивних сил

1. Економічні закони і закономірності РПС.

2. Принципи РПС.

3. Фактори РПС.

1.3. Наукові методи аналізу територіальної організації народного господарства

1. Пізнавально-теоретичні можливості системного підходу.

2. Роль структурного аналізу при РПС.

3. Визначення ефективності розміщення вироб-ництва методом економіко-математичного моделювання.

4. Суть методів: економіко-статистичного, балансового, картографічного, районної планіровки.

5. Техніко-економічні показники аналізу тери-торіальної організації господарства.

1.4. Районна планіровка

1. Районна планіровка території та її цілі.

2. Основні завдання районної планіровки.

3. Комплексна оцінка території.

1.5. Економічне районування України

1. Теорія економічного районування.

2. Районоутворюючі чинники та види району-вання.

3. Екномічний район, його сутність.

4. Системи економічного районування України.

1.6. Демографічна і трудоресурсна ситуація в Україні

1. Населення – природна основа формування трудових ресурсів.

2. Демографічна характеристика населення в Україні: чисельність, динаміка, віково-статева структура.

3. Національний склад.

4. Трудоресурсна ситуація.

5. Рівень життя.

6. Розселення населення.

1.7. Природно-ресурсний потенціал України

1. Сутність та структура природно-ресурсного потенціалу.

2. Мінеральні ресурси України.

3. Земельні ресурси.

4. Агрокліматичні ресурси.

5. Водні ресурси.

6. Біологічні, зокрема, лісові ресурси.

7. Рекреаційні ресурси.

8. Раціональне використання природних ресурсів.

Розділ 2. Розвиток і розміщення продуктивних сил України

2.1. Народногoсподарський комплекс України

1. Особливості та фактори формування народного господарства України.

2. Галузева структура народного господарства.

3. Міжгалузеві виробничі комплекси.

4. Територіально-виробничі комплекси як важливі форми територіальної організації виробництва.

5. Трансформаційні процеси в господарському комплексі України.

2.2. Промисловість України

1. Загальна характеристика промисловості.

2. Структура промисловості.

3. Особливості розвитку промисловості на сучасному етапі.

2.3. Паливно-енергетичний комплекс України

1. Значення, структура, та основні риси паливно-енергетичного комплексу України.

2. Вугільна промисловість.

3. Нафтова промисловість.

4. Газова промисловість.

5. Торфова промисловість.

6. Електроенергетика.

7. Проблеми розвитку паливно-енергетичного комплексу.

2.4. Металургійний комплекс України

1. Металургійний комплекс, його сутність та значення.

2. Фактори формування та особливості територіальної організації підприємств чорної металургії.

3. Розвиток кольорової металургії в Україні.

2.5. Машинобудівний комплекс

1. Роль машинобудування в економічному розвитку країни.

2. Галузева і територіальна структура машино-будівного комплексу в Україні.

3. Проблеми і перспективи розвитку галузі.

2.6. Будівельний комплекс

1. Будівельний комплекс, його склад і значення.

2. Будівництво – основа будівельного комплексу.

3. Обслуговуючі галузі будівельного комплексу.

4. Промисловість будівельних матеріалів.

4.1. Цементна промисловість.

4.2. Залізобетонні та бетонні конструкції.

4.3. Цегляне виробництво.

4.4. Промисловість нерудних матеріалів.

4.5. Виробництво будівельного фаянсу й фарфору.

4.6. Промисловість будівельного скла.

5. Проблеми та перспективи розвитку комплексу.

2.7. Хімічний комплекс України

1. Хімічний комплекс – важлива авангардна ланка виробництва України.

2. Структура та особливості розміщення галузей хімічної індустрії.

3. Розміщення підгалузей хімічної промисловості.

4. Нафтохімічна промисловість України.

5. Розвиток хіміко-фармацевтичної промисловості.

6. Проблеми розвитку хімічного комплексу.

2.8. Лісовиробничий комплекс України

1. Особливості сировинної бази та структура лісовиробничого комплексу України.

2. Лісогосподарський підкомплекс.

3. Склад і особливості розміщення деревообробної промисловості.

4. Целюлозно-паперова промисловість.

5. Лісохімічний підкомплекс.

6. Територіальна організація та основні напрями розвитку лісовиробничого комплексу.

2.9. Легка промисловість

1. Склад легкої промисловості та її значення.

2. Особливості розміщення галузей легкої промисловості.

3. Територіальна організація текстильної промисловості.

4. Швейна промисловість та її розміщення.

5. Сировинна база й основні центри шкіряно-взуттєвої промисловості.

6. Хутрова галузь.

7. Проблеми і перспективи розвитку легкої промисловості.

2.10. Агропромисловий комплекс України

1. Сутність АПК і його місце в народногосподарсь-кому комплексі України.

2. Галузева структура АПК.

3. Сільське господарство та особливості його розміщення.

4. Функціональна структура АПК.

5. Територіальна структура АПК.

6. Проблеми і перспективи розвитку АПК України.

2.11. Транспортний комплекс

1. Значення, функція і структура транспорту.

2. Поняття “транспортна система”, її зміст.

3. Загальна характеристика основних видів транспорту: залізничного, автомобільного, морського, річкового, трубопровідного та авіаційного.

Розділ 3. Територіальна організація народного господарства

3.1. Західний економічний макрорайон

1. Основні риси Західного економічного макрорайону.

2. Природно-ресурсний потенціал.

3. Населення району.

4. Виробничий комплекс.

5. Транспортний та науково-технічний потенціал макрорайону.

6. Територіальна структура виробництва.

7. Проблеми Західного макрорайону.

3.2. Східний економічний макрорайон

1. Загальна характеристика Східного економічного макрорайону.

2. Природно-ресурсні можливості території.

3. Населення: його чисельність, структура, особливості розселення та зайнятість.

4. Виробництво району.

5. Транспорт та зовнішньоекономічні зв’язки.

6. Територіальна структура господарства.

7. Проблеми розвитку Східного макрорайону.

3.3. Південний економічний макрорайон

1. Основні риси Південного економічного макрорайону.

2. Природно-ресурсні передумови розвитку.

3. Загальна характеристика населення.

4. Провідні галузі спеціалізації виробничого комплексу.

5. Шляхи вдосконалення розміщення продуктивних сил.

Розділ 4. Вплив зовнішніх економічних зв’язків на розвиток продуктивних сил України

4.1. Зовнішні економічні зв’язки України

1. Зовнішні зв’язки України: зміст і види. Зовнішня функція України.

2. Зовнішньоекономічні зв’язки: їх сутність, значення та форми.

3. Міжнародна торгівля.

4. Інші форми зовнішньоекономічних зв’язків.

ПЕРЕДМОВА

Державна розбудова України, забезпечення її збалансованого соціально-економічного та екологічного розвитку в контексті Концепції сталого розвитку людства вимагає реалізації ефективної державної політики, яка б спиралась на науково обгрунтовану стратегію розвитку країни. Така стратегія має виходити із загально-державних цілей та інтересів, враховувати геополітичне положення, інтегральний потенціал, екологічну ситуацію та грунтуватись на глибоких комплексних розробках щодо стану, особливостей розміщення та проблем розвитку продуктивних сил країни. Такі дослідження особливо важливі в умовах великої територіальної диференціації природних, економічних, соціальних, історичних умов України. Глибокі знання з розвитку і розміщення продуктивних сил необхідні при визначенні шляхів економічного зростання України, напрямів структурно-технологічної перебудови господарства, принципів та механізмів активізації регулюючої функції податків, зовнішньоекономічної діяльності тощо. Це визначає актуальність курсу “Розміщення продуктивних сил”, важливість отримання відповідних знань спеціалістами найширшого профілю, які на практиці будуть займатись реформуванням на ринкових засадах економічного і фінансового простору України, її податкової системи.

Курс надає досить повне уявлення про національне багатство України, що необхідне всім її громадянам. Навчальна дисципліна “Розміщення продуктивних сил” відзначається складністю структури, яка, по суті, об’єднує кілька окремих дисциплін:

1) “Теорію і методологію розміщення продуктивних сил”;

2) “Населення і трудові ресурси України”;

3) “Природно-ресурсний потенціал України і напрями його раціонального використання”;

4) “Економічні райони України і перспективи розвитку їх продуктивних сил”.

При вивченні курсу “Розміщення продук-тивних сил” студенти навчаються системно мислити, бо досліджуються найбільш складні суспільно-природні системи, в основі яких лежать численні багатогранні та багаторівневі відносини між трьома основними складовими будь-якої країни чи регіону: населенням, господарством, природою.

До визначальних рис курсу “РПС” необхідно віднести і “своєрідність” його понятійно-термінологічного апарату. Він об’єднує незнайомі для студента категорії і поняття, які не зустрічаються в інших навчальних курсах:

• “регіональна політика”;

• “збалансований (сталий) розвиток”;

• “територіальний поділ праці”;

• “територіальна організація виробництва”;

• “структура зайнятості”;

• “галузева (територіальна, функціональна) структура виробництва”;

• “міжгалузевий виробничий комплекс”;

• “економічне районування”;

• “зовнішня функція країни (району)”;

• “геополітичне положення країни (району)”;

• “податкоспроможність району”.

Одночасно курс “Розміщення продуктивних сил” окремими своїми розділами близький до курсів “Економіка районів”, “Суспільна географія”, “Економічна теорія”, “Системи технологій”. Дещо спільне є з навчальними дисциплінами “Системи технологій”, “Економіка промисловості”, “Політекономія”.

РОЗДІЛ 1 Теоретичні та методологічні основи і загальні умови розміщення продуктивних сил

1.1. Предмет, завдання та методологія курсу “Розміщення продуктивних сил”

1. Поняття про предмет дослідження науки “Розміщення продуктивних сил”.

2. Місце курсу в системі наукових дисциплін, його мета і завдання.

3. Структура курсу.

4. Теоретико-методологічні основи РПС.

1. Розміщення продуктивних сил (рпс) – одна з найважливіших галузей економічних знань, що відіграє провідну роль у підготовці фахівців з економічних спеціальностей.

Об’єктом науки є продуктивні сили (ПС), які розглядаються як сукупність трудових ресурсів і засобів виробництва (рис.1), а предметом – їх розміщення і розвиток.

Рис. 1. Склад продуктивних сил

Зв’язок продуктивних сил з виробничими відносинами (відносини, які виникають між людьми в процесі виробництва, розподілу й споживання матеріальних цінностей) вивчає загальна економічна теорія (політекономія), їх розвиток у часі – економічна історія, а територіальний аспект розвитку продуктивних сил, тобто їх просторову організацію, – РПС.

Поняття “розміщення продуктивних сил” трактується в науці неоднозначно і може вживатись у декількох значеннях:

– як процес територіальної організації продуктивних сил у конкретній країні чи районі;

– як процес обгрунтування планування змін у територіальному розподілі продуктивних сил;

– як сфера територіального управління соціально-економічним розвитком країни, тобто як один з напрямів стратегії регіональної політики.

Найпоширеніше визначення РПС належить Є.Б. Алаєву: “Розміщення продуктивних сил – це динамічний стан, що характеризує їх розподіл за територією відповідно до природних, соціальних, економічних умов та факторів, який визначається особливостями територіального поділу праці певної соціально-економічної формації”.

РПС охоплює вивчення трьох великих складових:

– розміщення населення та трудових ресурсів;

– розміщення виробництва і невиробничої сфери;

– розміщення природних ресурсів.

Особлива увага приділяється таким складовим, як розміщення промисловості, розміщення сільського господарства, транспорту та сфери обслуговування.

Отже, предметом науки про розміщення продуктивних сил є вивчення закономірностей і принципів територіальної організації виробництва, ефективності розміщення галузей народного господарства в різних країнах і регіонах.

2. Наука про РПС зародилась у надрах економічної і соціальної географії, які вивчають переважно складні процеси суспільно-природної взаємодії, стан продуктивних сил на певний момент. На відміну від них, для РПС важливішим є економічний результат їх територіальної організації. Наука грунтується на економічних законах і категоріях економічної теорії, широко використовує результати наукових досліджень регіональної економіки, фінансів, економіки праці, економіки природокористування, економічної історії, статистики, економічної кібернетики, картографії. У свою чергу розміщення продуктивних сил збагачує ці та інші науки своїми категоріями, інформацією про територіальні економічні характеристики. Так, положення цього курсу використовуються при вивченні таких соціальних дисциплін, як економіка підприємства, менеджмент, маркетинг.

Без глибоких знань проблем РПС неможливе обгрунтування територіально-галузевого розподілу капітальних вкладень, інвестування. Адже інвестиційна привабливість тих чи інших регіонів значною мірою залежить від раціонального розміщення на їх території продуктивних сил.

Велика просторова диференціація природних та соціально-економічних умов України, складна територіальна організація її продуктивних сил, необхідність розробки і реалізації стратегії стійкого, підтримувального розвитку усіх регіонів України зумовлюють мету курсу “РПС”.

Мета курсу спрямована на оволодіння студентами науковими основами РПС, аналіз сучасного стану і визначення перспектив їх розвитку в умовах ринкових відносин.

Вона визначає й основні його завдання, які полягають у формуванні знань про:

– теоретичні основи РПС та понятійно-термінологічний апарат курсу;

– закономірності, принципи та фактори розвитку і розміщення продуктивних сил;

– стан продуктивних сил, їх розміщення та перспективи розвитку;

– природно-ресурсний потенціал України, його структуру;

– демографічну і трудоресурсну ситуацію та її вплив на територіальну організацію продуктивних сил;

– народногосподарський комплекс, його структуру та територіальну організацію;

– систему економічного районування країни та стан продуктивних сил економічних районів України;

– міжнародні зв’язки України та їх форми.

Отже, завданням курсу є формування у студентів умінь і практичних навичок при вирішенні проблем обгрунтування РПС з урахуванням конкретної виробничої ситуації.

3. Курс складається з ІV розділів:

• Теоретичні та методологічні основи і загальні умови РПС.

• Розвиток і розміщення продуктивних сил України.

• Територіальна організація народного господарства.

• Вплив зовнішніх економічних зв’язків на розвиток продуктивних сил України.

4. Економічна наука почала активно досліджувати питання розміщення продуктивних сил наприкінці ХІХ ст. У цей час створювались основи економічної теорії розміщення виробництва, основоположниками якої були Й. Тюнен, А. Вебер, А. Гетнер, В. Кристаллер. Їх теорії базувалися на визначальній ролі прибутку в умовах ринкового господарства. У 1826 р. Йоган Тюнен виклав свої погляди у праці “Ізольована держава в її відношенні до сільського господарства і національної економії”, суть яких полягає в одержанні найбільшого прибутку завдяки вдалому розміщенню сільського господарства концентричними колами навколо ринку. Альфред Вебер у праці “Теорія штандорта промисловості” (1909р.) обирає як модель ізольоване господарство. У зв’язку з цим йому приписують те, що він сконструював теорію, суть якої полягає в тому, що виробництво розміщується за принципом найменших витрат, а розміщення промисловості визначається трьома “орієнтаціями”: транспортною, робочою, агломерацією.

У 1940 році виходить з друку праця Августа Льоша “Географія розміщення господарства”, в якій основна увага приділяється ринкам збуту продукції як вирішальному фактору розташування виробництва. Автор запроваджує новий критерій оцінки розміщення підприємств – інтереси всього господарства країни. Цікавим для студентів є твердження, що завдання економіста полягає не тільки в тому, щоб пояснити негативні явища в господарстві, а й у тому, щоб вказати шляхи їх подолання.

Німецький вчений А. Гетнер на початку ХХ ст. обгрунтував так звану хорологічну (від грецького choros – місце) концепцію, за якою головне завдання науки про РПС полягає у вивченні територіальної диференціації земної поверхні, в описі земних просторів, а не їх пізнанні.

Нині в країнах ринкової економіки розвиваються різні теорії розміщення продук-тивних сил. З-поміж них найпомітнішою є “географічний детермінізм”, яка надає вирішаль-ного значення в розвитку людства географічному середовищу (включно з РПС). На думку детерміністів, саме природні умови формують структуру і розміщення виробництва і навіть визначають плин історії та спосіб життя народів. Соціальні процеси, таким чином, відіграють другорядну роль. Засновником вищезгаданої теорії – “вульгарного географізму” – був Елсворт Хентінгон, який вважав кліматичні умови основними факторами РПС.

До цього вчення близько стоїть “енвай-ронменталізм” – течія, що виникла у США (від англ. еvirоnment – оточення, середовище). Його представники (Е. Симпл, Р. Сміт, Г. Тейлор) стверджують, що міжнародний поділ праці складається залежно від природного середовища. Серед енвайронменталістів особливо популярною є теорія “кліматичних оптимумів” Е. Ган-тингтона, за якою найсприятливіші умови для розвитку виробництва мають країни, розташовані в помірному поясі.

Теоретичні висновки представників “географічного детермінізму” спростовуються досягненнями науково-технічного прогресу (НТП), а це істотно впливає на розміщення сировинної бази окремих галузей промисловості, використання яких завдяки новим технологіям стало економічно вигіднішим. Масове впровад-ження енергозберігаючих технологій теж певною мірою зменшує значення чинника природних ресурсів при розміщенні окремих галузей промисловості. Водночас необхідно зазначити, що недооцінка географічного середовища при розміщенні окремих виробництв може мати негативні наслідки (розміщення сільсь-когосподарського виробництва, гірничо-видобувної промисловості та ін.).

Марксистська теорія розвитку й розміщення продуктивних сил базується на головному положенні: кожному суспільному ладу, крім загальних, властиві свої економічні закони й закономірності. У соціалістичних країнах такий висновок призводив до жорсткого центра-лізованого планування, що дозволяло зосе-реджувати ресурси в тих регіонах, які вважалися найбільш сприятливими з точки зору центральних органів управління. Проте з центру не завжди можна визначити оптимальний варіант РПС (приклад Чорнобильської АЕС). Тому і триває децентралізація управління та продовжується входження до ринкових структур колишніх складових Радянського Союзу, а економічні закони і закономірності набувають визначального характеру.

Теорія і практика РПС за умов переходу до ринкової економіки має дедалі більше значення. Аналіз сучасного розміщення продуктивних сил України дає підстави говорити про потребу його вдосконалення, бо порушена рівновага галузевої структури економіки; регіональне розміщення виробництва в державі – нераціональне; на території зосереджені матеріало- та енергоємні види виробництва; сконцентровані підприємства військово-промислового комплексу, загострилися екологічні проблеми.

Практичні кроки повинні здійснюватись на основі науково обгрунтованої концепції, яку необхідно прийняти на найвищому рівні. На нинішньому етапі завдання науки – всебічне обгрунтування збалансованого РПС, яке максимально сприяло б досягненню економічної незалежності й могутності України. Над його вирішенням безпосередньо працюють науковці Ради з вивчення продуктивних сил України Національної академії наук України. Вагомий внесок у розвиток науки про РПС зробили: К.Г. Воблий, О.Г. Діброва, М.М. Паламарчук, О.М. Алимов, Ф.Д. Заставний, М.Д. Пістун, О.І. Шаблій, С.І. Дорогунцов, М.І. Долішній, В.І. Куценко, Я.І. Жупанський, П.Т. Ващенко, П.П. Борщевський, С. І. Іщук, Є.П. Качан, Б. Михайлишин.

1.2. Закономірності, принципи і фактори розміщення продуктивних сил

1. Економічні закони і закономірності РПС.

2. Принципи РПС.

3. Фактори РПС.

У ХХІ століття людство входить з новою соціальною і природоохоронною концепцією, виробленою під егідою ООН – Концепцією стій-кого розвитку, яка спрямована на збалан-сованість соціально-економічного й екологічного розвитку країни, покращання стану природного середовища та розв’язання глобальних світових проблем. Стратегічний орієнтир України – стійкий розвиток, що передбачає першо-черговість вирішення природно- і соціально-екологічних проблем запровадження нової філософії суспільно-природних відносин, спрямованої на їх паритетність, врівноваженість енергобалансу, забезпечення високої якості життя сучасного і прийдешніх поколінь, покращання глобальної демографічної та економічної ситуації.

1. Перехід нашої держави до ринкової економіки зумовлює відповідні зміни у теорії розміщення продуктивних сил і підтверджує важливість врахування дії економічних законів – загальних, характерних для всіх суспільно-економічних формацій.

Економічні закони – це об’єктивні закони розвитку суспільства, що відображають виробничі відносини людей у процесі виробництва, розподілу, обміну й споживання благ та послуг. В умовах переходу до ринкових відносин розміщення продуктивних сил відбувається під впливом багатьох законів. Закони і закономірності відображають певні сталі, необхідні об’єктивні відношення, що проявляються незалежно від волі людей у дії численних закономірностей, які властиві тим чи іншим процесам і явищам.

Закономірність – це об’єктивно існуючий суттєвий зв’язок явищ природи і суспільного життя, що повторюється в часі. Закономірності РПС – найбільш загальні відносини між природою, населенням і виробництвом на певній території.

Закономірності РПС є просторовим виявом дії окремих економічних законів. Так, наприклад, закон комплексного розвитку виробництва у просторовому аспекті виступає як закономірність територіальної комплексності, закон концентрації виробництва – як закономірність територіальної концентрації виробництва. Інколи закономірність може трактуватись як прояв дії декількох законів (наприклад, закономірність територіальної ефективності, рис.1).

Рис. 1 Відповідність законів і закономірностей РПС

Закономірність територіального поділу праці є основною в РПС, економічному районуванні та зовнішньоекономічній діяльності будь-якого регіону чи країни.

Раціональний територіальний поділ праці між регіонами і в межах їх територій є необхідною умовою ефективного розміщення виробництва в умовах ринкової економіки. Країни і регіони дуже відрізняються за економічними, природно-ресурсними, соціальними та історичними умовами і особливостями, рівнями економічного розвитку тощо. Саме диференціація цих умов лежить в основі територіального поділу праці. Кожен регіон може формувати свою спеціалізацію економіки і на основі економічних зв’язків обмінюватися продукцією з іншими регіонами.

Отже, територіальний поділ праці є процесом спеціалізації певної території (групи країн, однієї країни чи її районів та місцевостей) на виробництві відповідних видів продукції та послуг на основі розвиненого обміну з іншими країнами.

Закономірність територіальної комплексності продуктивних сил

Взаємопов’язаність елементів регіонального господарства в економічній системі називається комплексністю.

В основі даної закономірності покладено взаємозв’язки між спеціалізуючими, допоміж-ними і обслуговуючими галузями, природними ресурсами та виробництвом району, між трудовими ресурсами і виробництвом, невироб-ничою та виробничою сферами, між вироб-ництвом і територією.

Виробничо-технологічні зв’язки між підприємствами, об’єднаними певною народно-господарською функцією, призводять до утворення виробничого комплексу. Підприємства, що обмінюються між собою комплектуючою продукцією, не обов’язково повинні розта-шовуватись поряд. Якщо вони розміщені компактно і територіальна близькість відіграє важливу роль у їх функціонуванні, тоді формується територіально-виробничий комплекс (ТВК), тобто поєднання закономірностей територіальної комплексності та концентрації призводить до формування ТВК, а тільки комплексності – до міжгалузевих комплексів.

ТВК характеризуються підпорядкованістю, будучи різними за масштабами – від локальних (промислові пункти) до районних (промисловий вузол). Найвищий рівень розвитку комплекс-ності – народногосподарський комплекс країни.

В основі комплексності лежить взаємо-пов’язаний розвиток галузей, центрів та ін.

Закономірність територіальної концентрації продуктивних сил полягає у зосередженні виробництва й населення у найвигідніших місцях регіону, що забезпечує вищий (ніж середній для регіону) рівень життя та ефективність виробництва.

Така територіальна концентрація виробництва й населення обумовлюється різними чинниками: особливо сприятливими природними умовами, вигідним економіко-географічним положенням, наявністю природно-ресурсної бази, загальною економічною ситуацією, а також історико-економічними особливостями розвитку території. Дана закономірність виявляється у формуванні промислових чи виробничих (агропромислових) центрів, вузлів, агломерацій, технополісів, урбанізованих зон. Однак надмірна концентрація продуктивних сил у ряді вузлів чи регіонів призводить до зниження ефективності суспільного виробництва, надмірного техногенного наван-таження на природу, може перетворити територію в зону екологічного лиха (Донбас, Нижнє Придніпров’я).

Закономірність територіальної диференціації продуктивних сил діалектично пов’язана з їх територіальною концентрацією. Суть цієї закономірності полягає в тому, що регіон, зберігаючи цілісність, має певні внутрішні відмінності в природних, економічних, соціальних умовах і об’єктивно диференціюється на ділянки, що найбільш придатні для певного різновиду діяльності. На одних ділянках вигідніше збудувати металургійний комбінат, на інших – лісо-переробний.

Отже, диференціація території з її господарством зумовлюється головною причиною – дією процесу територіального поділу праці.

Закономірність територіальної ефективності при розміщенні продуктивних сил є найзагаль-нішою територіальною закономірністю, бо вона частково охоплює сферу впливу інших законо-мірностей (ТПП, комплексності, концентрації, диференціації), які їй підпорядковуються. В основу цієї закономірності, як і згаданих вище, покладено економічний закон – економії суспільної праці. Його сутність полягає в забезпеченні максимальної продуктивності праці за умови подолання просторових розривів між сировиною, паливом, енергією та споживачем.

За цією закономірністю відношення між економікою та територією такі, що найбільш можливий ефект забезпечується найменш можливими витратами на розміщення об’єкта. Ефективність розміщення може розраховуватись як для окремого підприємства, галузі, так і для цілого регіону. Для розрахунку ефективності порівнюються показники валового обсягу товарів та послуг, прибуток і величина національного доходу (якщо йдеться про економіку країни або великого регіону) з витратами на їх виробництво.

Для розрахунку ефективності виробництва можна використати таку формулу:

де: Е – ефективність;

ЕФ – ефект;

В – витрати.