1) Обвинувачення мало надходити тільки від римського громадянина;

2) Обвинувачення мало надходити в письмовій формі з підписом громадянина.

Судді визначалися жеребкуванням, а потім погоджувались сторонами всі кандидати.

Спочатку заслуховували обвинувачення, потім промови сторін, адвокатів, далі вивчали докази. Доказами були: покази свідків (за злочини проти держави могли свідчити діти, жінки і раби), документи (надавалися суду за 3 дні до судового засідання), речеві докази.

Рішення виносилося присяжними за більшістю голосів. З 139 р. до н.е. введено таємне голосування.

Присяжні могли винести вердикт: «виправданий», «звинувачений», «справа не з’ясована» (знімалося обвинувачення, але особа залишалася під підозрою).

Після завершення розгляду справи до оголошення вироку могла бути відстрочка – щоб обвинувачений міг залишити місто, визнати себе винним. Після виголошення вироку – покарання негайно виконувалось. Звільнялися від покарання вагітні жінки. При засудженні до страти давалося 10 днів відстрочки для того, щоб обвинувачений вбив себе сам, це б зняло ганьбу з його сім’ї.

=== 57.Виникнення та основні етапи розвитку середньовічної (феодальної)

держави і права.

Феодальне держава є організацію класу феодальних власників, створену у сфері експлуатації і придушення правового становища селян. У деяких країнах світу він був як безпосереднього наступника рабовласницького держави (наприклад, Візантія, Китай, Індія), за іншими воно утвориться як мінімум безпосередній результат виникнення і затвердження приватної власності, появи класів, минаючи рабовласницьку формацію (як, наприклад, у німецьких і слов'янських племен).

У основі виробничих відносин феодалізму лежить власність феодала на головний засіб виробництва -землі і встановлення прямий влади феодала з особистості крестьянина.

Саме поземельні взаємини спікера та власність на грішну землю визначали у те час сама особа суспільства, характер його соціального і політичного устрою. Для феодальної земельної власності були характерними такі особливості: 1 ) її ієрархічний характер; 2) становий характер; 3) обмеження права розпоряджатися землею, і деякі категорії, наприклад церковні землі, взагалі було з громадянського Оборота.

Звідси випливає і складна ієрархічна станову система феодального суспільства, отражавшая особливий лад поземельних відносин. З іншого боку, володіння землею давала й безпосереднє декларація про реалізацію владних повноважень на певній території, тобто. земельна власність виступала як безпосереднього атрибута політичної власти.

Станове розподіл феодального суспільства будучи вираженням фактичного і формального нерівності людей супроводжувалося встановленням особливого юридичного місця кожної групи населення. Панівний клас феодалів загалом й кожна його у окремішності виглядали більш-менш замкнуті групи людей, наділені закріпленими законом привілеями - правом власності на землю, володінням кріпаками і монополією на право участі у керуванні та суде.

Стосунки між феодалами у Європі будувалися з урахуванням залежності одних феодалів з інших. Одні феодали виступали як сеньйорів, інші - в ролі васалів. Синьйори давали своїм васалам землі і гарантували їм свій захист, васали були зобов'язані стосовно сеньйорам військової службою і деякими іншими повинностями. Відносини сюзеренитета-вассалитета створювали специфічну політичну ієрархію всередині феодального государства.

Типовою формою феодального держави була монархія. Феодальна республіка була властива для порівняно небагатьох середньовічних міст Північної Італії, Німеччини, Росії. Що ж до форм феодального держави, то "за час розвитку воно минуло ряд етапів: 1. Раннефеодальная монархія (V-IX ст.) - й у періоду становлення феодальної власності, коли що формується клас феодалів гуртується навколо політично зміцнілій влади короля. У цей час складаються перші щодо великі феодальні держави. 2. Вассально-сеньориальная монархія (Х-Х111 ст.) - у період спостерігається розквіт феодального способу виробництва та панування натурального господарства, що спричинило у себе феодальну роздробленість, що супроводжується переходом влади від короля до окремим феодалів і організацію структурі державної влади з урахуванням васальних зв'язків. 3. Сословно-представительная монархія (XIV-XV ст.) - при цьому періоду характерний процес централізації держави й виникнення королівської влади. Початок функціонування представницьких органів Генеральних штатів мови у Франції, Рейхстагу у Німеччині, Кортесов хто в Іспанії тощо. 4. Абсолютна монархія (XVI-XVII ст.) - характеризується зосередженням всієї повноти структурі державної влади, зокрема законодавчих, судових і фіскальних функцій, до рук короля; створенням великий професійної армії й бюрократичного чиновницького апарату, що забезпечує йому пряме управління економіки й контролю над страной.

Одночасно з складанням феодальної державності йшов процес становлення феодального права. Можна виокремити такі характерні риси феодального права. По-перше, основне місце у феодальному праві, особливо на ранніх етапах, займають норми, регулюючі поземельні стосунки держави й норми, щоб забезпечити позаекономічне примус. По-друге, феодальне право значною мірою є " правом-привилегией " , що закріплює нерівність різних станів. Воно наділяло правами (чи урізала їх) в відповідність до тим становищем, яке обіймав людина у суспільстві. У- третіх, в феодальному праві був звичного нам розподілу на галузі права. Існувало розподіл на ленне право, церковне право, міське право тощо., що його цензовим принципом. По-четверте, значний вплив на феодальне право надали церковні норми, нерідко превращавшиеся самі в норми права. Характерною рисою права Європи був партикуляризм, тобто. відсутність єдиного права по всій території держави і панування правових систем, заснованих на виключно місцевих обычаях.

Ще однією особливістю було те, що народів Західної Європи феодальне право було першим правовим досвідом класового суспільства. По зовнішньої формі, ступеня розробленість окремих інститутів, внутрішньої цілісності і юридичною техніці він у значною мірою поступалося найбільш досконалим зразкам рабовласницького приватного права, особливо римського, що у Західної Європи було активно затребуваний і пережило друге народження, так звану " рецепцію " римського права. " Рецепція " римського права. Серед основних причин рецепції необхідно виокремити такі: 1) римське право давало готові формули для юридичного висловлювання виробничих відносин що розвивається товарного господарства; 2) королі, знаходячи римському праві державно-правові становища, обгрунтовують їх претензії абсолютну і владу необмежену, використовували в боротьби з Церквою і феодальними сеньйорами; 3) підвищення інтересу до римському праву з широкого звернення епохи Відродження до античному творчому наследству.

Вивчення римського права починається з XI століття. Велику роль цьому зіграв Болонський університет, у якому було створено школа глоссаторов -коментаторів римського права. Результатом роботи цієї школи стало видання в ХШв. юристом Аккрусием збірника, узагальнюючого більш 96 тисяч глосс (коментарів). З чотирнадцятого першому плані виходить школа постглоссаторов, очистившая і переработавшая римське право відповідно до потребами времени.

Особливе розвиток в изучаемый період одержало міське право. Зі збільшенням і розвитком міст тут з'явилися власні міські суди, спочатку разбиравшие ринкові суперечки, але поступово що охопили своєї юрисдикцією все населення міста Київ і вытеснившие застосування ленного і двірського права в містах. Міське право найчастіше містилося у вигляді, головним чином у зв'язки Польщі з запозиченням його будь-яким містом. У деяких містах рада ухвалював записати право до відома своїх громадян, записувалась і судова практика. Великі міста, мали високий рівень товарно-грошових відносин, відповідно мали й вищого рівня юридичної проробки правових норм. Згодом вони підпорядковували своєму впливу інші, менш розвинені міста. Так, северо-германский місто Любек мав понад сто дочірніх в юридичному містах. А вплив Магдебурзького права (г.Магдебург) розповсюдили на значну частина Східної Європи - й Лондон. Специфічною системою права в Середні століття було канонічне право " .

===58.Утворення та розвиток держави франків.

Наприкінці ІV – початку V ст. народи Європи вступили в якісно новий етап свого розвитку. Початок середньовіччя збігся з великим переселенням народів. Масова міграція охо-пила гуннів, германців, слов’ян, арабів, сарматів. Виникали й розпадалися союзи племен, безслідно зникали етнічні групи й народності. Кордони Римської імперії безперервно атакували племена варварів. Серед них були германці, рипуарські й са-лічні франки – у минулому союзники (федерати) Риму.  Для Галлії п`яте століття стало часом глибоких соціально-економічних перетворень. Ця багата провінція Риму (її тери-торія майже співпадає з нинішньою Францією), як і вся імпе-рія, була охоплена глибокою кризою. Стали частішими ви-ступи рабів, колонів, селян, міської бідноти. Рим уже не міг захищати народи від вторгнення іноземних племен і, перш за все, германців – східних сусідів Галлії. Як наслідок, більша ча-стина провінції була захоплена вестготами, бургундами, фран-ками (салічними і рипуарськими) та іншими племенами. Із цих германських племен найбільш сильними були салічні франки. Їм знадобилось понад 20 років, щоб у кінці V – початку VІ ст. захопити більшу частину Галлії (486 р.). Виникнення класового суспільства у франків, яке розпочалося у них ще до переселення на нову батьківщину, різко прискорилось у процесі завоювання Галлії. Кожний новий похід збільшував багатства франкської військово-племінної знаті. При поділі військової здобичі їй діставались кращі землі, значна кількість колонів, худоби та іншого майна. Знать звеличилась над простими франками, хоч останні ще продовжували залишатись особисто вільними і спочатку навіть не відчували посилення економічного гніту. Франки розселялись на своїй новій батьківщині сільськими громадами (марками). Марка вважалась власником усієї землі громади. Галло-римляни опинились у положенні залежного насе-лення, яке за чисельністю в декілька разів переважало фран-ків. Разом з тим галло-римська аристократія частково зберег-ла свої багатства. Єдність класових інтересів поклала початок поступового зближення франкської і галло-римської знаті. Це особливо позначилось при формуванні нової влади, за допо-могою якої можна було зберегти у своїх руках захоплену державу, тримати в покорі колонів і рабів. Колишня родо-племінна організація необхідних сил і засобів для цього дати не могла. Установи родоплемінного ладу поступаються міс-цем новій організації з військовим вождем-королем і особис-то відданою йому дружиною. Король і його наближені фак-тично вирішують найважливіші питання життя держави, хоч ще зберігаються народні збори та деякі інші інститути мину-лого ладу франків. Формується нова “публічна влада”, яка вже не співпадає безпосередньо з населенням. Вона склада-ється не тільки з озброєних людей, але і з примусових закла-дів, яких не було при родоплемінному ладі. Встановлення но-вої публічної влади пов`язано з введенням територіального ділення населення. Землі, які заселили франки, були поділені на “паги” (округи). У свою чергу паги ділились на менші ад-міністративні одиниці – “сотні”. Король вручає управління населенням, яке проживало в пагах і сотнях, довіреним осо-бам. Виникнення держави у франків пов`язане з іменем одно-го з військових вождів – Хлодвіга І (486 - 511) із роду Меро-вингів. Під його керівництвом була завойована основна частина Галлії, а також землі елеманів, вестготів, східних франків. Сини Хлодвіга І підкорили собі королівство бургундів, землі тюрінгів та баварів. Далекоглядним політичним кроком Хлодвіга І було при-йняття ним та його дружиною християнства за католицьким зразком. Це забезпечило йому підтримку галло-римської знаті і пануючої в Галлії католицької церкви. Таким чином, держава франків виникла у зв`язку з необ-хідністю утримання і управління завойованими територіями.

===59) Суспільний лад франків.

Суспільний лад франків відображений у пам`ятці їхнього права – Салічній правді, складеній у часи Хлодвіга І. За формою це перелік правових звичаїв, які фіксують суспільний лад як родового, так і ранньокласового періодів. У цей час франки перебували на стадії ранньокласового суспільства. Їхня сусідська община – марка – колективно во-лоділа землею, її члени були рівноправними вільними селя-нами-воїнами. Франки переймали прийоми римської агротехніки, були ознайомлені з латиною, мали деякі уявлення про римське право, набирали до себе на службу римських по-селенців. Орна земля була у колективній власності марки і періодично перерозподілялась між общинниками. Земельний наділ франка не вилучався. Рілля вважалась володінням, а не власністю. Ліси, луки, вигони для худоби перебували у спільному користуванні общини. За Салічною правдою франк міг мати у власності присадибну ділянку, будинок. Община складалась з великих сімей, між якими існували родинні зв`язки. Заможні сім`ї мали ра-бів, як домашню прислугу, і напіввільних литів (ремісників). Згадуються також ковалі, конюхи, виноградарі. Якщо вільна дочка франка виходила заміж за раба, вона втрачала свободу. Найважливіші життєві питання общини вирішували збо-ри її повноправних членів. Тільки вони могли прийняти в общину нового жителя. Франки щороку призивались на військові збори (березневі поля). На них король проводив огляд ополчення, діставав від нього схвалення своїх рішень. У Салічній правді згадуються аллоди – ділянки землі, володарі яких вийшли з общини (зламати три гілки і кинути на 4 сторони). Із розвитком приватної власності на землю та збільшен-ням кількості аллодів міцність общини зменшувалась. Багато франків потрапляло в залежність від багатих родичів. За умов ранньофеодальної держави існувала “розділена” власність на землю. Право на користування землею, її утримання належало васалу, право власності – сеньйору. Із розпадом марки селяни потрапляли в залежність від великих власників – світських і духовних. Форми цієї залеж-ності були різними: комендації (надання землі безземельному селянинові), прекарії (коли селянин віддавав свій наділ фео-далу, а той повертав його селянину вже не у вигляді власності, а володіння. Таким чином, селянин набував собі захисника). Під кінець існування франкської держави право власності на землю стало особистим і набуло двох форм: аллоду (вотчина), тобто власності, вільної від обмежень стосовно розпорядження його договорами і заповітами та володіння за умови виконання певних повинностей і несення служби.

===60) Державний устрій франків.

Процес становлення державності у франків тривав бли-зько двох століть. За династії Меровінгів (V ст. - 751 р.) ще зберігались релікти родового ладу. Військовий вождь одноча-сно був королем. Із посиленням його влади роль ополчення як органу безпосередньої демократії стала знижуватись. При королю створювалась королівська курія (рада знаті). За Меровінгів існувала двірцево-вотчинна система управління. У 751 р. на престолі утверджується нова династія. На зборах світської і духовної знаті Пінін Короткий, син Карла Мартелла, який мав реальну владу, як майордом, був проголошений королем. Найбільшого розвитку монархія досягає за правління йо-го сина Карла Великого (768 - 814 рр.). У результаті великих завойовницьких походів у її склад ввійшли території, які зараз складають Західну Німеччину, Північну Італію, Північну Іс-панію, а також багато інших земель. Показником зросту могутності держави стає проголошення у 800 р. Карла імператором. У його руках зосереджується значна влада. Але це не означало перетворення імпе-ратора в абсолютного монарха. Глава держави повинен був фактично ділити свою владу зі знаттю, без згоди якої не приймалось ні одне важливе рішення. Найвищі світські та духовні феодали входили до складу постійно діючої ради при імпера-торі. Майже щороку скликався з`їзд всієї знаті (так зване “Велике поле”). Разом з тим відносне посилення центральної влади потягло за собою формування органів державного управління, особливостями яких було: – посадові особи, які очолювали господарське управління володіннями феодалів, одночасно здійснювали адміністративно-судову владу над населенням, що там проживало; – нагородою за службу були земельні пожалування, а та-кож право залишати собі частину зборів з населення; – було відсутнє послідовне розмежування між окремими сферами державного управління. Посадові особи, як правило, поєднували військові, фінансові, судові функції. Лише в системі центрального управління спостерігалось певне розмежування в компетенції. Але і там спеціального відомчого апарату ще не було. Центральні органи державного управління  Із перетворенням у великих земельних власників дружинна знать перестала постійно проживати при королівському дворі, підвищилось значення посадових осіб – міністеріалів. Спочатку вони були головними управляючими королівським господарством. Тоді ще не було різниці між державним і осо-бистим королівським майном, загальнодержавні питання роз-глядались як особисті справи королівського дому. А тому мі-ністеріали фактично очолили державне управління і суд. По-ступово вони стають власниками великих латифундій. До найбільш важливих міністеріалів відносились: – майордом – керував королівським двором. Посада була ліквідована після того як особи, що успадковували її самі, зайняли королівський трон; – пфальцграф – спочатку керував королівськими слугами, а потім очолив двірцевий суд; – тезаурарій – королівський скарбник; – маршал – спочатку був “старшим у королівській конюшні”, а потім начальником кінного війська; – архіканелан – духовник короля, старший серед двірцевого духовенства, обов`язковий учасник королівської ради. Місцеві органи державного управління Традиційне самоуправління вільних франків там, де во-ни проживали, було поступово замінене системою призначуваних із центра посадових осіб – уповноважених короля. Вся територія держави була поділена на округи – паги. Управління округом надавалось графу. У його розпорядженні був військовий загін. Він керував ополченням паги. Округа ділились на сотні. Спочатку вони очолювались виборною особою. Але вже Меровінгам вдалось замінити йо-го призначуваною особою – центенарієм на “півночі” і вікарі-єм на “півдні”. Він підкорявся графу і майже повторював йо-го владу в сотні. Громади (марки) франків, які входили у склад сотні, збе-рігали самоуправління. Суд Вища судова влада належала монарху. Він здійснював її разом з представниками знаті. Королівська рада розглядала найбільш небезпечні правопорушення. Основною судовою установою держави, де розглядалась більшість справ, були “суди сотні”. Їх форма на протязі декі-лькох століть не зазнала серйозних змін. Але поступово судо-ва влада зосереджується в руках феодалів. Спочатку граф, центенарій чи вікарій тільки скликали мальберг – збори віль-них людей сотні, які вибирали із свого середовища суддів-рахінбургів. Суд відбувався під керівництвом виборного го-лови – тунгіна. У його склад вибирались, як правило, замож-ні, поважні люди. Але на судовому засіданні повинні були бути присутніми всі вільні і повноправні жителі (дорослі чо-ловіки) сотні. Уповноважені короля лише слідкували за пра-вильністю судочинства. Поступово люди короля (його уповноважені) стають го-ловами судів замість тунгінів. Каролінги завершили цей про-цес. Їх посланці – місії одержали право замість рахінбургів призначати членів суду –скабінів. Обов`язок вільних людей бути присутніми на суді був відмінений. Подальший розвиток феодалізму призвів до радикальних змін усієї судової структури. Сеньйори - іммуністи розширюють свої права в галузі суду над селянами, які проживали в їх володіннях. Набувають рис імунітету і судові повноваження посадових осіб, а також вищих ієрархів церкви. Юрис-дикція церкви поширювалась не лише на духовенство, а й на деякі категорії світських людей, вдів, сиріт, вільновідпущеників. Усі ці особи перебували під захистом церкви. Судовий процес можна було розпочинати тільки з ініціа-тиви потерпілого. Він був зобов`язаний дати суду докази ско-єного, привести співприсяжників, котрі могли б підтвердити його хорошу репутацію. Для перевірки істинності свідчень обвинуваченого дозволялось застосовувати “суд божий” (ор-далії) – випробування розпеченим залізом або кропом. Замо-жний франк міг відкупитися від “суду божого”. Третина всіх судових штрафів ішла на користь короля. Збройні сили Структура війська поступово змінювалась від дружинної організації до феодального рицарського ополчення. Військова реформа Карла Мартелла дала каролінгам велике, добре озброєне, кінне рицарське військо. Необхідність у народному ополченні остаточно відпала. Монархія одержала можливість вести успішні завойовницькі війни. Велике значення мала на-дійність рицарського війська у боротьбі з народними повстаннями. На початку ІX ст. франкська держава знаходилась у зеніті своєї могутності. Охоплюючи територію майже всієї Західної Європи і не маючи на своїх кордонах ворога рівного їй за си-лою, вона здавалася непереможною. Але вже тоді ця держава несла в собі елементи занепаду і розпаду. Створена шляхом завоювань, вона була конгломератом народностей, нічим крім військової сили не пов’язаних. Зломивши на деякий час масо-вий опір закабаленого селянства, франкські феодали втратили зацікавленість в єдиній державі. У цей час економіка франк-ського суспільства мала натуральний характер. Відповідно не було тісних, стабільних господарських зв`язків між окремими районами. Були відсутні будь-які інші фактори, які могли б стримати роздроблення держави.

===61) Джерела права у франків. Загальна характеристика «Салічної правди».

Джерелом права у франків були звичаї, постанови франкських королів законодавчого характеру (капітулярії). Завойова-не населення Галлії жило за римським правом. Збірником звичаєвого права є Салічна правда, яка, очевидно, виникла у кінці V ст.  Салічна правда – це не звід законів і не кодекс, а фіксо-ваний перелік правових звичаїв. Здебільшого її статті присвя-чені злочинам проти особи і майна. Ці статті встановлюють покарання за крадіжку свиней, рогатої худоби, коней, собак, рабів, за підпал, ламання загорож. Салічна правда передбача-ла суворі покарання, великі штрафи (вергельди) за вбивство, тілесні ушкодження. Покарання диференціювались залежно від становища правопорушника. Салічна правда свідчить про існування у франків пере-житків кривавої помсти. Якщо злочинець не може сплатити ви-куп за вчинене вбивство, то “він має заплатити своїм життям”. Проте кривава помста забороняється, якщо вбивство вчинене ненавмисно. Основним покаранням був штраф, який визначався в со-лідах і динаріях (1 солід = 40 ден.). Вергельд (ціна людини) господареві вбитого раба становив 35 солідів. За вбивство напіввільного (лита) призначалась плата 100 солідів, вільного франка – 200, графа, королівського чиновника – 300 солідів. За вбивство графа при виконанні ним службових обов’язків вергельд потроювався. Передбачалось покарання тих, хто ганьбив гідність франка (гл. ХХХ). Статті Салічної правди охороняли і захищали життя та гідність жінки. За викрадання чужої дружини належало пла-тити штраф 200 солідів. Той, хто хапав вільну жінку за руку, кисть або палець платив 15 солідів, а, хто називав вільну жін-ку розпусницею – 45 солідів (гл. 20, 30 пар. 3).

===62) Характеристика цивільного права за «Салічною правдою» у франків.

Серед різного роду угод особливе місце належало позиці. Борговерабство Салічна правда вже не знає. Зате майнова відповідальністьборжника стає дуже суворою.

Договірні відносини не отримали значного розвитку у франків. Цехарактерна риса права німецького суспільства, якій властиводрібноселянське натуральне господарство, слабкий розвиток товарно-грошовихвідносин. У Салічної правді відсутні вказівки на загальні умовидійсності договорів, але вільне волевиявлення сторінподразумевается при укладанні таких договорів, як купівля-продаж, міна,поклажа, застава, позика, позичка, дарування. Волевиявлення здійснювалося шляхомкидання іншій особі «в підлозі стебла» або, як відомо з іншихджерелами, передачі двері при продажу будинку та ін Фактичний власникрухомої речі був зобов'язаний довести, що купив або виміняв її, в іншомувипадку він міг бути оголошений злодієм.

Докладно розглядається в Салічної правді договір позики. Кредиторміг стягнути борг безпосередньо, минаючи судове засідання. Якщо боржник  «Не побажає виплатити за зобов'язанням» після того, як кредитор затребуютьсяборг, з'явившись до його дому в супроводі свідків, він призивавсякредитором до суду (до трьох разів, через тиждень). При кожній неявку до суду зборжника стягувався штраф. Борг міг бути стягнуто і за допомогою графа ірахінбургов шляхом конфіскації відповідної частини майна боржника. Уцьому випадку третина боргу йшла графу.1

===63)Характеристика сімейного права за «Салічною правдою» у франків.

Сім'я мала патріархальний характер, проте влада батька не була безмежною й нагадувала радше опіку над дружиною та дітьми. Опіка над сином припинялася по досягненні ним 12 років. (Плюбу передувала угода між сім'ями тих, хто одружувався. Обов'язковою була згода батьків. Заборонялася крадіжка чужої нареченої та дружи­ни, шлюби з родичами та свояками. Жінка, що вступала в шлюб з рабом, оголошувалася поза законом, її майно переходило до скарб­ниці, а родичі мали право безкарно її вбити. Раб, який одружувався з вільною, підлягав колесуванню. Вдова не могла вдруге вийти заміж без дозволу суду та сплати певної суми родичам померлого чоловіка. Однак жінка мала власне майно (посаг), яке вона не могла ні продати, ні подарувати. Після її смерті воно переходило дітям. Спочатку, за взаємною згодою подружжя, допускалося розлучення, але згодом під упливом церкви його було заборонено.

===64) Характеристика спадкового права за «Салічною правдою» у франків.

Рухоме майно син і дочка успадковували порівну. Але земля переходила тільки до сина. Тобто земля залишалась в одному і тому ж роді.  Едикт короля Хільперика (561 – 584 рр.) встановив, що за відсутності у померлого синів майно успадковують доньки, а коли і їх немає, то брат чи сестра померлого, але не “сусіди”, як це було раніше. З розвитком приватної власності у праві франків з’являється інститут аффатомії, через який можна було внес-ти зміни у законний порядок успадкування. Аффатомія поля-гала у тому, що укладалась угода, за якої майно спадкодавця ще при його житті передавалось будь-якій особі.

===65) Характеристика кримінального права за «Салічною правдою» у франків.

Під злочином право розуміло образу, шкоду, заподіяні особі чи майну іншого, порушення "королівського миру", а під покаранням - відшкоду­вання за ці дії. Дня злочинів і покарань були характерні такі риси:

• такі види покарань, як кровна помста та вигнання з общини, замінюються штрафом, але пережитки первіснообщинного ладу ще зберігаються (якщо вбивця не міг сплатити штраф, то він розплачував­ ся за це життям; родичі брали участь у сплаті та в отриманні штрафу; якщо людина оголошувалася поза законом, то вона підлягала вигнанню);

• розмір штрафу залежав від соціального та правового становища злочинця й потерпілого, від їхніх статі та віку (штраф за вбивство графа-600 солідів, вільного-200, римського колона-63, раба-35);

60

• не було загальних принципів класифікації злочинів і призначення покарань;

• великі розміри штрафів (найнижчий за крадіжку - 3 соліди, а за вбивство — 200 солідів).

Основні види злочинів були:

- злочини проти особи (вбивство, посягання на честь, завдання каліцтва, обмова, образа, викрадення вільних людей);

- злочини проти власності (крадіжка, грабіж, підпал); -злочини проти порядку здійснення правосуддя (лжесвідчення,

неявка в суд);

— порушення розпоряджень королівської влади.

Основним видом покарань, який застосовувався до вільних людей, був штраф. Він складався з двох частин: одна йшла потерпілому чи його родичам, а друга (в розмірі 1/3 штрафу) - надходила на користь держави, в особі короля. Крім цього, у справах, пов'язаних зі злочинами проти власності, передбачалося повернення та сплата вартості майна.

Такі види покарань, як страта, членоушкодження, тілесні покаран­ня, не застосовувалися до вільних людей. Так могли бути покарані тільки раби.

У разі оголошення особи поза законом передбачалася конфіскація належного їй майна.

===66) Пережитки первіснообщинного ладу у «Салічній правді».

Смертна кара

===67) Суд і процес у державі франків.

Вища судова влада належала монарху. Він здійснював її разом з представниками знаті. Королівська рада розглядала найбільш небезпечні правопорушення. Основною судовою установою держави, де розглядалась більшість справ, були “суди сотні”. Їх форма на протязі декі-лькох століть не зазнала серйозних змін. Але поступово судо-ва влада зосереджується в руках феодалів. Спочатку граф, центенарій чи вікарій тільки скликали мальберг – збори віль-них людей сотні, які вибирали із свого середовища суддів-рахінбургів. Суд відбувався під керівництвом виборного го-лови – тунгіна. У його склад вибирались, як правило, замож-ні, поважні люди. Але на судовому засіданні повинні були бути присутніми всі вільні і повноправні жителі (дорослі чо-ловіки) сотні. Уповноважені короля лише слідкували за пра-вильністю судочинства. Поступово люди короля (його уповноважені) стають го-ловами судів замість тунгінів. Каролінги завершили цей про-цес. Їх посланці – місії одержали право замість рахінбургів призначати членів суду –скабінів. Обов`язок вільних людей бути присутніми на суді був відмінений. Подальший розвиток феодалізму призвів до радикальних змін усієї судової структури. Сеньйори - іммуністи розширюють свої права в галузі суду над селянами, які проживали в їх володіннях. Набувають рис імунітету і судові повноваження посадових осіб, а також вищих ієрархів церкви. Юрис-дикція церкви поширювалась не лише на духовенство, а й на деякі категорії світських людей, вдів, сиріт, вільновідпущеників. Усі ці особи перебували під захистом церкви.

Старовинні звичаї багатьох народів вимагали, щоб судова справапорушувалася не інакше як за заявою потерпілої сторони. На ній лежалоформулювання обвинувачення та подання звинувачення і доказів. Такийпроцес одержав назву обвинувального. Виключення з правил робилосялише заради таких злочинів, які істотно зачіпализагальний інтерес (зрад, втеча з поля бою і т. д.). Винні в цихзлочини каралися з ініціативи влади. Зрадників, зазазвичай, вішали, боягузів топили в болоті і закидали хмизом.

Ніякого попереднього розслідування звичайно не було. Суддя повиненбув обмежитися доказами, які представляли сторони. При цьомувін знав, що не може покладатися на достовірність показань свідків:що б не сталося, родич не стане показувати проти родича, а людина,що належить до ворожого роду, говорити на користь противника.

Коли не вдавалося домогтися визнання - на чому зосереджувалиосновні зусилля, - судді апелювали до бога. Так народжується ордалій - "судбожий ", що складається у випробуванні (не з проби!) відповідної сторони впроцесі. Найбільш поширеними способами ордалія в праві германськихнародів були випробування водою, залізом і вогнем. Салічна правда знаєордаліі за допомогою казанка з окропом, в яку опускалася рукаобвинуваченого. Обпалена і погано загоюються рука була  _________< br>1Жідков О.А. Історія держави і права зарубіжних країн. М., 2000.свідченням його вини. Від випробування казанком можна було відкупитися,причому сума викупу залежала від суми передбачуваного штрафу у разіпрограного справи, але була значно нижче, ніж сам штраф. Можливість  «Викупу руки від казанка» була соціальної привілеєм багатого злочинця.

Особливою формою ордалія був судовий поєдинок. Він призначався у всіхтих випадках, коли відповідач звинувачував позивача у брехні. З виникненнямфеодальних відносин поєдинки між особами, що належали допротилежним класів, стали неможливі (за рідкісним винятком). Дворянибилися на конях і своєю зброєю, селяни - на кийок.

Своєрідним видом ордалія служила клятва, яка виступала у формісопрісяжнічества: обвинувачений заперечував звинувачення клятвою, але разом з нимповинні були клястися і ті, яких він приводив як своїхсопрісяжніков. Число останніх відрізнявся залежно від важливості справи.  Салічна правда призначає в одних випадках 6, в інших 72 сопрісяжніка.  Сопрісяжнік не свідок (не можна адже заздалегідь встановити число свідків).  У його завдання входило одне - засвідчить?? клятвою (присягою), що той, когозвинувачують, не міг скоїти злочин. Якщо при проголошенні клятви хочодин з сопрісяжніков збивався, справа вважалася програним.

З розпад родових зв'язків і зростанням бідності селянину все важчеставало вдаватися до ризикованої допомоги сопрісяжніков. Але тим легше цебуло зробити знатного синьйору, оточеними васалами і дружиною.  Християнство додало до старовинних випробувань кілька нових видів: клятвуна Євангеліє, на святі мощі, випробування хрестом.

===68) Характеристика реформ майордома Карла Мартелла у державі франків.

У першій половині VIII ст. майордом з роду Каролінгів - Карл Мартеллпровів ряд реформ, що мали важливі наслідки для структури франкськогосуспільства. Суть реформ зводилася до наступного. Землі і що жили на нихселяни стали передаватися не у повну власність, а в умовнедовічне тримання - бенефіцій. Держатель бенефіція повинен був нестислужбу, головним чином військову, на користь особи, що вручив землю. Обсягслужби визначався розмірами бенефіція. Відмова від служби позбавляв права набенефіції. Таким чином, було створено добре озброєне кінне військо,зміцнивши позиції центральної влади. Поступово крім глави державибенефіції стали роздавати і великі феодали. Так стали складатисявідносини співпідпорядкованості феодалів, пізніше отримали назву васалітету.

Зростання феодального землеволодіння супроводжувався посиленням військової,фінансової та судової влади феодалів над селянами, що жили на їхземлях. Це виражалося у збільшенні так званих іммунітетних правфеодалів. Феодал, який отримав іммунітетную грамоту від короля, здійснював напідвладній йому території всю повноту фінансової, адміністративної тасудової влади без втручання королівських чиновників.

===69) Характеристика імперії Карла Великого у франків

При нем царство Каролингов достигло высшего могущества и территор экспансии.

Он стал основателем тысячелетней империи - Священная Римская империя германской нации.

Его объявили императором в 800 г. Создалась новая империя, продолжательница римской.

Сам созывал церковные соборы, в его правление увеличение интересов к античной литературе. Использовал законодательственные королевские установления и обычное право. Западная часть стала назыв Франция.

при Карлі Великому (768-814 рр..) Держава франків досягає своєї найвищої могутності, охоплюючи величезну територію. Більш того, Карл у 800 році був коронований папою у Римі імператорською короною, що підкреслювало його силу як наступника влади римських імператорів. Карлу і підтримує його церкви коронація потрібна була в якості політико-ідеологічного засобу зміцнення королівської влади за рахунок атрибутів Римської імперії.

Ще задовго до коронації Карл став називатися зберігачем "християнської імперії" (imperium christianum). Він сам в 794 році скликав у Франкурте Вселенський церковний собор, на якому оголосив важливі зміни у богословській доктрині та церковному праві. Борючись за "чистоту віри", він розсилав у всі кінці країни місіонерів, видавав капитулярии, які передбачають смертну кару за образу священиків та християнської віри.

Незважаючи на всі зусилля Карла I і церкви, імперія не стала єдиним територіальним утворенням. Літопис свідчить про безперервних війнах, заколотах в імперії. Безліч кланів, племінних, феодальних напівавтономних державних одиниць у Франкської імперії скріплялося особистої владою імператора, забезпечувала йому підпорядкування місцевих армій, які покликані були захищати її від скандинавських, арабських, слов'янських та ін набігів.

Посиленню особистої влади імператора сприяв і бурхливий процес покріпачення селян на цей час. В умовах хижацького захоплення земель у VIII-IX ст. король (імператор) виступає в якості вищого сеньйора, вищого розпорядника землі, закріплюючи земельні володіння духовних і світських феодалів, громад, але незмінно за рахунок громад, в інтересах великого землеволодіння.

===70) Причини занепаду держави франків. Укладення Верденського договору 843 року

Карл Великий невдовзі перед смертю розділив імперію між своїми силами. Корона імператора дісталась Людовіку Благочестивому. Його сили, зібравшись у Вердені 843 р., поділили імперію на три частини: східна частина дісталась Людовіку Німецькому, західна – Карлу Лисому, середня – франкське королівство (північна Італія) – Лотарю. Лотарь одержав корону імператора. Однак імперія Карла Великого вже довго не проіснувала, оскільки: 1) охоплювала великі території, на яких проживали народи, які належали до різних племен, володіли різними мовами, вели власну незалежну економіку та ін. (вони розвивалися окремо); 2) відбуваються суперечки між правителем і крупними феодалами; 3) боротьба підкорених народів за самостійність; 4) VІІІ- поч. ІХ ст. набіги норманів.

Верденський договір поклав початок самостійному існу-ванню трьох європейських держав – Німеччини, Франції, Італії.