1. Надання громадянам консультацій, порад щодо спірних ситуацій;

2. Вироблення формул для юридичних дій;

3. Керівництво процесуальними діями в процесі ведення справи у судах.

Оскільки юристи користувалися у суспільстві великою повагою, то принцепси намагалися залучити їх на свій бік. Саме тому найвидатнішим юристам надавалося право офіційних консультацій. Складається своєрідний союз принцепсів та юристів, які взаємно підтримували один одного. До основних напрямків діяльності юристів цієї епохи відносять твори, присвячені подальшій розробці цивільного права, коментарі до преторського права, збірники праць юристів, що об'єднували цивільне та преторське право, збірники казусів. У період пізнього домінату значення діяльності юристів падає, бо посилюється влада імператорів та урядовців, хоча практика надання окремим видатним юристам права офіційного тлумачення законів продовжувалася до V ст. У 426 р. був прийнятий закон "Про цитування юристів", за яким в основу судових рішень можна було покласти лише праці Папініана, Павла, Ульпініана, Гая, Модестина та тих юристів, на яких вони посилалися.

===45.Криза рабовласницького способу виробництва і законодавство братів

Гракхів у Римі.

У ІІ ст. до н.е. після перемоги над Карфагеном і Македонією Римська держава панує над усім Середземномор’ям. За-войовані країни стали невичерпним джерелом рабів. Сотні тисяч їх були продані за безцінь у землеробські маєтки нової римської знаті – стану нобілів. Належали до цього стану тільки ті, чиє майно оцінювалось не менше ніж в один мільйон сестерцій. Ріст числа великих маєтків (латифундій) супроводжува-вся прямо протилежним процесом розорення римського се-лянства. Воно не витримувало конкуренції дешевої рабської праці. Неминучим результатом цього процесу було крайнє за-гострення ніколи не затухаючої боротьби між дрібним і вели-ким землеволодінням. Кульмінацією боротьби стали реформи братів Гракхів. У 133 р. до н.е. вибраний трибуном Тіберій Гракх запропонував закон, за яким встановлювався максимальний розмір землеволодіння, що знаходиться у приватній власності, – 1000 югерів на сім’ю (майже 250 га). Надлишки підлягали розподілу між безземельними і малоземельними. Але однієї землі було за мало. Селянам потрібна була худоба, інвентар, насіння, гроші, але вони знаходились у розпорядженні сенату. Між тим сенат, який виражав інтереси нобілів і складався з них, чинив впертий опір реформі. Тіберію, який провів закон через народні збори, прийшлось тричі порушувати римську конституцію. Він вимагав змісти-ти народного трибуна Октавія, який наклав вето на законо-проект про землю. Більша частина триб підтримала Тіберія. Потім він запропонував, щоб не сенат, як це було раніше, а народні збори самі вирішували питання про субсидії, потрібні для проведення земельної реформи. Це також було здійснено. Залишалось останнє – досягти обрання на новий строк. Народ стояв на стороні Тіберія. Тоді сенат організував вбивство на-родного трибуна. Зі смертю Тіберія Гракха, як і слід було очі-кувати, проведення реформи було фактично призупинене. Новий підйом руху пов’язаний з ім’ям Гая Гракха. Вида-тний оратор і політичний діяч Гай Гракх був вибраний на ту ж посаду, що і його старший брат. Продовжуючи справу Ті-берія, він намагався знайти опору серед римських бідняків. Було проведено зниження цін на хліб, організовані землеробські колонії на завойованих землях. Але Гая Граха, як і його брата, було вбито. Юридичною основою аграрної реформи братів Гракхів було те, що за старовинною традицією римська територія вважалась суспільною власністю. Тому був можливий її пе-реділ. Цією можливістю скористується в свій час і Юлій Це-зар. Але вже у 111 р. до н.е. в інтересах дрібного і середнього землеволодіння був прийнятий закон Торія, який встановлю-вав, що будь-хто, хто має не більше 30 югерів землі (8,5 га), може вважати її своєю власністю. Реформи Гракхів, які мали за мету відродження вільного римсько-італійського селянства, відкривають собою епоху громадянських війн, які завершились перемогою нобілітету і падінням римської республіки. Велику роль у цьому відіграла і Союзницька війна, яку розпочали союзники Риму проти нього з 90 р. до 88 р. до н.е. Рим переміг, але союзники досягли здійснення своєї головної вимоги: майже все населення Італії одержало право римського громадянства.

=== 46.Повстання рабів у період кризи республіканського ладу та їх значення.

 II ст. до н.е. в соціально-економічному житті Римської держави відбуваються великі зміни. Війни стають майже постійним явищем, які сприяють розширенню території, поневолення великої кількості населення і перетворення їх на рабів. Під дією цього фактора остаточно сформувалася рабовласницька система. Раби стають основною робочою силою у всіх галузях господарства, знаряддям у руках рабовласника, який безжалісно використовує його.

Напружена ситуація наростає і в середині країни. Думки про катастрофу, кінець світу затьмарили свідомість римлян. Змови, народні хвилювання, тлумачення астрологів викликали в Римі паніку. Тим часом зі сходу наближалась загроза парфянського нашестя, Мітридат знову стягував свої армії, морські шляхи паралізував флот піратів, крім того ускладнювалась проблема з продовольством, частішали рабські повстання, які наводили страх на рабовласників і жителів Риму. Римляни вже не могли спати спокійно, знаючи, що поряд затаїлась небезпека, яку вони не бачать, але яка бачить їх, чекаючи потрібного моменту. Багатьох передчуття кінця спонукало користуватись радощами життя. Одна з римських епітафій свідчить: «Я був ніщо і став ніщо. Перехожий, їж, пий і веселись.» Безнадійність жила навіть у найрадикальніших персон, ніхто вже не сподівався на краще і в мовчазній задумі чекав кінця, який от-от мав прийти. Та проте римська держава не зжила своїх ресурсів. Міцна правова система і моральна дисципліна зберегли її цілість. Ззовні Рим все ще залишався могутньою державою, але протиріччя панували всередині країни.

Однак небезпека була викликана самими римлянами, їх інтересами до збагачення і величі. Вони впевнено йшли до своєї мети, використовуючи принижених і безправних, не зважаючи на їхні благання допомоги. Цими безправними були раби, люди які не мали нічого, вони були об’єктом для експлуатації збоку рабовласників. Надзвичайно важке становище рабів, жорстока експлуатація викликали масові протести, відкриті бунти і грізні повстання

Упродовж довгого часу ці протести виявлялись у невеликих виступах, які не мали помітного впливу на політичне життя Риму. Але з початку II ст. до н.е. ситуація починає нагнітатись, вибухають більш відчутні повстання, які доводиться придушувати за допомогою збройного втручання римських властей.

У 199 р. у м. Сетії в околицях Риму карфагенські заложники організували велику змову рабів. Проте римським властям вдалось розкрити змову завдяки зраді двох рабів. Два роки опісля розпочався заколот рабів в Етрурії, повстання було придушено, а його організаторів розп’ято на хрестах. У 186 – 185 рр. виник великий рух рабів в Апулії і Калабрії. Проте тільки в другій половині століття створилися умови для такого руху, який далеко переріс рамки місцевих змов і вилився в широке повстання. Ці умови склалися в одному з найбільших вогнищ рабовласництва – на о. Сицилія.

Сицилія здавна була класичною країною рабства. До середини II ст. концентрація рабів досягла там величезного рівня, оскільки Сицилія була основним постачальником хліба для Італії. «Така кількість рабів наповнила всю Сицилію, – говорить Діодор, – що чули про це не вірили і вважали це перебільшенням.»* Цікавою деталлю сицилійських побутових умов було те, що рабовласники вельми мало піклувалися про одяг і їжу своїх рабів, надаючи можливість їм здобути це власними силами, тобто просто грабежами на дорогах.

Саме тут на о. Сицилія в 138 р. відбулось перше дійсно велике і особливо тривале повстання рабів. Призвідниками повстання були раби багатого землевласника Дамофіла, який разом із своєю дружиною Мегалідою навіть з сицилійських рабовласників виділявся особливою жорстокістю у відношенні з рабами. Керівником цього повстання був Євн, сирієць за походженням, родом з міста Апамеї. Євна вважали пророком, завдяки умінню тлумачити сни і передбачати майбутнє. Одержавши благословення Євна, близько 400 рабів з маєтку Дамофіла зібралися за містом і звідти, здійснивши жертвоприношення і об’єднавши себе взаємними клятвами увірвалися в місто Енни. Тут до них приєдналися міські раби і почались масові погроми. Раби спалювали вілли і вбивали рабовласників. Ця довго стримувана класова ненависть все ж таки вилилася назовні, було винищено майже все вільне населення, за винятком майстрів, які виготовляли зброю. По закінченню цього руху було скликано збори на, яких Євна було проголошено царем під іменем Антіох. Євн також організував при собі раду, членами, якої призначив найздібніших з свого оточення рабів. Таким чином було створене «новосирійське царство» рабів. Що характерно, повсталі раби не створили якусь іншу форму державної влади, а використали добре знайому їм форму східної монархії еллінізму.

Об’єднані сили повсталих були грізною силою для тих, хто спробує зруйнувати те, чого вони прагнули досягнути за роки перебування в неволі. Однак римляни не могли просто так віддати в руки рабам територію, яка мала для римлян велике значення, оскільки тут була зосереджена основна маса сільськогосподарських продуктів, що споживалася Римом, але головне значення відігравав хліб, який надходив саме з Сицилії. Тому втрата Сицилії, могла поставити питання про існування і самого Риму в такий період коли бої велися на всіх фронтах.

Першим хто відправився за перемогою був претор Люцій Гіпсея. Але він змушений терпіти поразку, його 8-тисячна римська армія була розбита зусиллями повсталих рабів.

Ця перемога додала рабам ще більшого натхнення. За словами деяких римських істориків число повсталих сягало 200 тис. людей. У руки рабів перейшли майже всі крупні міста центральної і східної частини острова – Енна, Агрігент, Тавроменій, Катана і інші. Ситуація на острові стала настільки загрозливою, що римський уряд змушений вжити радикальних заходів для придушення повстання. Проти повсталих рабів, сенат вирішив послати один за одним двох консулів – Гая Фульвія Флакка і Луція Кальпурнія Пізона. Проте у 134 р. консул Фульвій Флакк не мав ніякого успіху. Його наступнику консулу Кальпурнію Пізону у 133 р. вдалось наблизитись до стін Енни, але далі ця справа не увінчалась перемогою і потерпіла поразки. Так два консули поодинці спробували «смак» поразки. Все це дає підстави зробити однозначний висновок, що в Сицилії утворилась держава, яка опиралась на великі збройні сили і організованість армії. Про ступінь організованості свідчить той факт, що Євн-Антіох випускав монети з своїм ім’ям і царським титулом.

Однак все, що створене людьми не вічне, воно рано чи пізно руйнується. Так і «новосирійське царство» створене повсталими рабами було приречене на загибель, і не тільки тому, все, що створене людьми руйнується, а ще й тому, що в той час такій дисциплінованій, організованій римській армії не було рівних у всьому світі. Тому якщо й спочатку раби перемагали, то це було не що інше, як перемога чисельності.

Після декількох поразок римлянам довелось відрядити у Сицилію консула Публія Рупілія з цілою армією. В 132 р. йому вдалось виграти декілька битв. Так зокрема в цьому ж році Публій Рупілій облягав м. Тавроменій. Слід зазначити, що за рік до цього пала Нуманція і римські сили, що звільнилися були кинуті до Сицилії. Раби захищалися з надзвичайною мужністю, але після довгої облоги, коли раби вже були виснажені відсутністю їжі і води, місто вдалось захопити. Але й за цих умов Тавроменій вдалось захопити завдяки зраді одного раба.

Аналогічна доля спіткала і Енну – столицю «новосирійського царства» рабів. Впродовж деякого часу Рупілій робив безрезультатні атаки, але зрада допомогла римлянам заволодіти містом. Ватажок повсталих Євн був взятий в полон і згодом помер у в’язниці.

Так закінчилась боротьба за свободу сицилійських рабів, які як і інші прагнули миру і справедливості, але так само змушені терпіти поразку. Рабовласництво настільки вкоренилося в Римі, що знищити його, означало забрати важливий «орган» з організму, який являла собою Римська держава і що могло призвести до порушення його функцій, а можливо й до загибелі.

===47) Військова реформа Марія у Римі

Реформа збройних сил Гая Марія. Найперше Гай Марій приступив до реформи збройних сил:

• скасував попе­редній принцип комплектування легіонів, коли в армії могли служити лише громадяни, які мали земельну власність. Надалі вона повинна була комплектуватися лише на добровільних засадах, незалежно від майнового цензу, тобто вперше набирали в армію всіх бажаючих — неімущих, пролетарів, котрих було в державі дуже багато. Брали до уваги лише громадянство і придатність до військової служби.

• запровадив платню за військову службу. Оскіль­ки воїни і офіцери одержували певну платню, озброєння, обмундиру­вання і харчування, вони не були обтяжені турботою про своє госпо­дарство, сім'ї. Строк служби становив 16 років. Після цього воїни мог­ли йти у відставку і наділялись землею. Так формувалося постійне про­фесійне добре навчене військо.

• змінено структуру війська. Основною бойовою одиницею залишався легіон, який поділявся на десять когорт. Когорта складала­ся з трьох маніпулів, маніпул — з двох центурій. (легіон – 10 когорт -3 маніпулії – 2 центурії). Кожний легіон мав свого срібного орла, номер і назву. В армії була встановлена жорстка дис­ципліна, солдати мусили постійно навчатися, працювати в таборі, про­кладати дороги, споруджувати укріплення.

Військова реформа Марія сприяла перетворенню армії в серйозну політичну силу.

===48) Диктатури та тріумвірати у Римі в період кризи республіканського ладу.

Тріумвірат (лат. triumviratus, від tres—три, vir—чоловік) — 1. У Стародавньому Римі в І ст. до н. е. — союз трьох політичних діячів, утворений з метою захоплення верховної влади в державі.

Перший Тріумвірат був укладений в 60 р. до н. е. між Ю. Цезарем, Г. Помпеєм і М. Крассом. Угода забезпечувала тріумвірам найвищі посади (консула, претора, цензора тощо), надавала їм право командування у певних провінціях імперії. Після загострення відносин між тріумвірами, що вилилось у кровопролитну громадянську війну (49— 45 pp. до н. е.), у країні була встановлена диктатура Цезаря.

Після смерті диктатора в 43 р. до н. е. було утворено 

другий Тріумвірат — між М. Антонієм, М. Лепідом і Октавіаном Августом. На відміну від першої, ця угода розглядалася не як приватне узгодження дій військових вождів, а як вищий політичний орган влади з надзвичайними повноваженнями, затверджений Сенатом для «відродження порядку в державі». Після зіткнень Антонія й Августа в 31 р. до н. е. утвердилася влада Августа.

Спочатку диктатурою іменувалася вища екстраординарна магістратура в Римській республіці . Диктатура встановлювалася постановою сенату, згідно з яким вищі ординарні магістрати республіки — консули призначали диктатора, якому передавали всю повноту влади . У свою чергу, диктатор призначав свого заступника — начальника кінноти . Диктаторам належало супровід 24 лікторів з фасциями — символами влади, в той час як консулам належало по 12 лікторів.

Диктатори мали практично необмежену владу і не могли бути притягнуті до суду за свої дії, проте в обов'язковому порядку складали свої повноваження після закінчення терміну. Спочатку диктатура встановлювалася на термін в 6 місяців, або на час виконання доручення сенату, як правило, пов'язаного з усуненням загрози державі. Однак у 82до н. е.. був обраний перший безстроковий диктатор Луцій Корнелій Сулла (формально — «для проведення законів і для приведення республіки в порядок» (legibus faciendis et rei publicae constituendae causa)). У 79 Сулла, проте, склав свої повноваження диктатора. У 44, за місяць до загибелі від рук змовників, безстроковим диктатором став Гай Юлій Цезар, до цього кілька разів обирався диктатором під час громадянської війни за звичайною схемою. Посада диктатора була скасована в 44 році до н. е.. , незабаром після вбивства Цезаря.

Сулла і Цезар були останніми диктаторами з формальної посади і першими диктаторами Риму в сучасному сенсі слова. Октавіан Август і наступні імператори не призначалися на посаду диктатора (хоча Августу ця посада і пропонувалася), але фактично володіли диктаторською владою. Формально Римська держава ще довго вважалося республікою і існували всі республіканські органи влади.

Вже Октавіан Август домігся того, що його наступником став його прийомний син — Тиберій. Надалі подібні випадки траплялися все частіше. Це стало однією з пер(рос.)едумов до подальшого перетворення Стародавнього Риму в монархію.

===49) Особливості суспільного і державного ладу Римської держави в період

принципату.

Головною причиною встановлення імперії було різке за-гострення суперечностей у римському суспільстві у зв’язку із занепадом дрібного землеволодіння та розвитком рабовласницького ладу. Правлячий стан, побоюючись повстання пригнобленого ним населення, санкціонував введення військових диктатур Сулли, Помпея, Цезаря, Октавія, що підривали основи республіки, створювали основу для встановлення монархії. У сільській місцевості з’явились колони – вільні, чужаки і навіть раби, що одержували від рабовласників ділянки землі для обробку, частину зібраного врожаю вони могли залишити собі. Та незабаром їх прикріпили до землі, вони потрапили в кабалу до господаря, який міг продати їх разом з ділянкою.  Розвиток колонату – ознака розорення збіднілих верств населення. Частина колонів поповнювала ряди пролетарів, інші наймались в армію. Із захопленням влади Августом Гай Октавієм розпочинається період принципату – першої стадії імперії. У 29 р. до н.е. Октавій отримав від сенату звання імпера-тора, магістра республіки, потім довічного трибуна, цензора, а пізніше титул Августа (священного), великого понтифіка. Август мав необмежену владу, але коміції щороку обирали його народним трибуном. Таким чином, він ніби діставав право керувати Римом від народу. Як трибуну, йому була за-безпечена особиста недоторканість, він міг накласти вето на рішення сенату, народних зборів, едикти магістратів. Як цен-зор він міг викреслювати зі списків сенату неугодних для нього осіб. Принцепс мав право амністувати засуджених. Йо-го образа прирівнювалась до образи римського народу. За Августа було створено адміністративний апарат зі штатом чиновників. Їхні обов’язки полягали в організації збору податків, підтриманні громадського порядку, обліку майна принцепса, нагляді за судовими справами та місцевою адміністрацією. На початку принципату сенат формально, як і раніше, видавав закони, був найвищою судовою інстанцією, призначав і звільняв магістратів. Август вважався лише першим у списку сенаторів, а фактично сенат був його слухняним зна-ряддям. Але вже за Августа сенат здав свої позиції. Його за-сідання перетворились на спектакль, учасники якого змага-лись у вихвалянні принцепса. Військово-бюрократична монархічна адміністрація на-прикінці І на початку ІІ ст. н.е. витіснила сенатську. Народні збори скликалися дедалі рідше, їх засідання ма-ли формальний характер. Причетність громадян до управлін-ня державою стала фікцією. Принципат як специфічно римський різновид монархії, зберігаючи зовнішні республіканські атрибути, проіснував до кінця ІІ ст. н.е. Влада принцепса спиралась на могутню мате-ріальну і військову базу. Наприклад, Єгипет вважався влас-ною провінцією Августа. Ще на початку принципату управлінський апарат Риму та провінцій зазнав серйозних змін. Роль магістратів зменшилась. Консули, претори, квестори були усунені від державних справ і займались переважно влаштуванням публічних видовищ та ігор. Їх витісняла армія професіональних чиновників, що одержували платню із скарбниці і були підзвітними принцепсу. Були введені посади: – префекта преторія – командуючого імператорською гвардією; – начальника постачання продовольством. У провінціях функції управління здійснювали намісники, легати, проконсули, пропретори. Їхні адміністративні права та обов’язки фіксувались у мандатах, інструкціях, які складались у канцеляріях монарха або ним особисто. Наглядові функції за діяльністю намісників здійснювали прокуратори, обов’язками яких було інформувати імператора про стан справ у провінції, про зловживання чиновників. За вказівкою імператора Клавдія (10 р. до н.е. – 54 р. н.е.) прокуратори були уповноважені виносити судові рішення. Сформована ними канцелярія керувала імператорським майном, фінансами, розсилала скарги і сигнали про зловживання чиновників. Важливі державні посади звичайно займали родичі імператора. Однак його доля часто залежала від прихильності військ трьох головних армій, що стояли на Рейні, Дунаї, Євфраті. Армія висувала (акламувала) імператора, потім він формально затверджувався сенатом. Таким чином, були створені всі умови для встановлення домінату – необмеженої монархії.

===50) .Особливості суспільного і державного ладу Римської держави в період

домінату.

Період домінату в Римі почався з правління імператора Авреліана (270 –275 р.), який навіть за походженням був не римлянином, а варваром. Влада імператора була необмеженою. Формування бюрократичного апарату фактично завершив Адріан (117 –138 рр.). Створену Августом раду при принцепсі він перетворив на консиліум – постійно діючу ви-щу урядову установу – і доручив їй розробку імператорських конституцій. Утворились нові канцелярії, колегії кур’єрів, яким доручалось притягати до судової відповідальності чи-новників фінансового та судового відомств, винних у зловживаннях, здирствах. Збір податків було вилучено з відання від-купників і передано чиновникам. З’явилась державна пошта. Служба чиновників стала почесною і добре оплачувалась. Перехід до домінату супроводжувався занепадом рабовласницького ладу і зародженням феодальних відносин. Колони і раби стали зближатись за своїм походженням. Якщо принцепси обожествлялись посмертно, то після Гая Аврелія Діоклетіана (243 – 316 рр.) імператор уже за жит-тя оголошувався намісником Бога на землі, посередником між Богом і людьми. Діоклетіан, за свідченням літописця Євтронія, примушував успіх кланятись йому, тоді як до нього імператорів вітали. Функції сенату перейшли до імператорської ради, до складу якої увійшли впливові родичі, друзі імператора, преторіанські префекти, начальники відомств. До ради входила канцелярія імператора, яка складалася з ликторів, що відали фінансами, особистим майном імператора, його верховним судом, офіційним листуванням. Важливу роль в управлінні відігравали юристи, найбільш відомі з них навіть входили до імператорської ради. Безвладний сенат був остаточно замінений імператорською радою при імператорі Септимії Севері наприкінці ІІ ст. Преторіанська гвардія стала формуватись не лише з іта-ліків, а й з придунайських та сірійських легіонів, а це ще більше посилило залежність імператора від армії. Для провінцій була заснована колегія кураторів, покликаних виконувати функції імператорських контролерів.

===51)Характеристика реформ імператора Діоклетіана в Римі.

Імператор Діоклетіан (284 – 305 рр.) провів велику адмі-ністративну реформу, увів тетрархію – чотиривладдя. Він по-ділив владу з Максиміліаном Геркулієм. Їхніми співправителями були оголошені цезарі Галерій – зять Діоклетіана і Костя Хлор. Отже, при владі були чотири співправителі. За Діоклетіана почався поділ імперії на Східну і Західну. Кожна мала свого Августа та його заступника – цезаря. Крім того, з’явились 12 діоцез – великих територіальних округів на чолі з вікарієм, що підпорядковувався безпосередньо імператорові. Цивільна адміністрація відокремлювалась від військової. Кожний із співправителів імператора як полководець був наділений владними повноваженнями і міг приймати самостійні рішення. Перебудовувалась судова система. Правитель провінції став тепер ординарним суддею першої інстанції. На його рі-шення було дозволено подавати апеляцію імператору або його уповноваженому. У Римі була проведена реформа поліцейської служби. За Діоклетіана її очолював префект, що ніс відпові-дальність за охорону громадського порядку в столиці. У про-вінціях служба безпеки та охорони громадського порядку бу-ла в руках легата. Заворушення рабів та інших пригноблених верств насе-лення придушувались за допомогою зброї преторіанських ко-горт. Реформа Діоклетіана зміцнила централізацію управління. На деякий час вдалося перемогти сепаратизм провінцій, зберегти єдність імперії.

===52) Характеристика реформ імператора Константина в Римі.

Імператор Костянтин, продовжуючи реформи Діоклетіана, діяв рішучіше. У 321 році він переніс столицю у Візантію, колишню колонію, заново відбудував її і назвав своїм ім’ям – Константинополь. За Костянтина тетрархія була скасована, хоч поділ імпе-рії на частини зберігся. Попередня рада при імператорі кон-силіум – була усунена. Її місце зайняв консисторіум (державна рада), до якого входили родичі імператора. Голова держави дедалі більше був схожий на східного деспота. Імператор носив шовковий одяг, обсипаний дорогоцінним камінням, і діадему – знак царської влади. Перед ним треба було падати на коліна. Імперська влада вживала більш жорстких заходів з при-кріплення до певної місцевості не тільки колонів, ремісників, а й дрібних власників землі – куріонів.

===53)Занепад та падіння західно – римської держави

оловну небезпеку для Західної Римської імперії становили вестготи, яких очолював король Аларіх. Спочатку він вчинив напад на балканські області, а потім вирушив на Італію. Остання уклала з ним мир, причому Аларіх зобов'язався допомагати Риму в боротьбі з Константинополем. 406 р. варварські племена перейшли Рейн і спустошили Галлію. 408 р. Аларіх зайняв Паннонію і Норік, потім рушив до Італії та зажадав грошей для свого війська. Його вимогу задовольнили.

Але згодом Аларіх знову рушив на Італію. Йому допомагали раби, серед яких було чимало його одноплемінників. Двічі готи нападали на Рим. Першого разу Аларіх підійшов до Рима 408 р., але повернув назад, одержавши величезний викуп і звільнивши 40 тис. рабів, вдруге - 410 р. - Рим було здобуто і розграбовано військами Аларіха. За даними пізніших авторів, ворота міста відкрили готам раби. Три дні завойовники спустошували Рим, жителі могли знайти прихисток лише в церквах, які Аларіх не руйнував.

По смерті свого короля вестготи відійшли в Галлію, проте знесилена імперія не могла вже стримувати натиск варварів.

Ще 409 р. вандали, свеви та алани вдерлися в Іспанію й оселилися в окремих її областях, потім вандали й алани утвердилися на півдні Піренейського півострова, переправилися на Африканське узбережжя і захопили велику частину Нумідії. В окремих випадках римські полководці здобували перемоги над варварами, але це не могло змінити становища імперії.

У 30-х рр. V ст. гунський вождь Аттіла об'єднав під своєю владою гунські племена. Потім він зайняв деякі римські провінції. Під приводом того, що імператор не задовольнив його вимог, Аттіла розграбував Галлію.

Аттіла- вождь гунів (433-452), який після смерті брата Бледи став одноосібним правителем і завершив створення гунського союзу. У40-хрр. спустошив Мезію, Данію та Північне Причорномор'я. Рим сплачував йому велику данину та віддав Паннонію (сучасна Західна Угорщина), яка стала його постійним центром. Під час спроби завоювати Галлію у 451 р. зазнав поразки від військ Західної Римської імперії на Каталаунських полях (сучасна провінція Шампань у Франції), але не втратив військової могутності. Наступного року вторгся до Північної Італії, де й загинув. Після смерті Аттіли його держава, що складалася з різних племен, розпалася.

На Каталаунських полях (451) відбулася жорстока битва, в якій Аттілі протистояв римський полководець Аецій, який очолював військо, яке складалося переважно з варварів. Аттіла припинив наступ і відійшов за Рейн. 452 р. він напав на Верхню Італію, але незабаром повернувся у задунайські області. Наступного року Аттіла помер, а його різноплемінна держава розпалася.

455 р. Рим розграбували вандали, захопивши велику здобич і багато полонених, серед яких була імператриця Євдокія. Римський патрицій Орест посадив на престол свого сина Ромула Августула і від його імені керував державою. Однак проти нього повстали варварські найманці, на чолі яких був скіф Одоакр. 476 р. Ореста було вбито, Ромула Августула позбавлено влади, а знаки імператорського звання Одоакр відіслав у Константинополь. Цю подію прийнято вважати кінцем Західної Римської імперії.

=== 54.Джерела права Риму в період імперії.

Система державного управління, встановлена Октавіаном і закріплена його заступниками отримала назву принципату (prainceps senatus – перший в сенаті). У період принципату вища державна влада формально належала сенату. Сенат стає формально законодавчим органом. Аби воля принцепса набула значення закону, її вносили у вигляді проекту до сенату, а потім вона отримувала формальне затвердження. З І – до середини ІІІ ст. сенатус-консульти (senatus consulta)стають головною формою законодавства.

З часом сенат втрачає своє значення і законодавчу компетенцію. Основним джерелом права поступово стає одноособове рохпорядження імператора. Від часів абсолютної монархії (домінату – dominus – владика, абсолютний монарх, який стоїть над законом) правотворча діяльність зосереджується в руках імператора як єдиного і необмеженого законодавця. Постанови імператора дістали назву конституція (від рим. constituo – установляю). Конституції поділяли на чотири види: едик­ти, декрети, рескрипти, мандати.

Едикти — це загальні розпорядження для всього населення імперії (не сплутати з едиктами республіканських магістратів, зокрема прето­рів, у яких ці останні викладали програму своєї діяльності.

Декрети — рішення імператора з конкретних спірних, зокрема су­дових, справ.

Рескрипти — письмові відповіді на скарги і запити, що надійшли імператору з різних питань.

Мандати — інструкції службовим особам.

Користування імператорськими конституціями утруднювала їх численність і безсистемність, тому виникла необхідність у їх кодифікації. В ІІІ ст. н.е. робляться спроби перших приватних (неофіційних) кодифікацій імператорських конституцій. Так, був виданий (у 295 р.) кодекс Грегоріана, згодом – кодекс Гермогена. Першим офіційним зібранням конституцій був Кодекс Феодосія (Теодозіанський, 438 р.).

Досвід приватних і офіційних кодифікацій показав важливість створення єдиного збірника права, в якому було б і цивільне, і преторське законодавство. Найважливішою стала кодифікація римського права, проведена після падіння Західної Римської імперії, східно-римським імператором Юстиніаном (527-565 рр.) у Візантії. З цією метою Юстиніан у лютому 528 р. призначив комісію з десяти осіб на чолі з Трибуніаном. Через рік комісія закінчила свою роботу і в квітні 529 р. був обнародуваний Кодекс Юстиніана і тим самим анульовані попередні кодекси.

Кодекс являє собою збірник імператорських конституцій і складається з 12 книг. Кожна книга ділиться на титули (підрозділи в ряді законів), а титули - на параграфи.

Систематизувавши конституції, Юстиніан приймає рішення упорядкувати юридичну літературу. З цією метою в грудні 530 р. була створена нова комісія. Комісія мала досить складне завдання: треба було зібрати всі твори класичних юристів, зробити з них витяги і все застаріле вилучити, замінивши новим, а всі розбіжності усунути. Врешті, весь цей матеріал треба було відповідно систематизувати.

Це складне завдання комісія виконала в надзвичайно короткий термін. Уся зібрана юридична література була переглянута, систематизована і зведена в єдине ціле. У грудні 533 р. цей величезний звід одержав назву Дигести, або Пандекти, був опублікований і вступив у дію.

Дигести становлять центральну частину Юстиніанівського зводу, найбільшу за розмірами і найціннішу за своїм змістом. Усі цитати розподілені в 50 книгах, які своєю чергою поділяються на певну кількість титулів з відповідними заголовками. (Так виникає пандектна система. Вона характеризується значною деталізацією, багато вступних, узагальнюючих частин. За пандектною системою сладені цивільні кодекси України та Німеччини)

Водночас з роботою над укладенням Дигестів під загальним керівництвом Трибоніана був укладений переважно для навчальних цілей офіційний елементарний підручник цивільного права, який отримав назву Інституції. У листопаді 533 р. Інституції були санкціоновані і вступили в дію.

Головним джерелом Інституцій був однойменний твір римського юриста Гая, побудований за принципом поділу права на три групи: 1) про осіб; 2) про речі; 3) про форми процесу. Аналогічно побудовані й Інституції Юстиніана. (Так виникає інституційна система, в якій норми угруповані за певними ознаками в інститути, що розташовані у логічній послідовності. За інституційною системою укладений Французький цивільний кодекс)

Але поки укладались Дигести та Інституції, законодавство невпинно розвивалося, що змушувало уряд переглянути низку спірних питань. Деякі з них були замінені самим Юстиніаном, який оголосив у вигляді наказів 50 нових рішень.

Отже, коли робота над Дигестами та Інституціями була завершена, Кодекс, виданий у 529 р. багато де в чому вже застарів. Щоб узгодити з новими частинами Юстиніанівського зводу, комісія переробила його заново, і в листопаді 534 р. цей Кодекс був опублікований у новій редакції.

Отож до Кодексу Юстиніана увійшли всі закони римських імператорів, видані з часів правління імператора Андріана (117-138) до 534 р. У це число входили закони самого Юстиніана, видані ним до 534 р. Накази, які виходили після того, називалися новелами. Юстиніан планував у міру нагромадження новел їх систематизувати, але його задум залишився нездійсненим. На думку Юстиніана, усі названі частини кодифікації мали становити єдиний Звід права, хоча вони й не були тоді об’єднані однією загальною назвою. Лише у Середньовіччі, коли відродилося вивчення римського права (починаючи з ХІІ ст.), весь Юстиніанівський звід набув загальної назви Corpus juris civilis - Звід цивільного права. Під цією назвою він відомий і тепер.

=== 55.Причини, структура та характеристика кодифікації імператора

Юстиніана.

Найважливіша в римській історії кодифікація пов’язана з ім’ям імператора Юстиніана (527-565 р.р.), який прагнув до створення єдиної правової системи, тобто упорядкування законів, що накопичились за багато століть, та творів римських юристів. З цією метою було запроваджено перегляд положень, що містилися у джерелах римського права, відбір з них тих, які б відповідали потребам часу, усунення протиріч між ними .

Кодифікація здійснювалася спеціальними законодавчими комісіями протягом більш ніж 30 років (528-565 р.р.) наслідком роботи яких стало видання спеціальних збірників: в 529р. Кодексу Юстиніана (Codex vetus); в 533 р. Дігестів (Digesta - лат.) або Пандектів (Pandectae – грец.) та Інституцій (Institutiones); в 534 р. оновленої редакції Кодексу Юстиніана (Codex repetitae praelactiones); в 565 р. Новел (Novellae). В ХVI ст. Кодифікація Юстиніана стала називатися Звід цивільного права (Corpus juris civilis).

Кодекс Юстиніана. Робота над цим збірником велася комісією під головуванням блискучого юриста Трібоніана - квестора священного імператорського палацу на протязі з 13.02.528 р. по 7.04.529 р. шляхом перегляду усіх попередніх кодексів, усіх постанов, які видавалися після створення цих кодексів (далі – постанови). В процесі роботи комісія вирішували, які з вказаних постанов можуть ще застосовуватися, а які повинні втратити силу. При цьому комісії було надано право змінювати первинну редакцію постанов, скорочувати їх текст за рахунок тих положень, які вже не відповідали умовам часу, поєднувати постанови і таке інше.

Збірник отримав назву Codex vetus і після його вступу в силу всі інші кодекси були позбавлені сили закону. В новому збірнику постанови розташовувалися за предметом, до якого вони відносилися, в хронологічному порядку, містили титули тощо.

Дігести являються найбільшою за об’ємом і найважливішою частиною кодифікації Юстиніана. Поява цього збірника була обумовлена тим, що, як вказував Юстиніан „уся генеалогія законів, що уходить корінням до часів заснування міст Рима та Ромула, настільки заплутана, що розширилася до безкраю і опанувати її не дано ніяким природнім даруванням людини”.

В комісію по створенню Дігестів, яку очолив також Трібоніан, увійшло 4 професори академій та 11 адвокатів. Головним завданням було вибрати найкращі фрагменти із творів класичних римських юристів (І–III ст. н.е.) і поєднати їх таким чином, щоб скласти логічний збірник, який був би придатним для використання діючими суддями та адвокатами-практиками.

Комісією було досліджено 2000 творів 39 видатних римських юристів і видано збірник, який складався з 50 книг. Так, як і при роботі над кодексом Юстиніана, комісія вибирала з творів юристів минулого тільки те, що можливо було застосувати в умовах теперішнього часу, а тому також отримала право вносити у фрагменти певні доповнення та зміни, які пізніше отримали назву emblemata Triboniani.

За своєю будовою кожна з 50 книг поділяється на титули, які мають свою назву (їх було три), включає фрагменти, що містять назву, в якій зазначається ім’я юриста; твір, з якого береться фрагмент; та параграф.

Внутрішня системи Digesta включає: загальну частину, зокрема кн.1 трактує загальні питання права, містить короткий нарис історії права і публічне право; кн.2-46 присвячені приватному праву, зокрема питанням речового права - кн.6-8; зобов’язального права - кн.9-19; особистим правам та сімейному праву - кн.23-27; спадковому праву - кн.28-38. Всі інші книги, за винятком кн.47 та 48, що відносяться до кримінального права та процесу, а також кн..47 (тит.14 та наступні) та кн.50 (тит.1-11 та 15), що мають своїм предметом окремі інститути публічного права, а саме адміністративне право, право імунітету, посольства тощо, складають доповнення до різних частин вказаної внутрішньої системи. Титул ХVI кн.50 „Про значення слів” являє собою тлумачний словник римських юридичних термінів, а титул ХVII цієї ж книги „Про різні правила середньовічного права” містить роз’яснення забутих термінів епохи дії Законів ХII таблиць та преторського едикту.

Інституції. Реформи, які Юстиніан проводив в праві, не могли не торкнутися проблеми викладання самого права, яке здійснювалося на матеріалах, що не були узгоджені з оновленим законодавством Юстиніана, зокрема за підручником Гая (Institutions). Тому було вирішено створити новий підручник і з цією метою комісія у складі того ж Трібоніана і професорів Феофіла і Дорофея у 533 р., користуючись Інституціями Гая, Ульпіана, Флорентіна і Марціана, Кодексом Юстиніана та Дігестами, розробила підручник, який отримав назву Institutiones imperials, і в подальшому використовувався не тільки за своїм основним призначенням, а й як діючий закон, яким повинні були керуватися суди.

За своїм змістом це був невеликий твір, складений за зразком Інституцій Гая, в якому коротко викладалося право часів Юстиніана. Institutiones imperials складалися з 4 книг: 1кн. містила загальні положення про систему римського права; джерела; положення відносно правового статусу осіб, а також інститутів сімейного права. 2кн. присвячувалась речам; праву власності і володіння; узуфруктам і сервітутам; заповіту; 3кн. містила положення по спадкуванню за законом і зобов'язальному праву, включаючи різні види контрактів і квазі-контрактів; 4кн. присвячувалась зобов'язанням з деліктів; системі позовів, преторських інтердиктів; екстраординарному судовому процесу і державним злочинам.

Оновлена редакція Кодексу Юстиніана. Вже після видання Дигестів та Інституцій, а також збірника п’ятдесяти рішень (quinquaginta decisiones), з’ясувалося, що Кодекс 529 р. (Codex vetus) містить окремі положення, які увійшли в протиріччя з положеннями Дигестів та Інституцій. Тому в 534 р. до роботи приступила нова законодавча комісія, метою якої було узгодження положень Кодексу 529 р. із змінами, що відбулися за цей час в чинному законодавстві імперії. В цьому ж році робота була завершена і оновлений Кодекс (Codex repetitae praelactiones) вступив в силу, відмінивши дію Кодексу 529 р.

Новели (лат. - novellae - нове). Відомо, що після видання Codex vetus, Digesta, Institutiones; Codex repetitae praelactiones Юстиніан прожив ще 30 років, видавши багато постанов, які, безумовно, змінювали законодавство, тобто вносили зміни до виданих ним же джерел. Вказані постанови були зібрані у окремий збірник вже після його смерті. Так, збірник новел, який отримав назву Novellae („нове”), було видано професором правознавства Юліаном. В подальшому цей збірник почав розглядатися в якості останньої частини Зводу цивільного права. За змістом новели є законами, але зустрічаються в них і інструкції. В більшості своїй новели торкаються проблем церковного та публічного права, але є й такі, що присвячені приватному праву, зокрема питанням спадкування.

===56) Суд та процес у Римській державі.

Судовий процес в Римі.

Відокремлення цивільного і кримінального процесу

Цивільний процес

Найбільш характерною формою захисту порушених прав був судовий захист. Право на позов (позов (actio) – це право особи на захист в судовому процесі свого порушеного права) могло бути реалізоване за допомогою судового процесу. Найдавнішою формою судового процесу був легісакційний процес (legis actiones – законний позов), тому що була заснована на законі, на противагу застарілим нормам саморозправи (Гай). В легісакційному процесі потрібно було чітко дотримуватись суворо визначених формальних дій, жестів, слів сторонам процесу. Найменше відхилення від форми звернення призводило до втрати права на позов і процес припинявся. Отже, легісакційний процес – це процес, заснований на законі, в якому потрібно було чітко дотримуватись суворо визначених формальних дій (форми), жестів і слів сторонам процесу.

Характерними рисами легісакційного процесу в Римі було те, що він складався з 2 стадій: in jure i in judicio.

In jure – справа розглядалася в магістраті (як правило, у претора), до якого звертався позивач, і заявляв свої претензії, та відповідач. У випадку, якщо відповідач погоджувався з позивачем процес завершувався на І стадії. Як правило, відповідач урочисто (за формулами) заявляв про свою незгоду. В такому випадку розпочиналася ІІ стадія

І стадія in judicio полягала у вирішенні справи по суті. Її розглядав суддя або колегія суддів (наприклад, справа про спадщину). суддів обирали народні збори. З їх списку претор призначав конкретного суддю для розгляду певної справ. Суддя збирав докази, перевіряв їх, заслуховував покази свідків, сторони, їх захисників. Розібравшись в справі суддя виносив рішення (в усній формі), яке було остаточним і оскарженню не підлягало.

У ІІ пол. ІІ ст. до н.е. на зміну легісакційного (який був заформалізований і незадовольняв потреби економічної практики) був замінений формулярним процесом. У формулярному процесі позивач звільнявся від обов’язку формулювати свої вимоги в чітко встановленій формі. Обов’язок юридично грамотно , відповідно до закону формулювати позовні вимоги покладались на претора. В цьому процесі підвищується роль претора, який, вислухавши сторони, їхні докази, самостійно формулював юридичну сутність позову. Зміст спору він викладав у спеціальній записці, висновку судді, яка отримала назву «формула», а процедура судочинства – формулярний процес.

Відмінною ознакою формулярного процесу була заміна ритуальних дій на першій стадії – формулою, яку складав претор.

У формулі містився виклад юридичної сутності спору. Вона складалась з певних основних і додаткових частин:

- завжди починалася з призначення судді, якому доручалося вирішувати справу (наприклад, «Хай Октавій буде суддею»);

- виклад претензій позивача;

- заперечення відповідача;

- вказівка на особливі обставини, на які судді слід звернути увагу;

- вказівка судді задовольнити претензії, якщо вони обгрунтовані, якщо на – то звільнити відповідача від відповідальності.

Тобто висновок (формула) претора це було не тільки формулювання юридичної сутності майнового спору, а й інструкція судді, як треба вирішувати справу за конкретних обставин, певні обов’язкові межі, в яких суддя має вирішити спір.

В період принципату значного поширення набув екстраординарний процес: в ньому був відсутній поділ на 2 стадії і магістрат вів справу від початку до кінця, без передачі справи судді.

Цивільний процес був усним, хоча заяви сторін фіксувалися в спеціальних протоколах, справи розглядались у закритих засіданнях, за участю сторін. У разі неявки позивача – справа припинялася, відповідача – спочатку тягла автоматично програш справи, пізніше – розгляд справи без нього.

Судові функції виконували адміністративні органи: у столиці – начальник міської поліції; у провінціях – їх куратори. Деякі спори розглядав імператор та муніципальні магістрати. Рішення можна було оскаржити імператору, але незабаром – префекту і префекту преторія. Скарга подавалася у найближчі дні після винесення вироку. У разі повторного програшу справи накладався великий штраф.

Кримінальний процес.

В кримінальному процесі існувало 2 принципи: