===1)Характеристика первісно – общинного ладу та етапи його розвитку.

Первісна епоха властива всім без винятку формам людської спільноти. Звичайно, кожній з них притаманний свій історичний шлях розвитку, однак доцільно виходити з того, що первісна історія суспільства, його культура мають узагальнювальний характер. Поєднуючи воєдино все первісне суспільство, культура виступає як загальнолюдський здобуток, а вся людська спільність — як носій цієї культури.

Важливими джерелами для вивчення культури первісного суспільства є археологічні, етнографічні й антропологічні матеріали, а також фольклорні пам'ятки, здобутки лінгвістики, геології, палеоботаніки. Саме на їх основі розроблено періодизацію первісного суспільства, його культури. Водночас наголосимо, що проблема періодизації історії та культури первісного суспільства сьогодні одна з найдискусійніших, хоча перший крок у цьому напрямі був зроблений ще в античному світі. Зокрема, давньоримський філософ Тіт Лукрецій Кар (близько 99 — 55. до н.е.) у поемі "Про природу речей" зробив припущення про наявність в історії культури первісного суспільства кам'яної, мідної та залізної епох. Критерієм такої періодизації він вважав поступову заміну кам'яних знарядь мідними, а останніх — залізними.

В "Етимології" іспанського єпископа Ісидора Севільського (570 — 636 pp.) історія культури людського суспільства поділена на шість епох: від Адама до Ноя; від Ноя до Аврама; від Авраама до Давида; від Давида до Вавилонського полону євреїв; від Вавилонського полону євреїв до народження Ісуса Христа; від народження Ісуса Христа до кінця світу.

У XVIII ст. французький філософ-просвітитель Ж.Кондорсе (1743—1794 pp.) поділив історію людської культури на послідовно змінні форми господарювання (полювання, рибальство, скотарство, землеробство). Започаткована у XIX ст. класифікація первісних пам'яток матеріальної культури спонукала створення науково обґрунтованої археологічної періодизації, яка підтвердила правильність гіпотези Лукреція. Датський вчений К.Томсен (1788 — 1865 pp.), використовуючи археологічні дані, впровадив поняття трьох віків: кам'яного, бронзового та залізного. Сьогодні до них інколи додають і четвертий — мідний, а кожен із віків, у свою чергу, поділяють на окремі етапи.

Над проблемою періодизації культури працювали також інші вчені, відомі у галузі природознавства та в розробці питань еволюції суспільства. Наприклад, у першій половині XIX ст. свої варіанти періодизації запропонували шведський природодослідник С.Нільсон (1787—1887 pp.) та видатний американський історик, етнолог і археолог Л.-Г.Морґен (1818—1881 pp.). Зокрема, С.Нільсон виділив у процесі історичного розвитку чотири стадії: дикунство, номадизм (кочове скотарство), землеробство і цивілізація. Натомість Л.-Г.Морґен поділив історію культури на дикунство, варварство і цивілізацію.

Найусталенішим поглядом вважається такий, згідно з яким археологічна періодизація узгоджується із загальноісторичною, тобто кам'яний вік відповідає первісному ладові, бронзовий — виникненню найдавніших держав, ранній залізний — державам вторинного типу. За цією періодизацією кам'яний вік на території України розпочався приблизно 800 тис. років тому і тривав аж до неоліту (IV тис. до н.е.); епоху мідного віку датують IV —III тис. до н.е.; епоху бронзового віку — II тис. до н.е. — VIII ст. до н.е., а епоху раннього залізного віку — VIII ст. до н.е. — IV ст. н.е. Вітчизняні вчені вважають, що на території України кам'яний вік та епоха неоліту закінчилася близько 2800 — 2750 pp. до н.е. Складовою частиною цієї епохи на деяких територіях був мідний вік (між 3300 — 2800/2750 pp. до н.е.). Епоху бронзового віку слід датувати із 2800 (2760) до 1200 pp. до н.е., а епоху'раннього залізного — періодом із XII ст. до н.е. по IV ст.н.е.

Безумовно, кожний період у розвитку людської культури має притаманні йому властивості. Так, для першого періоду первіснообщинного ладу, який умовно називають дикунством, характерні поступова еволюція людини, привласнення готових продуктів природи, створення найпростіших знарядь праці, добування вогню та виникнення виробничих відносин. Першою формою суспільно-економічних відносин було первісне людське стадо, в межах якого відбувалося становлення суспільної людини. Другий — родовий лад, або варварство, був періодом повного утвердження системи виробничих відносин первісного суспільства. За родового ладу основним осередком Суспільства був рід, що об'єднував групу людей, зв'язаних кровним спорідненням. У цей період виникають скотарство і землеробство. Продукти, отримані від таких форм господарювання, поступово витісняють залежність їжі від збиральництва. Нарешті, для нижньої фази варварства характерне запровадження гончарства.

Згідно з позицією Л.-Г.Моргена, середня фаза варварства почалася у східній півкулі з одомашнення тварин, а в західній — із догляду за рослинами та використання у будівництві неопаленої цегли та каменю. Вища фаза варварства започаткована обробкою заліза.

Періодизація первісного суспільства Л.-Г.Морґеном мала для свого часу велике теоретичне значення. Вона, зокрема, виражала ідею єдності історичного процесу і прогресивного розвитку людства у первісну епоху на основі здобутків матеріального виробництва. В наш час ця періодизація поглиблена, передусім внаслідок уточнення її критерію, а також зростання місця і ролі продуктивних сил порівняно з окремими відкриттями. Деякі вчені, наприклад, пропонують за основу періодизації вважати еволюцію форм первісної власності (А.Й.Першиц), інші — ступінь поділу праці у первісному суспільстві (Н.О.Бутинова) або принцип археологічної класифікації (С.В.Кисельов).

Більшість дослідників за основу періодизації беруть розвиток форм суспільної організації первісних людей. С.П.Толстов, скажімо, запропонував розділити первісне суспільство на первісне стадо, первісну общину (материнський рід) і військову демократію. П.П.Єфименко виділив періоди первісного стада, первісної общини неандертальців та первісної родової общини. За М.О.Косвеном, докласове суспільство пройшло етапи первісного стада, родового ладу, що поділяються на епохи матріархату, патріархату і, нарешті, період військової демократії. Автори підручника В.П.Алексєєв і А.Й.Першиц поділяють історію первісного, суспільства на три періоди: становлення (праобщина), зрілість (родова община) та розпад (класоутворення). Однак всі дослідники сходяться на тому, що для первіснообщинного ладу більш-менш характерний послідовний колективізм у виробництві та споживанні, спільна власність і зрівнювальний розподіл. Вважається, що нижня межа періоду — середній палеоліт (час палеоантропів) або верхній палеоліт (час неоантропів), а верхня межа — зазвичай неоліт.

Отже, початок праобщини припадає на час становлення людини й утворення суспільства, в якому практикувалося усвідомлене виготовлення і застосування знарядь праці. Дослідники, беручи до уваги вдосконалення людиною кам'яних знарядь, еволюцію фізичного типу самої людини, поділяють праобщину на ранню стадію та розвинутіший період неандертальців.

У цьому контексті важливо зупинитися на еволюції знарядь праці. Найдавнішими з-поміж них вважають камені зі слідами безсистемної обробки — еоліти (від грец. еод — ранкова зоря). Ними користувалися впродовж кількох сотень тисячоліть. Першими доцільно оформленими знаряддями були гальки, оббиті кількома грубими скопами на одному кінці, та відщепи, сколоті від таких гальок. Археологічну культуру, представлену такими знаряддями, прийнято називати культурою оббитих гальок, або дошельською.

Універсальними знаряддями наступної культури — шельської — вважається ручне рубило. Це велике, завдовжки 10 — 20 см, і масивні предмети мигдалеподібної, овальної або списоподібної форми з гострим робочим кінцем із п'яткою на верхньому широкому кінці, в який людина впиралася долонею під час роботи. Використовували також відщепи — безформні скалки кременю. У подальший, зокрема ашельський, етап розвитку кам'яної індустрії, ручне рубило піддають детальнішій обробці: лезо рубила стає прямим і гострим. Поліпшується знаряддя із відщепів, застосовують гостроконечники скребла і так звані свердла. Під час полювання на тварин використовували дерев'яні списи або рогатки. Нарешті, на мустьєрському етапі почалося використання кістки з виробничою метою. Поступово людина оволодівала способами штучного добування вогню.

Початкову форму організації суспільства у вітчизняній суспільствознавчій науці часто називають "первісним людським стадом". Інколи замість цього поняття використовують термін "праобщина", початок якої збігається зі становленням людини й утворенням суспільства. Звичайно, виникнення цілеспрямованої трудової діяльності викликало зміни в ставленні людини до природи, а також відносин між членами первісного людського колективу. Отже, початок епохи праобщини, її культури збігається із часом свідомого застосування знарядь праці. Кінцева межа цієї епохи — виникнення родового ладу. Такий перехід відбувся у пізньому палеоліті.

Життя праобщини мало здебільшого осілий характер упродовж багатьох століть. Значна роль належала полюванню. Тварин лякали шумом, вогнем, кидали в них камені або гнали до глибокої ущелини чи прірви і там добивали. Мисливство, насамперед полювання на великих тварин, найбільше стимулювало зростання організованості праобщин, змушувало її членів згуртовуватися в трудовому процесі. Водночас вживання м'ясної їжі, в якій містяться найважливіші для людського організму речовини, спричинило прискорення росту, позитивно вплинуло на всю життєдіяльність первісної людини. Сім'ї у цей період ще не було. Існували невпорядковані шлюбні відносини між чоловіками і жінками — так званий проміскуїтет.

Із подальшим розвитком суспільства вдосконалювалася техніка обробки каменю, створювалися нові знаряддя — скребачки, різці, ножі, наконечники метальних списів. Чимало кам'яних знарядь пізнього палеоліту використовували з дерев'яними та кістяними ручками. З костей і рогів тварин почали виготовляти шила, голки з вушком, кайла, списометалки.

Змінювався характер житла людини. Якщо у минулому для нього використовували переважно печери, то їх почали заміняти землянки та наземні споруди. Об'єктивно цьому процесові сприяло похолодання. Знахідки кістяних голок засвідчують, що людина в цей час навчилася шити. Зшиті шкури звірів були основним одягом, ними також покривали житла

===2)Виникнення та характеристика рабовласницької держави і права.

Рабовласницький лад, першим в історії людства класоваантогоністіческая суспільно-економічна формація. Виник в результатірозкладання первіснообщинного ладу. Найдавніші рабовласницькідержави утворилися на рубежі IV і III тисяч. до н.е. (Месопотамія,

Єгипет). Вищої розвитку рабовласницький лад досяг в Древній Греції

(V - IV ст. До н.е.) і Древньому Римі (II ст. До н.е. - II ст. Н.е.). Основурабовласницького ладу становила приватна власність на землю та нараба. Вона й зумовлювала істота соціально-економічних відносин цьогосуспільства. Загарбницькі війни забезпечували масовий приплив полонених, --дешевої робочої сили для рабовласницьких латифундій.

Рабовласницька формація не могла виникнути раніше, ніжпродуктивні сили розвинулися до такого ступеня, то з'явився надлишокпродукту праці - додатковий продукт. Його поява послужило причиноюцілого ряду соціальних змін найважливішими, з яких є:виникнення товарного виробництва (тепер є чим обмінюватися),приватної власності, інститут якої, в свою чергу, ініціює,формування інституту моногамної сім'ї, виникнення іінституціоналізацію держави, поява професійного прошарку жерців іуправлінців.

Головним об'єктом приватної власності стають люди (раби) --результат того, що тепер «середньостатистичний» працівник вже в станіпрогодувати себе та інших. (В первіснообщинному ладу вся праця бувза необхідне, додатковий продукт дорівнював нулю).

Рабовласницький тип держави - перший в історії класовогосуспільства. Сутність цієї держави полягала в тому, що воноявляло собою диктатуру класу рабовласників, знаряддя їхорганізованого насильства над експлуатованими рабами, механізмпозаекономічного примусу рабів до продуктивної праці. Основувиробничих відносин рабовласницького суспільства становила повнавласність на знаряддя праці, засоби виробництва і рабів,розглядалися як одушевлені знаряддя праці. Рабовласник міг здійснюватищодо раба всі дії, що здійснюються стосовно інших предметіввласності - купити, продати, подарувати, обміняти, заповідати спадкоємцям,навіть убити.

Поряд з рабовласниками і рабами на всіх етапах розвиткурабовласницького ладу зустрічалися різні соціальні групи вільнихі напіввільних людей. Це були селяни-общинники, ремісники, або іншів тій чи іншій мірі залежні від царя і храмів люди. Їхнє становищетакож строго регламентувалася державою.

Рабовласницький лад являє собою закономірний і в той жечас більш прогресивний тип виробничих відносин в порівнянні зпервіснообщинним. Розвиток продуктивних сил прискорилося, призвело доподальшого розподілу праці, до більшого накопичення засобів виробництва іпродуктів праці, розширення торгівлі, обміну, як між окремими особами іїх групами, так і меду державами.

У країнах Стародавнього Сходу громадська власність на землю іколективне рабовласництво були досить міцними і зберігалися доситьдовго. Рабовласницька система там розвивалася повільно, значноюмірою не виходячи за рамки домашнього - патріархального рабства. Саме цимрабство на Сході відрізняється від більш швидкого і повного розквіту рабствав античних країнах Середземномор'я, що отримав найвищу розвиток в

Стародавньому Римі.

Основні функції рабовласницької держави визначалися в першучергу його класовою сутністю, необхідністю власників засобіввиробництва закріпити і зміцнити відповідні економічні відносини.

Тому значна частина внутрішніх функцій цілком підпорядковувалася завданнямпригнічення рабів і придушення проявів невдоволення таким станом.

Однак держава здійснювала регулювання та інших існували всуспільстві відносин - регламентувала здійснення цивільно-правовихугод, питання сім'ї та успадкування, організації грошового обігу таторгівлі, справляння податків і формування державних органів,здійснення правосуддя і т.д. Специфічним для країн Стародавнього Сходу підвнутрішньої діяльності держави була наявність економічної функції зорганізації громадських робіт по іригації земель, без чогоземлекористування було б практично неможливо.

Зовнішні функції рабовласницької держави виражалися в захистітериторії та існуючого ладу від зазіхань ззовні, у війнах зарозширення території чи захоплення нових рабів, підтримання стосунків зіншими державами в мирний час і т.д.

У різних країнах і на різних етапах розвитку форма рабовласницькогодержави змінювалася. У країнах Стародавнього Сходу вона представляла собоюсхідну деспотію, для якої характерним було обожнювання особистостімонарха і необмеженість його влади. Ці країни відрізнялися значноюцентралізацією управління, передусім у військовій справі, і наявністю складногобюрократичного апарату. У більш розвинених античних державах формиправління були різноманітні: монархія, республіка аристократична ідемократична республіка. Однак, незалежно від форми правління, в кожномудержаві існували органи управління, у першу чергу військового,органи, що здійснюють збір податків, органи, що реалізують функціїправосуддя. У міру розвитку рабовласницьких держав їх механізм, якправило, ставав все більш складним. Але, незважаючи на відмінності вкількості державних органів, покладених на них функції та іншівідмінності, механізм рабовласницького держави в цілому завжди представлявсобою апарат насильства, що забезпечує своєю силою примусову реалізаціюволі груп осіб, що володіють економічною і політичною владою --рабовласників.

Одночасно з виникненням і розвитком рабовласницькогодержави виникло і розвивалося рабовласницьке право, що являлособою зведену в закон волю рабовласників, сукупністьзагальнообов'язкових норм, що закріплюють панують у суспільстві відносини.

Рабовласницька право мало дуже велике значення для здійсненнязавдань держави, як пов'язаних з існуванням протиріч всерединіданого суспільства, так і інших, загальних для всіх членів цього товариства. Всіж у першу чергу рабовласницьке право забезпечувало діяльністьдержави щодо утримання рабів у підпорядкуванні.

===3)Загальні особливості країн Стародавнього Сходу.

Характерною рисою цивілізації Стародавнього Сходу було формуваннядержавної влади у вигляді східної деспотії. Відсутність приватноївласності на землю, незахищеність прав власника призводять додеспотичної влади держави. Так було в Давньому Єгипті, Древній

Месопотамії, Ассирії, Персії та в інших країнах Стародавнього Сходу./8, с.33/

Правові звичаї сприяли і закріпленню царської влади на основіїї божественного походження, встановлювали смертну кару за бунт,замах на правителів і чиновників, замах на релігійні основи.

Велику роль у становленні правових норм грали судові органи,захищали насамперед інтереси імущих і привілейованих каст, класів. Пережитки первіснообщиного ладуУ країнах Стародавнього Сходу право, як і держава, виникло раніше,ніж в античному світі, але їх розвиток ішов набагато повільніше. Але при цьомузберігалася спадкоємність історично сформованих правових звичаїв. Так,безпосереднім попередником Законів Хаммурапі є закони,походять з царства Ешнунни і багато положень сімейного, борговогоправа збігаються.

===4)Три відомства у країнах Стародавнього Сходу та їх роль в управлінні

відомство внутрішніх справ; відомство військових справ; відомство публічних робіт.

1)Керувало податками внутрішніми справами

2)Керувало Військовими справами(походи тощо)

3)Будівництво храмів,каналів(викор селян(простоих жителів)

===5)Утворення та основні етапи розвитку Вавилонської держави.

Коли близько 2000 р. до н. е. Месопотамія була захопле-на кочівниками - амореями одним з їх опорних пунктів став Вавилон, що був великим поселенням уже в останні століття існування Шумеру. Вигідне географічне положення забезпе-чило звеличення Вавилону. Він стає столицею невеликого царства. Перші п’ять вавилонських царів значно розширили свої володіння. Шостий цар Вавилону Хаммурапі створює могутню централізовану державу, перемігши в 1763 р до н.е. царя Ларси Рим-Сіна І . Територія держави включала не тіль-ки Шумер, але й увесь район від Перської затоки до Сирії. Царювання Хаммурапі було ознаменоване успішними війнами, будівництвом, встановленням для всієї країни єди-ного культу (бога Мардука), введенням спільного зводу законів. Імперія Хаммурапі протрималась близько двох століть. У 1595 р. до н.е. багате місто було захоплене і пограбоване хеттами, а у 1518 р. до н.е. – захоплене гірським племенем каситів. Панування каситів ознаменоване політичним і культур-ним занепадом Вавилону, який продовжувався до 7 ст. до н.е., коли виникла могутня Ново-Вавионська держава. Їй довелося вести вперту боротьбу проти Єгипту та Ассирії. У 605 р. до н.е. вавилонська армія під командуванням Навуходоносора ІІ (605 – 562 рр. до н.е.) вщент розбила об’єднані єгипетсько-ассирійські війська. Проте у 538 р. до н.е. Вавилонська дер-жава стала об’єктом нападу перських військ царя Кіра, і Ново-Вавилонське царство припинило своє існування. Вавилонія була ліквідована і приєднана до могутньої Перської держави.

===6)Суспільний лад Стародавнього Вавилону.

Суспільний лад Вавілону характеризується особливою складністю та строкатістю соціальної складу.

Найнижчу верству населення становили раби. їх називали вардум. Рабство носило домашній, патріархальний характер. Це означає, що раби працювали разом з общинниками царськими, храмовими людьми на громадських роботах, жили разом зі своїми власниками під одним дахом, спільно харчувалися, брали однакову участь в домашньому господарстві, ремісництві, могли мати своє майно, володіти і користуватись ним (хоча і були певні обмеження), мати сім'ю.

Джерелами рабства були: військовий полон; народження від рабині; продажа дітей в рабство своїми батьками; віддання у рабство за злочини, за несплату боргів; купівля рабів в інших країнах.

Рабоволодіння було колективним (общин, храмів, держави) і приватним.

Вільне населення.

У Вавілоні виділялись дві основні групи вільних: перша - авілум ("людина", "син людини"), друга - мушкену ("ті, що б'ють чолом"). Останні були особами більш ницого походження, оскільки не були нащадками "своїх" і не мали коренів в общині. Це були царські служилі люди нижчої категорії. Усі високі посади в державі могли займати лише представники авілум. Різниця між цими категоріями осіб найкраще прослідковується правових нормах, які стосуються охорони життя, здоров'я, честі як їх самих, так і членів і сімей.

В процесі розвитку товарно-грошових відносин виділяється нова категорія населення – тамкари, до яких відносилися лихварі, кредитори, торговці і ін.

Найчисленнішу частину населення становили селяни-общинники.

Жерці у Вавилоні не утворили окремого стану, оскільки в адміністративній раді храму були представлені як жерці, так і царські чиновники, посади жерців продавались.

===7)Держ устрій Вавилону

За формою правління Вавилон – деспотична монархія.

На чолі держави стояв цар (лугаль, патесі, енсі). Його владу можна охарактеризувати такими трьома принципами: єдинодумство, єдинобогство, єдиновладдя. Якщо спочатку цар розглядався як бог, то в епоху Хаммурапі - це намісник бога (звідси титул «ілу»).

Однак влада монарха не є абсолютною, оскільки він повинен був рахуватись з торговою знаттю і йти на поступки.

Цар був главою чиновницько-управлінського апарату, наділявся необмеженими повноваженнями в галузі законотворчості, судочинства, виконував широкі господарські функції (будівництво храмів, керівництво іригаційними роботами, регулювання цін на товари, ставок винагороди ремісникам і ін.).

ПОСАДОВІ ОСОБИ. Державний устрій характеризується наявністю розгалуженого чиновницько-адміністративного апарату, який очолювався царем. Існували різні категорії посадових осіб, серед яких слід виділити наступні.

Нубанда був помічником царя у сфері управління. Він мав свій власний адміністративний апарат, за допомогою якого погоджував, спрямовував і контролював робот всіх відомств імперії з організації громадських робіт, мобілізації населення на очищення каналів, будівництво дамб, спорудження палаців та храмів, з управління військом комплектування ополчення, збору податків, організації охорони громадського порядку.

Шапір-нарим - помічник нубанди, який відповідав за стан систем водопостачання.

Мушепіш – за мобілізацію населення на громадські роботи; вакіль-тамкар (голова корпорації лихварів) - за збір царських мит і податків; вакіль-аммурі - очолював військове будівництво. Серед інших вищих посадових осіб можна виділити начальника царської охорони, радники царя, полководців та ін.

Місцеві органи влади і управління. В адміністративному плані держава 6yла поділена на області, які очолювались царськими намісниками – шаган-шакканакум. Далі йшли міста, очолювані рабіанум або хазианум і сільські общини зі старійшинами.

Судова організація. Спочатку судові функції виконували жерці. Але із зміцненням царської влади і посиленням централізації в країні, вони замінюються світськими.

В епоху Хаммурапі судові функції виконували органи управління. Тому судова організація Вавілону не відділена від адміністративної влади. Вищим суддею і найвищою судовою інстанцією для розгляду цивільних і кримінальних справ був цар. Але досить часто монарх направляв справи в нижчі судові органи. Лише цар користувався правом помилування злочинців.

Серед інших органів, які виконували судові функції можна виділити наступні: рабіанум шакканакум, старости в общинах та ін. Судочинство носило колегіальний характер. Судові колегії складалися з 3 членів, функції яких виконували представники рабовласницької знаті, чиновники, впливові громадяни і ін.

При Хаммурапі з'являються царські суди, які створювались у великих містах розглядали справи, що стосувались царського майна і царського люду. Це були вже професійні судді (діану, шаррім), яких призначав цар і якому вони безпосередно підпорядковувались. Судочинство також здійснювалось колегіально: по 3, 4, 8 суддів.

Судові функції над усім залежним населенням могли здійснювати і рабовласники.

===8)Причини видання та система законів царя Хаммурапі у Вавилоні.

Можна назвати такі причини появи законів Хаммурапі:

1. На той час Вавилон став великою державою, приєднавши до себе багато сусідніх міст, держав, народів. У зв'язку з цим виникла необхідність встановити єдині закони на території всієї держави, які б регулювали правові питання і правові відносини.