5. Правове регулювання місцевих податків і зборів в україні

У залежності від компетенції органу, який надає чинності податковому платежу на відповідній території, податки та збори поділяються на такі види:

а) загальнодержавні — податки та збори, що встановлюються вищим органом державної влади, набувають чинності виключно на підставі законів та діють на всій території держави;

в) місцеві — податки та збори, перелік яких установлюється вищим органом державної влади, набувають чинності на підставі актів представницьких органів місцевого самоврядування та діють на території відповідних територіальних громад.

Необхідно мати на увазі, що застосування місцевих податків та зборів досить детально регламентується Верховною Радою України за умови певної свободи (по суті «видимої») місцевих органів самоврядування. По-перше, Верховною Радою України визначається вичерпний перелік місцевих податків та зборів, які можуть установлюватися на території України. По-друге, ч. 3 ст. 15 Закону України «Про систему оподаткування» встановлювалась імперативна вимога щодо введення більшості місцевих податків та зборів на території відповідних регіонів України. І тільки частина з них вводилась на розсуд місцевих органів самоврядування. Пункт 10.3 ст. 10 Податкового кодексу України традиційно залишив імперативну вимогу стосовно трьох місцевих платежів, залишивши вільне волевиявлення місцевих органів щодо інших зборів. По-третє, основні елементи та найважливіші додаткові елементи правового механізму кожного місцевого податку і збору знов-таки встановлені актом вищої юридичної сили, і Положення місцевих рад з введення того чи іншого податку або збору повинні розроблятися на основі його норм.

Місцеве самоврядування відіграє політичну роль у регулюванні податкових відносин. У відповідності до ст. 143 Конституції України територіальні громади села, селища, міста безпосередньо або через утворені ними органи місцевого самоврядування керують майном, що знаходиться в комунальній власності; затверджують програми соціально-економічного та культурного розвитку і контролюють їх виконання; встановлюють місцеві податки і збори відповідно до закону³⁶.

Конституційний принцип обов’язковості виконання актів органів місцевого самоврядування направлений на гарантування рівності в оподаткуванні всіх громадян України, незалежно від регіону, в якому вони мешкають. Крім того, таким чином формуються рівні принципи управлінської і контролюючої діяльності органів у сфері місцевих податків та зборів. Важливо враховувати, що так само формується загальна конструкція місцевих податкових систем, що діють на території окремих регіонів України і є принципово однотипними незалежно від місця розташування. Однак органи місцевого самоврядування, спираючись на свою компетенцію, реалізують також іншу ознаку даних актів — обмеженість сфери їх дії. Дія актів органів місцевого самоврядування направлена на вирішення місцевих питань та обмежується кордонами відповідного регіону, що підкреслює оперативність характеру даних актів, урахування ними специфіки місцевих умов. Цим визначається специфічний характер підзаконності актів органів місцевого самоврядування, що відчувають вплив верховенства закону, підпорядковуються його приписам і в той же час підкреслюють специфіку місцевих регіонів та їхніх умов через нормотворчість органів місцевого самоврядування.

Принциповим питанням у цьому випадку є таке: наскільки і як територіальні громади можуть формувати й розпоряджатися надходженнями від податків та зборів? На перший погляд питання здається риторичним, але воно породжує безліч проблем і колізій. Хотілося б звернути увагу, приміром, тільки на дві.

Статтею 15 Закону України «Про систему оподаткування» був закріплений закритий перелік місцевих податків і зборів, які набувають чинності на підставі Положень місцевих рад та діють на території відповідних регіонів України. Сьогодні ст. 10 Податкового Кодексу України встановлює такий закритий перелік. Виходить, що територіальні громади визначають сукупність місцевих податків та зборів, що діють на їхній території. Нічого подібного. Перш за все, Кодексом визначений перелік місцевих податків і зборів, а також правовий механізм кожного місцевого податку та збору. Крім того,ч. 3 ст. 15 Закону України «Про систему оподаткування» закріплювала обов’язок місцевих рад встановлювати відповідні платежі податкового характеру, залишаючи на їх розсуд або незначні за надходженнями, або неможливі для введення на території всіх областей України. На сьогодні місцеві ради обов’язково надають чинності податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, єдиному податку та збору за здійснення деяких видів підприємницької діяльності, а на власний розсуд — збору за місця паркування транспортних засобів та туристичний збір. При цьому встановлення податків та зборів, не передбачених ст. 10 Податкового кодексу, забороняється.

Має сенс замислитися ще над однією проблемою місцевої податкової правотворчості. Виключна компетенція зі встановлення та зміни загальнодержавних податків та зборів (підп. 12.1.1 п. 12.1 ст. 12 Податкового кодексу) належить Верховній Раді України. Безумовно, це є вірним. Але серед загальнодержавних податків та зборів основна частина або повністю надходить до місцевих бюджетів, або розподіляється між державним та місцевим бюджетами. У зв’язку з цим виникають сумніви щодо логічності повноважень надання пільг, зміни строків надходження коштів тим суб’єктам, яким вони не належать. Мабуть, Верховна Рада України повинна коригувати податковий механізм, але тільки в тій частині, у якій він формує надходження до дохідної частини Державного бюджету України. Там же, де мова йде про коригування надходжень від загальнодержавних податків та зборів до доходів місцевих бюджетів, логічніше бачити повноваження місцевих рад.

Відповідно до статті 15 Закону України «Про систему оподаткування»³⁷ до місцевих податків, зборів (обов’язкових платежів) належали:

– податок з реклами;

– комунальний податок;

– збір за припаркування автотранспорту;

– ринковий збір;

– збір за видачу ордера на квартиру;

– курортний збір;

– збір за участь у бігах на іподромі;

– збір за виграш на бігах на іподромі;

– збір з осіб, які беруть участь у грі на тоталізаторі на іподромі;

– збір за право використання місцевої символіки;

– збір за право проведення кіно- і телезйомок;

– збір за проведення місцевого аукціону, конкурсного розпродажу і лотерей;

– збір за видачу дозволу на розміщення об’єктів торгівлі та сфери послуг;

– збір з власників собак.

Законодавча регламентація місцевих податків і зборів містилася в Декреті Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори»³⁸, деталізація порядку їх справляння містилася в Положеннях, затверджених рішеннями відповідних місцевих рад. Відповідно до п. 8.3 ст. 8 Податкового кодексу до місцевих належать податки та збори, що встановлені відповідно до переліку і в межах граничних розмірів ставок, визначених Кодексом, рішеннями сільських, селищних і міських рад у межах їх повноважень, і є обов’язковими до сплати на території відповідних територіальних громад. Рішення Верховної Ради Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування з питань місцевих податків та зборів, прийнятих за правилами, встановленими Кодексом, належать до податкового законодавства (ст. 3 Кодексу).

Статтею 10 Кодексу закріплено такий перелік місцевих податків та зборів:

а) до місцевих податків належать:

– податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки,

– єдиний податок;

б) до місцевих зборів належать:

– збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності,

– збір за місця для паркування транспортних засобів,

– туристичний збір.

Регулювання місцевих податків і зборів закріплює Розділ ХІІ Кодексу. Особливим чином визначається порядок справляння єдиного податку. Відповідно до підрозділу 8 розділу ХХ «Перехідні положення» Кодексу з 1 січня 2011 року до внесення змін до розділу XIV в частині оподаткування суб’єктів малого підприємництва Указ Президента України від 3 липня 1998 р. № 727 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підпри­ємництва» (з наступними змінами) справляння єдиного податку передбачає врахування таких особливостей:

1. Платники єдиного податку не є платниками таких податків і зборів, визначених Податковим кодексом України:

а) податок на прибуток підприємств;

б) податок на доходи фізичних осіб (для фізичних осіб — підприємців);

в) податок на додану вартість з операцій постачання товарів та послуг, місце надання яких розташоване на митній території України, за винятком податку на додану вартість, що сплачується юридичними особами, які обрали ставку оподаткування 6 відсотків;

г) земельний податок, крім земельного податку за земельні ділянки, що не використовуються для ведення підприємницької діяльності;

ґ) плата за користування надрами;

д) збір за спеціальне використання води;

е) збір за спеціальне використання лісових ресурсів;

є) збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності.

2. Нарахування, обчислення та сплата єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування здійснюються суб’єктами малого підприємництва, які сплачують єдиний податок відповідно до Указу Президента України від 3 липня 1998 р. № 727 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» (з наступними змінами) у порядку, визначеному Законом України «Про збір та облік єдиного внеску на загальнообов’язкове державне соціальне страхування».

3. Єдиний податок сплачується на рахунок відповідного бюджету в розмірі частини єдиного податку або фіксованого податку, що підлягають перерахуванню до цих бюджетів відповідно до норм Указу Президента України від 3 липня 1998 р. № 727 «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб’єктів малого підприємництва» (з наступними змінами) (крім єдиного податку, який сплачується в січні 2011 р. за останній звітний (податковий) період 2010 р.). При цьому розподіл коштів єдиного податку на загальнообов’язкове державне соціальне страхування та/або до Пенсійного фонду України Державним казначейством України не здійснюється.

4. Зарахування до бюджетів та фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування (у тому числі пенсійного страхування) єдиного податку, який сплачується в січні 2011 р. за останній звітний (податковий) період 2010 р., здійснюється у порядку та на умовах, які діяли до 1 січня 2011 р.

5. Повернення сум єдиного податку, які були сплачені до 1 січня 2011 р. помилково або надміру, а також зарахування сум погашення податкового боргу, що сформувався станом на 31 грудня 2010 р.

Податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки

Правове регулювання оподаткування нерухомості отримало належний вигляд з прийняттям Податкового кодексу України. Одразу зауважимо, що податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, буде справлятись починаючи з 01.01.2012 р. згідно з Прикінцевими положеннями Кодексу. До цього прийняття Податкового кодексу податок на нерухоме майно (нерухомість) закріплювався Законом України «Про систему оподаткування»³⁹, однак фактично цього не відбувалося, оскільки не було спеціального податкового закону, який би закріплював правовий механізм цього податку. З 1994 року податок на нерухоме майно (нерухомість) п. 7 ст. 14 Закону відносився до загальнодержавних податків і зборів. З прийняттям нової редакції Бюджетного кодексу України⁴⁰ до Закону України «Про систему оподаткування» були внесені зміни, згідно зі ст. 15 якого до переліку місцевих податків та зборів став належати податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки.

Податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, є податком зі змішаними платниками, тобто платником цього податку можуть бути як фізичні, так і юридичні особи (резиденти і нерезиденти). Пункт 265.1 статті розглядає визначення платника податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Так, платниками є особи — власники об’єктів житлової нерухомості.

Особливим чином Податковий кодекс визначає платників податку в разі перебування об’єктів житлової нерухомості у спільній частковій або спільній сумісній власності кількох осіб. Відповідно до норм статей 355, 356, 368 Цивільного кодексу України⁴¹ майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності. Майно може належати особам на праві спільної часткової або на праві спільної сумісної власності. Спільна власність вважається частковою, якщо договором або законом не встановлена спільна сумісна власність на майно.

Платники податку є фізичні та юридичні особи, в тому числі нерезиденти, які є власниками об’єктів житлової нерухомості:

а) якщо об’єкт житлової нерухомості перебуває у спільній частковій власності кількох осіб, платником податку є кожна з цих осіб за належну їй частку;

б) якщо об’єкт житлової нерухомості перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб, але не поділений в натурі, платником податку є одна з таких осіб-власників, визначена за їх згодою, якщо інше не встановлено судом;

в) якщо об’єкт житлової нерухомості перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб і поділений між ними в натурі, платником податку є кожна з цих осіб за належну їй частку.

Відповідно до абз. «а» підп. 265.1.2 якщо об’єкт житлової нерухомості перебуває у спільній частковій власності кількох осіб, платником податку є кожна з цих осіб за належну їй частку. Власність двох чи більше осіб із визначенням часток кожного з них у праві власності є спільною частковою власністю. Частки у праві спільної часткової власності вважаються рівними, якщо інше не встановлено за домовленістю співвласників або законом. Якщо розмір часток у праві спільної часткової власності не встановлений за домовленістю співвласників або законом, він визначається з урахуванням вкладу кожного із співвласників у придбання (виготовлення, спорудження) майна. Крім того, ст. 360 Цивільного кодексу⁴² закріплюється, що співвласник відповідно до своєї частки у праві спільної часткової власності зобов’язаний брати участь у сплаті податків, зборів (обов’язкових платежів), а також нести відповідальність перед третіми особами за зобов’язаннями, пов’язаними зі спільним майном.

Абзаци «б», «в» розглядають визначення платника податку у випадку, коли об’єкт житлової нерухомості перебуває у спільній сумісній власності кількох осіб. Якщо такий обєкт не поділений в натурі, то платником є одна з осіб-власників, а якщо поділений в натурі — платником податку є кожна з цих осіб за належну їй частку. Звернемо увагу, що відносини власності є сферою регулювання цивільним законодавством. Відповідно до ст. 368 Цивільного кодексу спільною сумісною власністю є спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності. Цивільний кодекс використовує конструкцію не «поділ в натурі майна, що перебуває у спільній сумісній власності», а «виділ у натурі частини із майна, що є у спільній сумісній власності» та «поділ майна, що є у спільній сумісній власності». При цьому, відповідно до ч. 3 ст. 372 Цивільного кодексу України, у разі поділу майна між співвласниками право спільної сумісної власності на нього припиняється.

Отже, п. 265.2 статті ПК суперечить нормам Цивільного кодексу в частині визначення правових режимів спільної сумісної та спільної часткової власності. Так, у випадку визначення часток (поділу, виділу в натурі) на майно (об’єкт житлової нерухомості) право спільної сумісної власності на це майно припиняється, а відповідно платник податку буде визначатися за правилами, передбаченими для права спільної часткової власності.

Об’єктом оподаткування є об’єкт житлової нерухомості.

Не є об’єктом оподаткування:

а) об’єкти житлової нерухомості, які перебувають у власності держави або територіальних громад (їх спільній власності);

б) об’єкти житлової нерухомості, які розташовані в зонах відчуження та безумовного (обов’язкового) відселення, визначені законом;

в) будівлі дитячих будинків сімейного типу;

г) садовий або дачний будинок, але не більше одного такого об’єкта на одного платника податку;

ґ) об’єкти житлової нерухомості, які належать багатодітним сім’ям та прийомним сім’ям, у яких виховується троє та більше дітей, але не більше одного такого об’єкта на сім’ю;

д) гуртожитки.

Підпункт 265.2.1 п. 265.2 статті ПК визначає об’єкт оподаткування податком на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, як об’єкт житлової нерухомості. Зміст поняття «об’єкт житлової нерухомості» допомагає з’ясувати підп. 14.1.129 ст. 14 Кодексу, відповідно до якого ними є будівлі, віднесені законодавством до житлового фонду, а також дачні та садові будинки. Будівлі — це земельні поліпшення, що складаються з несучих та огороджувальних або сполучених (несуче-огороджувальних) конструкцій, які утворюють наземні або підземні приміщення, призначені для проживання або перебування людей, розміщення майна, тварин, рослин, збереження інших матеріальних цінностей, провадження економічної діяльності (підп. 14.1.15 ст. 14).

Об’єкти житлової нерухомості поділяються на такі типи:

а) житловий будинок — будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного в ній проживання. Житлові будинки поділяються на житлові будинки садибного типу та житлові будинки квартирного типу різної поверховості;

б) житловий будинок садибного типу — житловий будинок, розташований на окремій земельній ділянці, який складається із житлових та допоміжних (нежитлових) приміщень;

в) прибудова до житлового будинку — частина будинку, розташована поза контуром його капітальних зовнішніх стін і яка має з основ­ною частиною будинку одну (або більше) спільну капітальну стіну;

г) квартира — ізольоване помешкання в житловому будинку, призначене та придатне для постійного в ньому проживання;

ґ) котедж — одно-, півтораповерховий будинок невеликої житлової площі для постійного чи тимчасового проживання з присадибною ділянкою;

д) кімнати в багатосімейних (комунальних) квартирах — ізольовані помешкання в квартирі, у якій мешкають двоє чи більше квартиронаймачів;

е) садовий будинок — будинок для літнього (сезонного) використання, який у питаннях нормування площі забудови, зовнішніх конструкцій та інженерного обладнання не відповідає нормативам, установленим для житлових будинків;

є) дачний будинок — житловий будинок для використання протягом року з метою позаміського відпочинку.

Базою оподаткування є житлова площа об’єкта житлової нерухомості:

1) База оподаткування об’єктів житлової нерухомості, які перебувають у власності фізичних осіб, обчислюється органом державної податкової служби на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що безоплатно надаються органами державної реєстрації прав на нерухоме майно.

2) База оподаткування об’єктів житлової нерухомості, що перебувають у власності юридичних осіб, обчислюється такими особами самостійно виходячи з житлової площі об’єкта оподаткування на підставі документів, що підтверджують право власності на такий об’єкт.

Базою оподаткування є характерний фізичний вираз об’єкта оподаткування (об’єкта житлової нерухомості) його житлова площа. До бази оподаткування застосовується податкова ставка при обчисленні суми податку, що підлягає сплаті. За наявності у платника податку кількох об’єктів оподаткування база оподаткування визначається окремо за кожним з таких об’єктів.

Визначення того, що належить до житлової площі, має велике значення, оскільки від цього напряму залежить сума податку. Раніше визначення житлової площі містилось у наказі Державного комітету статистики України від 03.08.2000 р. № 260 «Про затвердження форми державної статистичної звітності № 1-житлофонд (річна) та Інструкції щодо її заповнення». Житлова площа визначалась як площа житлових кімнат у житлових будинках та приміщеннях; спалень, столових кімнат, кімнат для відпочинку та позакласних занять в інтернатах, дитячих будинках, гуртожитках, будинках-інтернатах для громадян похилого віку та інвалідів (дорослих і дітей), житлових квартир, що складається з однієї житлової кімнати, яка служить одночасно кухнею; житлових кімнат у нежитлових будівлях і приміщеннях — школах, лікарнях тощо, а також площа житлових кімнат, тимчасово незаселених з будь-яких причин (ремонт, переобладнання). До житлової площі не належали: площа кухонь, коридорів, ванних, комор, вбудованих шаф, інших підсобних приміщень, площа житлових квартир і кімнат, які призначені для проживання, але використовуються з іншою метою. Відповідно до підпунктів 265.3.2–3 житлова площа визначається на підставі: а) документів, що підтверджують право власності на об’єкт оподаткування — об’єкт житлової нерухомості; б) даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Державний реєстр речових прав на нерухоме майно — єдина державна інформаційна система, що містить відомості про права на нерухоме майно, їх обтяження, а також про об’єкти та суб’єкти цих прав⁴³. Пунктом 265.7.4 встановлений обов’язок органів державної реєстрації прав на нерухоме майно, а також органів, що здійснюють реєстрацію місця проживання фізичних осіб, подавати органам державної податкової служби відомості, необхідні для розрахунку податку, за місцем розташування такого об’єкта нерухомого майна станом на перше число відповідного кварталу в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Встановлений строк на виконання цього обов’язку дорівнює 15 дням, що йдуть за кожним податковим (звітним) кварталом, крім року, в якому набирає чинності ця стаття — до 15 квітня.

Ставка податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, встановлюється сільською, селищною або міською радою. Однак межі ставок цього податку встановлені пунктом 265.5 Кодексу. Розмір ставки залежить від житлової площі об’єкту житлової нерухомості та типу такого об’єкту (квартира, житловий будинок). Ставки податку встановлюються у процентах від розміру мінімальної заробітної плати, встановленої законом на 1 січня звітного (податкового) року, за одиницю виміру бази оподаткування береться 1 кв. метр. Отже, законодавством встановлена прив’язка розміру ставки податку до мінімальної заробітної плати — законодавчо встановленого розміру оплати праці за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може встановлюватися оплата за виконану працівником місячну, а також погодинну норму праці⁴⁴. Відповідно до п. 8 ст. 40 Бюджетного кодексу України⁴⁵ розмір мінімальної заробітної плати щорічно визначається Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік.

Стаття 265 Податкового кодексу закріплює різний порядок обчислення податку для фізичних та юридичних осіб. Так, платники податку — юридичні особи визначають базу оподаткування та обчислюють суму податку самостійно. Якщо платником податку є фізична особа, то орган державної податкової служби за місцем знаходженням об’єкта житлової нерухомості зобов’язаний визначити базу оподаткування на підставі даних Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та обчислити суму податку. Про суму податку, що підлягає сплаті, орган державної податкової служби повідом­ляє платника податку — фізичну особу шляхом направлення податкового повідомлення-рішення. Підпунктом 14.1.157 ст. 14 податкове повідомлення-рішення визначається як письмове повідомлення контролюючого органу (рішення) про обов’язок платника податків сплатити суму грошового зобов’язання, визначену контролюючим органом у випадках, передбачених Кодексом та іншими законодавчими актами, контроль за виконанням яких покладено на контролюючі органи, або внести відповідні зміни до податкової звітності. Податкове повідомлення-рішення містить платіжні реквізити, складається за встановленою формою та надсилається до 1 липня.

Податковим кодексом передбачені пільги з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки. Статтею 265 передбачено такі види податкових пільг: а) які стосуються об’єкта оподаткування — підп. 265.2.2 встановлений вичерпний перелік об’єктів, що не належать до об’єктів оподаткування; б) які стосуються бази оподаткування — зменшення бази оподаткування, передбачене підп. 265.4.1. Використання останньої передбачає дотримання декількох умов:

1) платником податку повинна бути виключно фізична особа;

2) об’єкт житлової нерухомості повинен належати фізичній особі на праві власності (це може бути як той, у якому вона зареєстрована, так і будь-який інший за її вибором);

3) зменшення податкової бази може здійснюватись лише один раз на базовий податковий (звітний) період, тобто один раз на рік;

4) розмір такого зменшення чітко встановлений: а) для квартир — на 120 кв. метрів; б) для житлового будинку — на 250 кв. метрів.

Пунктом 265.9 деталізується порядок сплати податку і визначається місце та строк сплати податку. Податок на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, сплачується за місцем розташування об’єкта оподаткування і зараховується до доходів загального фонду місцевих бюджетів, що не враховуються при визначенні обсягу міжбюджетних трансфертів⁴⁶. Різниться й порядок сплати податку, встановлений для фізичних та юридичих осіб — платників податку: фізичні особи сплачують податок протягом 60 днів з дня вручення податкового повідомлення-рішення; юридичні особи — авансовими внесками, які відображаються в річній податковій декларації, щоквартально до 30 числа місяця, що наступає за звітним кварталом.

Обов’язок із податкової звітності з податку на нерухоме майно, відмінне від земельної ділянки, встановлений виключно для юридичних осіб — платників податку. Вони, самостійно обчисливши суму податку станом на 1 січня звітного року, до 1 лютого того ж року подають органу державної податкової служби за місцезнаходженням об’єкта оподаткування декларацію за встановленою формою з розбивкою річної суми рівними частками поквартально. Оскільки на фізичних осіб — платників податку не покладається обов’язок з обліку об’єкта оподаткування (обчислювати суму податку зобов’язані податкові органи), то цілком логічним є звільнення їх від обов’язку з податкової звітності. Фактично документом податкової звітності у такому разі буде виступати податкове повідомлення-рішення, на підставі отримання якого в особи виникає обов’язок сплатити податок.

Збір за місця для паркування транспортних засобів

Збір за місця для паркування транспортних засобів належить до місцевих зборів, право на введення яких належить відповідній місцевій раді. Відповідно до п. 10.4 ст. 10 Податкового кодексу місцеві ради в межах повноважень у кожному конкретному випадку вирішують питання щодо можливості його впровадження, тобто даний збір не є обов’язковим для введення в дію за наявності об’єктів оподаткування. До набрання чинності Податковим кодексом в України справлявся збір за парковку автотранспорту, порядок справляння якого в загальних рисах визначався ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори»⁴⁷ та деталізувався відповідними положеннями, затвердженими рішеннями місцевих рад. Податковим кодексом впроваджується збір за місця для паркування транспортних засобів, що має абсолютно новий правовий механізм.

Так, платниками збору за парковку автотранспорту були юридичні особи та громадяни, які паркували автомобілі в спеціально обладнаних або відведених для цього місцях. З 01.01.2011 р. у зв’язку з набуттям чинності Податковим кодексом України визначення кола платників кардинально змінилося. Відповідно до підп. 266.1.1 п. 266.1 коментованої статті платниками збору за місця для паркування транспортних засобів визнаються особи, які організовують та провадять діяльність із забезпечення паркування транспортних засобів на майданчиках для платного паркування та спеціально відведених автостоянках. Платником цього зобру можуть бути як юридичні особи, їх філії (відділення, представництва), так і фізичні особи — підприємці. Перелік осіб, які уповноважені організовувати та провадити діяльність із забезпечення паркування транспортних засобів, встановлюється рішенням сільської, селищної або міської ради.

Такі особи, відповідно до рішення місцевої ради, організовують і провадять діяльність із забезпечення паркування транспортних засобів на: а) майданчиках для платного паркування або б) спеціально відведених автостоянках. Відповідно до підп. 14.1.104 ст. 14 Кодексу майданчики для платного паркування визначаються як площа території (землі), що належить на правах власності територіальній громаді або державі, на якій відповідно до рішення органу місцевого самоврядування здійснюється платне паркування транспортних засобів. Спеціально відведені автостоянки згідно з підп. 14.1.229 п. 14.1 ст. 14 — площа території (землі), що належить на правах власності територіальній громаді або державі, яка визначається органами місцевого самоврядування із встановленням правил щодо відповідальності за збереження транспортного засобу. До спеціально відведених автостоянок можуть належати комунальні гаражі, стоянки, паркінги (будівлі, споруди, їх частини), які побудовані за рахунок коштів місцевого бюджету з метою здійснення організації паркування транспортних засобів. Не належать до спеціально відведених автостоянок гаражі, автостоянки, власники або користувачі яких є платниками земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності, а також земельні ділянки, що належать до прибудинкових територій.

Згідно з підп. 266.2.1 об’єктом оподаткування виступає земельна ділянка, яка згідно з рішенням сільської, селищної або міської ради спеціально відведена для забезпечення паркування транспортних засобів на автомобільних дорогах загального користування, тротуарах або інших місцях, а також комунальні гаражі, стоянки, паркінги (будівлі, споруди, їх частини), які побудовані за рахунок коштів місцевого бюджету. Статтею 79 Земельного кодексу України⁴⁸ та підп. 14.1.74 п. 14.1 ст. 14 Кодексу земельна ділянка розглядається як частина земної поверхні з установленими межами, певним місцем розташування, цільовим (господарським) призначенням та з визначеними правами. Перелік спеціальних земельних ділянок, відведених для організації та провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів затверджується рішенням сільської, селищної або міської ради про встановлення збору. В цьому переліку зазначаються місцезнаходження таких земельних ділянок, загальна площа, технічне облаштування, кількість місць для паркування транспортних засобів.

Відповідно до підп. 266.2.2 п. 266.2 ст. 266 базою оподаткування є площа земельної ділянки, відведена для паркування, а також площа комунальних гаражів, стоянок, паркінгів (будівель, споруд, їх частин), які побудовані за рахунок коштів місцевого бюджету. Не належать до об’єкта оподаткування цим збором земельні ділянки, які відведені для безоплатного паркування транспортних засобів, передбачених ст. 30 Закону України «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні»⁴⁹. Відповідно до зазначеної статті органи місцевого самоврядування мають забезпечити першочергове виділення земельних ділянок інвалідам із захворюваннями опорно-рухового апарату під будівництво гаражів для автомобілів з ручним керуванням поблизу місця їх проживання. Площа таких земельних ділянок не зараховується до бази оподаткування.

До 01.11.2011 р. згідно зі ст. 3 Декрету Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори» збір за паркування автотранспорту сплачувався водіями на місці парковки і встановлювався із розрахунку за одну годину парковки. При цьому підприємство, яке організувало паркування автомобілів, перераховувало даний збір до бюджету залежно від прийнятого рішення органу місцевого самоврядування — один раз на місяць або квартал. Граничний розмір збору в специально обладнаних місцях не повинен був перевищувати 3 % неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (0,51 грн), у відведених місцях — 1 % неоподатковуваного мінімуму доходів громадян (0,17 грн). Зараз відповідно до Податкового кодексу України ставки збору встановлюються за кожний день провадження діяльності із забезпечення паркування транспортних засобів у гривнях за 1 квадратний метр площі земельної ділянки, відведеної для організації та провадження такої діяльності, у розмірі від 0,03 до 0,15 відсотка мінімальної заробітної плати, установленої законом на 1 січня податкового (звітного) року. На розмір ставки збору впливають різні чинники: місцезнаходження спеціально відведених місць для паркування транспортних засобів, площа спеціально відведеного місця, кількість місць для паркування транспортних засобів, спосіб поставлення транспортних засобів на стоянку, режим роботи та їх заповнюваність. Сільські, селищні та міські ради, враховуючи зазначені чинники, встановлюють ставки збору в межах, визначених підп. 266.3.1 п. 266.3 ст. 266 Кодексу.

Пунктом 266.5 коментованої статті визначено порядок обчислення та строки сплати збору за паркування транспортних засобів. Базовий податковий (звітний) період, за який платник зобов’язаний здійснити розрахунки збору за паркування транспортних засобів, подати податкові декларації та сплатити його до бюджету, дорівнює календарному кварталу. Збір сплачується до місцевих бюджетів авансовими внесками до 30 числа (включно) кожного місяця (у лютому до 28 (29) включно) за місцем розташування спеціально відведеного місця для паркування транспортних засобів. Остаточна сума збору, обчислена відповідно до податкової декларації за податковий (звітний) квартал (з урахуванням фактично внесених авансових платежів), сплачується у строки, визначені для квартального податкового періоду — до 31 березня, 30 червня, 30 вересня, 31 грудня. Форма податкової декларації збору за місця для паркування транспортних засобів затверджена Наказом Державної податкової адміністрації України⁵⁰.

Збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності

До 01.01.2001 р. в Україні справлялася плата за торговий патент на деякі види підприємницької діяльності, яка відповідно до ст. 14 Закону України «Про систему оподаткування»⁵¹ входила до складу загальнодержавних податків і зборів. Умови та порядок здійснення діяльності, що підлягає патентуванню, регулювалися Законом України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»⁵² та окремими підзаконними актами. З набуттям чинності Податковим кодексом України її змінив збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності, що тепер належить до місцевих зборів. Збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності є обов’язковим для введення в дію місцевими радами на відповідній території згідно з вимогами ст. 10 Податкового кодексу України.

Підпунктом 14.1.68 п. 14.1 ст. 14 Кодексу збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності визначається як сума коштів, яка сплачується за придбання та використання торгового патенту. Торговий патент — це державне свідоцтво з обмеженим строком дії на провадження певного виду підприємницької діяльності, користування яким передбачає своєчасне внесення до бюджету відповідного збору (підп. 14.1.250 п. 14.1 ст. 14). Відповідно до ст. 2 Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»⁵³ торговий патент визначався як державне свідоцтво, яке засвідчує право суб’єкта підприємницької діяльності чи його структурного (відокремленого) підрозділу займатися зазначеними в цьому Законі видами підприємницької діяльності.

У підрозділі 7 розділу XX «Перехідні положення» Кодексу визначені особливості порядку повернення торгових патентів, відповідно до чого торгові патенти, видані згідно з вимогами Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності»⁵⁴, строк дії яких не закінчився на момент набрання чинності Кодексом, підлягають поверненню до органів державної податкової служби за місцем їх придбання у тримісячний строк (але не пізніше закінчення строку їх дії). Державна податкова адміністрація України у своєму листі від 14.12.2010 р., № 27640/7/15-0117, роз’яснила, що з 1 січня 2011 р., до отримання бланків торгових патентів нового зразка, рекомендується видавати торгові патенти діючого зразка із встановленням термінів та ставок збору, визначених ст. 267 Кодексу, та додатковим написом на бланку торгового патенту «Торговий патент підлягає обміну».

Платники збору за провадження деяких видів підприємницької діяльності визначаються підп. 267.1.1 п. 267.1 коментованої статті. Усіх платників збору умовно можна поділити на три групи: а) юридичні особи; б) фізичні особи — підприємці; в) відокремлені підрозділи юридичних осіб. Суб’єкти господарювання набувають статусу платника збору за провадження деяких видів підприємницької діяльності, якщо вони отримали у встановленому порядку торгові патенти та здійснюють діяльність, що підлягає патентуванню.

Статтею 267 Кодексу не надано визначення таких елементів правового механізму збору, як об’єкт та база. Виходячи із загальної дефініції об’єкта оподаткування, наведеного у ст. 22 Кодексу, досить важко визначити об’єкт оподаткування цим збором. Об’єктом оподаткування можуть бути майно, товари, дохід (прибуток) або його частина, обороти з реалізації товарів (робіт, послуг), операції з постачання товарів (робіт, послуг) та інші об’єкти, визначені податковим законодавством, з наявністю яких податкове законодавство пов’язує виникнення у платника податкового обов’язку. Об’єктом оподаткування збором за провадження деяких видів підприємницької діяльності є види підприємницької діяльності, що підлягають патентуванню.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» патентуванню підлягали: торговельна діяльність за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток на території України, діяльність з обміну готівкових валютних цінностей (включаючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картками), а також діяльність з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг. До видів підприємницької діяльності, що підлягають патентуванню згідно з вимогами п. 267.1 ст. 267 Податкового кодексу, належать такі:

а) торговельна діяльність (роздрібна та оптова торгівля, діяльність у торговельно-виробничій сфері (ресторанне господарство) за готівку, інші готівкові платіжні засоби та з використанням платіжних карток) у пунктах продажу товарів. Законодавцем збережений підхід до визначення пунктів продажу товарів (підп. 14.1.211 п. 14.1 ст. 14), ними є:

– магазин, інша торговельна точка, що розташовані в окремому приміщенні, будівлі або їх частині і мають торговельний зал для покупців або використовують для торгівлі його частину;

– кіоск, палатка, інша мала архітектурна форма, яка розташована в окремому приміщенні, але не має вбудованого торговельного залу для покупців;

– автомагазин, розвозка, інший вид пересувної торговельної мережі;

– лоток, прилавок, інший вид торговельної точки у відведеному для торговельної діяльності місці, крім лотків і прилавків, що надаються в оренду суб’єктам господарювання — фізичним особам та розташовані в межах спеціалізованих підприємств сфери торгівлі — ринків усіх форм власності;

– стаціонарна, малогабаритна і пересувна автозаправна станція, заправний пункт, який здійснює торгівлю нафтопродуктами, скрапленим та стиснутим газом;

– фабрика-кухня, фабрика-заготівельня, їдальня, ресторан, кафе, закусочна, бар, буфет, відкритий літній майданчик, кіоск, інший пункт ресторанного господарства;

– оптова база, склад-магазин, інші приміщення, що використовуються для здійснення оптової торгівлі за готівку, інші готівкові платіжні засоби та з використанням платіжних карток;

б) діяльність із надання платних побутових послуг за переліком, визначеним Кабінетом Міністрів України, тобто діяльність, пов’язана з наданням побутових послуг для задоволення особистих потреб замовника за готівку, а також з використанням інших форм розрахунків, включаючи платіжні картки (підп. 14.1.151 п. 14.1 ст. 14). Перелік платних послуг, для надання яких необхідно придбавати торговий патент, визначається Постановою Кабінету Міністрів України⁵⁵. До платних побутових послуг, на провадження діяльності з надання яких придбавається торговий патент, належать такі:

1) виготовлення чохлів усіх видів, навісів, тентів тощо; штор, занавісок, драпіровок;

2) будівництво житла за індивідуальним замовленням;

3) послуги з ремонту житла за індивідуальним замовленням;

4) технічне обслуговування та ремонт автомобілів, мотоциклів, моторолерів і мопедів за індивідуальним замовленням;

5) послуги з ремонту радіотелевізійної та іншої аудіо- і відеоапаратури (крім структурних підрозділів, розташованих у сільській міс­цевості);

6) заміна елементів живлення годинників;

7) виготовлення металовиробів/огорож, ґратів, поручнів за індивідуальним замовленням;

8) послуги з ремонту інших предметів особистого користування, домашнього вжитку та металовиробів;

9) виготовлення ювелірних виробів з дорогоцінних металів та дорогоцінного каміння/обручок за індивідуальним замовленням;

10) обмін лому дорогоцінних металів на раніше виготовлені ювелірні вироби;

11) послуги з ремонту ювелірних виробів;

12) послуги з прокату спортивних і туристичних виробів, наметів, прогулянкових човнів, лижного спорядження, ракеток, ковзанів, двоколісних велосипедів, дельтапланів, парусних дошок, водних лиж;

13) прокат транспортних засобів, мотоциклів, моторолерів, мопедів, легкових і вантажних автомобілів, причепів до автомобілів та інших пристроїв;

14) прокат весільного та урочистого одягу, а також предметів атрибутики;

15) послуги з виконання фоторобіт;

16) послуги з оброблення фотоматеріалів;

17) послуги перукарень (тільки на території міст Києва і Севастополя, обласних центрів);

18) виготовлення перук, шиньйонів, накладних борід, брів, вій тощо з волосся людини, волосу тварин та інших текстильних матеріалів (тільки на території міст Києва і Севастополя, обласних центрів);

19) послуги з тиражування звукозаписів за індивідуальним замовленням;

20) послуги з тиражування відеозаписів за індивідуальним замовленням;

в) торгівля валютними цінностями у пунктах обміну іноземної валюти, тобто операції, пов’язані з переходом права власності на національну валюту України, іноземну валюту, платіжні документи та інші цінні папери, виражені в національній валюті України, в іноземній валюті або банківських металах, банківські метали (підп.14.1.247 п. 14.1 ст. 14). Пунктом обміну іноземної валюти є структурна одиниця, яка відкривається банком (фінансовою установою), у тому числі на підставі агентських договорів з юридичними особами-резидентами, а також національним оператором поштового зв’язку, де здійснюються валютно-обмінні операції для фізичних осіб — резидентів і нерезидентів (підп.14.1.208 п. 14.1 ст. 14);

г) діяльність у сфері розваг, якою відповідно до підп. 14.1.46 п. 14.1 ст. 14 Кодексу є господарська діяльність юридичних осіб та фізичних осіб — підприємців, що полягає в проведенні лотерей, а також розважальних ігор, участь у яких не передбачає одержання її учасниками грошових або майнових призів (виграшів), зокрема більярд, кегельбан, боулінг, настільні ігри, дитячі відеоігри тощо. Проведення лотереї — це господарська діяльність, яка включає в себе прийняття сплати участі в лотереї (ставок), проведення розіграшів призового (виграшного) фонду лотереї, виплату виграшів (видачу призів), а також інші операції, що забезпечують проведення лотереї (підп. 14.1.197 п. 14.1 ст. 14). Однак не підлягає патентуванню діяльність із проведення державних грошових лотерей. Відповідно до підп. 14.1.201 п. 14.1 ст. 14 державні грошові лотереї передбачають наявність призового (виграшного) фонду у розмірі не менш як 50 відсотків суми отриманих доходів, а також відрахувань до Державного бюджету України в розмірі ставки податку, яка встановлена п. 151.1 ст. 151, від частини тих доходів, що залишилися після формування призового фонду. Міністерство фінансів України встановлює вимоги щодо порядку фінансового контролю за діяльністю з випуску та проведення лотерей, а також вимоги до статутного капіталу операторів. Ці вимоги не можуть бути меншими за ті, що висуваються Національним банком України до банків, які провадять діяльність на всій території України.

Підпункт 267.1.2 п. 267.1 статті ПК визначає коло суб’єктів, що не є платниками збору за провадження деяких видів підприємницької діяльності. У порівнянні з нормами Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» перелік такого виду звільнень у загальному виді збережено, однак певні зміни все ж відбулися. По-перше, Закон визначав види діяльності, на які не поширювалася його дія (п. 3 ст. 1) та які провадяться без придбання торгового патенту (пункти 6, 10–12 ст. 3), тоді як Кодекс наводить перелік неплатників збору. По-друге, не знайшли відбиття в Податковому кодексі діючі раніше звільнення підприємств і організацій військової торгівлі. По-третє, новим є зарахування до неплатників збору за здійснення торгівельної діяльності та діяльності з надання платних послуг фізичних осіб — інвалідів, зареєстрованих відповідно до закону як підприємців; за здійснення діяльності у сфері розваг — суб’єктів господарювання, які провадять комп’ютерні та відеоігри.

Статтею 267 Кодексу передбачено декілька видів торгових патентів — звичайний, пільговий та короткотерміновий. Пунктом 267.2 статті ПК визначені види діяльності, які здійснюються з придбанням пільгового торгового патенту. Зауважимо, що такі види діяльності розподіляться на дві групи залежно від такої характеристики товарів, з використанням якої здійснюється ця діяльність, як країна походження: а) підп. 267.2.1 встановлений перелік таких товарів незалежно від країни походження, б) а підп. 267.2.2 — перелік таких товарів виключно вітчизняного виробництва. Відповідно до підп. 14.1.92 п. 14.1 ст. 14 Кодексу короткотерміновий торговий патент — це торговий патент на провадження торговельної діяльності, строк дії якого не перевищує 15 календарних днів.

Ставки збору за провадження деяких видів підприємницької діяльності визначаються п. 267.3 статті. Справляння цього збору характеризується відсутністю єдиної базової ставки, оскільки ставки диференціюються залежно від місцезнаходження пунктів продажу товарів (їх асортименту) або надання платних послуг (їх видів), асортименту товарів та видів платних послуг. Для ставок цього збору характерна їх прив’язка до мінімальної заробітної плати. Відповідно до ст. 3 Закону України «Про оплату праці»⁵⁶ мінімальною заробітною платою є законодавчо встановлений розмір оплати праці за просту, некваліфіковану працю, нижче якого не може встановлюватися оплата за виконану працівником місячну, а також погодинну норму праці (обсяг робіт). Згідно з п. 8 ст. 40 Бюджетного кодексу України її розмір щорічно визначається Законом України про Державний бюджет України на відповідний рік. Зауважимо, що розмір плати за патенти відповідно до Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» встановлювався без прив’язки до мінімальної заробітної плати у гривнях.

Пункт 267.5 статті ПК «Порядок та строки сплати збору» розглядає визначення місця, строку та способу сплати збору за провадження деяких видів підприємницької діяльності. Зауважимо при цьому, що назві зазначеного пункту властива надмірна деталізація, оскільки порядок сплати збору включає в себе строк сплати. Місце сплати збору визначається підп. 267.5.1 таким чином:

а) за місцезнаходженням пункту продажу товарів або пункту з надання платних послуг — платниками, які провадять торговельну діяльність або надають платні послуги (крім пересувної торговельної мережі);

б) за місцезнаходженням пункту обміну іноземної валюти — платниками, які здійснюють торгівлю валютними цінностями;

в) за місцезнаходженням пункту надання послуг у сфері розваг — платниками, які здійснюють діяльність у сфері розваг;

г) за місцем реєстрації таких платників — платниками, які здійснюють торгівлю через пересувну торговельну мережу;

ґ) за місцем провадження діяльності — платниками, які здійснюють торгівлю на ярмарках, виставках-продажах та інших короткотермінових заходах, пов’язаних з демонстрацією та продажем товарів.

У підпункті 267.5.2 визначено граничні строки сплати збору за провадження деяких видів підприємницької діяльності:

а) не пізніше 15 числа місяця, який передує звітному місяцю, — за провадження торговельної діяльності, діяльності з надання платних послуг, здійснення торгівлі валютними цінностями;

б) не пізніше ніж за 1 календарний день до початку провадження діяльності — за провадження торговельної діяльності з придбанням короткотермінового торгового патенту;

в) не пізніше 15 числа місяця, який передує звітному кварталу, — за здійснення діяльності у сфері розваг.

Порядок придбання та використання торгового патенту визначається пунктами 267.4 та 267.6 статті ПК. Підпунктами 267.6.4, 267.6.6 п. 267.6 статті ПК визначаються просторові межі дії торгового патенту. Торговий патент діє на території, на яку поширюються повноваження органу, який здійснив реєстрацію суб’єкта господарювання, або за місцезнаходженням відокремленого підрозділу. Торговий патент, виданий для провадження торговельної діяльності з використанням пересувної торговельної мережі (автомагазини, розвозки тощо), діє на території України. За колом осіб дія торгового патенту поширюється включно на суб’єкта, якому він виданий. При цьому підп. 267.6.5 п. 267.6 встановлена заборона передачі торгового патенту іншому суб’єкту господарювання або іншому відокремленому підрозділу такого суб’єкта.

Пунктом 267.7 статті ПК визначається строк дії торгового і пільгового патенту, який становить 60 календарних місяців, тобто 5 років, короткотермінового торгового патенту — від 1 до 15 календарних днів, торгового патенту на здійснення діяльності у сфері розваг — 8 календарних кварталів, тобто 2 роки. Відповідно до п. 4 ст. 3 Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності» термін дії торгового патенту на здійснення торговельної діяльності становив 12 календарних місяців (1 рік), а для короткотермінового торгового патенту на здійснення торговельної діяльності — від 1 до 15 днів.

Суб’єкти господарювання, які припинили діяльність, що підлягає патентуванню, до 15 числа місяця, що передує звітному, письмово повідомляють про це органи державної податкової служби. При цьому торговий патент підлягає поверненню податковим органам, а суб’єктам господарювання повертаються надмірно сплачені суми вартості торгового патенту. Норма, передбачена підп. 267.7.4 п. 267.7 статті, фактично дублює чинну до 01.01.2011 р. норму абзацу 2 п. 3 ст. 2 Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності». Виходячи із зазначеної норми у разі, коли суб’єкт підприємницької діяльності припинив свою діяльність і при цьому до 15 числа місяця, що передує звітному, письмово не повідомив відповідний державний податковий орган про припинення такої діяльності, сплачені кошти за торговий патент поверненню не підлягають. Отже, будь-які інші наслідки, у тому числі й відмова у прийнятті торгового патенту та його анулюванні, чинним законодавством не передбачені. Процедура анулювання торгового патенту прямо не передбачена. Між тим торговий патент як державне свідоцтво засвідчує не тільки право займатися визначеним видом діяльності, але й засвідчує також право на особливий порядок оподат­кування. Дата подання заявки про припинення діяльності за торговим патентом тягне за собою різні правові наслідки: до 15 числа місяця, що передує звітному, дає право на повернення надміру сплаченої суми збору, після 15 числа місяця — на погашення податкового боргу за цим збором відповідно до встановленого порядку.

Відповідно до підп. 267.7.4 п. 267.7 статті у разі невнесення суб’єктом господарювання збору у встановлений цією статтею строк дія такого патенту анулюється з першого числа місяця, що настає за місяцем, у якому відбулося таке порушення. При цьому суми збору, не сплачені у встановлені строки, вважаються податковим боргом. Відповідальність суб’єктів господарювання, що проводять торговельну діяльність і діяльність у сфері розваг, а також здійснюють торгівлю готівковими валютними цінностями та надають платні послуги, за порушення порядку отримання та використання торгового патенту передбачена статтею 125 Податкового кодексу України:

1) за порушення порядку використання торгового патенту, передбаченого підпунктами 267.6.1–267.6.3 п. 267.6 ст. 267, сплачують штраф у розмірі збору за один календарний місяць (для діяльності у сфері розваг — у розмірі збору за один квартал);

2) за здійснення діяльності, передбаченої статтею 267, без отримання відповідних торгових патентів або з порушенням порядку використання торгового патенту, передбаченого підпунктами 267.6.4–267.6.6 п. 267.6 ст. 267 (крім діяльності у сфері розваг), сплачують штраф у подвійному розмірі збору за весь період здійснення такої діяльності, але не менше подвійного його розміру за один місяць;

3) за здійснення реалізації товарів, визначених п. 267.2 ст. 267, без отримання пільгового торгового патенту або з порушенням порядку його отримання та використання, передбаченого підпунктами 267.6.4–267.6.6 п. 267.6 ст. 267, сплачують штраф у п’ятикратному розмірі збору за весь період здійснення такої діяльності, але не менше п’ятикратного його розміру за рік;

4) за здійснення торговельної діяльності без придбання короткотермінового патенту або з порушенням порядку його отримання та використання, передбаченого підпунктами 267.6.4–267.6.6 п. 267.6 ст. 267, сплачують штраф у подвійному розмірі збору за весь строк такої діяльності;

5) за здійснення діяльності у сфері розваг, передбаченої ст. 267, без отримання відповідного торгового патенту або з порушенням порядку його використання, передбаченого підпунктами 267.6.4 і 267.6.5 п. 267.6 ст. 267, сплачують штраф у восьмикратному розмірі збору за весь період здійснення такої діяльності, але не менше восьмикратного його розміру за один квартал.

Несплата (неперерахування) суб’єктом господарювання сум збору за здійснення деяких видів підприємницької діяльності, зазначених у підп. 267.1.1 п. 267.1 ст. 267 в порядку та строки, визначені цим Кодексом, тягне за собою накладення штрафу у розмірі 50 відсотків ставок збору, встановлених статтею 267 Кодексу.

Туристичний збір

З прийняттям Податкового кодексу України туристичний збір замінив курортний збір, порядок справляння якого визначався ст. 7 Декрету Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори»⁵⁷. Зауважимо, що змінилася не тільки назва збору, а суттєвих змін зазнав також увесь правовий механізм збору. Пунктом 268.1 статті ПК туристичний збір визначається як місцевий збір, кошти від якого зараховуються до місцевого бюджету. Відповідно до п. 7 ч. 1 ст. 69 Бюджетного кодексу України кошти від сплати туристичного збору зараховуються до загального фонду бюджетів місцевого самоврядування. Введення в дію туристичного збору на відповідній території є правом місцевої ради згідно з п. 10.4 ст. 10 Кодексу.

Платниками курортного збору були громадяни, які прибували до курортної місцевості. Курорт — це освоєна природна територія на землях оздоровчого призначення, що має природні лікувальні ресурси, необхідні для їх експлуатації будівлі та споруди з об’єктами інфраструктури, використовується з метою лікування, медичної реабілітації, профілактики захворювань та для рекреації і підлягає особливій охороні. Підставою для прийняття рішення про оголошення природної території курортною є наявність на ній природних лікувальних ресурсів, необхідної інфраструктури для їх експлуатації та організації лікування людей⁵⁸. Перелік населених пунктів, віднесених до курортних, встановлюється Кабінетом Міністрів України⁵⁹.

Стаття 268 Податкового кодексу по-іншому визначає платника туристичного збору. По-перше, платниками туристичного збору можуть бути не тільки громадяни, але й іноземці та особи без громадянства, тобто всі фізичні особи. По-друге, законодавець відмовився від конструкції «курортна місцевість», тепер платниками збору є фізичні особи, які прибувають на територію адміністративно-територіальної одиниці, де діє рішення сільської, селищної та міської ради про встановлення туристичного збору. Крім того, обов’язковою умовою набуття статусу платника туристичного збору виступає отримання (споживання) послуг з тимчасового проживання (ночівлі) із зобов’я­занням залишити місце перебування в зазначений строк.

Законодавча регламентація курортного збору передбачала широке коло осіб, які мали пільги щодо його сплати. Зокрема, від сплати курортного збору звільнялися⁶⁰ діти віком до 16 років; інваліди та особи, що їх супроводжують; учасники Великої Вітчизняної війни; воїни-інтернаціоналісти; учасники ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС; особи, які прибули за путівками та курсовками в санаторії, будинки відпочинку, пансіонати, включаючи містечка та бази відпочинку; особи, які прибули в курортну місцевість у службове відрядження, на навчання, постійне місце проживання, до батьків та близьких родичів; особи, які прибули за плановими туристичними маршрутами туристично-екскурсійних установ і організацій, а також які здійснюють подорож за маршрутними книжками; чоловіки віком 60 років і старші, жінки віком 55 років і старші.

Підпункт 268.2.2 п. 268.2 ст. 268 закріплює перелік осіб, які не можуть бути платниками туристичного збору. Зауважимо, що податкові пільги з туристичного збору також зазнали певних змін. Так, відсутні серед пільгових категорій осіб діти віком до 16 років; чоловіки і жінки пенсійного віку тощо. Новим є зарахування до неплатників туристичного збору осіб, які постійно проживають, у тому числі на умовах договорів найму, в селі, селищі або місті, радами яких встановлено такий збір; дітей-інвалідів та особи, що їх супроводжують (не більше одного супроводжуючого) тощо.

Особливістю правового регулювання туристичного збору є відсутність законодавчого визначення об’єкта оподаткування цим збором та одночасне закріплення бази справляння збору (п. 268.4 ст. 268). База оподаткування — це фізичний, вартісний чи інший характерний вираз об’єкта оподаткування, до якого застосовується податкова ставка і який використовується при визначенні розміру податкового зобо­в’я­зання. Базою справляння туристичного збору є вартість усього періоду проживання (ночівлі) у готелях, кемпінгах, мотелях, гуртожитках для приїжджих та інших закладах готельного типу, санаторно-курортних закладах, квартирах і будинках, що належать фізичним особам на праві власності або на праві користування за договором найму. До бази оподаткування (вартості проживання) не включається податок на додану вартість, а також витрати на харчування чи побутові послуги, телефонні рахунки, оформлення закордонних паспортів, дозволів на в’їзд (виїзд), обов’язкове страхування, витрати на усний та письмовий переклади, інші документально оформлені витрати, пов’язані з правилами в’їзду.

Ставка як основний елемент правового механізму збору визначається як розмір податкових нарахувань на (від) одиницю (одиниці) виміру бази оподаткування. Для туристичного збору передбачена відносна (адвалорна) ставка, згідно з якою розмір податкових нарахувань встановлюється у відсотковому або кратному відношенні до одиниці вартісного виміру бази оподаткування. Ставки туристичного збору встановлюються у такому порядку: 1) граничний розмір ставки збору визначається в п. 268.3 коментованої статті — від 0,5 до 1 % до бази його справляння; 2) конкретний розмір ставки туристичного збору встановлюється відповідним рішенням сільської, селищної та міської ради. Зауважимо, що відповідно до статті 7 Декрету Кабінету Міністрів України «Про місцеві податки і збори» граничний розмір курортного збору не перевищував 10 % неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, тобто максимально становив 1,7 грн.

Суб’єктний склад податкових правовідносин при справлянні туристичного збору характеризується великою кількістю суб’єктів зобов’язаної сторони. Так, окрім платника збору, наявний також специфічний суб’єкт — податковий агент. Відповідно до ст. 18 Кодексу податковим агентом визнається особа, на яку покладається обов’язок з обчислення, утримання з доходів, що нараховуються (виплачуються, надаються) платнику, та перерахування податків до відповідного бюджету від імені та за рахунок коштів платника податків. Податкові агенти прирівнюються до платників податку і мають права та виконують обов’язки, встановлені Кодексом для платників податків.

Перелік можливих податкових агентів закріплений підп. 268.5.1 п. 268.5 статті ПК. Зауважимо, що відповідно до Декрету курортний збір справлявся: а) адміністрацією готелю та іншими установами готельного типу під час реєстрації прибулих; б) квартирно-посередницькими організаціями при направленні осіб (крім прибулих за путівками туристично-екскурсійних установ і організацій) на поселення в будинки (квартири), що належать громадянам на праві власності. При цьому Декрет не називав таких осіб податковими агентами. Порівняно із зазначеним переліком Податковим кодексом розширено перелік можливих податкових агентів. Конкретний перелік податкових агентів при справлянні туристичного збору встановлюється відповідним рішенням сільської, селищної, міської ради. Така норма відповідає загальному положенню, закріпленому п. 12.4 ст. 12 Кодексу, згідно з яким до повноважень сільських, селищних, міських рад щодо податків та зборів належить визначення переліку податкових агентів при справлянні туристичного збору.

Істотно різниться порядок справляння курортного збору та туристичного збору. Курортний збір справлявся з платників за місцем їх тимчасового проживання. При зміні платником місця проживання в межах курортної місцевості курортний збір повторно не справлявся. З осіб, які прибули в курортну місцевість, збір справлявся не пізніш як у триденний термін від дня прибуття. Відповідно до пунктів 268.6, 268.7 статті ПК туристичний збір справляється під час надання послуг, пов’язаних із тимчасовим проживанням (ночівлею). При цьому новелою є встановлення обов’язку зазначати суму сплаченого збору окремим рядком у рахунку (квитанції) на проживання. Туристичний збір сплачується до місцевих бюджетів авансовими внесками до 30 числа (включно) кожного місяця (у лютому до 28 (29) включно). Суми нарахованих щомісячних авансових внесків відображаються у квартальній податковій декларації. Остаточна сума збору, обчислена відповідно до податкової декларації за звітний (податковий) квартал (з урахуванням фактично внесених авансових платежів), сплачується у строки, визначені для квартального податкового періоду.

Окрім обов’язку з обчислення та перерахування сум туристичного збору до відповідного бюджету, на податкових агентів покладений обов’язок з податкової звітності. Форма податкової декларації туристичного збору встановлена наказом Державної податкової адміністрації України⁶¹. Податкова декларація туристичного збору може бути таких видів: звітна, звітна нова, уточнююча. Податкова декларація подається до органу державної податкової служби за базовий податковий (звітний) період, що дорівнює календарному кварталу.

Правове регулювання єдиного податку:

Сплата єдиного податку являє собою спрощену систему оподаткування, обліку та звітності, особливості застосування якої закріплені Указом Президента «Про спрощену систему оподаткування, обліку та звітності суб'єктів малого підприємництва» № 727 від 03.07.1998 р., який з 19 вересня 1999 р. діє в редакції указу № 746 від 28.06.1999 р. (далі Указ). Цей Указ був прийнятий з метою реалізації державної політики з питань розвитку та підтримки малого підприємництва, ефективного використання його можливостей відповідно до п. 4 розділу ХV «Перехідні положення» Конституції України. Застосування такої системи є найбільш поширеним способом оподаткування суб'єктів малого підприємництва, яка введена в дію з 1 січня 1999 р., причому таким суб'єктам надано право вибору між оподаткуванням по загальній чи спрощеній системі.

Відповідно до ст. 1 Указу спрощена система вводиться для суб'єктів малого підприємництва: фізичних осіб, які здійснюють підприємницьку діяльність без утворення юридичної особи, та юридичних осіб - будь-якої організаційно-правової форми та форми власності. Однак, згідно з п. 7 Указу не можуть бути платниками єдиного податку:

- суб'єкти підприємницької діяльності, для роботи яких відповідно до Закону України «Про патентування деяких видів підприємницької діяльності необхідно придбання спеціального патенту»;

- довірчі товариства, страхові компанії, банки, інші фінансово-кредитні та небанківські фінансові організації;

- суб'єкти підприємницької діяльності, у статутному фонді яких частки, що належать юридичним особам-учасникам та засновникам даних суб'єктів, які не є суб'єктами малого підприємництва, перевищують 25%;

- фізичні особи - приватні підприємці, які займаються підприємницькою діяльністю без створення юридичної особи і здійснюють торгівлю лікеро-горілчаними та тютюновими виробами, а також пально-мастильними матеріалами (зазначимо, що юридичним особам, що здійснюють торгівлю переліченими вище товарами, перехід на єдиний податок не забороняється).

Доходи, отримані від здійснення підприємницької діяльності, що обкладаються єдиним податком, не включаються до складу сукупного оподатковуваного доходу за підсумками звітного року такого платника та осіб, які перебувають з ним у трудових відносинах, а сплачена сума єдиного податку є остаточною і не включається до перерахунку загальних податкових зобов'язань як самого платника податку, так і осіб, які перебувають з ним у трудових відносинах, включаючи членів його сім'ї, які беруть участь у підприємницькій діяльності.

Спрощена система оподаткування, обліку та звітності для юридичних та фізичних осіб має суттєві відмінності, тому їх необхідно розглянути окремо.