Нетарифні методи класифікуються як

кількісні,

фінансові та

неекономічні (приховані).

Згідно з іншою класифікацією виокремлюють

економічні,

адміністра­тивні та

технічні нетарифні обмеження в торгівлі.

Загальнофункціональні нетарифні обмеження спрямо­вані на регулювання зовнішньої торгівлі (збільшення-зменшення експорту-імпорту), особливі мають переваж­но заборонний характер.

Кількісні обмеження.

Вони вимірюються натураль­ними або вартісними показниками. їх застосовують у таких формах, як квоти, ліцензування, добровільні обмеження експорту.

Використання тарифних заходів спирається на розвинуту законодавчу-інституційну базу. Класифікаційні схеми нетарифних заходів (біль­ше 600) об'єднані в сім груп (COT) або в вісім/дев'ять груп (схеми МБРР та ЮНКТАД). Найповнішою є інфор­маційна система, розроблена ЮНКТАД, що отримала назву Торговельний аналіз та інформаційна система (ТАІС). Крім того, Секретаріат ЮНКТАД створив спе­ціальну Систему кодування заходів контролю торгівлі (СКЗКТ), яка містить включає більше 100 видів нета­рифних заходів.

До найпоширеніших форм нетарифних заходів нале­жать квота, ліцензування.

Квота — форма кількісних обмежень, що визначає кількісні чи вартісні параметри обмеження імпорту або експорту товару на певний проміжок часу.

Квоти бувають експортними чи імпортними залежно від їхньої спрямованості.

За обсягом (масштабами) квоти поділяють на глобальні та індивідуальні. Гло­бальні квоти запроваджують за необхідності вирівню­вання пропорції між внутрішнім попитом на товари чи послуги та їхньою пропозицією з боку національного виробництва та імпорту, або диктуються змінами світо­вої економічної кон'юнктури. При цьому встановлюється терміні дії квоти, але не фіксуються напрями експортно-імпортних потоків. Індивідуальні квоти переважають у двосторонніх відносинах та передбачають надання пере­ваг торговельному партнеру, з яким існують тривалі стосунки, в тому числі на рівні міжнародної спеціаліза­ції.

Квоту, яка повністю забороняє торгівлю певним товаром, називають ембарго. Його застосовують часто як форму економічних санкцій проти іншої держави. Наприклад, США запровадили ембарго на експорт това­рів На Кубу з 1960 p., а на кубинський імпорт — з 1962 р. Різновидом квот є митна квота, яка передба­чає імпорт певної кількості товару за низьким тарифом, решти — за підвищеним.

Відмінності між імпортним митом та імпортною квотою полягають, насамперед у характері та механізмі розподілу доходів від імпорту. За запровадження імпортного мита дохід перерозподі­ляється від споживачів на користь державного бюдже­ту. У випадку імпортної квоти отримуваний ефект також перерозподіляється від споживачів, але не на користь держбюджету, а на користь імпортерів. Імпорт­не мито та імпортна квота справляють неоднаковий вплив: на обсяги ввозу до країни товарів. Імпортна квота має більш обмежувальний характер, оскільки встано­влює кількісні обмеження на імпорт, в той час як імпортне мито регулює лише цінові співвідношення. Адміністрування квот, на відміну від запровадження тарифів, здійснюється за спрощеною процедурою, що надає їм переваги під час надзвичайних обставин. Також застосування імпортних квот може спричинити монополізацію внутрішнього ринку та підвищення цін місцевими виробниками.

Квотування і ліцензування зовнішньої торгівлі може переслідувати дві мети:

1) захист національних інтересів, не пов'язаних чи побічно пов'язаних із економікою (безпеки, навколиш­нього середовища, культурного надбання тощо);

2) захист національного ринку від дезорганізуючого імпорту чи експорту.

Квотування експорту використовується в тих випад­ках, коли ціни певного товару на внутрішньому ринку нижчі, ніж на світовому. У результаті при необмежених масштабах експорту може виникати його нестача на вну­трішньому ринку. Однак, кількість товарів, які підля­гають квотуванню, скорочується при наближенні рівня внутрішніх цін до світового.

Що стосується ліцензування і квотування імпорту, то імпортна квота, обмежуючи ввіз у країну іноземних товарів, призводить до розширення попиту на продук­цію національного виробництва. Використання квоти дозволяє точно обмежити обсяг імпорту, на відміну від імпортного тарифу. У той час, як підвищення митних тарифів може збільшити загальну суму імпортних пла­тежів, введення квоти гарантує їхнє скорочення. Тому квотування дає можливість боротися з дефіцитом пла­тіжного балансу ефективніше, ніж тарифний протекціо­нізм.

Проте імпортна квота може бути корисна лише при наявності вільної конкуренції на внутрішньому ринку товару, який підлягає квотуванню. В іншому разі підпри­ємство, що монополізує внутрішній ринок, буде підтри­мувати високі ціни в умовах штучно створеного дефі­циту на продукцію.

Розрізняють:

— індивідуальні квоти, які використовуються для розподілу спільного ліміту ввезення якогось това­ру в країну між всіма основними країнами-екс-портерами на базі обсягу відповідних поставок за минулий період чи для певних країн в обмін на їхні зустрічні зобов'язання щодо імпорту [6];

— глобальні квоти — загальний кількісний ліміт імпорту тих чи інших товарів без розподілу їх за конкретними країнами, який відбувається при над­ходженні заявок від постачальників. Такі квоти відносно часто встановлює Німеччина (на імпорт вугілля з країн за межами ЄС), Франція (на нафту та нафтопродукти), Австрія (на вино, крохмаль, м'ясні консерви), Фінляндія (на олію, нафту й наф­топродукти), США, Канада, Мексика, Індія;

— сезонні квоти — застосовують при ввезенні сіль­ськогосподарських товарів у період збирання вро­жаю в країні;

— тарифні квоти — передбачають ввезення певної кількості товарів за пільговими ставками мита, а понад цю кількість — за звичайними, вищими ставками.

Ліцензування — надання державними органами дозволу на експорт чи імпорт товару у встановлених розмірах та на певний період.

Ліцензування може бути складовою механізму імпортної квоти або набувати самостійного характеру у таких формах, як разова, генеральна, глобальна та автоматична ліцензії. Разову ліцензію видають термі­ном до 1 року конкретному суб'єкту зовнішньоеконо­мічної діяльності (ЗЕД) на здійснення однієї зовнішньо­торговельної оборудки. Генеральна ліцензія — це дозвіл на ввезення чи вивезення певного товару протягом року без обмежень кількості оборудок. Глобальна ліцензія дозволяє експортно-імпортні операції з будь-якою краї­ною за певний проміжок часу без обмежень кількості чи вартості. Автоматична ліцензія надається негайно після отримання заявки від суб'єкта ЗЕД і практично не може бути відхилена державним органом. Ліцензу­вання використовують переважно країнами, що розви­ваються, для коригування імпортних потоків. Механіз­ми надання ліцензій є різноманітними і формуються залежно від характеру інституційних систем країн, їхнього місця і ролі в регіональних та глобальних структурах.

Одним із найефективніших способів розподілу ліцензій є аукціони, тобто продаж ліцензій на конкурс­ній основі. Вони не лише регулюють експортно-імпорт­ні операції, а й забезпечують надходження фінансових коштів до держбюджету. Система очевидних переваг (визнань) спирається на кількісні параметри імпорту певними фірмами за попередній період або від структу­ри попиту з боку національних імпортерів. Отже, вона має адресний, економічно зумовлений характер. Вида­ча ліцензій на неціновій основі теж відбувається з ураху­ванням економічних аспектів, а саме: уряд надає ліцен­зії тим фірмам, які здійснюють зовнішньоекономічну діяльність з найвищою ефективністю. Складнощі вини­кають при визначенні таких фірм, що потребує створен­ня відповідних експертних комісій, розроблення крите­ріїв та показників оцінки діяльності фірми, проведення конкурсів тощо. Усе це спричинює відносно великі витрати, суб'єктивізм тощо. Визначення імпортного ліцензування та правила, що регулюють його процеду­ри, викладені в документі ГАТТ—СОТ «Угода з проце­дур імпортного регулювання».

Добровільне обмеження експорту (ДОЕ) — зобов'язання одного з учасників торгівлі щодо обмеження чи нерозширення експорту товарів у межах міждержавних або інших угод про встановлення квот на експорт.

Ця форма кількісних обмежень інтенсивно розвива­лася у останній чверті XX ст., насамперед у торговель­них відносинах між індустріально розвинутими країна­ми, в т. ч. як складова системи обмежувальної ділової практики (ОДП). ДОЕ здійснює країна-експортер у від­повідь на прохання країни-імпортера з метою уникнен­ня торговельних санкцій з її боку. Доведено, що ДОЕ поступається за економічними показниками запрова­дженню імпортного мита, яке обмежує імпорт на ту саму величину. Дохід, який отримує держава під час запровадження мита, перетворюється в ренту, яку отримують фірми — потенційні експортери. Якщо угода про добровільне обмеження експорту приймаєть­ся багатьма країнами (угоду про обмеження експорту текстилю підписали 22 країни), вона отримує назву «угода про упорядкування ринку».

Правилами ГАТТ—СОТ заборонено застосування кількісних обмежень за винятком продовольчих товарів, товарів суспільної та соціальної значущості (мораль, охо­рона життя та здоров'я населення, фауна і флора, еколо­гія, культурні та національні цінності тощо).