2.2. Визначення поняття соціальна педагогіка

Соціальна педагогіка - це галузь педагогічної науки, яка вивчає закономірності та механізми соціального виховання всіх вікових груп людей у процесі їх життєдіяльності та взаємодії з різними соціальними інститутами, виховні можливості соціального середовища та оптимальні умови соціалізації особистості.

Соціальна педагогіка як галузь науки і сфери практичної діяльності скерована на створення системи заходів щодо організації виховання особистості з врахуванням конкретних соціальних умов середовища, їх впливу на педагогічний процес, і виконує роль посередника між соціальним середовищем та окремими галузями педагогічної науки. Соціальна педагогіка має чітко визначений зміст, предмет, завдання, принципи, категорії.

Основне призначення соціальної педагогіки як науки - задіяти основи педагогічного мислення у різноманітних суб'єктах соціуму, сформувати здібності й вміння приймати в соціальній практиці найбільш ефективні (з точки зору педагогічної доцільності) рішення, адекватні конкретним особистісно- середовиїцним ситуаціям, які дозволяють привести в дію реальні механізми розвинутих соціальних ініціатив.

Об'єктом соціальної педагогіки с обумовленість розвитку науки потребами суспільно-історичної практики, відносна самостійність розвитку науки, наступність в розвитку наукових теорій, ідей і понять, методів та засобів наукового пізнання; чергування в розвитку науки еволюційного й революційного періодів; взаємодія і взаємозв'язок з усіма галузями наук про людину і суспільство.

Предмет соціальної педагогіки - процес формування і розвитку особистості під впливом всієї сукупності об'єктивних і суб'єктивних факторів. Її науково-теоретичну структуру становлять: агогіка - наука, шо вивчає проблеми попередження відхилень у поведінці неповнолітніх; геротіка - соціально педагогічні проблеми людей похилого віку; педагогіка людинознавства і соціальної творчості, андрагогіка - освіту га виховання людини протягом усього життя; віктимологія - наука, що вивчає різні категорії людей, які стали жертвами несприятливих умов соціалізації та насильства.

До кола питань, що розглядаються соціальною педагогікою, входять проблеми правового захисту дитини та сім'ї, питання розвитку дитячих ініціатив, виховання дітей з девіантною поведінкою, груп «ризику», різні аспекти допомоги дітям- інвалідам, дітям-сиротам, жертвам обставини тощо.

2.3. Провідні категорії соціальної педагогіки

Соціальна педагогіка, як і кожна наука, має свої категорії. Провідними категоріями цієї педагогічної галузі є соціальне середовище та соціалізація особистості. їх доповнюють категорії соціальної ситуації у формуванні особистості та соціальної адаптації. Безумовно, ці провідні категорії тісно пов'язані із загально педагогічними та загально психологічними категоріями, які у зарубіжній та вітчизняній практиці розглядаються як форми і методи соціальної педагогіки: соціальне виховання, соціальне навчання, самовиховання, самоосвіта, соціальна допомога, само­допомога, соціальна активність, самозбереження, самоконтроль, самооцінка, саморегуляція, самопізнання, самовладання та інші.

Соціалізація (лат. socialis - суспільний) - історично зумовлений процес розвитку особистості, надання та засвоєння індивідом цінностей, норм, установок, зразків поведінки, шо притаманні даному суспільству. Його результатом є активне відтворення особистістю набутого соціального досвіду у своїй діяльності та спілкуванні. Соціалізація може відбуватися як в умовах виховання, тобто цілеспрямованого формування вихованця, так і в умовах стихійного впливу на особистість.

Мета соціалізації полягає в тому, щоб допомогги вихованцеві вижити в суспільному потоці криз і революцій - екологічній, енергетичній, інформативній, комп'ютерній тощо, оволодіти досвідом старших, зрозуміти своє покликання, визначити власне місце в суспільстві, самостійно знайти шляхи найефективнішого самовизначення в ньому. При цьому людина в процесі соціалізації прагне до самопізнання, самоосмислення, самовдосконалення. Ці процеси стимулюють не пасивну адаптацію, а розвиток активного творчого самоствердження у суспільстві. Процес включення індивіда у систему суспільних відносин має двосторонній характер. З одного боку, індивід засвоює соціальний досвід, притаманний даному суспільству, а з другого - активно відтворює у своїй діяльності та відносинах систему соціальних зв'язків, яка закодована у соціальному досвіді людства.

Основними психолого-соціальними механізмами соціалізації є:

Адаптація соціальна (лат. adopto - пристосовую, socialis - суспільний), social adaptation - процес активного пристосування індивіда до змінювання середовища за допомогою різних соціальних засобів.

Акультуризація - (гр. а - частка заперечення, лат. cuitura - виховання, розвиток), aculturisation - набуття одним народом тих чи інших форм культури іншого народу, яке відбувається в результаті взаємодії цих народів; процес присвоєння групою або індивідом соціальних образів, стереотипів поведінки, цінностей, звичаїв інших індивідів і груп.

Афіміація (гр. а - частка заперечення, пізньолат. filialis - дочірній), afiliation - погреба людини у встановленні, збереженні та зміцненні емоційно позитивних, товариських відносин з людьми, що її оточують. Прагнення до особистого емоційного зближення з людьми.

Імпринтинг (закарбування) (англ. - imprinting - відбиток) - психофізіологічний механізм, згідно з яким враження чи образ, сприйняті в певний критичний період розвитку, міцно закарбовуються в мозку, перетворюючись на стійку поведінкову програму. Форма дуже швидкого та стійкого навчання в ситуаціях, які характеризуються особливо сильною емоційною напругою.

Інкорпорація (лат. incorporation включення до складу) - механізм вступу - прийняття до складу тих чи інших соціальних груп і спільнот. Індивід може входити - прийматися до складу багатьох таких утворень і бути їх членом як одночасно, так і послідовно.

В умовах нестабільного соціально-економічного статусу суспільства проблеми соціальної адаптації мають важливе значення. Це пов'язане з тим, що соціальна адаптація особистості має дві форми: активну, коли індивід прагне вплинути на середовище, змінити його, тобто активно входить у процес соціалізації, і пасивну, коли він не вступає у взаємодію з середовищем, не прагне змінити його, визнати пануючі у ньому норми, оцінки, засоби діяльності. Показником низької соціальної адаптації є перехід в інше соціальне середовище, аномалії (різні види порушень в ціннісно-нормативній системі суспільства), відхилення у поведінці.

Проблеми соціальної адаптації особливо гостро відчуваються у молодіжному середовищі. Вони позначаються і на психічному здоров'ї молодої людини, і на формуванні її ціннісних норм, і на формах поведінки. Зростання кількості дітей, схильних до девіантної поведінки, свідчить про домінування саме низької соціальної адаптації в їх соціальному розвитку. Тому категорія соціальної адаптації стає важливою категорією понятійного апарату соціальної педагогіки, а також предметом глибокого практичного вивчення і втручання.

Соціально-психологічні механізми соціалізації підростаючих поколінь виявляються в процесі ідентифікації та інтеріоризації.

Ідентифікація (лат. ототожнювати) - процес ототожнення індивідом себе з іншими людьми, групою, колективом, який допомагає оволодівати різними видами діяльності, засвоювати соціальні норми та цінності, приймати соціальні ролі. Виділяють три форми ідентифікації:

а) пряме емоційне ототожнення з реальною або нереальною людиною (наприклад, уподібнення одному з батьків у ранньому дитинстві або кіногерою у підлітковому віці). Ця форма домінує на початкових етапах соціалізації особистості;

б) прирахування до певної номінальної соціальної групи (вікової, національної тощо). Наприклад, соціальні межі поведінки у зв'язку із зарахуванням себе до тієї чи іншої вікової групи (порівняно з реальним віком особи) можуть проходити між інфантилізмом та акселерацією, «дорослістю»;

в) зарахування (з відчуттям належності) себе особою певної соціальної групи, колективу, малої групи. Активне засвоєння індивідом соціальної поведінки, групових норм і цінностей здійснюється у спільній діяльності, насамперед, у трудових колективах. Тому цей механізм соціалізації діє на більш свідомих етапах розвитку людини.

Інтеріоризація суспільних ідеалів у молодіжному середовищі пов'язана з пошуками реальних «прикладів для наслідування» та з характером уявлень про шляхи реалізації ідеалів. Кризова обстановка в державі, крах сформованих раніше суспільних ідеалів сприяють розвитку у молодіжному середовищі аморальних явищ, дармоїдства. Бажання «жити не гірше за інших» нерідко ототожнюється у свідомості молоді не з працею, як головним джерелом матеріального добробуту, а з «тіньовою» діяльністю. У зв'язку з цим особливого значення набуває такий механізм соціалізації, як переконання. Соціалізована людина мусить бути здатною протистояти тим чи іншим несприятливим життєвим обставинам. «Повна» соціалізація, тобто розчинення в соціумі деякої частини молоді свідчить про відсутність тієї активності, яка дозволяє вибірково сприймати та оцінювати оточуючу дійсність. У зв'язку з цим переконання як уміння логічно впорядковувати факти, робити висновки, аналізувати їх, використовувати методи пізнання суспільства та самопізнання с важливим механізмом соціалізації особистості.

Друга провідна категорія соціальної педагогіки - цс соціальне середовище, У психології та педагогіці соціальне середовище визначається як суб'єктивно пережита людиною об'єктивна реальність. Соціальне середовище - це своєрідний показник інтеріоризації особистістю культури, рівня соціального розвитку, способу життя, цінностей суспільства.

Вплив соціального середовища на формування особистості здійснюється лише в тому випадку і тією мірою, якою особистість сама в результаті активного ставлення до соціального середовища здатна взяти його як орієнтир у своїй життєдіяльності. В такому разі правомірно говорити про співвідношення провідного впливу соціального середовища і конкретного ставлення до нього особистості. ІДі характеристики становлять зміст соціальної ситуації. Залежно від вікових особливостей, умов проживання, внутрішніх процесів розвитку особистості змінюються її переживання, ставлення до оточуючого світу, тобто формується соціальна ситуація розвитку.

Провідними категоріями соціальної педагогіки є також соціальне виховання, соціальна освіта, соціальний захист дітей і молоді.

Соціальне виховання - система соціально-педагогічних, культурних, сімейно-побутових та інших заходів, спрямованих на оволодіння та засвоєння дітьми і молоддю загальнолюдських і спеціальних знань, соціального досвіду з метою формування у них сталих ціннісних орієнтацій та адекватної соціально спрямованої поведінки.

Соціальна освіта - діяльність, спеціально уповноважених освітніх закладів та установ, спрямована на гармонійне формування дітей та молоді, розвиток їх природних обдарувань, розумових і фізичних здібностей, виховання високих моральних якостей, що сприяє свідомій та активній участі у суспільно- економічному, політичному, культурному та інших сферах суспільного життя.

Соціальний захист дітей і молоді - система соціально- правових заходів і гарантій, які забезпечують реалізацію та охорону законних прав і свобод дітей та молоді.