3. Раціоналізм та емпіризм у теорії пізнання Нового часу.

У центрі уваги Філософії Нового часу постало природознавство, а основною проблемою стала проблема методу науки, методу, який би заперечував достовірність, обґрунтованість наукового знання. Значимість і гострота цієї проблеми викликала появу двох основних напрямків у філософії XVII ст. - емпіризму і раціоналізму.

Потрібно зазначити, що термін «раціоналізм» має широке і вузьке значення. У широкому значенні раціоналізм є певною світоглядною позицією, вірою в людський розум, в силу, авторитет і особливу роль науки в соціальному прогресі. У такому значенні раціоналізм притаманний всій класичній філософії. Протилежним йому поняттям є «ірраціоналізм» - заперечення існування логічного, закономірного початку у світі, заперечення або обмеження можливостей розуму в пізнанні. Ірраціоналізм стає провідною рисою багатьох філософських вчень XX століття, набувши назви «некласичних». Але є більш вузьке значення терміну «раціоналізм», воно стосується лише одної з теоретико-пізнавальних проблем, і в цьому аспекті протилежним поняттям тут виступає «емпіризм».

Раціоналізм і емпіризм розділяє різна позиція щодо ролі, значимості чуттєвого і логічно-раціонального пізнання з їх методами. Пізнавальний процес є нерозривною єдністю чуттєвого та раціонального пізнання. Абсолютизація, перебільшення ролі людських чуттів або мислення у пізнанні веде до крайностей емпіризму чи раціоналізму.

Раціоналісти (від лат. «розум») джерелом і критерієм достовірного знання вважали розум і тільки розум. Ідеї та принципи розуму закладені, на їх думку, у загальних поняттях, у правилах логіки і в законах математики. Із результатом чуттєво-досвідного знання можна сперечатися, (бо чуття часто обманюють нас), тоді як «залізні» закони логіки і математики доводять абсолютно переконливо, і тому повинні бути покладені в основу науки. Стверджуючи, що логіка людського мислення, принципи розуму однакові у всіх людей, філософи-раціоналісти Нового часу проголошували існування так званих «природжених ідей», потенцій і задатків мислення, незалежних від чуттєвого досвіду.

Засновником раціоналістичного напряму в теорії пізнання Нового часу став французький філософ і математик Рене Декарт, а його найбільш видатними послідовниками - голландський філософ Б. Спіноза і німецький філософ Г. Лейбніц.

Емпірики (від лат. «досвід») головну роль відводили чуттєвому пізнанню, досвіду, експериментальному дослідженню конкретних фактів. У пошуку аргументації своєї позиції вони зверталися не стільки до математики, скільки до досвідного природознавства. Розум, раціональне пізнання філософи-емпірики трактували як комбінацію, сполучення чуттєво-досвідного матеріалу. Розум вважали вони, у принципі нічого нового не додає до змісту знання. «Немає нічого в розумі, чого перед тим не було у відчуттях» - таким є основоположний принцип емпіризму.

Емпірична традиція найбільш яскраво представлена в англійській філософії, започатковує її Френсіс Бекон, а продовжують і розвивають Т. Гоббс. Дж. Локк. Дж. Берклі. Д. Юм.

Раціоналістична традиція Нового часу у середині XVII століття починає все більше піддаватися критиці з боку емпіризму. Англійський емпіризм в особі Дж. Локка, Дж. Берклі і Д. Юма поставив під сумнів головну ідею раціоналізму про відповідність мислення і буття, «порядку ідей в розумі» і «порядку речей в світі». Наслідком цього стає посилення сумнівів щодо можливості пізнання істини, здатності людей отримувати достовірне знання.

Вчення англійського емпіризму були фактично відмовою від розуму. У класичній європейській філософії XVII-XIX ст. вони залишилися тільки епізодом, але у XX столітті, у некласичній філософії ідеї емпіризму набувають надзвичайної значимості. Наступна же німецька класична філософія вела непримиренну боротьбу з ідеями емпіризму, вважаючи їх шкідливими і загрозливими для надії людства на розумний прогрес.