Європейська класична філософія (XVII-XVIII ст.).

1. Поняття європейської класичної філософії.

2. Особливості філософії Нового часу.

3. Раціоналізм та емпіризм в теорії пізнання.

4. Специфіка філософії Просвітництва.

5. Німецька класична філософія.

6. Основи і закони діалектики.

7. Вчення І. Канта, ідеї Г. Гегеля.

8. Філософські системи Й. Фіхте і Ф. Шелінга.

1. Поняття європейської класичної філософії.

Періодом Нового часу (XVII cm.) розпочинається класична філософія, її основними представниками є Ф. Бекон, Р. Декарт, Т. Гоббс, Б. Спіноза, Дж. Локк, Г. Лейбніц, Дж. Берклі, Д. Юм, Б. Паскаль.

Вершиною розвитку європейської класики стає німецька класична Філософія др. пол., XVIII - першої пол. XIX ст. (І. Кант, Й. Фіхте, Ф. Шеллінг, Г. Гегель, Л. Фейербах).

Термін «класичний» застосовують, як правило, до явищ, які стали вершиною у культурному розвитку, бездоганним зразком і особливо помітним внеском в скарбницю людської культури. Філософія цього періоду стала взірцем високої філософської культури, своєрідним ідеалом філософського мислення. Вона значним чином вплинула на духовну атмосферу Європи, на соціально-політичний і культурний розвиток європейської цивілізації.

Це визначило надзвичайну критичну спрямованість класичної філософії, її боротьбу з усім, що некритично сприймалося лише на віру. З позиції розуму були піддані критиці основи релігії, суспільства, державного порядку, розуміння природи тощо. Навіть сам людський розум стає предметом критичного дослідження, предметом аналізу його можливостей у пізнанні дійсності.

Історичний прогрес нерозривно пов'язувався з розвитком науки, авторитет якої для класичної філософії був безперечним. Наука і проблема пізнання (гносеологія логіка, методологія) утворюють ядро всієї Філософської проблематики класичної Філософії. Боротьба з догматичним мисленням як мисленням некритичним, рутинним потребувала від філософії аналізу і перевірки власних вихідних принципів і тверджень. Тим більше, що класична філософія прагнула стати наукою, «дійсним» знанням, а не «любов'ю до знань», як висловився Гегель. Тому проблематика всієї класичної філософії XVII-XIX ст. була центрована навколо гносеологічних, теоретико-пізнавальних проблем.

Ідейним джерелом класичної Філософії стали, перш за все, антична філософія і християнське вчення. Від античної філософії європейська класика успадкувала вихідні принципи раціоналізму як впевненості в силу і всемогутність людського розуму, а християнство дало європейській культурі систему абсолютних, загальнолюдських цінностей та ідеалів. Установка на оволодіння природою стає ознакою західного способу мислення і поведінки, а також ознакою класичного типу культури.

В головній ідеї класичної філософії XVII-XIX ст. - ідеї раціонального панування людини над природою і суспільством. Метою класичної філософії і було обґрунтування самої можливості такого панування, доведення того, що людство у змозі зробити своє існування, свою владу над світом цілком розумними.

Основною і найважливішою рисою європейської класичної філософії стає раціоналізм як загально-світоглядна позиція. Якими б різними не були філософські системи класичного періоду, вони всі виходять з поняття розуму і ведуть до нього. У цей період виникає своєрідний культ розуму. культ наукового знання. Наука проголошується вищою формою теоретичного знання, а розум - верховною інстанцією і головним авторитетом. Світ уявляється тут впорядкованим, гармонійним, завершеним цілим, в якому панує жорстка необхідність, встановлена Богом, розумом, механічними законами природи, або законами історії. Людина у раціоналістичній картині світу сприймається як мисляча і активна істота, вона цілком свідомо орієнтується в житті, керується усвідомленими бажаннями та інтересами, а її діяльність має завжди доцільний, спланований, розумний характер (лише філософія XX століття виявила певну обмеженість, помилковість такого розуміння людини).

Таким чином, класична філософія виходила з ідеї раціональності, розумності і світу, і людського буття, з віри в силу розуму, у можливості оволодіння стихійними силами природи і суспільства. Потрібно зазначити, що і вмирає класична філософія наприкінці XIX ст. разом з падінням авторитету розуму, з втратою віри у розумність світоустрою, в доцільність і раціональність суспільних відносин. Алогічне, ірраціональне, непередбачуване в людському існуванні стає улюбленою темою у некласичній (посткласичній) філософії XX століття.