3. Система вищої освіти в Україні та нормативно-правове забезпечення управління вищою освітою

Процес об'єднання Європи, його поширення на Схід су­проводжується формуванням спільного освітнього і науково­го простору та розробкою єдиних критеріїв і стандартів вищої освіти в масштабах усього континенту.

Однією з головних мегатенденцій в галузі освіти в Україні є вирішення проблем реформування з врахуванням не лише регіональних тенденцій, але й національних, державних і навіть світових.

Сьогодні головним інструментом загальної світової тен­денції нашого часу глобалізацій виступає Болонський процес щодо інтеграції вищої освіти в Європі, що докорінно впливає і на розвиток вищої освіти в Україні.

Тут доцільно враховувати вплив як мінімум трьох тен­денцій розвитку освітянської сфери в Україні:

по-перше, це зміна світової освітньої парадигми (криза класичної моделі си­стеми освіти, створення альтернативних та експерименталь­них навчальних закладів, розробка нових педагогічних ідей в філософії та соціології освіти),

по-друге — тенденція в світову культуру (демократизація, неперервність освіти, гуманізація і комп'ютеризація освіти, вільний вибір програм навчання то­що).

по-третє — це збе­реження і подальший розвиток традицій вітчизняної освіти, з сильною методичною базою, фундаментальною освітою та до­сягненнями відомих вітчизняних науковців і педагогів-практиків. Це видатні педагоги А. Макаренко, В. Сухомлинський, І. Зязюн, В. Кремень, М. Згуровський, Н. Ничкало, П. Олійник, працями яких збагачена скарбниця вітчизняної педа­гогіки, зокрема, професійної вищої освіти в Україні.

Вища освіта за своїм змістом є системою світоглядних і громадянських якостей, професійних знань, умінь і нави­чок, що формуються в процесі навчання у вищих навчальних закладах. Вона забезпечує рівень освіти, який здобувається особою у вищому навчальному закладі в результаті послідо­вного, системного та цілеспрямованого процесу засвоєння змісту навчання, який ґрунтується на повній загальній се­редній освіті й завершується здобуттям певної кваліфікації за підсумками державної атестації.

Залежно від переваг у змісті освіти професійних чи інте­лектуальних якостей, вища освіта має освітній і освітньо-кваліфікаційний рівні, які визначені нормативними доку­ментами про освіту. В Законі України «Про вищу освіту» в ст. 6 сформульовано структуру вищої освіти та відповідні освітні та освітньо-кваліфікаційні рівні, а саме:

1. Освітні рівні:

• неповна вища освіта;

• базова вища освіта;

• повна вища освіта.

2. Освітньо-кваліфікаційні рівні:

• молодший спеціаліст;

• бакалавр;

• спеціаліст;

• магістр.

Неповну вищу освіту характеризує освітній рівень сформованості інтелектуальних якостей особистості, який є до­статнім для здобуття нею кваліфікації з освітньо-кваліфі­каційним рівнем молодшого спеціаліста. Останній передба­чає здобуття неповної вищої освіти, отримання спеціальних умінь та знань достатніх для здійснення виробничих функцій певного рівня професійної діяльності, передбаченої для первинних посад у певному виді економічної діяльності.

Базову вищу освіту характеризує освітній рівень особис­тості, яка на основі повної загальної освіти здобула фунда­ментальні і спеціальні уміння та знання для виконання завдань і обов'язків (робіт) професійної діяльності освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавра, для якого передбачені первинні посади у певному виді економічної діяльності.

Підготовка бакалавра може здійснюватись і на основі освітньо-кваліфікаційного рівня молодшого спеціаліста.

Повна вища освіта характеризує освітній рівень сформованості інтелектуальних якостей особи, що є достатнім для здо­буття відповідної кваліфікації спеціальних умінь і знань, до­статніх для виконання професійних завдань та обов'язків (робіт) інноваційного характеру, що передбачені для первинних посад освітньо-кваліфікаційного рівня: спеціаліст, магістр.

Магістерська підготовка передбачає отримання знань та умінь з наукової, педагогічної та управлінської діяльності у відповідній галузі.

Підготовка фахівців освітньо-кваліфікаційного рівня магістр здійснюється на основі освітньо-кваліфікаційного рівня бакалавр, а також спеціаліста.

Перехід до Болонського процесу передбачає дворівневу (двоциклову) підготовку фахівців «бакалавр» і «магістр». Держав­ною програмою розвитку вищої освіти на 2005-2007 роки пе­редбачено виведення з системи вищої освіти навчальних за­кладів І—II рівнів акредитації — технікумів, училищ, коледжів.

Підготовка за напрямами і спеціальностями фахівців усіх освітніх і освітньо-кваліфікаційних рівнів здійснюється за відповідними освітньо-професійними програмами двома шляхами:

- ступенево, що передбачає завершення особою навчання, державну атестацію особи на певному освітньо-кваліфікацій­ному рівні, наступну професійну діяльність, а в подальшому — здобуття за освітньо-професійною програмою наступ­ного більш високого освітньо-кваліфікаційного рівня;

- неперервно, коли підготовка здійснюється без періоду професійної діяльності, але може передбачати завершення на­вчання та проходження державної атестації на кожному кваліфікаційному рівні підготовки — спеціаліста чи магістра.

Вибір ступеневої чи неперервної підготовки залежить від вимог до рівня оволодіння певною сукупністю умінь та нави­чок, необхідних для майбутньої професійної діяльності.

Підготовку фахівців зазначених освітніх та освітньо-кваліфікаційних рівнів здійснюють вищі навчальні заклади І-IV рівнів акредитації.

Вищий навчальний заклад — це освітній, освітньо-науковий заклад, який заснований і діє відповідно до законодавства про освіту, реалізує, відповідно до наданої ліцензії, освітньо-професійної програми вищої освіти за певними освітніми та освітньо-кваліфікаційними рівнями, забезпечує навчання, виховання та професійну підготовку осіб, відповідно до їх покликання, інтересів, здібностей та нормативних вимог у галузі вищої освіти, а та­кож здійснює наукову та науково-технічну діяльність.

Рівень акредитації вищого навчального закладу залежить від спроможності його провадити освітню діяльність, пов'яза­ну із здобуттям вищої освіти та кваліфікації. Встановлено такі рівні акредитації вищих навчальних закладів.

І рівень – технікум (училище), здійснює підготовку молодших спеціалістів,

II рівень — коледж, здійснює підготовку бакала­вра за напрямами підготовки,

III рівень — інститут, здійснює підготовку бакалавра і спеціаліста,

IV рівень — академія, університет, здійснює підготовку спеціалістів, магістрів.

Вищі навчальні заклади є основними суб'єктами системи ви­щої освіти, які безпосередньо здійснюють освітню діяльність.

До них належать освітні або освітньо-наукові заклади, які у галузі вищої освіти:

• засновані і діють на підставі законодавства про освіту;

• реалізують, відповідно до наданих ліцензій, освітньо-професійні програми вищої освіти за певними освітніми та освітньо-кваліфікаційними рівнями;

• забезпечують навчання, виховання та професійну підготовку осіб, відповідно до їх покликання, інтересів, здібностей та нормативних вимог;

• здійснюють наукову та науково-технічну діяльність.

Порядок створення організації та функціонування вищих навчальних закладів базується на Конституції України та за­конодавстві, яке складається з:

• Законів України «Про освіту», «Про вищу освіту», «Про наукову і науково-технічну діяльність»;

• Указів Президента України від 12.09.95 р. №832 «Про основні напрями реформування вищої освіти в Ук­раїні», від 23.01.96 р. №77/96 «Про заходи щодо рефор­мування системи підготовки спеціалістів та працевла­штування випускників вищих навчальних закладів», від 08.02.01 р. №78/2001 «Про програму роботи з обдарованою молоддю на 2001-2005 роки»;

• Постанов Кабінету Міністрів України від 03.11.93 р. №896 «Про Державну національну програму «Освіта (Україна 21 століття)», від 12.11.97 р. №1260 «Про доку­менти про освіту та вчені звання», від 24.05.97 р. №507 «Про перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями», від 20.01.98 р. №65 «Про затвердження Положення про освітньо-кваліфікаційні рівні (ступеневу освіту)», від 07.08.98 р. №1247 «Про розроблення дер­жавних стандартів вищої освіти»;

• та інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідно до законодавства України.

До нормативно-правових та нормативно-методичних актів, що регламентують діяльність системи вищої освіти в Україні, належить Національна доктрина розвитку освіти. Відповідно до неї сучасна система управління сферою освіти утверджується як державно-громадська. Вона має враховувати регіональні особливості, тенденції до зростання автономії навчальних закладів, конкурентності освітніх по­слуг, орієнтації освіти не на відтворення, а на розвиток.

Першочерговими є налагодження високопрофесійного наукового, аналітичного і прогностичного супроводу управ­лінських рішень, подолання фрагментарності статистики, підготовка всебічної інформації на основі результатів науко­вих досліджень (зміни в освітніх потребах різних прошарків населення і регіонів, моніторинг розвитку освіти, оцінювання ситуації споживачами освітніх послуг, динаміка соціокультурних орієнтацій учасників навчально-виховного про­цесу, мобільність світоглядних очікувань і установок, відпо­відно до загальної соціокультурної динаміки у країні і світі).

Модернізація управління системою освіти передбачає:

• оптимізацію державних управлінських структур, децентралізацію управління;

• ефективний перерозподіл функцій і повноважень між центральними і місцевими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та навчальними закладами;

• перехід від оперативного до програмно-цільового управління;

• поєднання державного і громадського контролю;

• використання нової етики управлінської діяльності, базо­ваної на принципах взаємоповаги, позитивної мотивації;

• відкритість розробки, експертизи і апробації, затвер­дження нормативно-правових документів;

• створення систем моніторингу ефективності уп­равлінських рішень, їх впливу на якість освітніх по­слуг на всіх рівнях;

• організацію експериментальної перевірки та експерти­зи освітніх інновацій;

• використання інформативно-управлінських, комп'ютерних технологій;

• демократизацію процедури призначення керівників навчальних закладів, їх атестації;

• удосконалення механізму ліцензування та акредитації закладів освіти;

• підвищення компетентності управлінців усіх рівнів;

• розвиток студентського самоврядування, більш широке залучення до управлінської діяльності талановитої мо­лоді, жінок, а також виховання лідерів в освіті.

Нова модель управління більш відкрита і демократична. У ній органічно поєднуються засоби державного управління з громадським впливом. Відкритість системи передбачає роз­ширення впливу громадської думки на прийняття уп­равлінських рішень. Вона змінює навантаження, функції, структуру й стиль центрального і регіонального управління освітою — пряме втручання у діяльність установ і навчаль­них закладів має поступитися місцем гнучкості, науково-ме­тодичним, аналітико-прогностичним, експертним, інфор­маційним та іншим функціям.