54

Міністерство освіти і науки України

Харківський національний університет імені В.Н. Каразіна

Історичний факультет

Кафедра Історії України

КУРСОВА РОБОТА

з Історії України

на тему: «Запорізька Січ та її роль в боротьбі проти

турецько-татарської агресії»

Студента 1 курсу

групи ІС-11

Ісаченкова О.М.

Керівник:

к.і.н., доц. кафедри Історії України

Журавльов Д.В.

Національна шкала___________

Кількість балів:______________

Оцінка: ECTS _______________

Члени комісії _____ _________________________

_____ _________________________

_____ _________________________

м. Харків-2013 рік

Зміст

стор.

Вступ……………………………………………………………………….4

І. Становище українських земель в другій половині ХІV столітті – першій половині ХVІ століття. Причини виникнення козацтва…………….8

1.1. Українські землі у складі Литви та Польщі, входження українських земель в Річ Посполиту………………………………………….8

1.2. Становище земель прикордоння…………………………………14

1.3. Рушійні сили козацтва……………………………………………16

ІІ. Поява перших Запорізьких Січей. Військово-адміністративний устрій Запорізької Січі………………………………………………………19

2.1. Природа Дніпропетровського Низу, дніпропетровські пороги..19

2.2. Поява першої Запорозької Січі…………………………………….21

2.3. Керівні посади на Січі (осавул, бунчужний, кошовий отаман, гетьман) та їх функції…………………………………………………………25

2.4. Козацькі військові атрибути………………………………………..29

2.5. Адміністративні одиниці на Січі…………………………………..31

ІІІ. Військова справа козаків……………………………………………35

3.1. Військова підготовка козаків………………………………………35

3.2. Озброєння та одяг козаків………………………………………….37

3.3. Тактика та стратегія козаків в бою………………………………41

3.4. Прикордонна служба козаків, попередження про небезпеку……44

ІV. Боротьба козацтва проти турецько-татарської агресії…………….46

4.1. Видатні козацькі проводирі проти татар і турків в ХVІ столітті – на початку ХVІІ століття……………………………………………………..46

Висновок…………………………………………………………………51

Список використаної літератури……………………………………….52

Вступ

Актуальність теми. Після приєднання у ХІV ст. українських земель Польщею та Угорщиною було остаточно знищено князівства, які входили в Київську Русь. Польські пани почали закріпачувати українських селян Галичини та Волині, селяни рятувались від тяжкого гніту втікаючи на Південь України. Ці землі були родючими та багатими на дари природи, було багато тварин, але тут постійно була загроза татарського нападу. Поступово ці хоробрі люди пристосувалися до життя під постійною загрозою з боку Криму, вони об’єднувалися у ватаги, зосереджувалися в «острогах» при замках і навколо них. Адміністративно Південна Україна поділялась на повіти: Канівський, Черкаський, Вінницький і Брацлавський. Це була окраїна Великого Князівства Литовського і уряд Литви мало дбав про захист цих земель від набігів татар і турків. Прийшлі з Північних районів люди, а також тутешні селяни і міщани займалися рибальством, бортництвом, мисливством та хліборобством. Територія Південної України, особливо Подніпров’я і Побужжя й стали місцем де в ХV ст. виникло козацтво, якому судилося посісти важливе місце в історії українського народу.

Слово козак – східного походження очевидно тюркське. Воно означало вільна озброєна людина. Це слово закріпилося в Україні. Українське козацтво пройшло тяжкий шлях постійної боротьби з іноземними поневолювачами, воно мужньо боронило рідну землю від ворогів. Осередком козацтва була Запорізька Січ, яка вперше була побудована у 1556 році князем Вишневецьким. Згодом Січі виникали й в інших місцях Дніпровських порогів.

У козаків були відважні проводирі – Підкова, Сагайдачний, Сірко, Дорошенко, Кішка та інші. Вони водили запорожців у походи на Кримське ханство та здійснювали морські походи до турецьких берегів. В цих походах кувалася міць та сила козаків, було визволено багато невільників. Ці походи прославили козацтво далеко за межі України, європейські двори захоплювались їхніми подвигами та намагалися привернути їх на свій бік. Згодом козаки почали вести боротьбу і проти Польщі та Литви, а потім і проти Москви. Врешті-решт у 1775 році Запорізька Січ була ліквідована російським царизмом.

Історія Запорізької Січі та її боротьба проти турецько-татарської агресії завжди цікавила багатьох українських істориків та дослідників. Вони детально вивчали зародження та розвиток козацтва. Як і сьогодні, так і в минулі роки це питання залишається актуальним, а також воно буде цікавим і для нових поколінь.

Хронологічні рамки. Період даної теми охоплює час від появи першої Запорізької Січі в 1556 році, засновником якої був Дмитро Байда-Вишневецький та до знищення Січі царськими військами за наказом Катерини ІІ в 1775 році.

Джерела. Літопис Григорія Грабянки, літопис Самовидця (невідомого автора) і літопис Самійла Величка, у цих літописах було детально розписано історію запорізьких козаків. Автори літописів були сучасниками тих подій, вони передали дух тієї епохи. В цих літописах добре були змальовані побут та звичаї козаків, їхня стратегія та тактика в бою, витривалість та хоробрість у походах. Літописи – є прямим свідченням тих далеких та героїчних сторінок української історії доби козацтва.

Історіографія. Видатний український історик та письменник Крип’якевич І.П. в книзі «Історія українського війська» ретельно дослідив та зобразив військові традиції та звичаї козаків, їхню майстерність та мужність в битвах з численними ворогами, а також яскраво відобразив неперевершену звитяжність козацтва в тяжкі роки випробувань, розповів про їхніх хоробрих отаманів – Сагайдачного, Підкову, Сірка, Вишневецького та інших, які вели козаків до перемоги та уславили свої ім’я на віки.

Видатний український письменник, дослідник, історик Грушевський М.С. в своїй книзі «Очерк історії українського народу» показав історію витривалого та мужнього українського народу, який пройшов тернистий шлях на шляху до багатостраждальної волі. Грушевський розкрив весь трагізм та драматизм української історії доби козацтва. Його книга відзначилася правдивістю та достовірністю фактів.

Видатний український історик Дорошенко Д. був одним із нащадків гетьмана Петра Дорошенка, тому він прагнув відобразити в своїй книзі «Нарис історії України» правдиву історію про величний народ України, який пройшов тяжкі випробування долі, перш ніж здобути незалежність. Його книга, як ніяка інша є відображенням духу вольовитого українського народу.

Виданий дослідник та історик Яворницький Д. І. присвятив все своє життя вивченню та дослідженню історії козацтва. Тому в своїй книзі «Історія запорізьких козаків» він це добре висвітлив. Його книга є цікавою та захоплюючою для людей різного віку, які цікавляться козацтвом. Його книгу критики високо оцінюють, як високопрофесійну та достовірну роботу.

Видатний український історик, професор Голобуцький В. довгі роки присвятив вивченню козацтва. Його книга «Запорізьке козацтво» посідає важливе місце в історичній науці, як неоціненний вклад у дослідженні виникнення, становлення, розвитку козацтва та його знищення. В книзі було добре висвітлено побут, звичаї, традиції козаків. Вона є цікавою та повчальною.

Ціль. Відобразити всю хоробрість, мужність, звитяжність, витривалість, працьовитість українських козаків,а також всі їхні сторони життя. Розкрити весь трагізм козацької епохи, правдиво показати козацьку майстерність, їхню силу волі, їхню незламність та славетність. Достовірно показати появу козацтва в тяжкі часи, їхню боротьбу за виживання з численними ворогами та передати весь дух доби козацтва.

Задача. Показати актуальність дослідження даної тематики, правдиво передати майбутнім поколінням факти з життя, побуту, військової справи козацтва та зацікавити наступних дослідників.

Склад роботи. Робота складається зі вступу, чотирьох розділів, висновків та списку використаної літератури.

І. Становище українських земель в другій половині хіv столітті – першій половині хvі століття. Причини виникнення козацтва.

1.1. Українські землі у складі Литви та Польщі, входження українських земель в Річ Посполиту.

«Феодальна роздробленість Київської держави, сили якої підірвала монголо-татарська навала, призвела до захоплення українських земель феодалами Польщі, Литви, Молдавії, Угорщини, Кримського ханства і Туреччини.

У XIV ст. Україна переживала період політичного, економічного і культурного спаду. Тоді ж почався період підйому в розвитку її сусідів - Литви, Польщі, Московського князівства.

У XIII ст. внаслідок розпаду племінного і зародження феодально­го суспільства, а також об’єднання войовничих, відсталих язичницьких племен утворилася Литовська держава зі столицею у Вільнюсі. Вона рішуче протистояла нападам з боку Лівонського і Тевтонсь­кого орденів лицарів-хрестоносців. Значно зміцнилася Литовська держава при великому князеві Гедиміні (1316-1341 pp.). На початку XIV ст. литовці розпочали захоплення Білорусі. Після смерті Юрія-Болеслава князем Волині стає син Гедиміна Любарт (1341-1385 pp.). Литва почала істотно впливати на політику Любарта, заволоділа Во­линською, Холмською і Белзькою землями.

Другий син Гедиміна Ольгерд (1345-1377 pp.) узяв курс на захоплення українських земель. Це полегшувалося й тим, що Золота Орда після смерті хана Джанібека в 1357 р. помітно ослабла: почалися міжусобиці й фактично утворилося кілька улусів. Протягом 1355-1356 pp. Ольгерд захопив Чернігівсько-Сіверську землю, а в 1362 р. -Київ. Того ж року він розгромив загони татарських військ на р. Сині Води і поширив свою владу на Поділля. В усіх цих землях Ольгерд залишив княжити своїх синів і племінників. Так, у Києві правив його старший син Олександр. Місцеві феодали зберегли окремі свої володіння, а руські землі - Чернігівська, Київська та Волинська - залишалися автономними. Руські князі й бояри були васалами литовського князя. Водночас князь брав на себе обов’язки захищати їх від татар. Литовські князі проголосили правило: “Старого ми не змінюємо, а нового не впроваджуємо”. Українська аристократія підтримувала Велике князівство Литовське, оскільки його зовнішня політика (саме у бо­ротьбі з монголо-татарами) збігалася з інтересами України. Українське населення вважало литовців союзниками у боротьбі із Золотою Ордою.» ¹

«Більшість населення в ньому становили українці й білоруси. Литовці були культурно відсталішими від них, сповідували язичництво. Литовська верхівка швидко потрапила під культурний вплив своїх слов’янських підданих. Литовські князі намагалися пристосуватися до українських і білоруських умов життя, приймали православ­ну віру, місцеву культуру, мову, тобто ставали українськими і біло­руськими князями, тільки з нової литовської династії Гедиміновичів. Слов’янська мова ставала державною, нею писали офіційні документи. Починаючи з Гедиміна литовські князі називали себе князями литовців і руських, а свою державу - Великим князівством Литовським і Руським.»²

¹ Бойко О.Д. Історія України: посіб.для студ.вузів/О.Д. Бойко. – 2-ге вид., доповн. – К: Академія, 2001. – 655с.

² Мицик Ю.А. , Плохій С.М., Стороженко І.С. – «Як козаки воювали» Промінь. 1993. – с.84 – 94.

«Завоювання українських земель не відбувалося для поляків так легко, як для литовців. Річ у тім, що польську агресію підтримали польські магнати, які мріяли про українські землі; католицька церква, яка хотіла знищити православ’я і поширити свій вплив на Схід; багаті польські городяни, яким були потрібні торговельні шляхи до Галичини. І хоча спочатку Галичина зберігала відносну адміністративну незалежність, а Казимир III офіційно пообіцяв поважати права і звичаї українського населення, незабаром усе різко змінилося. Вже в 1340 р. король попросив Папу звільнити його від присяги “до­тримувати обряди, права і звичаї православних підданих” і почав роздавати землі полякам, німцям, угорцям; в усіх волостях були призначені старости.

Тому в 1340 р. населення під керівництвом боярина Дмитра Дедька вигнало поляків з Галичини. До 1345 р. Галичина залишалася під владою литовського князя Любарта. Проте поляки не втрачали надії захопити Галичину. Тривалий час вони в союзі з угорцями боролися з литовцями, які підтримували українців, за Галичину і Волинь. Для поляків ця війна була хрестовим походом проти язичників-литовців і православних українців. У 1366 р. війна завершилася перемогою Польщі, яка захопила всю Галичину і половину Волині.

У 1379 р. помер польський король Казимир III. За договором з Людовіком Угорським Казимир згодився на передання Людовіку польської корони і українських земель після смерті в разі, якщо у нього не буде наступника (що й сталося). Людовік став польським королем, проте намагався втримати Галичину у складі Угорщини. Для цього він призначив князем Галичини близького до себе Владислава Опольського. Опольський оточив себе німцями, поляками, угорцями, погано ставився до місцевого населення, здійснював політику католицизму. У Львові в 1375 р. було засновано католицьке архієпископство. Після смерті Людовіка королевою Польщі стає його донька Ядвіга, яка в 1387 р. відвоювала Галичину в угорців і остаточно приєднала до Польщі.

Північна Буковина - частина Галицько-Волинського князівства, створеного в 1359 p., - потрапила у залежність від Молдавської держави. Молдавію, а в її складі й Буковину, постійно захоплювали то Угорщина, то Польща, а починаючи з XVI ст. вона почала залежати від Турецького султана.»¹

«Отже, на початку XVI ст. стало очевидним, що Велике князівство Литовське почало втрачати свої позиції. У 1549 і 1552 р. воно не змогло протистояти нападам татар. У 60-ті роки XVI ст. нова війна з Москвою змусила литовських панів звернутися по допомогу до Польщі. Натомість поляки головною умовою поставили об’єднання в єдине політичне ціле Польщі й Литви, яких до того об’єднувала тільки династична унія. Литовські й українські магнати боялися посилення ролі польських панів і були проти цього, проте дрібні й середні українські феодали, невдоволені владою магнатів, підтримували об’єднання, сподіваючись дістати такі самі привілеї, які мало польське дворянство.

Поразки у Лівонській війні з Росією підштовхнули уряд Литви до остаточного об'єднання з Польщею. На спільному сеймі представників обох держав у місті Любліні 1 липня 1569 р. було проголошено унію. За її умовами Велике князівство Литовське об'єднувалося з Польським королівством в єдину державу — Річ Посполиту.

Після Люблінської унії до складу Польщі ввійшли воєводства: Руське (Галичина), Белзьке, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське. За Литовським князівством залишалося Брестське воєводство на Пінщині.» ²

¹ Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів, 1990. – с.155-169.

² Мельник Л.Г. Гуржій О.І., Демченко М.В. Історія України: Курс лекцій у 2 книгах. – К., 1991. С. – 79 – 86.

«Українському народові загрожувало повне національне знищення. Польські магнати і шляхта жорстоко визискували українських селян. Польський закон дозволяв феодалам карати селянина навіть смертю. Українських міщан всіляко обмежували в правах. Люблінська унія зробила Україну відкритою для впливу Заходу. Прагнення українців вижити і продовжити подальший поступ зумовило піднесення релігійної, національної, економічної, збройної боротьби.

За Литовським статутом 1588 р. було остаточно закріпачено українське селянство. За селянами зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувались.

Поступово розбудовуються міста, які стають осередками ремесла, промислів, торгівлі, культури, політичного життя (Галич, Львів, Кам'янець-Подільський, Київ та ін.). У той же час міста втрачають український характер. Основною масою їх мешканців стають поляки, євреї, німці. У містах були резиденції великокнязівських старост, будинки панів, військові залоги. Міста-фортеці іноді ставали центрами володінь магнатів. У XIV—XVII ст. магдебурзьке право одержали Львів, Кам'янець-Подільський, Кременець, Луцьк, Чернігів та інші міста.

Соціально-економічний та суспільно-політичний розвиток України у другій половині XVI ст. та посилення гніту формують національну свідомість українського народу, ведуть до його національного пробудження.

Визначну роль у політичному і культурному житті відігравали братства (особливо після Берестейської унії") — громадські спілки православного українського населення: міщан, духовенства, шляхти, козаків. Вони протистояли наступу католицтва й уніатства, національним утискам.» ¹

«В Україні перше братство разом із школою і друкарнею з'явилося у Львові (1586 p.). Воно збудувало церкву, заснувало тут першу українську гімназію.

У 1596 р. в Бресті (Бересті) було скликано з'їзд прихильників унії і проголошено союз із католицькою церквою. Польський уряд оголосив унію обов'язковою для всіх православних Речі Посполитої. Своїм главою уніати визнали римського папу, але зберегли в уніатській церкві слов'янську мову та обряди православної церкви. Духовенство отримувало від литовських князів та польських королів грамоти на володіння землями і селянами. Інша частина православного духовенства зібрала свій собор, на якому засудила унію.

Польські магнати шляхом релігійної експансії прагнули ще тісніше приєднати Україну до Польщі, полонізувати її населення.» ²

¹ Баран В.К., Грицак Я.І., Исаєвич Я.Д. Історія України. – Львів : Світ,1996., розділ І ст. 88 – 99.

² Грушевський М.С. «Очерк історії українського народа» - К. 1990., розділ 9 ст.132- 150.