Стислий зміст лекції

На початку XVIII ст. Лівобережжя, Слобожанщина та Запо­різька Січ перебували у складі Російської імперії. Правобережжя залишилось у складі Речі Посполитої.

Починаючи з XVIII ст. наступ царату на права і вільності України посилюється. Річ у тім, що порядок управління Україною, заснований на демократичних засадах воєнно-козацької системи, суперечив самій природі абсолютизму — єдиновладному, тота­літарному правлінню. Особливо інтенсивно процес обмеження прав та вільностей України, її народу відбувається за царювання Пет­ра І та Катерини II.

Суспільний лад

У першій чверті XVIII ст. в Україні поступово оформлюю­ться елементи капіталістичного укладу, зростає мануфак­турне виробництво, яке розвивається на базі дрібних се­лянських промислів і міського ремісництва. В останній чверті XVIII ст. на Лівобережжі і в Слобідській Україні налічувалося понад 200 мануфактур у початковій формі і 400 у розвинутій. Ці мануфактури працювали за рахунок праці посесійних селян і солдатів, яких привозили найчастіше з Росії. Зростали й економічно міцніли українські міста, закладалися нові. Україна була торговельною державою. Вона постійно підтри­мувала широкі торговельні зв'язки з Росією та іншими країнами. Експортувалися худоба, шкіра, віск, тютюн, селітра, скло, горілка. Традиційно Україна торгувала із Західною Європою через балтій­ські порти, а також через Краків і Вроцлав. Дослідження показу­ють, що найбільший дохід Україна одержувала не від податків, а за рахунок торгівлі, промислів і ремесел. У 1754 р. внутрішні митні кордони між Росією й Україною бу­ло ліквідовано. Багато уваги управлінню економікою України приділяв геть­ман І. Мазепа, що сприяло її зміцненню.

Українське суспільство XVIII ст., як і вся Європа, ще залиша­лося феодальним, що обумовило його класову та станову струк­туру.

Феодали. У XVIII ст. в Україні створюється однорідний фео­дальний клас, так звана нова шляхта. Він складався з нащадків старої української шляхти, реєстровців ще польських часів та з но­вих козацьких старшин, які з'явилися вже після 1648—1654 рр. Цей клас мав свою формальну організацію, її створив І. Мазепа з метою зміцнення української державності, а також для власної надійної соціальної опори. Ця організація називалася «знатне вій­ськове товариство». Вона складалася з трьох розрядів, чи рівнів, кожний з яких наділявся відповідними привілеями і пільгами, і бу­ла покликана охороняти особисті й майнові права нової шляхти. Вищий розряд — це бунчукові товариші. Другий розряд — військові товариші. Тільки представники цих двох розрядів призначалися на вищі посади.

Третій розряд — значкове товариство. За підтримки знатного військового товариства Земельні володіння українських феодалів у XVIII ст. значно збільшуються. Чимало земель вони одержали від царів. Водночас з розширенням своїх земельних володінь феодали намагалися зміцнити владу над селянами, закріпачити їх. При цьо­му українські феодали прагнули в усьому зрівнятися з російським вельможним панством. Так, гетьман Апостол порушив питання про повне зрівняння українських урядовців з чинами Табеля про ранги. Відповіддю на це було заснування в 1728 р. у Глухові кодифікаційної комісії, яка мала врегулювати правовий стан українських феодалів. Проте сенат висновки роботи комісії не затвердив, оскільки вона ви­ходила із збереження в Україні козацько-старшинської адміністра­ції. Водночас Безбородькам, Завадовським, Кочубеям, Розумовським були пожалувані графські титули, їх було допущено до кола росій­ської аристократії. У 1767 р. комісія зі складання Уложення підтвер­дила вільності українського шляхетства, рівність його прав з права­ми російського дворянства. У 1764 та 1783 рр. вийшли укази про включення українського шляхетства та козацької старшини до скла­ду дворянства Росії. У 1797 р. на них було поширено дію «Грамотьі на права, вольности й преимущества российского дворянства». Наприкінці XVIII ст. вже на всю Україну поширюється дія Табеля про ранги.

Духовенство. Доки православна церква в Україні зберігала автономію, правове становище духовенства визначав гетьманський уряд, а з другої половини XVIII ст. — Духовний регламент та шта­тний розпис 1764 р. згідно з російськими правовими актами. За Указом від 10 квітня 1794 р. митрополитам та іншим чинам духо­венства було встановлено утримання нарівні з російськими ієрар­хами,

Селяни-посполиті. Чисельність вільних селян, підлеглих ко­зацькій адміністрації, зменшувалася. У 1731 р. вони становили ли­ше одну третину сільського населення Гетьманщини. Водночас чи­сельність залежних селян постійно зростала за рахунок зменшення вільних селян та скорочення реєстру. За царською грамотою 1723 р. з посполитих, чиї б вони не були, стягували однакові податки.

Реєстрове козацтво. У XVIII ст. триває процес економічного послаблення і розшарування козацтва, визначається його ієрархіч­на структура. Головна причина була в тому, що тривала відсутність козаків удома у зв'язку з участю у воєнних походах, а також у бу­дівництві фортець, шляхів, ритті каналів позбавляла їх можливості займатися господарством. Воно занепадало. А це, у свою чергу, від­бивалося на їхній військовій службі. Тому в 1735 р. за указом цар­ського уряду реєстровці були поділені на дві групи: виборних і під-помічників.

Заможні козаки, котрі мали орну землю, сад, будинок, кілька голів рогатої худоби, сотні овець, були виділені у групу «виборних», тобто повноправних, їх було занесено до спеціальних списків за со­тнями, вони зберегли той правовий статус, що визначився у XVII столітті.

Другу - значно більшу групу - становили підпомічники, або підмогочі. Існувала також і третя група козаків — підсусідки (безземе­льні). Вони походили із збіднілих козаків, селян, городян, не мали майна та осілості, працювали та жили в господарствах «виборних» козаків і підпомічників, котрі їх одягали та годували.

За період 1654—1730 рр. кількість вільних селян у полках Лівобережжя зменшилася. На початок 1730 р. дві третини загальної маси селян перетворилися на феодальне залежних. У 60-ті роки XVIII ст. в Гетьманщині було приблизно 176 тис. вибор­них козаків, 198 тис. підпомічників, 80 тис. підсусідків. Збіднілі ко­заки та селяни становили 90% населення країни.

На Правобережжі козацтво було скасовано Сеймом ще в 1699 р., але з 1704 р. до 1714 р. воно існувало завдяки підтримці лівобереж­ного гетьмана.

Запорізьке козацтво спочатку зберігало самобутній устрій завдяки тому, що Січ користувалася певною самостійністю щодо гетьманського та царського урядів. Вважалося, що у самій Січі про­живало не менше як 20 тис. неодружених козаків-січовиків. Саме вони, власне, і становили запорізьке братство, але разом збиралися рідко. Частина з них несла сторожову службу на кордоні, у форте­цях, інші займалися різноманітними промислами (рибальством, по­люванням). У паланках же розташовувалися слободи та хутори-зимовники, де жили сімейні козаки та посполиті. Кількість населення Січі постійно зростала. Всього на території Нової Січі у 1775 р. про­живало приблизно 200 тис. осіб, з них козаків-січовиків — 35 тис.

Після реорганізації козацького війська на Слобожанщині й Лівобережжі та ліквідації Січі за указом від 16 листопада 1781 р. запорізьких козаків було переведено в розряд селян-однодвірців з обкладенням подушним податком, їм також заборонялося вільно переходити на інше місце проживання. Катерина II, зруйнувавши Січ, заборонила навіть назву «запорізький козак». Землі Запорізь­кої Січі вона роздала своїм улюбленцям.

Міське населення. У XVIII ст. чисельність міського населення України та його роль в економіці зростають. Склад міщан був до­сить строкатим і багатостановим. Соціальні групи населення міста перебували у складних взаємовідносинах.

Міщани, як правило, були юридичне вільними людьми. Правове становище міщан залежало також від статусу і під­леглості міста, де вони проживали. У полкових же містах існували певні обмеженя оскільки полкові уряди самі визначали для них види та розміри датків і повинностей.

У приватновласницьких містах міщани залишалися залежни­ми від феодала-власника міста.

Існували й дві інші станові групи міщан - ремісники, об'єдна­ні у цехи, та купці, які вели оптову і широку роздрібну торгівлю, об'єднані у гільдії. Ці групи мали привілейоване становище у масі міщанства. У свою чергу, кожна з цих груп підрозділялася на окре­мі соціальні верстви, підгрупи.

Державний лад. Ядром, основною частиною українських земель у складі Росії була Лівобережна Україна. Українці називали її Ге­тьманщиною за державною організацією, котра існувала тут, а також «Військом За­порізьким». У XVIII ст. російський уряд установив для Гетьманщини офіційну назву «Малая Россия» (Малоросія).

На початку періоду, що розглядається, взаємини України і Росії формально визначалися, як і раніше, гетьманськими стаття­ми - Решетилівськими чи І. Скоропадського (1709 р.) і, нарешті, «Решительными (конформированными) пунктами» Д. Апостола (1728р.).

Гетьман. У першій половині XVIII ст. на чолі Української держави стояв гетьман. Він уже не обирався на цю посаду. Його призначали за наказом царя. Призначаючи (або затверджуючи) гетьмана, царі ознайомлю­валися з характеристикою на них, яку одержували від своїх аген­тів, насамперед від воєвод, котрі перебували в Україні.

Влада гетьмана не поширювалася на Запорізьку Січ - «Віль­ності Запорізькі» і Слобідську Україну, бо вони безпосередньо під­порядковувалися царській адміністрації і формально організацій­них зв'язків з Гетьманщиною не мали.

Обсяг повноважень гетьмана був досить значний. У внутріш­ніх справах йому належала законодавча, виконавча та судова вла­да. У руках гетьмана були фінансові кошти держави. Він керував збиранням податків і розпоряджався державними військовими скар­бами. Гетьман був головнокомандувачем — «зверхником над війсь­ком». Решетилівські пункти, забороняючи гетьману здійснювати дипломатичні зносини, допускали невелике послаблення. Так, з Польщею та Кримом гетьман міг улагоджувати прикордонні конф­лікти, але з дозволу царського резидента.

Після смерті Апостола (1734 р.) Україна знову залишилася без гетьмана. У 1750 р. гетьманом був призначений українець за походженням, близька до російського трону людина - Кирило Ро-аумовський. У цьому призначенні певну роль відіграли не стільки державні, скільки особисті міркування - К. Розумовський був рід­ним братом фаворита, а потім морганатичного чоловіка імператриці Єлисавети - Олексія Розумовського. У 1764 р. посаду гетьмана було остаточно ліквідовано.

Гетьман і полково-сотенна система. У зазначений період опорою гетьмана залишалася полково-сотенна система. Незважаю­чи на розбіжності між гетьманом і козацькою старшиною, і гетьман, і старшина, і усе військо запорізьке йшли назустріч один одному, усвідомлюючи залежність своєї долі від збереження міцності війсь­ково-адміністративної організації й елементів демократії в ній.

Офіційні акти репрезентували Україну як державу, в якій па­нує єдність, співдружність гетьмана, війська запорізького та наро­ду малоросійського. Тому царський уряд свої звернення адресував здебільшого гетьману та усьому війську.

Генеральний уряд. У XVIII ст, загальновійськову раду скли­кають рідше, а згодом вона й зовсім зникає. Одна з причин цього явища — складність її скликання, тим більше, що порядок скли­кання, склад її учасників так і не був визначений. Гетьман управляв з участю і допомогою ради генеральної старшини, або старшинської ради, та генеральної військової канце­лярії.Генеральні старшини, як і гетьман, за виконання своїх повно­важень одержували з казни платню та пожалування землі у ранг.

Полковий уряд. Під прес царського самодержавства потрапив і полковий уряд. Спочатку була ліквідована виборність полковників та інших полкових посадових осіб, їх призначав гетьман після кон­сультації з російськими урядовцями, а потім ці призначення стали робити вищі органи Росії. За встановленим правилом полковник залишався на посаді аж до смерті, крім випадків його заміни урядом. Серед дискримінаційних заходів, ужитих самодержавством, саме скасування виборності полковників і призначення на цю поса­ду осіб неукраїнського походження викликали найбільше незадово­лення старшини та спонукали Полуботка до рішучих виступів про­ти політики Росії в Україні.

У другій половині XVIII ст. російський абсолютизм розпочав масовий наступ на полковий устрій у цілому. У 1765 р. за маніфес­том Катерини II його було скасовано на Слобідській Україні під приводом того, що цю територію включено до Слобідсько-Української губернії. У 1781 р. полково-сотенний адміністративно-територіальний устрій було скасовано і в наступні роки (1782—1783 рр.) введено гу­бернський поділ відповідно до російського «Уложения о губерниях» (1775 р.). Пізніше на основі губерній було створено п'ять намісництв (Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське, потім Харківське та Катеринославське) з повітами замість сотень. Нарешті, у 1796 р. за­мість намісництв було засновано губернії: Чернігівську, Полтавську (раніше вони складали Малоросійське генерал-губернаторство), Слобідсько-Українську (на території п'яти полків колишньої Сло­божанщини).

У Запорізькій Січі після її приєднання до Росії зберігається колишня організація управління. Вища влада належала усім фор­мально рівноправним членам запорізького товариства. Від їхнього імені цю владу здійснювала військова рада. Військова рада обирала також кошових старшин — помічників кошового отамана. Але поступово значення ради зменшувалося. Чимало її повноважень привласнив кошовий, зокрема, у призна­ченні старшин, інші перейшли до старшинської ради. Владу кошового отамана можна порівняти із владою гетьмана. Помічники кошового — старшини виконували різні доручен­ня. Заступником кошового був військовий суддя, він же виконував обов'язки скарбника, Серед запорізьких старшин було кілька пол­ковників. Вони очолювали паланки або управляли великими війсь­ковими з'єднаннями запорожців.

Основною соціально-військовою одиницею Січі був курінь, який утворювався за принципом земляцтва. Налічувалося 38 куре­нів, очолюваних курінними отаманами, які були опорою кошового. Запорізька Січ суперничала з гетьманщиною, часом прагнучи взяти над нею зверхність.

Право. Для України XVII ст. характерним є завершення станов­лення української національної правової системи і перші спроби кодифікації права. Однак через втрату Україною державності цей процес не дістав офіційного визнання і законодавчого закріплення.

Джерела права. Як і в попередні часи, найважли­вішим джерелом права залишалося звичаєве право. Але воно за­знало суттєвих змін як за формою і змістом, так і за широтою та порядком застосування. Норми звичаєвого права, що не суперечили російському законодавству, підтверджувалися санкціонуванням державної влади. Провідне місце в правовій системі України XVIII ст. посіло писане право. Поширилося застосування Магдебурзького права. Як і раніше, важливе місце серед джерел права гетьманщини посідали нормативні акти військово-адміністративної влади, пере­дусім гетьмана.

Наприкінці XVIII ст. унаслідок ліквідації української держав­ності сфера застосування права України дуже звузилася, його ви­тісняло законодавство Російської імперії.

Кодифікація права. У першій половині XVIII ст. у процесі ди­намічного розвитку суспільно-політичного і правового життя Укра­їни виникла гостра потреба спочатку інкорпорації, а потім і коди­фікації права України.

Спочатку робота з кодифікації здійснювалася приватними особами, котрі займалися систематизіцією нормативної бази окре­мих інститутів та галузей права. , наприклад створення «ручних книг» для судів.

За указом від 28 серпня 1728 р. імператриця Анна наказала створити з місцевого українського населення першу кодифікаційну комісію для створення Зводу законів. Таку комісію було створено. За 15 років роботи над Зводом склад її неодноразово змінювався. Комісія працювала переважно в Глухові — столиці України і геть­манській резиденції того часу. Чимало упорядників Зводу були вихованцями Києво-Могилянської академії. Створений ними Звід будувався за чіткою системою, складався з 30 розділів, які поділялися на 531 артикул і 1716 пунктів. Користування Зводом полегшувалося тим, що він су­проводжувався алфавітним реєстром, в якому викладався корот­кий зміст артикулів.

Упорядники Зводу прагнули до чітких формулювань. У 1743 р. після завершення роботи над Зводом усі 18 членів кодифікаційної комісії власноручно його підписали. Цим вони брали на себе відповідальність за зміст Зводу. У такому вигляді Звід був надісланий на затвердження цариці Єлисаветі. Є відомості, що Сенат одержав Звід і всі матеріали до нього 17 липня 1744 р. Однак Звід не був офіційно затверджений, бо його зміст мав розбіжності з намірами самодержавної влади.

В 1743 р. з'явився збірник, який називався «Права, за якими судиться малоросійській народ».

Оскільки Звід не задовольнив потреби України у всебічному правовому урегулюванні її суспільне-економічного і політичного життя, то в Україні були зроблені нові спроби систематизації права.

Генеральний суддя Ф. Чуйкевич уклав збірник «Суд й рас-права в правах малороссийских...» Наступною спробою приватної кодифікації українського пра­ва другої половини XVIII ст. став збірник «Книга Статут й прочие права малороссийские», упорядкований у 1764 р. юристом-практиком В. П. Кондратьєвим. На підставі «Книги Статут...» з'являється «Экстракт из книги Статут прав малороссийских» переказ тексту Великого Литовського стату­ту в «стислому» вигляді.

Цивільне право. Основну увагу цивільно-правове регулюван­ня приділяло праву власності на землю. У XVIII ст. право власності на землю в Правобережній Украї­ні належало виключно феодалам. Тільки вони могли вільно розпо­ряджатися землею, за винятком тих випадків, котрі спеціально пе­редбачалися законом (наприклад заборона дарувати землю церкві). Тривалий час зберігався майорат — система успадкування, коли нерухоме майно переходило неподільним до старшого в роді або до старшого з синів померлого. У першій половині XVIII ст. ще зберігалася «займаншина» — земельна власність, набута правом першого зайняття вільних або кинутих земель, що не стали власністю старшин чи шляхти. У XVIII ст. набули значного розвитку правовідносини, пов'я­зані з різними формами оренди землі.

У праві України другої половини XVII-XVIII ст. існувала до­бре розроблена система договорів. Вона обслуговувала зростаючі товарно-грошові відносини. Найпоширенішими були договори купівлі-продажу як рухомого, так і нерухомого майна, договори об­міну, позики та оренди майна. Існували правові гарантії виконання договірних зобов'язань, їх укладання засвідчувалося записом в ак­тових книгах.

Шлюбно-сімейні відносини регулювалися переважно нормами церковного права та нормами звичаєвого права. Шлюбний вік уста­новлювався на основі звичаєвого права. Взяти шлюб могла дівчина після досягнення 16 років, юнак - 18 років. Згода на шлюб тих, хто одружувався, була необов'язковою, але на практиці вона врахову­валася. Згода батьків на шлюб дітей була обов'язковою. Порушення цього правила призводило до позбавлення батьківського благосло­вення, а інколи й спадщини. Як і раніше, шлюбно-сімейні відносини регулювалися звичаями, які не завжди збігалися з церковним пра­вом.

Особливістю досліджуваного періоду було те, що шлюбні від­носини перебували більшою мірою під контролем громади, місцевих органів влади, ніж церкви.

Кримінальне право. У XVIII ст. у кримінальному праві Укра­їни принципових змін не відбувається. Водночас під впливом імпер­ської ідеології Росії посилюються репресії щодо злочинів проти держави, знижується вік кримінальної відповідальності, посилю­ються елементи жорстокості, частіше використовується принцип об'єктивного поставлення.

Важливе місце у системі правопорушень посідають злочини проти православної віри (богохульство, чарівництво та ін.). На відміну від юридичної практики Росії і, особливо, Речі Посполитої, такі судові справи на Лівобережній Україні були рідкістю. Найнебезпечнішими службовими злочинами вважалися каз­нокрадство та хабарництво, досить поширені серед посадових осіб України, втім, як і Росії.

До майнових злочинів належали крадіжка, пограбування, гай­дамацтво, підпалювання та інші види знищення чужого майна. Найдетальніше закон регламентував крадіжки. Кримінальне право знало злочини проти моральності. Суворо­му покаранню піддавався запорізький козак, який «порочит жен-щину по пристойности», оскільки такий злочин «к обесславлению всего войска запорожского простирается». Серед видів злочинів,раніше невідомих в Україні, з'явилося старцювання.

Вища міра покарання – страта – поділялася на просту та кваліфіковану. Проста страта полягала у відсіканні голови, повішан­ні та розстрілі. Для посилення страждань прирече­ного на смерть та найбільшого залякування населення застосо­вувалися кваліфіковані види страти: четвертування — відсікання кінцівок, а потім голови; колесування — роздроблення кісток і по­кладення тіла злочинця на горизонтально встановлене колесо, з тим щоб його п'яти стикалися з головою; посадження на кіл (палю); під­вішування за ребро на гак; закопування живцем у землю. Останнє покарання застосовувалося до матерів-дітовбивць. Запорожців за вбивство товариша закопували в землю живцем разом з убитим.

Серед видів покарання було й позбавлення волі. В'язниць, як правило, не існувало, засуджених тримали у сараях, хатах при вій­ськових урядах, пушкарнях, камерах при ратушах.

У зв'язку із широким застосуванням норм звичаєвого права окремі покарання мали архаїчний характер. Так, обвинувачення у чаклунстві каралося штрафом на користь церкви, накладанням це­рковної епітимії, відшкодуванням збитків (якщо вони були реаль­ними).

Процесуальне право. У період, що досліджується, в Україні існували дві форми процесу: обвинувально-змагальний та слідчий (інквізиційний). Як і раніше, не було чіткого поділу процесу на кри­мінальний та цивільний, хоча вже намітилася тенденція розглядати цивільні справи в межах обвинувально-змагального, а криміналь­ні — в межах слідчого процесу. Судочинство ускладнюється.

Позов, позовна скарга подавалися усно, як у цивільних, так і в кримінальних справах. Лише після розпорядження Апостола скар­ги стали прийматися у письмовому вигляді. З подачею позову почи­налася так звана судова контраверсія. Попереднє слідство здійснював сам позивач — потерпілий, а в кримінальних справах, що зачіпали інтереси держави, — судові органи. Слідчі дії у судових документах називалися «шлякуванням».