Лекція 8 Тема: Державність Криму в епоху середньовіччя та нового часу

(VI - XVIII вв.)

План

1. Історія середньовічної Таврики V-XV ст.

2. Середньовічний Херсон

3. Під владою Трапезундської імперії

4. Генуезькі колонії в Криму

5. Феодоро (Дорос-Феодоро, Мангупськоє князівство)

6. Кримський улус Золотої Орди

7. Кримське ханство (1443-1783 р.)

Основна література

Амєетка Ф.А. Кримське ханство: становлення і розвиток державності та права (перша половина XV – друга половина XVIII ст.) / Автореферат дис. .. к.ю.н. – Харків, 2003. [Текст] – Режим доступу http://disser.com.ua/contents/28406.html; Зубарь В.М. Северный Понт и Римская империя. – К., 1998; Константин Багрянородный Об управлении империей // Известия византийских писателей о Северном Причерноморье. – М., 1934; Когонашвили К. Краткий словарь истории Крыма. – Симферополь, 1995; Крисаченко В. Історія Криму. Кримське ханство. – К.,2000; Лубський В.І., Борис В.Д. Мусульманське право. - К.,1997; Новосельцев А.П. Хазарское государство и его роль в истории Восточной Европы и Кавказа. – М., 1990; Правители Европы. - Одесса,1998; Причерноморье в средние века // Под ред. С.П. Карпова. - М.,1991; Сазанов А.В. О хронологии Боспора ранневизантийского времени // Советская археология. – 1989, №4; Сазанов А.В. Боспор у ранньовізантійський час // Археологія. – 1991, №2; Тихонова Л.В.Дорос-Феодоро в истории средневекового Крыма // МИА. – №34. – М.-Л., 1953; Тунманн. Крымское ханство. - Симферополь,1991; Феодальная Готика, - К.,1974; Фирсов Л.В. Исары. Очерки истории средневековых крепостей южного берега Крыма. – Новосибирск, 1990; Якобсон А.Л.. Средневековый Херсонес (XII-XIV вв.) // МИА. - №17. – М.-Л., 1964; Якобсон А.Л.. Средневековый Крым // МИА. - М.-Л., 1964.

Стислий зміст лекції Історія середньовічної Таврики V-XV ст.

Крим завжди притягував до себе увагу різних народів. Цьому сприяло його географічне положення, яке багато в чому визначало долю народів, що населяли Крим в різні часи. Зростанням міжнародної торгівлі між Сходом та Заходом, яка йшла через Чорне море, посилалася й військово-стратегічна значимість суходільних та водних шляхів півострова, а це означало, що держава, яка володіла узбережжям Криму, мала з цього значний економічний та політичний зиск. Тому протягом V-XV ст. Тавріка постійно притягувала інтерес припонтійських держав: Візантії, Хозарського каганату, Київської Русі, Трапезундської імперії, Золотої Орди, Генуї, Венеції, Молдови та Османської імперії.

Історію середньовічної Таврики V-XV ст. умовно поділяється на п'ять основних періодів, кожному з яких притаманна та чи інша політична тенденція, зумовлена розстановкою сил у причорноморському регіоні. Для першого періоду (друга половина V - перша половина VI ст.) є характерним прагнення Візантії закріпитися в гірській частині півострова та на узбережжі. Другий період знаменується тим, що у другій половині VI - першій половині X ст. у зв'язку з включенням Тавріки до складу Хозарського каганату влада Візантії значно слабшає, а часом стає номінальною. Однак у третьому періоді (друга половина X - перша половина XIII ст.) над узбережною частиною панує Візантія, а після 1204 р. - Трапезундська імперія. Понад століття (кінець X—XI ст.) східна частина півострова знаходилась під протекторатом Київської Русі. У четвертому періоді (друга половина XIII - перша половина XIV ст.) Тавріка перебувала під військово-політичним контролем Золотої Орди. Водночас у постійному протиборстві формувалися колонії двох торговельних республік - Венеції та Генуї, яка отримала остання. П'ятий період - 60-ті роки XIV ст. - 70-ті роки XV ст. — характеризується послабленням і розпадом Золотої Орди і зміцненням військово-політичних умов у регіоні. Понад століття точилася боротьба народів Східного Середземномор'я і Причорномор'я з турецькою агресією, яку їм так і не вдалося зупинити.

В той же час, для всього періоду середньовічної історії Криму є характерним цілковите володарювання в степовій частині півострова кочових народів: гунів, тюркутів, хозаро-болгар, печенігів, половців, монголів. Родючі гірські долини та узбережні території в цей час займало досить строкате за етнічним складом хліборобське осіле населення, що знаходилось під сильним культурним впливом Риму, а пізніше — Візантії, Генуї та Золотої Орди. Ця своєрідна етнокультурна спільнота створилася на основі населення ранньовізантійських міст Тавріки і Боспору та різноетнічних варварських племен.

Етнополітичні процеси, які відбувалися в Північному Причорномор'ї в III- V ст. н. е., значною мірою торкалися і Криму. Писемні джерела свідчать про те, що у Північно-Причорноморський регіон проникають різні германські племена. У більшості випадків джерела позначають готів, які очолили союз племен, що став наймогутнішим за часів короля Германаріха наприкінці IV ст. н. е. Окрім готів, у Північне Причорномор'я проникали й інші варварські племена північного та західного походження.

Певно, на заключній фазі "скіфських" ("готських") війн (наприкінці 60-х — початку 70-х років III ст. н. е.) в Криму осідають племена готського союзу - германці та сармати-алани. Цей процес добре простежується в матеріалах розкопок могильників і поселень Гірського і Персдгірського Криму, а також в окремих знахідках скарбів.

Поява в Причорномор'ї гунів і розгром ними союзу германських племен у 70-х роках IV ст. призвели в подальшому до значних міграцій варварського населення (в тому числі й готів) у Подунав'я та Крим. Більшість германських племен покинула Крим , почавши свою експансію на римські околиці. Однак невелика їх частина осіла у європейській частині Боспору і саме вони чинила найбільш організований опір гунам в кінці ІV ст. Гуни винищили більшу частину населення Боспору, хори Херсонеса і Малої Скіфії. Населення, яке уціліло, гуни забрали з собою у похід до Центральної Європи. Гунської навали уникнув тільки Херсонес.

Прагнучи взяти під контроль процес міграцій, Феодосій і та його сини Аркадій і Гоннорій починають розселяти "варварів" як федератів на східних кордонах імперії. В руслі цієї політики відбувалося й розміщення "готів" у Тавриці. Нова епоха в історії Таврії почалася у 453 р., коли повсталі гепіди розгромили гунів. Союз гунів розпався і у Крим почали повертатися племена, яких свого часу витіснили гуни. Першими, з дозволу Візантії, повернулися “скірри, сагадарії і частина аланів зі своїм вождем Кандак” (Іордан). Алани заселили Південний берег Криму, а в другій половині VІ ст. і Південно-Західну Тавріку. У VI ст. за часів імператора Юстиніана і готи виступають як федерати імперії. У цей час на Боспорі знаходились військові загони під проводом готів Годили та Вадурія . У другій половині V ст. частина готів-трапезитів залишає Таврику. Після укладення союзу з гунами-утигурами вони переселяються на Таманський півострів.

У 60-х роках VI ст. у Північному Причорномор'ї з'явилися авари, які були у складі військового союзу разом з аланами і кутугурами. Цей союз не зміг підкорити місцеве населення і тому, минувши Тавріку, пішов на захід.

На початку 70-х років VI ст. по слідах аварів прийшли тюркські орди, які в союзі з утугурами захопили Боспор, але володіли вони Боспором не довго. Знов тут була поновлена влада Візантійської імперії. Зазначимо, що тюрки теж не змогли взяти Херсонес.

На кінець VII ст. процес асиміляції готів сармато-аланами, певно, завершується, тому що з цього часу знахідки з некрополів свідчать про відсутність будь-якого етнокультурного "готського" компоненту у похованнях Гірського Криму, Південнобережжя і Боспору.

Важливе значення в історії Тавріки зіграли і хазари, які на початку 70-х років VII ст. зайняли степи Приазов'я. Після розпаду близько середини VII ст. оногурської конфедерації під владу Хозарського каганату підпадає частина Східного Криму, включаючи і Боспор. Поява на північно-західних кордонах імперії нової міцної держави - Хозарського каганату - змушує Візантію вжити значних дипломатичних зусиль, щоб зупинити просування хозар углиб півострова . До 30-х років VIII ст. хозаро-візантійські стосунки в Тавриці мали відносно мирний характер, якщо не зважати на ексцес 711-712 рр. під час правління Юстиніана II, коли хозари виступили проти імперії на захист населення Гірського Криму та Херсонеса .

У VIII – IX ст. їх присутність у Криму було настільки значною, що навіть Чорне море почали називати Хазарським. Цікаво, що самі хазари не мали флоту і не плавали по Чорному морю. Вся територія хазарського каганату поділялася на адміністративно-територіальні одиниці, які Костянтин Багрянородний називав кліматами. На чолі цих одиниць стояли тудуни (намісники). В кінці VII ст. хазарські тудуни були у Фанагорії та на Боспорі. В першій половині VII ст. хазарський намісник у званні тархана з'явився і в Сугдєї (Судак).

У другій половині VII ст. у Таврику переселяються з Приазов'я та Північного Кавказу болгари та алани. На середину VIII ст. вони заселили Керченський півострів, північно-західне та південно-східне узбережжя Таврики, а також частину Гірського Криму. У другій половині VIII ст. ці поселення були зруйновані, можливо, хозарами. З другої половини VII по X ст. відбувається інтенсивна інфільтрація болгар та аланів у глибинні райони Гірського Криму.

З посиленням влади хозар (VIII- IX ст.) у Криму й стабілізацією військово-політичного становища в регіоні переривається функціонування візантійської системи оборони, тому що візантійці вивели свої гарнізони з фортець, а гірські проходи, певно, вже не охоронялися хозарами. Загарбання клісур у 787 р. повсталими прибічниками Іоанна Готського й правителя Доросу було тимчасовим і незабаром хозари поновили контроль На початку VIII ст. хазарський каганат не дивлячись на те, що він відняв у Візантії велику частину Криму, мав з нею союзницькі відношення, які тривали недовго.

Наприкінці VIII ст. (після придушення повстання Іоанна Готського) хозари починають вводити свої гарнізони у напівзруйновані на той час візантійські фортеці, відбудовуючи їх або зводячи наново. В останній чверті IX ст. (близько 885 р.) у Причорноморських степах з'являються загони печенігів, які під натиском гунів просуваються на захід, займаючи землі Хозарського каганату. Одна гілка печенізьких орд уклинилася між Таврикою й основною територією Хозарії, перервавши зв'язок останньої з візантійськими містами Криму, завдаючи тим самим економіці каганату сильного удару. Незважаючи на всі зусилля, до яких вдавалися хозари, щоб витіснити печенігів, останні не лише змогли зберегти завойовані позиції, а й просунутися далі на захід. За словами Константина Багрянородного, на середину X ст. "Пачінакія (Печенігія) займає всю землю до Русі, Боспору, Херсона, Сарата, Бурата й тридцяти країв". Поступово в хозарсько-печенізький конфлікт втягуються Візантія та Київська Русь (що переслідують свої військово-політичні та економічні цілі).

Одним із основних напрямків в політиці Візантії в районах Північного Причорномор'я протягом IX-XI ст. було прагнення перешкодити закріпленню на берегах Понту Київської Русі, яка намагалася заволодіти там ключовими позиціями економічного и стратегічного характеру .

Київські князі вели наступ у трьох основних напрямках: південно-західному (Подунав'я та Балкани); південному (Таврика); південно-східному (Подоння та Таманський півострів). Тому всі зусилля візантійської дипломатії спрямовувалися на те, щоб "жити з печенігами у мирі" й зіштовхувати їх із Руссю, Хозарією та Болгарією. Київські князі дотримувалися такої самої тактики, використовуючи печенігів у боротьбі з хозарами й здійснюючи тиск на Візантію. Скориставшись походами "русів" під проводом князя Хельга на Тамань у 932 р., Візантія відновила свою владу в Тавриці, Роман І (920—944) направив у Крим військо, яке захопило Климати . Однак у 933—934 рр. торки, які проживали на захід від Аланії, завдали візантійцям поразки біля фортеці Вілендар.

У 935 р. союзники хозар - чорні булгари - під проводом Пейсаха здійснили спустошувальний похід у Таврику. За Кембриджським документом, вже близько 940 р. руси не без впливу Візантії напали на хозар в районі Боспору й захопили фортецю Самкерц.

Похід Святослава на Саркел у 965 р. остаточно підірвав могутність Хозарського каганату. Лише після цього Таврика, певно, позбавляється хозарської небезпеки.

Особливо відчутними для панування Візантії у Північному Причорномор'ї стали удари, завдані Руссю наприкінці X ст. Скориставшись тимчасовим послабленням Візантії, сили якої були виснажені безперервними війнами з арабами, болгарами та міжусобицями, Володимир Святославич здійснив у 988— 989 рр. похід на Таврику і після тривалої облоги захопив Херсонес. Такі рішучі дії руського князя змусили візантійського імператора Василія II (976—1025) виконати обіцянки, які він дав раніше. Охрестившись у Херсонесі, Володимир одружився з сестрою імператора Ганною. Залишивши Херсонес, Володимир посадив у Тмуторокані свого сина Мстислава, завдяки чому економічне і політичне становище Русі у Північному Причорномор'ї залишалося досить стійким до кінця XI ст.

У Х - ХV ст. на території Криму зіткнулися економічні і політичні інтереси Візантійської імперії і Хазарського каганату, Візантії і Київської Русі, Кримського ханства і Московської держави, Генуї і Османської імперії.

У ХІІ–XV ст. Кримський півострів в політичному відношенні розділився на три райони: Херсон з округою, Готія (південно-західний Крим і південний берег) і північ (лісостеповий Крим), зайнятий половцями-кипчаками. У ХІІІ ст.. половецький степ і передгір'я Центрального Криму сталі територією татарського улусу, який з 30-х років ХІV ст.. перетворився на золотоордынское наміснитцтво.

Період з 1420 по 1783 р. у історії Криму пов'язаний з Кримським ханством та Османською імперією.