27. Поняття сімейних та спадкових правовідносин за римським приватним правом.

Сім'я – це засноване на шлюбі чи кровному спорідненні об'єднання осіб, пов'язаних спільним побутом, взаємною допомогою та моральною відповідальністю.В стародавньому Римі існувало два види сім’ї (споріднення): Агнатське споріднення. Суть такої сім'ї полягала в тому, що всі члени сім'ї підпорядковувалися владі єдиного домовладики, який називався особою свого права. Невістка при цьому втрачала всілякі юридичні зв'язки і не могла бути навіть спадкоємницею своїх кровних батьків. Всі підпорядковані йому родичі називалися агнатами. Кровний зв'язок не мав тоді ніякого значення. Когнатська сім'я базувалася на кровному спорідненні. Римське право знало два види шлюбу: 1. Законний римський шлюб (matrimonium iuris civilis). 2. Шлюб укладений між вільними особами, що не мали права вступати в законний римський шлюб (matrimonium iuris gentium).Римський законний шлюб поділявся також на два види: шлюб з чоловічою владою (cum manu) і шлюб без чоловічої влади (sine manu). Законний римський шлюб міг укладатися лише між римськими громадянами. Шлюби між римськими громадянами з одного боку і іншими вільними (перегринами, латинами, вільновідпущениками, колонами) заборонялися.Перегрини мали право вступати в шлюб matrimonium iuris gentium відповідно до свого права, таким же чином шлюби укладалися і між латинами, колонами, вільновідпущениками. Проте такі шлюби згідно римського права не породжували правових наслідків римського шлюбу.Крім того, законом дозволялося фактичне тривале співжиття жінки та чоловіка (конкубінат). Діти, народжені в такому шлюбі не могли бути спадкоємцями свого батька. СПАДКУВАННЯ - Первісно право спадкування мало сімейний характер, що обумовлювалося пануванням довічної і абсолютної влади батька - глави сім’ї (patria potestas, pater familias).  Після смерті когось із членів роду майно залишалося всередені роду. Спадщина  - це сукупність прав і обов’язків (juris nomen) спадкодавця, яка переходила в порядку правонаступництва до його спадкоємців. Спадщина існує і тоді, коли у її складі немає майна (речей) взагалі, а також і тоді, коли борги померлої особи перевищують її права і вимоги. Отже, за сутністю римське визначення  спадщини не співпадало з визначенням майна. Важливий правовий принцип римського права полягав в тому, що спадщина до прийняття її спадкоємцем, не маючи живого, фізичного суб’єкта, все ж зберігає статус майна відомої, хоча і померлої особи. І тільки тому дане майно не визнається безгосподарним (нічиїм), воно само собі хазяїн. Це майно “охороняє” особа померлого власника. Воно здатне і у такому стані зменшуватися та збільшуватися у своєму складі, якщо для цього не знадобляться дії фізичної особи (наприклад, збільшення майна за допомогою рабів). Про спадщину, що не була прийнятою, римляни казали: спадщина лежить, покоїться (hereditas jacet). Поряд з універсальним правонаступництвом римське право виділяло і так зване сингулярне (successio singularis), сутність якого полягає в наданні особі окремих прав, без покладення на неї обов’язків. Це правонаступництво здійснювалося у двох історичних формах: цивільна форма сингулярного наступництва, яка називалася легат (legatum), і загальнонародна форма  – фідеЇкоміс (fideicommissum). Сутність обох цих форм складає розпорядження спадкодавця, яке вигідне для третьої особи і належить обов’язковому виконанню спадкоємцем. За римським правом спадкування можливе було лише або за заповітом  або за законом. Спадкування за законом мало місце у разі, якщо  заповіт не був складений певною особою, або був визнаний недійсним, або спадкоємець за заповітом не прийняв спадщину. Характерною особливістю римського спадкового права була неприпустимість поєднання цих двох підстав спадкування (заповіту та закону) в одному і тому ж випадку, тобто неприпустимим було, щоб одна частина спадщини перейшла до спадкоємця за заповітом, а друга частина цієї ж спадщини – до спадкоємців за законом. Римське спадкове право пройшло чотири етапи свого розвитку: 1) спадкування за цивільним правом - спадкування за заповітом та спадкування за законом.; Законами ХІІ таблиць був встановлений важливий принцим, який полягав втому, що спадкоємці приймають на себе всі борги померлого, як рівно ділять між собою всі ті вимоги, які належали спадкодавцеві, для того, щоб і те і інше відповідало часткам спадщини дісталося кожному із спадкоємців. Спадкоємцями могли бути тільки агнати. На цьому етапі розвитку римського спадкового права вже визнається та закріплюється принцип свободи заповіту, хоча існують ще й пережитки інституту власності агнатської сім’ї. Когнатське споріднення ще не дає права спадкування за законом. 2) спадкування за преторським едиктом - полягало у володінні спадковими речами, яке дозволено претором у спорі двох претендентів на спадщину.; Так, за преторськими едіктами отримують право на спадкування за законом: а) діти померлого, в тому числі еманциповані, але при тій справедливій умові, що ці останні внесуть у загальну спадкову масу все своє власне майно; б) найближчий агнат померлого, який у свій час знаходився  під його владою, але з певних причин залишив сім’ю заради самостійних занять, наприклад, служби у муніципалітеті, і не ділився з нею заробітком; мати померлого, якщо вона була у шлюбі з чоловічою владою (cum many) з батьком померлого; в) всі інші кровні родичі померлого до шостого ступеня споріднення; г) один з подружжя, що пережив другого-спадкодавця. 3) спадкування за імператорськими законами - продовжили тенденцію пріоритету кровного споріднення, що призвело до розширення і узаконення прав дітей на материнську спадщину та надання їм права на спадкування майна родичів по материнській лінії.; 4) спадкування за правом Юстиніана - Необхідними спадкоємцями стали вважатися висхідні та нисхідні родичі. Обов’язкова частка (portio debita) могла надаватися цим спадкоємцям у будь-якій формі, наприклад, у формі дарунку за життя спадкодавця. Якщо така частка не була визначеною, то спадкоємець, якого обійшли в заповіті, мав право вимагати не цієї частки, а того, що належало б йому при спадкування за законом.