2. Виникнення і розвиток Скіфо-Сарматської держави (viIст. До н. Е.- ііІст. До н. Е.).

Степова смуга України на північ від Чорного моря була з давніх часів торованим шляхом, яким проходили різні племе­на. Від VII ст. до н. е. в українських степах жили іраномовні племена - спершу скіфи (давня назва скити), пізніше - спо­ріднені зі скіфами сармати, або савромати, алани, роксолани та ін.

Скіфські племена поряд з військовою справою займалися переважно скотарством і вели кочовий спосіб життя, пересу­ваючись з місця на місце у пошуках корму для коней, вели­кої рогатої худоби та овець. Для їх суспільної організації ха­рактерний лад військової демократії. Це були дуже войовни­чі племена, вони вміло билися у кінному і в пішому строю.

За свідченням Геродота, якого вже у давнину називати «батьком історії» скіф випивав кров першого вбитого ним ворога, а голови всіх убитих у бою відносив до царя, адже той, хто приніс голови, отримував частину захопленої здо­бичі. Давньогрецький лікар і природодослідник Гіппократ писав, що навіть скіфські дівчата їздили верхи, стріляли з луків і кидали дротики, сидячи на конях, билися з ворога­ми. Заміж вони не виходили доти, доки не вбивали трьох ворогів. Скіфи нерідко здійснювали спустошливі напади на сусідні племена у Східній Європі, античні міста-держави Північного Причорномор'я, а також на стародавні держави Закавказзя і Середньої Азії. Недарма наприкінці V ст. до н. е. старогрецький історик Фукідід зазначав, що воєнною си­лою і кількістю війська зі скіфами «не тільки не можуть зрівнятися європейські царства, але навіть в Азії немає на­роду, який міг би сам на сам протистояти скіфам, якщо всі вони будуть одностайні». Так, невдачею закінчився похід перського царя Дарія І Гідаспа проти скіфів у 514 або 513 pp. до н. е. Заманюючи персів на свою територію і нападаючи на їхні окремі загони, але уникаючи генерального бою, скіфи здобули блискучу перемогу над 700-тисячним війсь­ком Дарія, відкинувши його роздріблене військо за Дунай.

Про сарматів відомостей мен­ше. Нерідко джерела називають сарматів скіфами, а Птоломей іменував усю Скіфію Сарматією.

Грецька колонізація Північного Причорномор'я прискорила фор­мування ранньокласової структури у скіфів. Під впливом греків кочові скіфи перейшли до осілого способу життя. Виникали ве­ликі поселення, укріплені ровами, земляними валами та кам'яними стінами. У кочових скіфів, котрі володіли вели­кими стадами худоби і жваво торгували з грецькими містами-державами, відбувався процес майнового розшарування. Форму­ються периферійны частини грецьких полісів — Ольвії, Херсонеса, Пантікапея, заселених осілими скіфами. У VII - ІІІ ст. до н.е. вони заселяли територію від низин Дунаю до гирла Дону і Приазов`я. У VII ст. до н.е. утворився могутній племінний союз (за відомостями грецького історика Геродота), в який входили основні племена: 1. скіфи-царські – наймогутніші і найбільші, інших скіфів вважали своїми рабами; 2. скіфи-кочівники; 3. скіфи-землероби; 4. елліно-скіфи – розселені поблизу грецького міста-колонії Ольвії; 5. скіфи-хлібороби (орачі) – прямі прапращури українського народу.

Перша скіфська держава виникла у середині IV ст. до н. е. Вона займала територію Північного Причорномор'я від Азов­ського моря до Дунаю. Цар Атей, котрий, як повідомляє ста­рогрецький географ та історик Страбон, панував над більшіс­тю північно-причорноморських племен, організував успішні походи проти фракійців. Однак у війні з царем Філіппом ІІ Ма­кедонським потерпів поразку, і його держава розпалася.

У IV ст. до н. е. Скіфія досягла вершини свого суспільно-політично­го розвитку, після чого поступово почала занепадати. Криза настала піс­ля вторгнення сарматів — кочового іранського народу, який здавна жив у степах Нижнього Поволжя, але перебував лише на стадії зародження класових відносин і елементів державності.

У III ст. до н. е. сармати створили досить потужну військову органі­зацію, яка завдала відчутного удару Скіфському царству. Відстаючи в історичному розвитку від скіфів, сармати запозичили скіфську політико-правову систему, асимілювавшись із розвинутішим, але підкореним ними народом. Під натиском сарматів територія Скіфської держави по­мітно зменшилася, а головне — було втрачено панування над усім лісо­степом, частиною степу і хліборобським осілим населенням — головни­ми джерелами існування країни. Територія власне Скіфії охоплювала відтепер лише Нижнє Подніпров'я і Тавриду. Відступивши на південь, скіфи створили дві свої держави — так звану Малу Скіфію (Дніпровське Пониззя і Північний Крим зі столицею Неаполіс, або Неаполь скіф­ський — сучасний Сімферополь) і Дунайську Скіфію (Нижній Дунай зі столицею Добруджа).

Кримський період історії Скіфської держави ознаменувався від­родженням і піднесенням країни за царювання Скілура та його сина Палака. Столиця Неаполіс стала великою міцною фортецею, важливим ре­місничим, торговельним і культурним центром, резиденцією скіфських правителів. Було підкорено Ольвію, обкладено даниною Боспорське цар­ство. Успіхи спонукали скіфських царів до наступу на всі південнокрим­ські міста, але тепер фортуна зрадила Скіфію. Інтервенція Понтійського царства, яке утворилося на території Малої Азії, на Східну Тавриду, по­встання під проводом Савмака у Боспорському царстві загальмували встановлення гегемонії над Кримом. Після цього в державі настала гли­бока політична і соціально-економічна криза, подолати яку Скіфія не змогла. Десь на межі II—III ст. н. е. Скіфське царство, ослаблене і зруй­новане готами, розпалося.

Про інший кочовий народ — сарматів — писемні джерела перестають згадувати у І ст. н. е. Натомість пишуть про аланів — одне з найбіль­ших сарматських племен. Алани утворили союз, який сягав Аральського моря, а жили переважно на узбережжі Азовського моря, між Дніпром і Міосом. Алани здійснювали бойові вилазки на береги Дунаю, в басейн Тиси (Угорщину). Згодом частина розбитих гунами аланів подалася до Північного Кавказу (стали предками сучасних осетинів), інша частина оселилася в Криму, а решта розпорошилася по степах між Сіверським Дінцем і Доном.

Суспільний устрій. У скіфо-сарматському політичному об'єднанні панували міцні рабовласницькі відносини з пережитками первіснооб­щинного ладу. Основи родоплемінної структури в скіфському суспіль­стві підривали посилення ролі приватної власності, майнове розшару­вання. Ще Геродот повідомляв про скіфських багачів, котрих вважали «найблагороднішими, що володіли найбільшим майном», і про скіфську бідноту «найнижчого походження».

З-поміж землеробів і скотарів виокремилася панівна верхівка, до якої належали царська родина, військова аристократія, родоплемінна знать, багаті торговці. Саме в її руках було зосереджено основні статки. Дже­релом швидкого збагачення були грабіжницькі війни. З часом дедалі більшої ваги набула експлуатація вільних общинників, данників і рабів. Істотний прибуток давала також торгівля з грецькими містами Північ­ного Причорномор'я.

Найчисельнішу верству населення становили вільні общинники, які були зобов'язані нести військову службу, платити данину, виконувати різноманітні повинності. Серед них у найтяжчому соціальному станови­щі перебувало осіле населення (так звані скіфи-орачі), які сплачували велику данину вирощеною продукцією і грошима.

У Кримському скіфському царстві основну масу міського населення становили вільні ремісники, торговці, купці.

Відособленою соціальною верствою, яка мала істотні привілеї й пере­ваги, були жерці. Як і в державах Стародавнього Сходу, вони не тільки відправляли релігійні культи, а й відігравали провідну роль у державно­му житті, бо нерідко обіймали високі державні посади.

На найнижчому шаблі скіфської соціальної піраміди були раби. Оскільки скіфсько-сарматське політичне об'єднання формувалося під впливом грецької колонізації з притаманним грецьким полісам класич­ним рабством, то у скіфів рабовласництво теж мало класичну форму з певними елементами патріархальності. Так, рабів не визнавали суб'єктами права і вважали річчю господаря. Але вони не відігравали провід­ної ролі у виробництві матеріальних благ. Їх, як правило, використовувались здебільшого у домашньому господарстві, для охорони стада тощо; часто виступали товаром у торгівлі з грецькими містами. З розпадом первіснообщинного ладу рабство втрачає патріархальний (домашній) характер.

Державний устрій. За формою правління Скіфія – різновид рабовласницької монархії з деспотичною царською владою. Глава держави – цар зі спадковою, божественного походження владою. Іноді він виконував функції жреця, здійснював судові повноваження, самостійно проводив внутрішню і зовнішню політику, карбував свою монету.

Навколо царя формувався апарат державного управління, який становили найближчі родичі царя та його особисті слуги, здебільшого військові; притому особлива роль належала військовій дружині царя і воєначальникам; а найбільш впливові помічники царя утворювали Царську раду.

Існував демократичний орган - Народні збори воїнів. На них обговорювали важливі питання державного життя. Цар не був зобов'язаний у своїх діях керуватися ухвалами народних зборів, але він нерідко прислухався до їх думки. З посиленням царської влади роль зборів поступово зійшла нанівець.

Поява державного апарату не знищила родової організації остаточ­но. Її пережитки тривалий час давалися взнаки, особливо в місцево­му управлінні, де й далі верховодили місцеві вожді та впливові старій­шини.

Територія держави поділялась на округи (номи).

Право. Правова звичаях, рішеннях Народних зборів, постановах царів. Основне джерело права – звичаєве право (усне, оскільки скіфи були неписемними), а також рішення Народних зборів, постанови царів. На території скіфської держави зберігались також групи населення, які жили за своїми законами, - племінні союзи таврів у Криму та неври, розселені на півдні від Прип`яті.

Захищалась сімейна приватна власність на худобу, вози, домашні речі, посіви, житло, рабів. Особистою приватною власністю була зброя, знаряддя виробництва, прикраси. Верховна власність на землю належала царю, який встановлював порядок користування пасовищами і землями. Право приватної власності на рухомі речі зумовило розвиток зобов`язального права – договорів міни, дарування, купівлі-продажу та ін. Договори, зокрема договір побратимства (згодом переоформлений у договір співтовариства, а сучасний цивільно-правовий договір сумісної діяльності) скріплювались присягою. Відмова від сплати данини була приводом для початку воєнних дій з грабунком майна, крадіжкою худоби та захопленням полонених і перетворенням їх на рабів. Шлюбно-сімейне право грунтувалось на принципах патріархату – ведення родоводу за батьківською лінією, панівна роль чоловіка у господарстві, сім`ї і суспільстві; жінка перебувала під владою чоловіка, а по його смерті – його спадкоємця. Дозволялось багатожонство, притому старша жінка (як і в мусульманстві) займала привілейоване становище. У спадковому праві діяв принцип мінорату – перехід батьківського майна неподільно до наймолодшого сина, щоправда, одружені сини мали право на виділ їм майна ще при житті батька.

Найнебезпечіші злочини - проти царя. Тяжкими злочинами визнавались вбивство, крадіжка, обмова невинного, перелюб та ін. Види покарань: смертна кара (у т.ч. за фальшиву присягу, за порушення звичаїв і відступ від віри предків), відрубання правої руки, вигнання, кровна помста. Притому карався не лише злочин, а й замах. Для найнебезпечніших злочинів застосовувався слідчий процес – коли виявлення факту вчинення злочину, порушення справи, встановлення особи винного, дослідження обставин вчинення злочину, зібрання доказів, притягнення до суду винного, потерпілого і свідків, захист потерпілого та доведення вини злочинця, визначення міри і ступеню покарання та виконання рішення-вироку покладалось на відповідний орган із судовими повноваженнями. А щодо справ, які не стосувались царської влади та інтересів держави, судовий розгляд відбувався у змагальному порядку – коли справа порушувалась за зверненням самого потерпілого чи його родичів (в разі вбивства його), встановлення особи винного, розшук і виявлення злочинця та притягнення його до суду, збирання і подання доказів та доведення вини обвинуваченого, а іноді й визначення міри і ступеня покарання покладались на самого потерпілого (чи його родичів).