12.2. Державне регулювання страхової діяльності

Організація страхової справи у промислово розвинених країнах ґрун­тується на спеціальному страховому законодавстві. Необхідність дер­жавного регулювання диктується двома чинниками: захистом спожи­вача та проведенням урядом економічної політики. Державні органи регламентують такі питання:

• здійснюють ліцензування і реєстрацію страхових компаній, зокрема тих, що представляють іноземний капітал;

• висувають вимоги щодо фінансових гарантій страховиків із забезпе­чення страхових зобов'язань, зокрема за рахунок створення резервів для покриття збитків і наявності професійно підготовлених кадрів експертів і спеціалістів;

• визначають порядок розрахунку платоспроможності страхових орга­нізацій, наявність у них технічних резервів та їх розміщення;

• визначають умови припинення діяльності страховиків (наприклад, у разі відкликання ліцензії або банкрутства);

• визначають порядок роботи державного страхового нагляду, що кон­тролює діяльність страховиків у країні;

• визначають порядок проведення щорічного аудиту страхової, пере- страхувальної та фінансово-господарської діяльності страхових організацій, а також порядок затвердження і публікації їх річних балансів;

• регламентують здійснення обов'язкових видів страхування;

• розробляють положення про організаційно-правові форми страхо­вих компаній, про страхових посередників, про умови страхування і страхові тарифи.

Країни, що належать до Європейського співтовариства, поетапно усувають розбіжності в законодавстві своїх країн, що регулює страхову і фінансову діяльність страхових компаній, гарантії і пільги страху­вальників.

В усіх країнах ЄС, крім Італії, Ірландії, Великої Британії, органи нагляду відіграють роль позасудових посередників, їхні рішення мають рекомендаційний, інформативний характер і не є формально обов'яз­ковими для виконання страховиками.

В Ірландії під час проведення індустріального страхування життя за законом 1936 р. міністр має повноваження з усунення розбіжностей між страховими компаніями і страхувальниками. Рішення міністра мають юридичну чинність і є остаточними. В окремих випадках справу може бути передано міністром для вирішення до вищого суду держави.

У Великій Британії закон про аналогічне страхування наділяє пов­новаженнями комісара з вирішення спорів. Його рішення є остаточним і безапеляційним.

У Швеції, Ірландії, ФРН, Австрії, Італії, Бельгії страхувальник може звернутися зі своєю скаргою до служби нагляду, однак спеціальної про­цедури таких скарг законодавчо не встановлено.

Особливу увагу в усіх промислово розвинених країнах приділено рівню платоспроможності й надійності страхових компаній. Під поняттям «надійність компанії» розуміють не тільки можливість виконати взяті зобов'язання, а й готовність виконати їх.

Конференція ООН із торгівлі й розвитку в 1987 р. висунула кри­терії надійності компанії, серед яких на першому місці — особисті якості та добропорядність власників, директорів, андерайтерів, на другому — кваліфікація персоналу, на четвертому — діяльність компанії на ринку в минулому, на дев'ятому — технічні резерви тощо.

На підставі аналізу вимог законодавства всі країни ЄС можна об'єдна­ти у дві групи. Перша група — Ірландія, Велика Британія, Нідерланди, Швеція і Норвегія (остання — стосовно страхування життя), де адмініст­ративні органи не мають контрольних повноважень щодо умов договорів страхування, хоча після одержання скарги страхувальника орган нагляду може зажадати усунення будь-якого правопорушення. Друга група — ті країни, де адміністративні органи мають реальні повноваження з контролю над умовами договорів страхування через попереднє затвер­дження генеральних умов поліса або просто шляхом передачі їх на розгляд наглядової служби.