3. Правова основа римської дипломатії

У Стародавньому Римі в найдавніші часи єдиним джерелом права був звичай. Звичаї були родові, які стосувалися тільки членів окремих родів, та общинні — всієї общини, всього племені. В обох випадках вони поширювались на весь колектив без будь-яких винятків для окремих осіб чи груп.

Зі звичаїв формується ще одне джерело права — звичаєве право, тобто сукупність загальнообов'язкових правил поведінки, які відповідали інтересам певної, домінуючої частини населення Риму — громадян-рабовласників. Звичаєве право не фіксувалося в письмовій формі, його правила ніде не оголошувалися. Жерці були його зберігачами і тлумачами та водночас першими суддями в Римі. Тим самим стародавнє римське право було тісно пов'язане з релігією.

Зі становленням і розвитком римської державності основним джерелом права став закон (lex). Закони затверджувались тільки Народними зборами (куріатними, центуріатними, трибутними) і врегульовували щораз ширшу сферу суспільних відносин. Ініціаторами прийняття тих чи інших законів були зазвичай магістрати, які часто саме з цією метою і скликали Народні збори. Тому й закон називали іменем того магістрата, який вніс його проект.

Сенатус-консульти. У період ранньої республіки виникло ще одне джерело права — рішення сенату — сенатус консульти. Це не були закони і законами вони не називалися. В останні часи існування республіки і період ранньої імперії сенат навіть здобув право видавати закони нарівні з Народними зборами.

Закони XII таблиць. Найдавнішою пам’яткою права Стародавнього Риму є Закони ХІІ таблиць, складені за традицією в 451 – 450 р. до н.е. спеціальною комісією децемвирів (десяти мужів). Текст законів був написаний на ХІІ дерев’яних (бронзових) дошках, які були виставлені на форумі перед будинком сенату. Законах XII таблиць торкались переважно цивільного, шлюбно-сімейного, кримінального, судового процесу, постанов про порядок поховання. Закони передбачали обов'язкову судову процедуру розгляду спірних справ. Відповідач за викликом позивача повинен був з'явитися в суд.

З цього збірника можна судити про наявність міцної римської сім'ї з майже необмеженою владою батька, про сімейну власність, яка вже перебувала у стадії розпаду. Зафіксована в певних межах і приватна власність, якою можна було розпоряджатися: продавати, дарувати, заповідати.

Регулювались певні майнові правовідносини, зокрема один зі способів набуття власності —манципація. Це був складний, специфічний обряд, що передбачав обов'язкову присутність власника речі і покупця. Крім того, мали бути присутні як свідки п'ять повнолітніх громадян і шостий, котрий тримав вагу. Власник речі, торкаючись її паличкою або рукою, проказував передбачені законом слова, передаючи своє право власності на річ покупцеві. У свою чергу, покупець приймав це право, також торкаючись рукою речі і проказуючи обрядові слова. На вагу клали саму річ або її частинку, символ (пригорщу землі, зерна тощо), а покупець — символ платні (наприклад зливок міді).

Закони поділяли речі на дві основні категорії: речі, відчужувані шляхом манципації , і речі, які не потребували обряду манципації. До перших належали нерухоме майно (землі та будівлі), раби і тварини, якими користувалися для переїздів і перевезення вантажів, сільські сервітути (права на чужі речі — право проходити чи провести воду або прокласти дорогу через чужу землю). Інші речі не підлягали манципації.

В цю епоху зароджується поняття про необмежену квіритську власність, яка могла бути тільки у римлян і суворо охоронялася ранніми римськими законами. Посягання на цю власність жорстоко каралися. Зокрема, той, хто випасав або жав уночі квіритське поле, оброблене плугом, був приречений до страти в жертву підземним богам. Смертна кара загрожувала паліям і тим, хто крав серед ночі. За крадіжку, вчинену вдень, за самовільну порубку чужих дерев та інші подібні злочини накладався великий штраф.

Значну увагу приділяли борговому праву.

У таблиці IX записано, що смертні вироки римським громадянам мали право виносити тільки центуріатні коміції (п.1, 2). Позбавляти громадянина життя без суду зазвичай заборонялось. З часом, коли скарги і прохання римських громадян з питань, не врегульованих законодавством, стали повторюватися, у преторів виробилися однотипні рішення. Спочатку вони оголошували їх усно, потім (не пізніше II ст. до н.е.) стало звичаєм запроваджувати нові правила у письмовій формі. Претори, вступаючи на посаду, публікували вироблені ними правила і норми. Вони дістали назву преторських едиктів. В едиктах претори виходили за межі старих звичаїв, понять старого права, вони врегульовували по-новому, без зайвого формалізму і консерватизму найрізноманітніші відносини між людьми, що виникали в сфері зобов'язального, сімейного, спадкового та інших галузей права.

Претор визначав, у яких випадках він надаватиме громадянам для захисту своїх інтересів позов, і цими правилами керувався сам претор та інші судді. Щоправда, виданий претором едикт мав юридичну чинність тільки впродовж року, тобто терміну, на який обирався сам претор. Зате едикт мав загальнообов'язковий характер і тим відрізнявся від розпоряджень претора з окремих індивідуальних питань. Із закінченням повноважень претора автоматично втрачав чинність і виданий ним едикт, натомість мав чинність новий едикт, виданий новим претором. Так безперервно розвивався і сам преторський едикт, і римське приватне право загалом.

Jus gentium — право народів. Цивільне і преторське право врегульовували правовідносини тільки між римськими громадянами. Тим часом у другий період республіки Римська держава в результаті завойовницьких війн значно розширила свою територію, захопивши чимало нових племен і народів. Рим став центром світової торгівлі. Різко зросло число не громадян — перегринів, чужоземців, у тому числі купців, торговців та ін. Для них була створена спеціальна магістратура — претори для перегринів. Обіймаючи посаду, вони теж видавали едикти, в яких визначали правила своєї судової діяльності. Ці правові норми вироблялися не лише на основі римського законодавства і преторського права, й загальних звичаїв міжнародного обігу, торгівлі, інших правових відносин, що складались у процесі контактів Риму з різними країнами і народами. У цих нормах використовувалось, отже, не тільки римське право, а право й звичаї інших держав. Це право, покладене в основу едиктів преторів для перегринів, набуло назви право народів — jus gentium.

За природою jus gentium було близьким до римського преторського права, однак відрізнялося від нього за сферою дії. Воно врегульовувало правові відносини між римлянами й іноземцями (перегринами) та між самими іноземцями на території Риму.

Діяльність юристів. Першими юристами у Римі були понтифіки — члени жрецької колегії, які, крім вищого нагляду за справами культу, зберігали і тлумачили стародавні звичаї, вирішуючи на їх підставі спори і конфлікти між громадянами.

У III ст. до н.е. плебеї здобули право обрання до складу колегії понтифіків, і перший же понтифік — плебей Тиберій Корунканій зробив свої юридичні консультації відкритими та доступними для всіх. З цього часу юриспруденція вже не була таємним мистецтвом жерців, а стала світською. Римські громадяни мали змогу навчитися тлумачити закони, складати позовні формули. Понтифіки вважали себе виразниками волі богів і не турбувалися про мотивацію своїх рішень і консультацій. З часом понтифіки (жерці), які тлумачили звичаї були обмежені в діяльності і відходять та другий план. Світські ж юристи вже не тільки умотивовували свої консультації, а й осмислювали зміст як окремих юридичних норм, так і всієї їх системи.

Джерела права Риму в період імперії.

Система державного управління, встановлена Октавіаном і закріплена його заступниками отримала назву принципату (prainceps senatus – перший в сенаті). У період принципату вища державна влада формально належала сенату. Сенат стає формально законодавчим органом. Аби воля принцепса набула значення закону, її вносили у вигляді проекту до сенату, а потім вона отримувала формальне затвердження. З І – до середини ІІІ ст. сенатус-консульти (senatus consulta)стають головною формою законодавства.

З часом сенат втрачає своє значення і законодавчу компетенцію. Основним джерелом права поступово стає одноособове рохпорядження імператора. Від часів абсолютної монархії (домінату – dominus – владика, абсолютний монарх, який стоїть над законом) правотворча діяльність зосереджується в руках імператора як єдиного і необмеженого законодавця. Постанови імператора дістали назву конституція (від рим. constituo – установляю). Конституції поділяли на чотири види: едикти, декрети, рескрипти, мандати.

Едикти — це загальні розпорядження для всього населення імперії (не сплутати з едиктами республіканських магістратів, зокрема преторів, у яких ці останні викладали програму своєї діяльності.

Декрети — рішення імператора з конкретних спірних, зокрема судових, справ.

Рескрипти — письмові відповіді на скарги і запити, що надійшли імператору з різних питань.

Мандати — інструкції службовим особам.

Користування імператорськими конституціями утруднювала їх численність і безсистемність, тому виникла необхідність у їх кодифікації. В ІІІ ст. н.е. робляться спроби перших приватних (неофіційних) кодифікацій імператорських конституцій. Так, був виданий (у 295 р.) кодекс Грегоріана, згодом – кодекс Гермогена. Першим офіційним зібранням конституцій був Кодекс Феодосія (Теодозіанський, 438 р.).

Досвід приватних і офіційних кодифікацій показав важливість створення єдиного збірника права, в якому було б і цивільне, і преторське законодавство. Найважливішою стала кодифікація римського права, проведена після падіння Західної Римської імперії, східно-римським імператором Юстиніаном (527-565 рр.) у Візантії. З цією метою Юстиніан у лютому 528 р. призначив комісію з десяти осіб на чолі з Трибуніаном. Через рік комісія закінчила свою роботу і в квітні 529 р. був обнародуваний Кодекс Юстиніана і тим самим анульовані попередні кодекси.

Кодекс являє собою збірник імператорських конституцій і складається з 12 книг. Кожна книга ділиться на титули (підрозділи в ряді законів), а титули - на параграфи.

Систематизувавши конституції, Юстиніан приймає рішення упорядкувати юридичну літературу. З цією метою в грудні 530 р. була створена нова комісія. Комісія мала досить складне завдання: треба було зібрати всі твори класичних юристів, зробити з них витяги і все застаріле вилучити, замінивши новим, а всі розбіжності усунути. Врешті, весь цей матеріал треба було відповідно систематизувати.

Це складне завдання комісія виконала в надзвичайно короткий термін. Уся зібрана юридична література була переглянута, систематизована і зведена в єдине ціле. У грудні 533 р. цей величезний звід одержав назву Дигести, або Пандекти, був опублікований і вступив у дію.

Дигести становлять центральну частину Юстиніанівського зводу, найбільшу за розмірами і найціннішу за своїм змістом. Усі цитати розподілені в 50 книгах, які своєю чергою поділяються на певну кількість титулів з відповідними заголовками. (Так виникає пандектна система. Вона характеризується значною деталізацією, багато вступних, узагальнюючих частин. За пандектною системою сладені цивільні кодекси України та Німеччини)

Водночас з роботою над укладенням Дигестів під загальним керівництвом Трибоніана був укладений переважно для навчальних цілей офіційний елементарний підручник цивільного права, який отримав назву Інституції. У листопаді 533 р. Інституції були санкціоновані і вступили в дію.

Головним джерелом Інституцій був однойменний твір римського юриста Гая, побудований за принципом поділу права на три групи: 1) про осіб; 2) про речі; 3) про форми процесу. Аналогічно побудовані й Інституції Юстиніана. (Так виникає інституційна система, в якій норми угруповані за певними ознаками в інститути, що розташовані у логічній послідовності. За інституційною системою укладений Французький цивільний кодекс)

Але поки укладались Дигести та Інституції, законодавство невпинно розвивалося, що змушувало уряд переглянути низку спірних питань. Деякі з них були замінені самим Юстиніаном, який оголосив у вигляді наказів 50 нових рішень.

Отже, коли робота над Дигестами та Інституціями була завершена, Кодекс, виданий у 529 р. багато де в чому вже застарів. Щоб узгодити з новими частинами Юстиніанівського зводу, комісія переробила його заново, і в листопаді 534 р. цей Кодекс був опублікований у новій редакції.

Отож до Кодексу Юстиніана увійшли всі закони римських імператорів, видані з часів правління імператора Андріана (117-138) до 534 р. У це число входили закони самого Юстиніана, видані ним до 534 р. Накази, які виходили після того, називалися новелами. Юстиніан планував у міру нагромадження новел їх систематизувати, але його задум залишився нездійсненим. На думку Юстиніана, усі названі частини кодифікації мали становити єдиний Звід права, хоча вони й не були тоді об’єднані однією загальною назвою. Лише у Середньовіччі, коли відродилося вивчення римського права (починаючи з ХІІ ст.), весь Юстиніанівський звід набув загальної назви Corpus juris civilis - Звід цивільного права. Під цією назвою він відомий і тепер.