7.6. Перспективи розвитку міжнародних розрахунків

Причини розвитку процесів валютної інтеграції в ЄС невід­дільні від структурних змін у світовій капіталістичній системі господарства й еволюції її валютних систем з початку 70-х років.

Однак зміна співвідношення сил у капіталістичному світі на користь країн Західної Європи, зріст їх економічної потужності призвели до виступів проти валютної гегемонії США, що зловжи­вали статусом долара як резервної валюти, заохочуючи зовніш­ньоекономічну експансію американських монополій. Це послу­жило поштовхом до створення Європейської валютної системи.

З 13 березня 1979 р. функціонувала Європейська валютна сис­тема (ЄВС) у складі 8 країн «Загального ринку» (Німеччина, Фран­ція, Бенілюкс, Італія, Ірландія, Данія).

Механізм ЄВС утворювався з трьох елементів: Європейської валютної одиниці — екю; режиму спільного коливання валют­них курсів; Європейського фонду валютного співробітництва.

Екю була складеною валютою, її підтримував «кошик» націо­нальних валют країн Співтовариства, причому частка кожного учасника залежала від ваги країни в сукупному валовому про­дукті і взаємній торгівлі.

Введення механізму підтримки валютних курсів і системи ва­лютних інтервенцій спричинило за собою створення системи коротко- й середньострокового кредитування, в яку входять такі еле­менти.

1. Система кредитів типу «своп» між центральними банками, чиї курси валют досягли припустимих меж.

2. Фонд короткострокового кредитування (14 млрд екю в 1985 p.). Для кожної країни визначена величина внеску в цей фонд і обсяг припустимого кредиту на термін від 3 до 6 місяців із правом про­довження до 9 місяців.

3. Фонд надання середньострокових кредитів на термін від 2 до 5 років (у розмірі 11 млрд екю в 1985 p.).

Короткострокове кредитування проводилося центральним бан­ком без будь-яких умов, а середньострокові кредити надавалися за умови проведення економічної політики, схваленої Радою Мі­ністрів ЄС на рівні міністрів фінансів.

Пізніше фонди короткострокового і середньострокового креди­тування були перетворені в Європейський Валютний Фонд, що замінив Європейський фонд валютного співробітництва, створений у 1973 р. в період першої спроби співтовариства досягти еконо­мічного і валютного союзу.

Новий етап у розвитку західноєвропейської інтеграції — про­грама створення валютного й економічного союзу, розроблений комітетом Ж. Делора в квітні 1989 р.

«План Делора» передбачав створення загального ринку, заохо­чення конкуренції в ЄС, координацію економічної, бюджетної, податкової політики з метою стримування інфляції, стабілізації цін і економічного росту, обмеження дефіциту держбюджету й удосконалення методів покриття.

На основі «плану Делора» до грудня 1991 р. був вироблений Маастріхтський договір про Європейський союз, що передбачав поетапне формування валютно-економічного союзу.

Перший етап почався фактично в липні 1990 р. одночасно з по­вним скасуванням валютних обмежень щодо руху капіталів у ЄС. Основна увага приділена зближенню рівнів економічного розвитку, зниженню темпів інфляції і скороченню бюджетного дефіциту.

Другий етап почався з січня 1994 р. створенням Європейського валютного інституту у Франкфурті-на-Майні в складі керуючих центральними банками країн-членів.

Європейська рада, що проходила в грудні 1995 р. в Мадриді, під­твердила рішення про введення єдиної Європейської валюти з 1 січ­ня 1999 p., що стало третім, заключним етапом. Учасники ради ви­рішили відмовитися від назви «екю», прийнявши замість нього євро, що стала єдиною, загальною для всіх членів Євросоюзу, валютою.

Для введення євро країни Європейського союзу мають відпо­відати таким критеріям.

1. Рівень інфляції не повинен перевищувати 1,5 % середнього рівня трьох країн — членів ЄС з найбільш низьким рівнем інфляції.

2. Державна заборгованість має становити менше 60 % від ВНП.

3. Державний дефіцит має становити менше 3 % від ВНП.

4. Протягом щонайменше двох років повинні дотримуватися межі коливань валютного курсу, передбачені механізмом обмінних курсів, без девальвації стосовно валюти інших країн — членів €С.

5. Довгострокові відсоткові ставки не повинні перевищувати 2 % середнього показника для трьох країн з найбільш низьким рівнем інфляції.

Технічний перехід передбачено у три етапи. На першому, з 1 січня 1999 р. до 1 січня 2002 p., на євро переводяться безготів­кові взаєморозрахунки банків і корпорацій, іде перерахування кре­дитів і внесків, довгострокових фінансових зобов'язань. У цей пе­ріод вводиться фіксований курс обміну валют країн — учасниць союзу. На другому етапі, перше півріччя 2002 p., у наявний обіг вводяться банкноти євро й розмінні монети. У цей час національні гроші, що використовуються в країні, залишаються у вжитку па­ралельно з євро. З ЗО червня 2002 р. євро стане єдиним законним платіжним засобом у країнах Європейського Економічного Союзу (ЄЕС).

Після 1 липня 2002 p., на третьому етапі, єдиним законним платіжним засобом у федерації Європейських держав залишить­ся тільки євро.

Емісія і контроль за обігом наявних євро — відповідальність майбутнього Європейського центрального банку (ЄЦБ). Поки підготовку до його введення і деякі функції ЄЦБ виконує Євро­пейський фінансовий інститут у Франкфурті.

Мета введення єдиної валюти: створення зони економічної ста­більності, полегшення обмінів і узгодження економічних політик.

В даний час у 11 Європейських державах (Австрія, Бельгія, Фінляндія, Франція, Німеччина, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідер­ланди, Португалія, Іспанія) введена загальноєвропейська валюта євро. Великобританія і Данія утримуються від вступу в Єврозону, а Греція і Швеція поки не відповідають усім необхідним умо­вам і економічним критеріям.

До 31 грудня 2001 р. євро було тільки у вигляді депозитних коштів, у той час як національні валюти країн-учасниць продовжу­вали виконувати свої функції наявних платежів і розрахунків. Для безготівкових розрахунків євро і національні валюти вико­ристовувалися однаково.

У 2002 р. ще 6 країн приєднаються до Євросоюзу: Польща, Угорщина, Чехія, Словенія, Естонія і Кіпр.

Необхідність введення нової валюти євро пояснюється у пер­шу чергу бажанням економічно сильних Європейських держав реально протистояти впливу долара США як єдиної світової ре­зервної грошової одиниці. Введення євро дозволить створити нову валютну зону, в якій всі обмінні й конверсійні операції на внутрішньоєвропейському валютному ринку країн — учасниць Євро-зони припиняться. Істотні зміни відбулися на грошовому і фон­довому ринках акцій і облігацій. Ставка FIBOR (Франкфурт) була замінена EURIBOR.

Введення євро дозволить значно підсилити роль і вплив Євро­пейського ринку і Європейської валюти.

Грошова стабільність і зростання економічних показників у результаті створення другого за розмірами ринку капіталів зро­бить Єврозону привабливою для інвесторів.

Введення євро дасть імпульс для змін у Європейській еконо­мічній і фінансовій сферах і приведе до зникнення багатьох бар'є­рів на шляху до вільного пересування товарів і послуг у рамках Європейського союзу.

Однак нарівні з явними перевагами країни-учасниці і їхні бан­ківські системи на етапах переходу випробували ряд труднощів. До них належать як макроекономічні, фінансові так і технологічні проблеми. Серед них такі як:

• необхідність роботи платіжних національних систем у ре­альному режимі часу;

• необхідність завершення операції протягом дня, безвідкличність платежів;

• зростаючий зв'язок між готівкою і цінними паперами.

Усі ці проблеми зобов'язані вирішувати національні системи розрахунків у режимі реального часу (RTGS). Так само розробле­на спеціальна система, що зв'язала в одне ціле всі національні RTGS системи країн-учасниць — це система TARGET (Trans-European Automated Real-Time Gross Settlement Express Transfer System).

TARGET (Транс'європейська система швидких переказів у ре­жимі реального часу) — ESCB (Європейська система централь­них банків) — загальна система для переказів з євро.

П'ятнадцять Центральних Національних банків (ЦНБ) країн Європейського союзу (Бельгія, Німеччина, Данія, Греція, Іспанія, Франція, Ірландія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Австрія, Порту­галія, Фінляндія, Швеція і Великобританія) і Європейський цент­ральний банк беруть участь чи взаємодіють із системою TARGET.

Кожен ЦНБ працює за системою RTGS у євро і застосовує єдналь­ний компонент. Європейський центральний банк оперує за допо­могою власного механізму здійснення переказів. Єднальний ком­понент — це загальна інфраструктура і комунікаційний механізм, що дає можливість сполучення систем RTGS з індивідуальними внутрішніми потребами, що гарантує ідентичну обробку і проходжен­ня платежів інших країн. TARGET має інфраструктуру, що забезпе­чує терміновість проходження переказів між RTGS-системами.

Перекази можуть бути на користь банку (внутрішньобанківські) і на користь третіх осіб (клієнтські платежі). При нормаль­них умовах роботи TARGET не обкладає податком мінімальні чи максимальні суми платежів.

Поряд з використанням вищезгаданих платіжних систем бан­ки можуть використовувати і комерційні клірингові системи. Од­нією з таких систем розрахунків у Європі (крім TARGET) є Бан­ківська асоціація ЄВРО (ЕВА) — система розрахунків, створена 50 комерційними банками. Розрахунки в цій системі проводять­ся тільки в євро. Розрахункові рахунки цих банків ведуться ЄЦБ. Кожен банк-учасник встановлює ліміти обмінів з іншими банками і тим самим гарантує повне завершення взаємних розрахунків на кінець дня.

ЕВА — Європейська клірингова система є єднальним зобов'я­занням взаємодії між комерційними банками Євросоюзу у ви­падку якщо банки мають:

• легальну операційну внутрішню інфраструктуру, що дозво­ляє приймати й одержувати повідомлення, деноміновані в євро;

• процедури щоденного забезпечення розрахунків щодо виконан­ня вихідних і вхідних платежів на користь клірингового банку.

Система ЕВА може бути використана для внутрішньобанківських і клієнтських переказів.

Так само варто окремо зупинитися на питанні процесу курсоутворення.

З 01.01.1999 р. європейські країни, що не бажають чи не мо­жуть брати участь в економічному і монетарному Євросоюзі (ЕМС), можуть прив'язати свої обмінні курси до євро, використовуючи ме­ханізм обмінних курсів. Межі, в яких може коливатися обмінний курс кожної валюти, що не входить в ЕМС, становлять 15 % сто­совно курсу євро. Ці межі (15 %) коливання обмінних курсів установлені для усіх валют ЕМС при конверсійних угодах між ними, крім DEM і NLG, для яких у двосторонніх угодах становлять (1) 2,25 %. Ці ставки можуть змінюватися за рішенням Європейського центрального банку і Міністерства фінансів Євросоюзу.

Курси валют для конверсійних операцій були зафіксовані на 31 грудня 1998 p., але, щоб уникнути спекуляцій, ці курси були встановлені в травні 1998 р. в таких пропорціях:

EUR 1 = DEM 1,95583 = FRF 6,55957 = NLG 2,20371 = ITL 1936,27 = SPAN 166,386 = РТЕ 200,482 = FIM 5,94573 = ІЕР 0,787564 - BEF/LUK 40,3399 = ATS 13,7603.

З іншого боку, обмінні курси для валют країн, що не беруть участі в ЕМС, можуть варіюватися в межах ринкових ставок:

EUR 1 = GBP 0,6727 = USD 1,0867.

Щодо комерційних паперів і депозитних сертифікатів, то із вве­денням євро відсоткові ставки за ними стандартизовані на ос­нові щоденної ставки actual/360.

Старт нової європейської валюти 01.01.99 р. багато хто з ана­літиків й економістів визнали як досить успішний.

Первісний курс євро до долара склав 1,0867, протягом січня курс зростав і досяг 1,15 долара за євро. Однак починаючи з се­редини січня курс євро почав неухильно знижуватися і станом на 01.01.2001 р. склав 0,94 долара за євро. Причини такого по­водження нової валюти аналітики пояснюють рядом причин:

• опубліковані статистичні дані про уповільнення темпів рос­ту у всіх 11 країнах Єврозони;

• США в черговий раз відмовилися від запропонованого Німеч­чиною плану створення фіксованого механізму обміну долара, японської єни і євро;

• зусилля біржових брокерів, що використовують нову валюту для спекуляцій.