Глава 1 банківська система україни

1. Сутність і функції банків.

1.1.1. Еволюція банківської системи в Україні.

1.2. Національний банк України.

1.2.1. Функції Національного банку України.

1.2.2. Органи управління Національним банком України.

1.2.3. Основні засади грошово-кредитної політики.

1.2.4. Операції Національного банку України.

1.3. Комерційні банки України.

1.3.1. Операції комерційних банків.

1.1. Сутність і функції банків

Історія не лишила достатньо повних відомостей про те, коли виникли банки, які операції вони виконували, що впливало на їхній розвиток. Сьогодні ми більше знаємо про перші гроші давніх народів. Сучасна історія зібрала чимало інформації про грошо­вий обіг у давні часи. Проте роль кредитних установ у цьому процесі не знайшла свого відображення. Більше того, міркуван­ня в економічній літературі про процес виникнення банків на­стільки суперечливі, що залишаються незрозумілими їхні справ­жня природа і початкове функціонування.

На думку ряду авторів, банк як особлива інституція товарного господарства виник не у зв'язку з розвитком товарно-грошових відносин на ранніх стадіях товарного господарства, а тільки в той період, коли з'явилася потреба в мережі спеціальних установ, які регулювали б заплутаний грошовий обіг і проводили в ширших масштабах кредитні операції. Отже, можна припустити, що банк, згідно позиції цих авторів, виник аж на тій стадії розвитку кре­диту, коли без його ділової допомоги неможливе було функціону­вання капіталістичних підприємств, а саме у період розвитку мануфактурного виробництва.

Інші автори вказують на більш ранні терміни виникнення бан­ків. На їхню думку, вони вперше з'являються ще за античного і феодального господарства, коли виникла потреба в посередниках при здійсненні платежів.

Таким чином, уявлення про час появи банківських установ роз­тягується майже на дві тисячі років. Отже, суть питання про перші банки не стільки у визначенні якоїсь чіткої історичної дати їх виникнення, скільки у визначенні того, що взагалі можна вважа­ти банком.

Етимологія слова «банк» сягає до французького слова «banque» та італійського «Ьапса». Ці слова відповідно означають «скри­ня» та «лавка» і описують дві основні функції, які виконували банки. «Скриня» вказує на функцію збереження, оскільки вона є місцем, де зберігається щось цінне. В Італії у XII сторіччі слово «Ьапса» (лавка) означало стіл, прилавок або робоче місце «міняйли». Такі столи встановлювались на майданах, де відбувалася жвава торгівля товарами. Торгівля велася з використанням різно­манітних монет, що карбувалися як державами, так і містами й навіть окремими особами. У цих умовах потрібні були спеціалі­сти, які б зналися на монетах, що були в обігу, могли б оцінити і дати пораду при їхньому обміні. Коли врахувати, що у десятому сторіччі Італія була центром світової торгівлі, куди стікалися товари і гроші з різних країн, то стане зрозумілим, чому банкіри виявились неодмінними учасниками торгових операцій, а їхні «банки-столи» набували все більшого поширення. Подібні «міняйли» зі своїми особливими «столами» були в Стародавній Греції і Стародавньому Римі.

За свідченнями істориків, перші банківські операції виконува­ли як окремі особи, так і деякі церковні установи, що концентру­вали значні кошти. У давніх святилищах накопичувалась вели­чезна кількість грошей. Храми були надійним місцем для збері­гання цінностей. Злодії ставилися з повагою до вівтарів і не гра­бували їх. Вклади, недоторканність яких гарантувалася поважним ставленням до релігії, зробили знамениті грецькі храми (Дельфій­ський, Делоський, Самоський, Ефеський) водночас і своєрідними банківськими установами. У храмі Артеміди в Ефесі концентру­валися вклади з малоазійського узбережжя, а в храмі Аполлона в Дельфах — вільні кошти всієї європейської Греції.

Перші банкіри незабаром зрозуміли, що накопичені ними вели­чезні грошові багатства лежать без руху, в той час як від них можна було б одержувати істотну користь, віддаючи їх у тимчасове корис­тування або відкриваючи самостійні торговельні й ремісничі під­приємства. Заставою при цьому звичайно були кораблі й товари, а в окремих випадках — будинки, дорогоцінні камені й навіть раби. Надання позик супроводжувалося стягненням високих від­сотків, рівень яких доходив до 36 % річних.

Разом із кредитними операціями давніх банків поступово зна­йшли розвиток і розрахунки з обслуговування вкладників. Роз­рахунки проводилися за допомогою так званого «тпрансфериту», тобто переносу коштів з однієї таблиці на іншу. Кожен вкладник банку мав свою таблицю з позначенням його імені (тобто раху­нок у сучасному розумінні). Кошти з таблиці одного вкладника переносилися на таблицю іншого, створюючи найпростіші форми безготівкових розрахунків. При цьому спочатку було необхідне особисте усне розпорядження клієнта про перерахування коштів, проте пізніше з'явилися письмові накази, які полегшували і при­скорювали взаємні платежі.

Зручності, створювані банками, не могли не привернути увагу ділових людей. Поступово банківська клієнтура розширювала­ся. Банки, у свою чергу, стали виконувати функції довірителів в укладанні договорів між клієнтами, стали виступати посеред­никами в торгових угодах. Для полегшення розрахунків старо­давні банки випускали навіть банківські квитки (лат. hudu — гуду), що були в обігу нарівні з повноцінними грошима.

Усе це свідчить про те, що перші банки виникли задовго до мануфактурної стадії капіталізму. Проте неправильною є думка, що описані операції давнього товарно-грошового обороту свідчать про повноцінне функціонування банківських установ. Наявність кредитора і позичальника — це ще далеко не зародження банку, а тільки передумова цього. За яких же умов можливість перетво­рення кредитора в банк стає очевидною? В сучасних наукових виданнях банк характеризується як «велика кредитна устано­ва». Отже, справа у ступені розвитку кредитної справи і в сукуп­ності операцій, що виконуються кредитором з обслуговування своїх клієнтів. Лихвар виходить за свої межі, як тільки кредитні операції, котрі він виконує, перетворюються в систему. Важливо при цьому й те, що кредит перестає задовольняти суто споживчі інтереси позичальника і видається на ведення господарських справ. Істотним є й те, що поряд із кредитними операціями кре­дитор за розпорядженням своїх клієнтів починає виконувати роз­рахункові операції. Отже банк — це такий рівень розвитку кре­дитної справи, за якого кредитні, грошові й розрахункові операції концентруються в єдиному центрі, що організує грошовий обіг та кредитні відносини. У сучасному світі через банки здійснюється фінансування народного господарства, страхові операції, купівля-продаж цінних паперів, посередницькі угоди й управління майном.

Кредитні установи крім того здійснюють консультування, беруть участь в обговоренні народногосподарських програм, ведуть ста­тистику, мають свої підсобні господарства. Суть банку багато­гранна.

Проте головне в розумінні його сутності полягає в тому, що банк — це автономне, незалежне комерційне підприємство. У банку, як і в будь-якого іншого підприємства, є свій продукт. Продуктом у даному випадку насамперед є формування платіжних засобів (гро­шової маси), а також різноманітні послуги у вигляді надання кредитів, гарантій, доручень, консультацій, управління майном. Діяльність банку має продуктивний характер. В умовах ринку значення грошей і кредитів непомірно зростає і тому перетворює їх у єдине джерело прискорення виробництва. Банки стають основ­ною ланкою, яка постачає народне господарство додатковими гро­шовими ресурсами. Сучасні банки не тільки торгують грошима, вони водночас є аналітиками ринку. За своїм місцем в економічній системі банки найближче стоять до бізнесу, його потреб, його кон'юнктури, що постійно змінюється. Ринок неминуче висуває банк у число основних, ключових сегментів економічного регу­лювання.