Б. Гаврилишин. Залишаюся українцем

Частина IV

ДУМАТИ ГЛОБАЛЬНО, ДІЯТИ ЛОКАЛЬНО

Преамбула

Доля була дуже щедрою до мене. Мої мрії пізнати світ, які виникли завдяки читанню книг Карла Мая про різні країни, здійснювалися. Саме після обрання директором ЦНМ я став багато подорожувати з різними цілями до різних країн. На кінець 70-х устиг побувати у близько сімдесяти країнах на різних континентах. У кожній з країн я зробив щось корисне. Я не подорожував у ролі туриста. В багатьох країнах моя діяльність обмежилася тим, що давав лекції, головував на національних, регіональних та міжнародних конференціях, займався консалтингом для багатонаціональних компаній, іноді давав деякі поради урядам. У деяких країнах я був залучений до визначних подій і залишив слід по собі, серйозно вплинувши на подальший розвиток тих країн. Так сталося в Австралії та Аргентині. Я неодноразово приїздив до Канади з прагненням віддячити за все те добро, яке дала мені ця країна.

Канада

Згадаю лише деяку мою діяльність, яка створила резонанс і мала певний ефект. Жанна Сове, про яку я вже писав, коли розповідав про Світову асамблею молоді, стала спікером Палати громад (парламенту). Г’ю Фолкнер, випускник ЦНМ, став міністром Федерального уряду Канади. Ці двоє разом запросили мене приїхати до Оттави і провести спеціальний семінар для вісімдесяти членів парла-

Богдан Гаврилишин. Залишаюсь українцем

152

менту з різних партій, які, на думку моїх друзів, були найцікавішими парламентаріями. Тема семінару — “Різні моделі демократії”, який ми почали у парламенті одразу в післяобідній час. Я прочитав кілька лекцій, а потім розгорілися пристрасні дискусії, що тривали до пізнього вечора. Після ве-

чері ми обговорювали позитивні сторони й недоліки канадської демократії і наприкінці семінару я зробив кілька висновків та дав деякі поради, як її поліпшити. Реакція більшості членів парламенту була надзвичайно позитивна. Я бачив багато листів, які вони написали Жанні Сове. Вони вперше зіткнулися з тим, що існує не один тип демократії — англосаксонський (як у Великій Британії та Канаді), а що є різні його типи. Найцікавішою для них стала пряма демократія з децентралізацією влади (як у Швейцарії), де замість голови держави існує група людей, яких називають федеральними радниками і які приймають найважливіші рішення після дискусій на базі консенсусу. Основною рисою такої демократії є те, що люди мають змогу змінювати конституцію, анулювати закон, прийнятий парламентом, або висунути новий закон.

Іншою річчю, яку я зробив у Канаді, стало спеціальне вивчення однієї

знайбільших проблем, яка тривала десятиліттями: нерівність між провінціями. Приморські провінції — Нова Шотландія, Нью Брансвік та Острів Принца Едварда — були значно бідніші за решту Канади, особливо у порівнянні з такою провінцією як Онтаріо — фінансовим і промисловим серцем Канади. Від початку мого викладання у ЦНМ я часто відвідував Швецію. Найбільша кількість слухачів Центру походила саме звідти, до того ж сама країна була цікавою завдяки своїй прогресивності. Дехто оцінював її дуже позитивно, дехто — вкрай негативно, тому що, на думку останніх, ця країна є “державою загального добробуту”, надто соціалістичною, надто прогресивною. Коли я добре пізнав цю країну, моє особисте ставлення до неї було позитивним. Мені вона здавалася країною

зреальною демократією, в якій багато заможних людей, ефективна економіка, однак і соціальна справедливість та відсутність бідних.

Частина ІV. ДУМАТИ ГЛОБАЛЬНО, ДІЯТИ ЛОКАЛЬНО

153

Після урочистої церемонії вручення диплома почесного доктора Університету Альберти. Канада, 1986 р.

Швеція мала надзвичайно прогресивну податкову систему, яка змусила деяких багатих людей і підприємців виїхати до інших країн або запроваджувати свій бізнес за межами Швеції. Та все ж там були деякі аспекти, які здалися мені надзвичайно мудрими. Один з них стосувався вирішення регіональної нерівності. Нерівність була спричинена географічним розташуванням (країна простягається з півночі на південь і тому має різні кліматичні зони) та нерівномірною присутністю природних ресурсів. Для подолання регіональної нерівності було запроваджено таку політику: замість того, щоб збирати з корпорацій податки в повному обсязі й потім давати

зцього субсидії біднішим регіонам, уряд видав спеціальне розпорядження, яке дозволяло платити лише 50 % податків, а решту залишати на спеціальному рахунку, який контролювався урядом. Компанії могли використовувати ці гроші, коли хотіли зробити інвестиції, однак узгоджували

зурядом, де їх робити та навіть пору року, коли їх можна було робити. Таким чином держава уникла зайвої бюрократії, такої як збирання податків і надання субсидій, а підприємці заощадили кошти. Забезпечення бодай певної рівності було цілковито в руках компаній.

Богдан Гаврилишин. Залишаюсь українцем

154

Мене так захопив цей закон, що я написав про нього міністру фінансів Канади пану Волтеру Ґордону, пояснивши закон та його ефективність. Гадаю, цю інформацію розповсюдили між кількома іншими людьми, тому що мене запросив Моріс Стронґ, у той час засновник та перший президент CIDA17, приїхати до Канади, відвідати приморські про-

вінції, вивчити ситуацію й дати

Інавгурація Жанни Сове, генералгубернатора Канади. Оттава, 1984 р. рекомендації. Десятиліття феде-

ральний уряд виділяв мільярди доларів на субсидії для цих провінцій, які все одно не наближали їх до успішніших регіонів. Це завдання здалося мені захоплюючим. Я відвідував згадані провінції, компанії, спілкувався з різними людьми і врешті написав звіт з моїми рекомендаціями. Не думаю, що я суттєво допоміг вирішити цю проблему, але хоча б показав людям з уряду, що існують інші шляхи вирішення проблеми нерівності, аніж просто давати субсидії.

Однією з найцікавіших подій, в якій я брав участь разом з дружиною та дітьми, стала церемонія інавгурації першої жінки генералгубернатора Канади Жанни Сове у 1984 р. Всі ми були на церемонії у Палаті парламенту, а потім Жанна Сове запросила мене з дружиною до Рідо Холла (Rideau Hall) — резиденції генерал-губернатора. Там було спеціальне прийняття для головних політиків, ключових осіб з різних секторів канадського суспільства та кількох особистих друзів Жани Сове. П’єр Трюдо, колишній прем’єр-міністр, був серед гостей. Він, напевно, був одним з найвидатніших прем’єрів Канади всіх часів. Трюдо був добре освічений, повністю двомовний18, відкритий, мав креативне мислення. Він пробув прем’єром два терміни, проте його не переобрали на третій. Він надто прогресивно мислив, випереджаючи свій електорат. Трюдо зустрічався з Виконавчим комітетом Римського Клубу, серйозно зацікавився питаннями довкілля та іншими темамих світової проблематики. Він не тільки говорив про це, а й намагався втілити деякі з цих

17Canadian International Development Agency (Канадська міжнародна агенція з розвитку).

18Він вільно володів англійською та французькою, бо походив зі змішаної родини: його мати була англійкою, а батько франкомовним канадійцем.

Частина ІV. ДУМАТИ ГЛОБАЛЬНО, ДІЯТИ ЛОКАЛЬНО

157

діяти від імені асоціації, представляти її перед комунальною владою та іноді витрачати певні гроші й вирішувати проблеми загального інтересу всіх членів. Коли я прийшов на друге щорічне зібрання та послухав звіт президента, а потім скарбника, який доповів, що наші адміністративні витрати нараховували “астрономічну” суму в 5,90 швейцарських франків, я не міг не усміхнутися, думаючи про те, яким незначним усе тут було.

Коли мене вже обрали до виконавчого комітету, в порядку денному постало одне особливе питання. Репозуар була приватною дорогою, яка вела до різних вілл, тому й належала вона усім власникам вілл. Асоціація відповідала за утримання дороги й мала раз на кілька років очищувати каналізаційні стоки. Для цього потрібна була спеціальна машина для видалення нечистот із колекторів, які вели до великих комунальних стічних труб. На засіданні виконавчого комітету один із членів сказав: “Я знаю людину, яка бере 240 франків за годину роботи такої машини. Робота зайняла б 2–3 години”. Інший член комітету заявив: “Я знаю надійне підприємство, яке бере 250 франків і відмінно виконує свою роботу”. Потім почалася довга дискусія про те, кого з них треба найняти на цю працю. Побачивши, що загальна вартість становитиме кілька сотень франків, президент виконавчого комітету сказав, що ми не можемо прийняти таке рішення, тож потрібно скликати загальні збори всіх членів. Тоді я запропонував: “Чому б нам на загальних зборах не запровадити річний бюджет комітету в 2 тисячі франків? З таким бюджетом виконавчий комітет зможе приймати рішення про необхідні витрати, не скликаючи позачергові збори членів асоціації”. За цю “геніальну” ідею я став мало не героєм серед наших сусідів.

Як родина ми також брали участь у житті громади Вер’є. Наші діти ходили до місцевої комунальної школи. В ній було багато різних святкувань і ми познайомилися з рядом батьків інших дітей. В ті часи у Вер’є мешкало близько 7000 осіб. Ставши директором ЦНМ, я часто давав інтерв’ю женевській пресі про Швейцарію, Європу, світ. Я став добре відомим у нашій громаді. Через кілька років сталась абсолютно неймовірна подія. Мадам Тонга, мер Вер’є, запропонувала раді громади, щоб я замість неї виголосив традиційну промову 1 серпня21. У той час тривали гарячі дискусії, чи варто Швейцарії приєднуватися до європейської спільноти. Ввечері після параду люди зібралися на площі перед церквою і я виголосив промову. Всі були шоковані й здивовані. Багато хто думав,

21 1 серпня — Національний День Швейцарії, не день незалежності, а день початку існування Швейцарської Федерації.

Частина ІV. ДУМАТИ ГЛОБАЛЬНО, ДІЯТИ ЛОКАЛЬНО

159

політики, членами якого є кілька колишніх послів Швейцарії, кілька людей з ООН, кілька академіків. Там ми проводимо лекції на тему світових подій, якось пов’язаних зі Швейцарією, а потім обговорюємо їх. Мене запросили дати три лекції на цих кон- ференціях-зустрічах форуму. Перший раз це стосувалось України, яка ще

входила до складу Радянського Сою-

зу, але я прогнозував, що вона стане Богдан Гаврилишин з президентом Швейцарії Паскалем Деламюра.

незалежною державою. Коли так і 1989 р. сталось, я виступив з лекцією на тему

стану України, її політичної і економічної ситуації та перспективи майбутнього. Третя лекція була присвячена становищу у світі.

Найцікавішою для мене виявилась участь у деяких подіях на федеральному рівні, іноді у неочікуваній ролі. Курт Феглер23, федеральний радник уряду Швейцарії та голова департаменту економічних відносин, скликав досить незвичне засідання, яке відбулось у Люцерні. Він запросив голів міжнародних компаній, розташованих у Швейцарії, таких як “Сіба-Гайгі”, “Гоффманн Ла Рош”, “Нестле”. Він також запросив голів різних профспілок. Крім того, були присутні кілька людей з федеральної адміністрації. Темою зустрічі було “Ціноутворення у трансакціях”. Міжнародні компанії мають багато дочірніх фірм та філій у різних країнах. Вони проводять безліч трансакцій між своїми підрозділами, купляючи чи продаючи деякі складові, сировину тощо. Компанії встановлюють ціни, за якими відбувається торгівля між різними їхніми частинами. Ключовий критерій трансфертного ціноутворення простий: максимізувати дохід компанії в країнах з найнижчими податками. Інтереси голів профспілок полягали в іншому: зберегти робочі місця у Швейцарії та отримати найвищу зарплатню для членів профспілок. Уряд, у свою чергу, мав свій інтерес: зібрати якомога більше податків для поповнення бюджету.

23 Курта Феглера, який походив з Св. Галла, обрали до федерального уряду 8 грудня 1971 р. Він був головою департаменту юстиції та поліції з 1972 по 1982 рр., потім головою департаменту економічних відносин з 1983 по 1986 рр. Його призначали президентом Швейцарської Конфедерації тричі: у 1977, 1981 та 1985 рр. Феглер був добрим приятелем Богдана Гаврилишина й у 90-х рр. був членом Консультативно-дорадчої ради при Верховній Раді України.

Богдан Гаврилишин. Залишаюсь українцем

160

З президентом Швейцарії Деламюра та Картероном — президентом Фундації форуму Універсаліс (нині — форум Кран Монтана). 1991 р.

Я був єдиним запрошеним професором, не належав до жодної з трьох категорій і навіть не був громадянином Швейцарії. На цьому засіданні в мене були дуже широкі повноваження і жодного спеціального завдання. Я міг вступати в дискусію в будь-який час і давати поради. Тоді я вже знав багато про управління міжнародними компаніями, бо вів курс із цього предмета та був консультантом деяких із них. Мене радо прийняли як голови швейцарських компаній, так і лідери профспілок, які з мого життєпису знали, що я сам був членом профспілки, коли працював у Канаді.

Дискусія зачіпала делікатну тему і її відкритість здивувала мене. Голови компаній “відкривали карти”, описуючи процедуру встановлення трансфертних цін. Лідери профспілок дуже відверто говорили про свої інтереси. Курт Феглер та кілька його колег з уряду говорили про головний інтерес країни. Чесно кажучи, я не міг уявити таку дискусію в подібній атмосфері в жодній іншій країні. Це стало можливим завдяки швейцарській прямій демократії і тому, що після великих демонстрацій профспілок у Женеві 1937 року, які закінчилися смертю дванадцятьох робітників, було підписано угоду між представниками федерального уряду, компаній та профспілок про співпрацю між компаніями і їхніми робітниками за посередництва профспілок.

Інший приклад діяльності на федеральному рівні був ще неймовірнішим. Якось мені подзвонила Рут Дрейфусс, міністр екології. Всі міністри охорони довколишнього середовища європейських країн зустрі-