Б. Гаврилишин. Залишаюся українцем

Частина ІІІ. ЗАЛИШАЮСЬ УКРАЇНЦЕМ

141

Несподівано він продовжив: “У 1946 році було започатковано першу Міжнародну школу з менеджменту в Женеві”.

З усмішкою я сказав: “Чудово, що у Радянському Союзі це вважається важливою подією. Так сталося, що я є директором цієї школи”.

Очі Кудровського спалахнули від задоволення й полегшення, він повернувся до моєї племінниці й сказав: “Марусю, тепер у тебе буде новий дах”. Потім я дізнався, що в її хаті протікав дах і вона вже довго благала Кудровського виділити матеріали, щоб його полагодити, але їй постійно відмовляти. Дізнавшись, що я є директором відомої школи, він миттю вирішив, що тепер племінниці можна замінити дах.

Щасливі й задоволені ми продовжили святкування аж до пізнього вечора. Коли прийшов час від’їжджати, Кудровський, голова районної ради та наші родичі вирішили провести нас за десять кілометрів до кордону коропецьких земель та лісів. Там вони зупинилися, витягли пляшку українського шампанського, кошик із закусками, застелили скатертиною капот нашої машини і ми випили кілька останніх келихів, заспівали “Многая літа” й зі сльозами на очах розпрощались. Ми вирушили в напрямку Бучача. Було близько дванадцятої години, ніч була дуже темна. Я напрочуд добре орієнтувався, коли потрібно повертати праворуч чи ліворуч, адже наш водій дороги не знав. Востаннє я був у Коропці 1943 року. Тепер був 1971-й. Якимось дивом у моїй пам’яті зберігся кожен кілометр тієї дороги.

За три кілометри до Бучача дорога пішла стрімко вниз і я зрозумів, що ми поблизу будинку, в якому мешкав з 1930 р., він був нашим аж до того часу, коли батько залишив його у 1944-му. В ті часи дорога, що проходила біля нашого будинку, була дуже вузька й кручена. Ми ж їхали по рівній та широкій. Я не міг нічого побачити в темряві. В цей час назустріч нам повільно їхала на гору вантажівка, ми зупинили її і я запитав водія: “Колись тут неподалік мешкала родина Гаврилишиних”. Він сказав: “Звичайно, будинок і досі там. Він ліворуч від вас десь за 60 метрів звідси”. Я вирішив відвідати будинок, ми пройшли до нього і постукали в двері. У СРСР стук серед ночі міг означати загрозу арешту та заслання до Сибіру. Тому я швидко пояснив наляканим хазяям, що жив у цьому будинку з 1930 по 1944 роки. Вони одразу сказали: “В такому разі, це ваш дім і ви можете забрати його назад, коли забажаєте. Він ваш, а не наш”. Це було дуже зворушливо, однак я запевнив, що не хочу забирати будинок. Від тих людей довідався, що родина, яка мешкала за дві хати від нашої і була депортована до Сибіру в 1940 році, якраз коли я ховався в їхній стайні, повернулась. Я швидко пішов до

Частина ІІІ. ЗАЛИШАЮСЬ УКРАЇНЦЕМ

143

Та ніч була не найкраща в нашому житті. Вранці нам нарешті подзвонив чоловік, який зустрів нас, коли ми вперше прибули до Москви. Він поінформував, що після обіду ми зможемо відлетіти до Женеви. Ми поїхали до аеропорту усе ще страшенно стурбовані. Коли сіли в літак (“Пакистанські міжнародні авіалінії”), я дістав англійську газету й прочитав заголовок: “104 особи з посольства Радянського Союзу в Лондоні оголошені персонами non grata й відправлені до Москви”. Гвішиані та інші люди, які, можливо, були пов’язані з промисловим шпіонажем, певно, мали купу клопотів. Гадаю, що це було поясненням того, чому нас залишили на 24 години напризволяще у суцільній тиші.

Договір з Держкомітетом СРСР усе ще діяв, проте я став відчувати певне розчарування. Багато разів наголошував його представникам, що я українець з України, і запитував, чому всі люди, яких направляв Комітет, були росіянами. У Радянському Союзі п’ятнадцять республік. Чому приїжджали тільки з Росії? Вони обіцяли щось із цим зробити. Проте нічого не змінилось. Нам, наприклад, направляли анкети чотирьох кандидатів, із них двоє з України. Однак за два чи три дні до початку програми ми отримували телекс, де повідомляли, що тих двох кандидатів з України призначено на дуже важливі посади, і пропонували замінити їх іншими, як і очікувалося — з Росії. Мене все більше й більше дратувала ця гра. Врешті, коли армія Радянського Союзу вторглася до Афганістану, я розірвав угоду про співробітництво з Держкомітетом з питань науки та техніки.

У 1972 р. я отримав дуже неочікуване запрошення. Фундація Форда домовилася з Академією наук Радянського Союзу організувати тижневий семінар у Києві на тему “Планування організаційної структури”. Дванадцять кращих американських професорів — експертів з менеджменту та планування організаційної структури — були відібрані Фундацією Форда, а Академія наук Радянського Союзу відібрала дванадцять своїх академіків, зацікавлених даною темою. Мене запросили як “нейтрального спостерігача із Західної Європи”. Маршал Робінсон, віце-президент Фундації Форда, добре мене знав і 1971 року навіть виділив грант у 250 тисяч доларів на розвиток “Програми ділового партнерства” у ЦНМ. Він, відповідно, запропонував запросити мене. З боку Академії наук ідея запросити мене, певно, належала Глушкову. Як виявилося, Віктор Глушков був головою того семінару, який проводився в Інституті теоретичної фізики у Феофанії,

Богдан Гаврилишин. Залишаюсь українцем

144

чудовій місцевості поблизу Києва, оточеній лісами. Під час перерв було приємно прогулятися та послухали співи солов’їв у цей період пізньої весни.

Семінар був цікавий з кількох причин. Першим виступав Глушков. Привітавши нас, він почав свою лекцію словами: “У Радянському Союзі ми приймаємо десять у п’ятнадцятому ступені управлінських рішень щороку”. Я одразу ж подумав про всі ці нулі. Цифра була астрономічна. Мене зацікавило, як вони відстежують всі ті рішення. Подумав: “Мабуть, він добрий теоретик, але не має практичного розуміння, що таке у менеджменті управлінські рішення”. Мої американські друзі, одначе, були вражені. Я знав декого з них, особливо добре Ігора Ансоффа, який народився у Владивостоці, працював професором Школи промислової адміністрації при Університеті Карнеґі-Меллона та написав першу книгу з корпоративної стратегії у 1964 р. Глушков продовжив лекцію написанням ряду математичних формул на дошці. Тон семінару було задано.

Наступним доповідачем був американський професор з МІТ, який говорив про різні форми організаційної структури, що вживали залежно від природи та роду діяльності організації. Потому виступав естонець, член Академії наук, голова Ради міністрів Естонської республіки. Він говорив про спеціальну програму з планування організаційних структур, яку вони розробили у СРСР. Після введення в комп’ютер кількох ключових характеристик, природи та спрямованості організації, ця програма дозволяла видрукувати організаційну схему, в якій відображались усі основні посади з коротким описом відповідальності кожної людини на цих посадах. На дошці він написав усі математичні формули, які використовувались цією програмою. Вони вражали, однак, думаю, були за межами розуміння усіх американських професорів, які не занурювались у вищу математику, плануючи організаційні структури. Формули точно були за межами і мого розуміння й викликали скептицизм відносно того, що всі питання організаційних структур можна вирішити за допомогою вищої математики та комп’ютерів.

Моє скептичне ставлення скоро виправдалося. Під час третього дня семінару я пішов до секретаріату і запитав, чи могли б вони підтвердити мій квиток до Женеви. У секретаріаті таке прохання викликало здивування і вони сказали: “Ні, ми нічого не можемо зробити. Вам потрібно їхати до офісу Аерофлоту”.

Я запитав: “Чому? Хіба ви не можете просто зателефонувати їм, адже я маю квиток і повинен лише його підтвердити”.

Частина ІІІ. ЗАЛИШАЮСЬ УКРАЇНЦЕМ

145

Замість відповіді вони виділили мені машину й водія, тому я сам поїхав до офісу Аерофлоту. Там мені довелося трохи почекати, потім я підійшов до віконця і попросив підтвердити мій переліт. Мені сказали: “Нам потрібно відправити телеграму з вашим проханням у Москву”.

Яспитав: “Навіщо вам відправляти телеграму до Москви, якщо рейс відправляється з Києва й у мене вже є квиток з Києва до Женеви?” Відповідь була така: “В будь-якому випадку ми маємо відправити

телеграму до Москви”.

Ясказав: “Добре, я почекаю”.

Вони відповіли: “Ні, ні! Ви не можете почекати. Приходьте завтра”. Наступного дня я повернувся туди й запитав, чи прийшло підтвердження. Мені сказали, що нічого з Москви не отримували. Я запропонував подзвонити до Москви за мій рахунок. У відповідь почув: “Ні, ми не можемо цього зробити, потрібно почекати, доки прийде відповідь

телеграфом”.

Мене надзвичайно здивувала ця процедура і особливо контраст із передовими теоретичними “ноу-хау”, які демонстрували радянські академіки. Я повернувся до нашої резиденції, де проходив семінар. За обідом в розмові із одним з московських академіків я розповів про всі свої пригоди з квитком. Він сказав: “Знаєте, я можу вам допомогти. Голова Аерофлоту — мій друг, я потелефоную йому ввечері й він вирішить проблему”. Так все і сталося. Він того самого вечора подзвонив товаришеві, а наступного дня я поїхав до офісу Аерофлоту й отримав підтвердження свого квитка.

Я описую цей інцидент в таких деталях, тому що він переконливо довів те, що я вже знав: у Радянському Союзі було багато наукових досягнень, навіть геніальних, дуже передових, багато відмінних математиків, фізиків, хіміків. Однак трансформація їхніх “ноу-хау” в процеси, продукти та процедури була надзвичайно недосконала. Це працювало лише у військовому секторі, тому що військові знали, що їм потрібно, наприклад радар чи комунікаційні системи. Вони точно визначали свої потреби, і відповідний інститут розробляв необхідний продукт, а військові заводи його виготовляли. У цивільному секторі ця трансформація взагалі не працювала, тому що невійськові фабрики виготовляли те, що казав виготовляти Госплан, і для споживача не було жодної можливості на нього вплинути.

Моя книга “До ефективних суспільств: Дороговкази в майбутнє” вийшла у світ на початку 80-х. Менш ніж за півроку мені подзвонив

Богдан Гаврилишин. Залишаюсь українцем

146

українець, який працював у Східній Німеччині. Він сказав мені, що прочитав книгу, видрукувану в німецькому видавництві, її назва російською — “Глобальные вопросы современности”. Він повідомив: “Там дуже багато цитат із вашої книги. Я відправлю вам копії сторінок, на яких вас процитували. У мене лише один примірник цього видання і я не хочу відправляти її повністю”. Коли я отримав згадані сторінки й почав читати, то дуже здивувався. Я не був упевнений, що мою книгу розповсюдять у Радянському Союзі, тому що в ній передбачив розпад СРСР. Яким же чином могли з’явитися довгі цитати з мого твору? Згадана книга була написана двома авторами — Іваном Фроловим, головним редактором “Правди”, та Вадимом Загладіним, членом ЦК Компартії з питань закордонних комуністичних партій. Книга була цікава — побачив це з назв розділів. Автори цитували публікації тих, кого вони вважали обізнаними і хто написав значні праці у сферах технологій, екології, економіки, політики та соціології.

У той час я вже знав, що в Москві існує спеціальна бібліотека (спецфонд). Лише обмежене коло осіб у Радянському Союзі мали до нього доступ. Я також знав, що директоркою тієї бібліотеки була дружина Гвішиані, дочка Косигіна. Коли прочитав цитати, стало зрозуміло, чому з’явилася така швидка реакція на мою книгу. Радянський Союз був серед країн, які я досліджував і яким запропонував, що можна зробити для поліпшення їхньої ефективності, використовуючи політичний, економічний та соціальний критерії ефективності. Мої рекомендації щодо Радянського Союзу були такі, що СРСР має почати процес децентралізації економіки, переходячи на “соціальну вільну ринкову систему”. Також запропонував їм зробити адміністративну реформу, але дуже повільно, якщо б вони не хотіли, щоб країна розпалась. Я писав, що ідеологія, система цінностей і норм поведінки людей поступово зміняться під впливом нової економічної системи та більшої політичної свободи. Я застеріг, що Радянський Союз розпадеться, якщо не спроможеться провести згадані реформи.

Згодом я дістав російську копію тієї книги. Цитат з моєї праці було майже стільки ж багато і вони були майже так само довгі, як цитати з праць Маркса, Леніна та навіть Брежнєва. Іншою несподіванкою стало те, що вони дуже відверто процитували усі мої рекомендації. Не було жодних викривлень чи фальсифікацій змісту мого тексту. Я з гумором прочитав кінцевий коментар самих авторів: “Гаврилишин рекомендує нам перейти до капіталістичної системи. Отже, його книгу потрібно назвати “Дороговкази в минуле”, а не “Дороговкази в майбутнє”.

Богдан Гаврилишин. Залишаюсь українцем

148

Горбачов хотів дати більшої політичної свободи. Отже, він почав політичну “перестройку”, вилучивши комуністичну партію з системи управління. В ті часи всі важливі рішення на всіх рівнях приймалися комуністичною партією, а формальні урядові організації їх виконували. Наприклад, 85 % підприємств України управлялися напряму з Москви і контролювалися партією. Тому не дивно, що коли партія — “червона нитка”, яка все утримувала разом, — була відсторонена від державних рішень, усе розпалося. Відстежуючи спроби Горбачова провести реформи, я залишався впевненим, що Радянський Союз розпадеться.

Цікавою була й моя розмова з Євгеном Примаковим, якого я зустрів поблизу Відня у Міжнародному інституті аналізу систем14. На тому етапі своєї кар’єри Примаков, знавець арабських мов, був головою шпіонажу, а після розвалу Радянського Союзу став прем’єр-міністром Російської Федерації. Я спитав його: “Невже ваша російська еліта не розуміє, що у теперішні часи бути такою імперію, як Радянський Союз, невигідно? У далекому минулому розмір країни, її населення і особливо природні ресурси й плодючість землі визначали її багатство та виробничий потенціал. Зараз багатство країни визначають бажання працювати, ноу-хау, добра система економіки та управління. Погляньте на Японію чи Швейцарію. Для того, щоб і далі бути імперією, необхідно забагато політичної енергії, великі витрати на військовий сектор та безпеку”. Примаков відповів з посмішкою: “Ми інакше ставимося до цього”. За кілька років він з такою само посмішкою привітав мене вже як прем’єр-міністр, коли я прийшов до його кабінету в Кремлі.

У мене була нагода зустрітися з Михайлом Горбачовим на різних заходах. Вперше ми зустрілися, коли він усе ще номінально був при владі, у Вольфсбурзі, де тоді розташовувалася штаб-квартира компанії “Фольксваґен”. У той час виконавчим директором “Фольксваґена” був француз. Він був цікавою особистістю і, хоча обіймав такий високий пост, глибоко цікавився освітою, довкіллям та політичною ситуацією у світі. Він створив спеціальну організацію для проведення конференцій найвищого рівня для ключових людей зі Сходу й Заходу. Конференція, в якій я взяв участь, була присвячена Радянському Союзу і відбувалась якраз під час його розвалу. Президент “Фольксваґена” запросив Горбачова, Шушкевича, голову парламенту Білоруської республіки та Кравчука, якого не так давно обрали президентом України. Кравчук не зміг

14 Міжнародний інститут аналізу систем — спільний американсько-радянський інститут, започаткований Дж. Гвішиані.

Частина ІІІ. ЗАЛИШАЮСЬ УКРАЇНЦЕМ

149

приїхати, тому я поїхав замість нього дати доповідь про Україну, її поточну ситуацію та можливе майбутнє. Для аудиторії, яка складалася з більш ніж чотирьохсот запрошених, та для Горбачова було сюрпризом те, що я представляв Україну і говорив англійською, а не російською, як усі зазвичай чекали. Після трьох виступів і обговорень була вечеря. Я й Леоніда Петрівна сиділи за сусіднім столом з Горбачовим, його дружиною Раїсою та ще кількома іншими людьми. Я повернувся до Горбачова й привітався з ним українською, сказавши: “Доброго вечора!” Він з усмішкою відповів: “Ви знаєте, я розумію українську і навіть можу трохи нею розмовляти, бо народився у Ставрополі на Кубані15. В дитинстві я бавився зі своїми шкільними друзями і між собою ми розмовляти українською”. Потім він гордо додав: “Моя дружина Раїса — чистокровна українка. Її дідусь мав прізвище Титаренко і народився в Україні”. Реакція Раїси дуже відрізнялася від реакції Михайла Сергійовича. Коли я представив свою дружину подружжю Горбачових, Раїса Максимівна сказала, що не знає й слова українською, а потім вона просто уникала спілкування з нами. Вона хотіла, щоб її вважали чистокровною росіянкою.

Згодом я зустрів Горбачова на кількох заходах у Женеві. Коли МІМ–Женева16 вирішив об’єднатися з іншою школою менеджменту та створити IMD (Інститут розвитку менеджменту) у Лозанні, ми продали уряду Женеви нерухомість МІМу в Конші. Там було чотири з половиною гектари землі над річкою Арв з чудовими садами та кількома гарними старовинними будівлями, дві з яких вважалися пам’ятками архітектури. У власності МІМу була також сучасна, проте не така гарна вілла. Горбачов, який тоді створив “Фундацію Зеленого Хреста”, приїхав до Женеви, щоб відвідати офіс фонду, який і містився у згаданій сучасній віллі. Віллу запропонувала влада Женеви на прохання президента “Фольксваґена”.

У той час МІМ ще використовував свою власність. Мене запросили на зустріч “Зеленого Хреста” у віллі. Я був єдиною людиною на засіданні, яка могла розуміти Горбачова, коли він говорив російською. Після зустрічі мала відбутися прес-конференція у павільйоні МІМу. Ми йшли з вілли до павільйону і дорогою розмовляли. Я говорив українською, а Горбачов — російською. Я мав проводити прес-конференцію, яка проходила французькою та російською мовами. Горбачов пово-

15Регіон, який належить Росії, але серед населення багато українців, предки яких (здебільшого козаки) мігрували з України після зруйнування Запорозької Січі.

16ЦНМ було перейменовано на МІМ (Міжнародний інститут менеджменту) в 1981 р.

Богдан Гаврилишин. Залишаюсь українцем

150

вився та щось знав про Російську Федерацію. З російської сторони участь брали багато важливих осіб. Був Примаков, Горбачов, інші політики найвищого рангу та знані академіки. У 2009 р. я знову мав коротку розмову з Горбачовим, коли він робив доповідь в Організації Об’єднаних Націй у Женеві. Він стояв на трибуні, а я сидів у першому ряду саме перед ним. Після доповіді він спустився та ми обмінялися кількома фразами. Горбачов був прогресивною людиною й досить приємною особистістю. Він, одначе, не досить добре розумівся на політичних процесах. Ясна річ,

унього не було найменшого бажання розвалити Радянський Союз. Це сталося тому, що він розпочав реформи у Радянському Союзі з того, що відсторонив від влади комуністичну партію. Таке рішення стало каталізатором, який прискорив дезінтеграцію Радянського Союзу.

На мій превеликий подив під час перерви на каву на нашій конференції в Москві до мене підійшов досить молодий чоловік і сказав: “Ви мене пам’ятаєте? Я ваш колишній студент. Я був на програмі ЦНМ

у70-х. Останні два роки працюю міністром науки Російської Федерації”. На мене чекала ще одна несподіванка. Конференція проводилась

уМосковському університеті. Ректором університету виявився академік Садівничий, який народився й виріс у Харкові. Він дуже добре розмовляв українською і ми спілкувалися виключно нею. Пізніше він став членом Римського Клубу. Світ тісний.