2. Конспектування наукових джерел

Конспект (від. лат. conspectus – огляд) – це короткий письмовий виклад змісту книги, статті, лекції тощо. Конспект складається з плану, стисло викладених основних положень, фактів і прикладів. Конспект ведеться в окремому зошиті.

Етапи конспектування.

1. Занотувати паспортні дані книги, над якою працюєте:

Коваль А.П. Ділове спілкування: Навч. посіб. – К.: Либідь, 1992. – 280 с.

2. Записати план конспекту. Його основою може бути зміст книги. У тексті конспекту треба пронумерувати чи подати назви пунктів плану.

3. Матеріали конспекту доречно записувати на одній, правій сторінці зошита, а зліва записувати власні думки, коментарі, оцінки. Під час записування слова треба скорочувати так, щоб вони однозначно встановлювалися за контекстом. Варто використовувати загальноприйняті скорочення, також можна виробити свою систему умовних позначень, символів. Найважливіші фрагменти авторського тексту слід оформляти шляхом цитування. Цитата, як відомо, – різновид прямої мови. Варто нагадати, що цитата береться в лапки; у кінці цитати в конспекті треба зазначити в дужках джерело – сторінку (с. 14); на місті пропуску слів у цитаті ставлять крапки (…), пропуску речень – крапки в кутових дужках ([ …]); потрібно відтворювати різні авторські виділення у тексті: напівжирний шрифт – прямою лінією; курсив – хвилястою; розрядку – пунктиром.

Узагальнення та «згортання» інформації наукового джерела до рівня плану (питального, тезового, номінативного) – важливий етап конспектування. Кожен пункт плану в невеликому тексті відповідає абзацу чи кільком абзацам.

Етапи складання плану.

1. Уважно прочитати текст, визначити ключові слова, словосполучення та речення.

2. Поділити текст на структурно-змістові частини (фрагменти).

3. Вилучити головну інформацію з кожного фрагмента тексту.

4. Записати кожен пункт плану.

Відомо, що записати кожен пункт плану можна по-різному: у формі запитань, відповідей на запитання, у формі односкладних номінативних речень. Саме тому існують різні види планів: питальний, тезовий, номінативний. Якщо необхідно виокремити додаткову інформацію, то складають розгорнутий план (пункти ділять на підпункти).

Пам’ятайте:

– при складанні питального плану кожне наступне запитання повинно бути пов’язане з попереднім;

– тези – це стисло сформульовані положення, твердження, ідеї того чи іншого тексту; зв'язок між тезами лише логічний; тези – це, як правило, прості поширені речення; тезовий план найчастіше містить 5-6 тез;

– у називних речення підмет виражено іменником або субстантивованою частиною мови (прикметником, дієприкметником) тільки у формі називного відмінка.

3. Анотування та реферування наукових джерел. Вимоги до анотації

Анотування – це процес створення анотація. Анотація – це стисла характеристика змісту книги, статті тощо. Анотація не розкриває змісту наукового джерела, а лише інформує про наявність наукового джерела певного змісту і характеру. Анотація допомагає в пошуку, відборі та систематизації необхідної інформації. Сутність і призначення анотації полягає в тому, що, стисло характеризуючи джерело інформації, вона відповідає на питання, про що йдеться в цьому джерелі.

Анотація складається з двох частин: бібліографічного опису і власне тексту.

Вимоги до анотації:

– мова анотація має бути науковою, нормативною, лаконічною, без довгих і занадто складних речень; не варто вживати зайві фрази, вставні слова, перенасичувати текст складними підрядними конструкціями;

– загальний обсяг анотації не повинен перевищувати 500 друкованих знаків;

– інформація в анотації не повинна повторюватись;

– в анотації обов’язково повинно зазначатись, що нового несе анотоване наукове джерело в порівнянні з іншими, близькими до нього тематикою й цільовим призначенням;

– в кінці з абзацу треба зазначити адресата наукового джерела.

Наприклад:

Іванченко А.О. Тлумачний словник української мови. – Харків: Фоліо, 2007. – 540 с.

«Тлумачний словник української мови» включає найважливіші, найчастотніші слова сучасної української мови (біля 7000 словникових статей), охоплює найновішу лексику, містить етимологічні довідки для слів іномовного походження.

Реферат (від лат refero - сповіщаю, повідомляю, доповідаю) – це 1) доповідь на будь-яку тему написана на основі критичного огляду літературних та інших джерел; 2) короткий усний або письмовий виклад наукової праці, результатів наукового дослідження змісту книги.

Готується реферат за одним або декількома джерелами. Автор подає чужі і власні думки. У рефераті потрібно викласти все найголовніше з обраної теми, дати власну оцінку, зробити висновки.

Реферати класифікують за:

1. ступенем повноти викладу змісту першоджерела :

а) інформативні (реферати-конспекти) містять всі основні положення наукового джерела в узагальненому вигляді;

б) індикативні (реферати-резюме) містять лише основні положення.

2. За кількістю реферованих джерел:

а) монографічні (складені за одним науковим джерелом);

б) оглядові (підготовлені за кількома науковими джерелами однієї тематики).

3. За читацьким призначенням:

а) загальні (розраховані на широке коло читачів);

б) спеціалізовані (виклад змісту джерела орієнтований на фахівців відповідної галузі знань).

На відміну від анотації, реферат дає відповідь на запитання, що саме суттєве і нове є в першоджерелі.

Специфічним різновидом реферату є авторефе­рат — вторинний науковий жанр, у якому у стислій формі представлено результати проведеного досліджен­ня з добувача наукового ступеня.

На вимогу Вищої атестаційної комісії України автореферат друкують у кількості 100 примірників і розсилають у визначену кількість бібліотек, навчаль­них закладів, офіційним опонентам. Автореферат, що точно відтворює зміст дисертації за допомогою містких і лаконічних мовних засобів, поліпшує уявлення широ­кого кола читачів про наукову цінність і практичне зна­чення виконаної роботи.