Методика виховання шкільного колективу

Роль особи вчителя в духовному житті колективу

й особистості

Колектив – це дуже тонкий і чутливий музичний інструмент, який творить музику виховання, необхідну для впливу на душу кож­ного вихованця,– творить тільки тоді, коли цей інструмент настроєно, а настроюється він лише особистістю педагога, вихователя, точніше: настроюється він тим, як дивляться вихованці на мене, педагога, як на людину, що вони в мені бачать і відкривають. Силою, яка змушує кожного вихованця глянути на самого себе, замислитись над власною поведінкою, управляти собою – а з цього, по суті, бере початок справжнє виховання – є особа вихователя, його ідейні переконання, багатство його духовного життя.

Колектив – це повсякденні й повсякчасні взаємовідносини, повсяк­денне й повсякчасне ставлення особистості до інших людей. В колек­тиві людина виражає себе, і це вираження знову ж таки виявляється в ставленні до інших, в тонкому і мудрому вмінні ставитися до самого себе. Ідеалом вихователя є те, щоб кожен його вихованець виражав себе як людину твердих комуністичних переконань.

У колективі людина виражає себе в ставленні до інших людей, до самої себе. Мета вихователя – домогтись, щоб кожен його вихованець виражав себе як людину комуністичних переконань, був у ставленні до себе й до інших принциповим, чесним, вимогливим, дисциплінова­ним, умів обстоювати добро й активно ненавидіти зло. Це вираження себе можливе лише за умови, коли вихователь впливає на кожну особистість, не забуваючи, що вона живе в колективі і осмислює себе як часточку його, утверджує в собі моральні поняття, переконання, ідеа­ли на основі життя колективу.

Як же відбувається цей складний процес впливу особистості вихователя на колектив і – через колектив – на духовне життя кожного вихованця? В чому полягають закономірності формування того актив­ного виявлення моральних сил, яке ми називаємо ставленням людини до себе, вмінням управляти собою? Яким мусить бути вихователь, щоб кожне його слово настроювало на потрібний лад складний музичний інструмент – колектив?

Це, за моїм твердим переконанням, найтонші, найскладніші і разом з тим найбуденніші питання культури, технології педагогічного процесу. Вдумаємось у таке поняття, як виховний вплив педагога на колектив і особистість – з ним ми стикаємось повсякденно. Що таке вплив окремої особи на людей – на духовну єдність, творчу, трудову, інтелектуальну співдружність особистостей? Цей вплив немислимий без певного активного ставлення вихованців до вихователя. Мені, вихователю, треба не тільки враховувати, що з боку вихованців до мене є певне ставлення. Цього замало. Я повинен створити певне, потрібне мені, ставлення колективу вихованців, як єдиного цілого, до мене. Тільки тоді, коли я зумію досягти цього, можливий і здійсненний вплив моєї особистості на колектив і – через колектив – на кожну особистість. Вдумаємося і в цю закономірність: для того, щоб я міг впливати на колектив як на єдине ціле, він мусить ставитись до мене. Як же саме?

Діти, пізнаючи світ, пізнають людину і насамперед – з вашої поведінки, ваших вчинків, з вашого ставлення до інших людей, передусім до них же, вихованців. З того, як і в чому ви виражаєте себе, ди­тина робить висновок про те, якими є люди взагалі, яким є добро і чи взагалі воно є, в чому полягає ідеал. Прагнення вихованця до ідеалу комуністичної моральності – а виховати це прагнення є мрією кожно­го радянського педагога, що дорожить своєю честю й іменем – зале­жить великою мірою від того, наскільки глибоко і яскраво перед ним у роки дитинства розкрились етичні засади нашої моральності, вира­жені в живій людині – вихователеві.

Джерелом впливу вихователя є ставлення учнів до його особи, яке можна охарактеризувати так: особа вихователя приваблює, захоплює цілісністю, красою ідейно-життєвих поглядів, морально-етичних за­сад. Якщо ви хочете бути тією силою, що впливає на колектив, будьте для своїх вихованців, за висловом Т. Г. Шевченка, «апостолом прав­ди і науки», совістю народу, носієм комуністичних ідеалів, поєднаних у вашому повсякденному житті і в вашому слові. Пам'ятайте: тієї миті, як у дитини, юнака виникне перше прагнення наслідувати вас, бути схожим на вас,– кожне ваше слово і кожен вчинок наберуть для них величезної ваги.

Ми часто чуємо слова: знання мусять стати переконаннями. Це дуже важлива педагогічна істина. Але знання можуть стати переконаннями лише тоді, коли вихованцям хочеться вас наслідувати, хочеть­ся бути схожими на вас, коли слово в ваших устах стає приваблюю­чою й одухотворяючою силою, а наука сповнюється життєво важли­вим змістом.

Що ж приваблює підлітків, юнацтво в особі вчителя, що робить їх вашими учнями – в повному й глибокому смислі цього поняття, що духовно об'єднує ваших вихованців і творить колектив як ідейну, моральну, духовно-психологічну єдність? Найперше – гармонійна спільність ідеалів, принципів, переконань, поглядів, уподобань, сма­ків, симпатій і антипатій, морально-етичних засад у словах і вчинках педагога. Та тонка й складна річ, яку ми називаємо авторитетом педа­гога,– це вміння утвердити в колективі відповідне ставлення до себе, до своїх ідеалів, принципів, переконань, це діяльність вихователя, яка стає прикладом для вихованців.

Нам, вихователям, з особливою відповідальністю треба осмислю­вати ту істину, що виховуємо ми думкою, знаннями. І діяльність на­ша – це праця думки, спрямована на те, щоб захопити вихованців прагненням знати. Життя колективу найповноціннішим стає тоді, коли насичене розумовими інтересами й потребами. Виховувати знання­ми – це не значить брати готові істини й перекладати їх у голови уч­ням. Справжній вихователь той, хто йде до своїх вихованців з власни­ми думками; діяльність педагога саме й полягає в тому, щоб знання, закономірності стали його власним переконанням, а потім – тією си­лою, яка ідейно об'єднує колектив, виховує однодумців.

Тут ми підходимо до того, що відіграє, на мій погляд, вирішаль­ну роль в одухотворенні учнівського колективу ідеями, переконання­ми. Йдеться про духовну потребу вихователя виражати себе як люди­ну, розкривати свій внутрішній світ перед колективом.

Не можна уявити собі місії вихователя без багатого духовного життя в світі книг. Бібліотека вчителя, що постійно поповнюється,– це джерело, з якого він бере духовну енергію. Знання, взяті з книг, стають його власним багатством. Справжній учитель переживає про­цес набування знань як радість особистого прилучення до духовних багатств, створених людством. Знання, почерпнуті з книг, опроміню­ються особистими думками, і у вас виникає непереборне бажання – щоб ваші духовні надбання хоч невеличкою краплиною ввійшли у ду­ховний світ ваших вихованців. Мова може не йти про прочитану кни­гу (хоч і це важливо): ви приходите до своїх учнів з власними розду­мами, звертаючись до них як до однодумців. Тоді з ваших уст вони чу­ють не повчання, а захоплюючу розповідь про життєво важливе, таке, що знати необхідно.

Виражаючи себе у ставленні до ідейних святинь і моральних цін­ностей нашого народу, педагог саме й створює те багатогранне життя колективу, в процесі якого діти, підлітки, юнаки й дівчата стають ідей­ними однодумцями.

Справжня любов вихователя до дітей – це велике, непереборне бажання передати їм скарби своєї думки й серця, домогтися, щоб во­ни піднялися ще на одну сходинку у знаннях і почуваннях. Тільки там, де є таке бажання, педагог стає приваблюючою, притягальною силою для колективу і особистості.

Мати виховний вплив на вихованців – значить запалювати їх прагненням досягти якоїсь мети, а колективне прагнення – це ідей­на, моральна єдність. Що ж пробуджує колективне прагнення до чо­гось високого й благородного? Вираження морально-етичних засад педагога як особистості, його життєвих цілей і програми, привабливих і жаданих для дітей, а ще в більшій мірі для підлітків і юнацтва. Учні мусять відчувати, що вчитель, допомагаючи їм пізнавати світ, не тіль­ки пояснює, а й захоплюється тими ідеями, які проголошує, що він до чогось закликає. І чим сильніший відгук учнів на цей заклик, тим ви­разніше, яскравіше виявляється колективне прагнення – по суті, ко­лектив і починається з того, що вихованці йдуть за своїм вихова­телем.

Хоч би який предмет ви викладали, хоч би яким було коло ваших інтересів, та коли ви – вихователь колективу, то мусите вміти гово­рити з підлітками й юнацтвом про життя так, щоб це було звертання безпосередньо до їхніх думок і почуттів. Учитель розповідає, скажімо, про п'єсу «Недоросль» Фонвізіна, про, здавалося б, чужий, далекий від життя нинішньої молоді світ. Та справжній вихователь освітить розповідь власними думками, своєю особистістю так, щоб вихованці відчули: вчитель звертається до них. Хтось у колективі мусить пережи­вати сором, хтось – гордість, а в цілому духовне життя колективу в ці хвилини спілкування з вихователем мусить надихатися прагненням жити так, як учить вихователь.

Тільки за цієї умови, коли вихователь закликає, веде за собою вихованців, хоче бачити їх духовно багатими й красивими, вони відчу­вають, що їх доля не байдужа вихователеві. А це відчуття, це пережи­вання так багато важить у формуванні ідейної, моральної єдності колективу! Сприймаючи серцем і розумом батьківську турботу вихователя, батьківську вимогливість, учні й самі прагнуть до того, щоб він бачив їх хорошими людьми, гідними громадянами Батьківщини.

Здатність особистості піддаватися впливові колективу породжується й утверджується лише тоді, коли вона, маленька людина, відчуває – обов'язково на фоні колективного духовного життя – піклування про себе, знає, що іншому боляче за кожен її необачний крок. Турбота вихо­вателя, його хвилювання, висловлені перед усім колективом, набувають в очах дітей великого суспільного значення, суспільної ваги. Коли я бачу, що учень важко піддається вихованню – я говорю про моральні вади його з усім колективом так, щоб він відчув: це прикрість для всіх. Але говорити з колективом про моральну ваду одного вихованця треба дуже обережно, щоб у ці хвилини кожен думав про своє життя, свою поведін­ку. Повторюю: не про окремий вчинок повинні думати учні, а про життя, про характер своїх відносин з товаришами, про ставлення до людини. Вихованець, відчувши заклик учителя, намагається бути кращим, у нього виникає прагнення виховувати себе, йти за вихователем. Де немає закли­ку й немає прагнення, породжується байдужість – тяжка моральна хво­роба, яку треба лікувати. Вона породжується, на мій погляд, ще в сім'ї – там, де маленька людина росте, мов бур'янинка: ніхто ні до чого її не закликає, ні до чого вона не прагне. На такій «дикій» основі її пове­дінка стає стихійною й свавільною, а бажання виражають моральну розбещеність і спустошеність. Ось чому, до речі, у виховній роботі з батьками ми прагнемо передусім до того, щоб у дитини з малих років виховувалося прагнення до морально привабливих цілей.

Справжня освіченість педагога виявляється в тому, що в його особі вихованці знаходять, образно кажучи, провідника до вершин моральності; в його словах чують заклик бути вірними своїм благо­родним переконанням і непримиренними до зла, неправди, свавілля. Уже сам зміст того, про що я говорю з своїми вихованцями, схиляє їх до морального благородства. Я говорю з ними про життя тоді, коли відчуваю, що думка, яку хочу вкласти в юні душі, стала горінням мого власного серця, не дає мені спокою, бентежить і хвилює мене пе­редусім прагненням передати її вихованцям, щоб вона стала їхнім надбанням. Але для цього серце дитини мусить бути відкритим перед словом, думкою, переконанням, повчанням учителя. Тільки тоді, коли ви, впливаючи на колектив, домагаєтесь відкритості серця кожного ви­хованця, колектив стає могутнім засобом виховання.

У вас колектив четверокласників. У ньому – дитина, байдужа, несприйнятлива до порад, зауважень. Вона робить те, що їй хочеться. Ранні роки її дитинства пройшли в атмосфері егоїзму, безсердечності й навіть жорстокості. Ви багато раз говорили з цим учнем, але це не допомогло. Ви вдаєтесь до найдійовішого й разом з тим до найтоншого засобу впливу: треба, щоб серце дитини, одухотворене колективними відчуттями, переживаннями, прагненнями, відкрилося перед високою, благородною ідеєю саме тоді, в ті хвилини, коли відкриваються серця всіх вихованців, коли весь колектив схвильований закликом педагога. Не шукайте для виховної бесіди з колективом чогось такого, що бу­ло б зв'язано з вчинками й поведінкою цього хлопчика. Не приши­вайте ідеї до фактів білими нитками – діти дуже тонко відчувають і відкидають штучність. Ідіть до колективу з тим, що обпекло вашу ду­шу, думайте про колектив як про єдине ціле, але разом з тим майте на увазі того хлопця.

Ось ви розповідаєте учням про те, що глибоко схвилювало вас: хлопчик, купаючись у Дніпрі, побачив, як тоне двоє малят. Він уряту­вав їх, а сам, знесилений, загинув. Це повинно бути не просто розпо­віддю про трагічну новину, а вираженням ваших поглядів на життя, вашої морально-етичної програми, вашої життєвої лінії. Слухаючи вас, вихованці вірять вам, що так зробили б і ви – їхній вихователь. Колек­тив облагороджується вашою щирістю, схвильованістю, відкритістю вашого серця перед усім хорошим, благородним.

У такі хвилини людина відкривається людині, думка – думці, серце – серцю. Захоплений загальним духовним поривом, «трудно виховуваний» в ці хвилини пильно вдивляється в інших, відчуває в них одухотворення моральною красою; йому здається, немовби на нього допитливо спрямовані очі колективу, немовби його запитують: хто ти? Яка ти людина? Навіть у найбайдужішому серці в такі хвилини за­гального морального піднесення пробуджується прагнення до ідеалу. Вихованець відчуває, що всі його товариші, його вчитель і вихователь хочуть йому добра, хочуть бачити його духовно багатим і морально красивим.

Пам'ятаймо, що дитина пізнає світ, дивуючись і хвилюючись, під­літок – сумніваючись, захоплюючись і обурюючись, юнак – утверджу­ючись. Відкриваючи світ, осмислюючи людські відносини, ваш вихо­ванець не може бути завжди спокійним і задоволеним, щасливим і врівноваженим. Чим більше турботи виявляєте ви, вихователь, про його життєву долю, про те, щоб усе в навколишньому світі і передусім у людині він пізнав й осмислив, тим більше виникає у нього питань, тим наполегливіше, допитливіше, вимогливіше і щиріше шукає він правди. Вихователь прагне до того, щоб діти, особливо підлітки, юна­ки і дівчата, одержували відповідь на всі запитання, які хвилюють їх, щоб на самому світанку життя не було у них роздоріж і розчарувань.

Перед вихованцем у період його самовизначення, активного утвердження треба розкривати світ людини в системі позитивних по­глядів: так – правильно, так – красиво, так – достойно високого звання людини, так – треба. У цьому «правильно», «красиво», «гідно», «треба» й полягає та життєва правда, якої шукає і мусить шукати юна особистість. Я вважаю найскладнішим й найважчим, найтоншим і найніжнішим (найніжнішим у тому смислі, що треба дуже обережно доторкатись до юних сердець) у роботі з колективом саме збагачен­ня вихованців системою позитивних поглядів на життя.

В чому ж полягає ця система, як її «викладати», як при цьому бачити ідейне утвердження й моральне зростання особистості? Насам­перед, в основі її повинно бути положення: найщасливіше життя – це життя, освітлене ідеями,– високими, благородними комуністичними ідеями. Жалюгідний той, хто живе без ідеалу. Прагнення до мораль­ного ідеалу виражається в тому, що людина не може бути спокійною, якщо десь твориться зло, принижується людська гідність, чиниться насильство. Коли весь світ був обурений злочином грецьких фаши­стів – розстрілом національного героя Греції, комуніста Нікоса Белоянніса, я розповів своїм вихованцям – учням четвертого класу – про те, що в грецькій тюрмі ув'язнена дружина героя – Еллі Іоаніду; вона народила сина, і з першого ж дня свого народження Нікос Белоянніс-молодший був в'язнем. Мої вихованці довгий час жили думкою про тяжку долю людини в капіталістичному світі, їхні серця трепета­ли від гніву й ненависті; кожен з них готовий був віддати все, щоб врятувати маленьку дитину, дати їй щастя. Через міжнародний Черво­ний Хрест нам пощастило надіслати подарунок маленькому синові героя – ляльку в українському народному вбранні; ми одержали коро­тенького, на кілька слів, листа від Еллі Іоаніду, в якому мати вислов­лювала свою гарячу подяку за подарунок. Дитяча радість в ті неза­бутні дні – то і є наше піднесення на вершину моральності. То і є ща­стя ідейного життя. То і є початок уміння близько приймати до серця болі людства.

Немає сумніву, що коли людина в роки дитинства і отроцтва пе­режила глибокі почуття вірності благородній ідеї й непримиренності до зла, вона завжди матиме свою особисту морально-етичну програму. Переживання тільки тоді стають грунтом, на якому зростає моральна переконаність, коли вони, захоплюючи колектив, виливаються у взає­мовідносини, в активну діяльність, у поведінку, вчинки. Колективна діяльність, спонукувана благородними переживаннями колективу,– це ідейне однодумство в дії. Дуже важливо, щоб ця діяльність вихо­дила і за межі інтересів та потреб колективу. Суспільно корисна спря­мованість колективної діяльності є однією з найголовніших передумов того, що ідея стає особистим духовним надбанням кожного вихован­ця. Ідейне однодумство утверджується в колективі завдяки тому, що в процесі суспільно корисної праці поєднуються зусилля вихованців. Кожному стає ясно: індивідуальні сили в колективі зростають.

У системі позитивних поглядів, які я прагну викласти перед свої­ми вихованцями, значне місце належить ідеї обов'язку. На яскравих, переконливих фактах розкривається думка, що людина усе життя му­сить відчувати обов'язок – перед батьками й товаришами, перед колективом і суспільством, народом і Вітчизною. Без розуміння й почуття обов'язку немислима моральність людини, немислимий і колектив. Від того, як у роки дитинства й отроцтва людина розуміє й переживає, виконує й поважає свій обов'язок перед людьми, залежить досягнення вищої мети – виховання в учня став­лення до себе як до сина Вітчизни. Дуже важливо, щоб, осягаючи розумом і серцем такі поняття, як щастя, радість, повнота життя, маленька людина зрозуміла, відчула, пережила, переконалась, що справжнє особисте щастя – у виконанні обов'язку людини перед лю­диною, що чим глибший соціальний, політичний, ідейний смисл обо­в'язку, тим щасливіша людина.

Серед моральних цінностей, які пізнають мої вихованці в роки дитинства, отроцтва, ранньої юності,– на першому місці стоїть мо­ральна краса виконання обов'язку перед людьми, суспільством, наро­дом. Утверджуючи у свідомості дітей і юнацтва переконання в тому, що справжньою людиною стає кожен, хто віддає свої сили служінню народові, я з особливою наполегливістю домагаюсь, щоб в ім'я обо­в'язку докладались духовні сили вихованців. Праця колективу в ім'я обов'язку, відносини, породжувані почуттям обов'язку,– це сама суть виховної роботи з колективом. В нашому педагогічному колективі утвер­дилось дуже важливе переконання: моральний гарт молодої людини по лягає в тому, щоб, виконуючи свій обов'язок перед людьми, суспільством, Вітчизною, вона переживала найвище щастя, найглибше задоволення. До цього джерела щастя ми приводимо кожного вихованця шляхом його активної участі в ідейно-насиченій колективній праці.

В системі позитивних поглядів, які треба розкривати підліткам і юнацтву, особливе місце займають питання: ким бути? Якою спеціальністю оволодіти? Якій праці присвятити своє життя? Пробу­дження думки про те, якій професії надати перевагу, утвердження наміру вибрати певну спеціальність, – це дуже важлива сторона ідей­ного виховання. Свою місію вихователь мусить вбачати в тому, щоб уже в шкільні роки кожен знайшов себе і прийняв рішення про обран­ня спеціальності. Передусім треба добре знати індивідуальні сили, можливості здібності кожного вихованця. Але цього замало. Людина розкривається в праці на благо суспільства лише тоді, коли її за­датки, здібності, талант будуть опромінені готовністю виконати свій обов'язок перед Вітчизною. Вдумливий вихователь домагається, щоб у кожного вихованця утвердилося й визріло покликання до творчої праці, здатність пізнавати в ній щастя творчості й завдяки цьому краще пізнавати себе. А говорити про труд треба не взагалі, у відірва­ності від духовного світу особистості. Треба говорити про людину праці.

Покликання нерозривно зв'язане з утвердженням почуття люд­ської гідності й поваги до праці. Молодь мусить думати не тільки про те, ким бути, а й якою людиною стати. Я вважаю виключно важли­вим утвердження у свідомості молоді переконання в тому, що і в най­простішій, найбуденнішій праці можна піднятися на найвищу сходинку громадянської гідності. Хай життя колективу буде пройняте пова­гою до простої праці, нехай взаємовідносини між його членами буду­ються на єдності праці й обов'язку. Правильний вибір життєвого шля­ху кожним вихованцем визначається, зрештою, тим, у чому в роки отроцтва й ранньої юності людина пізнала щастя. Колективне почут­тя задоволення, радості від праці робітника й селянина – це те ві­конце, через яке, образно кажучи, молода людина ще в школі бачить своє майбуття. Відкрити перед кожним вихованцем його віконце мож­на тільки в колективі, тільки в атмосфері творчого захоплення про­стою працею. Гідність людини дитина починає поважати з того мо­менту, коли випробує свої сили в праці, відчує в ній дружбу, това­риську взаємодопомогу.

Утвердження позитивних поглядів немислиме без вироблення в учнів своєї системи самовиховання й самоосвіти. Самовиховання – це одна з центральних проблем шкільного життя, і через те, що вона у багатьох шкільних колективах міцно забута, окремі підлітки, юнаки й дівчата ідуть у життя морально непідготовленими, невмілими й не­звиклими до праці, подолання труднощів. До речі, відсутністю само­виховання пояснюються й численні, які здаються іноді непереборни­ми, труднощі виховної роботи, бо виховання неможливе без самови­ховання. Вчити виховувати самого себе – найтонша і найскладніша робота з вихованцями. Те, що в практиці називається виробленням власних переконань, є, по суті, вихованням здатності стояти віч на віч з власною совістю.

Щоб утвердити в підліткові, юнакові, дівчині цю дуже важливу моральну рису, треба вчити пильно, уважно вдивлятися в самого себе, бачити себе. Багаторічний досвід виховання підлітків і юнацтва твер­до переконав мене в тому, що вдумливий, проникливий і вимогливий погляд на самого себе, здатність переживати докори сумління й со­ром – все це великою мірою залежить від того, яке місце в житті ви­хованця зайняв труд. Тільки труд, напруження фізичних і духовних сил, тільки подолання труднощів, радість досягнення мети в праці відкриває людині очі на самого себе. Заклик вихователя замислитись над власним життям, оцінювати себе й ставити вимоги перед собою доходить до вихованців саме тому, що цей заклик йде з уст людини, яка сама за­хоплена, одухотворена працею.

Мої бесіди про самовиховання – це передусім бесіди про радість праці. Я закликаю учнів: змушуйте себе напружувати сили, зосере­джуватися; умійте забувати про все, крім праці, виробляйте в собі здатність настільки заглибитися в неї, щоб час летів непомітно, щоб найбільшим вашим задоволенням була радість праці, і ви досягнете того, про що ми говоримо з вами як про ідеал,– ви зумієте стати віч на віч з власною совістю, станете найвимогливішим і найсуворішим суддею своєї поведінки, своїх вчинків. Заклики до праці – не аб­страктні побажання. Я закликаю вихованців посилено, поглиблено працювати над тим предметом навчального плану, який викликає най­більший інтерес – зачитуватись літературою, поступово, вже в шкільні роки збирати свою бібліотеку, відкрити вікно в щасливий світ багатого, насиченого думкою інтелектуального життя.

Самостійна праця над книгою, життя в світі книг – одна з найголовніших сфер самовиховання для людини, яка прагне до знань. Виховувати себе учень може тільки тоді, коли поняття про труд в йо­го житті нерозривно зв'язане з книгою.

Той, хто збагнув, пережив, здобув власною працею це почуття людської гідності й гордості – стає чутливим і сприйнятливим до слова вчителя про керування своїми бажаннями. А це – теж одна з дуже важливих сфер самовиховання. Виробляти в колективі здат­ність бути сприйнятливим до повчань, зв'язаних з контролем над власними бажаннями, давати необхідні поради про бажання й їх задо­волення – це, можна сказати без перебільшення, ще незаймана ціли­на педагогічного процесу. Часто буває так, що вихователь, стурбова­ний морально невиправданим бажанням своїх вихованців, починає його викорінювати і шукає для цього якихось спеціальних засобів. Це вже тушіння пожежі, а не її запобігання.

Серед усіх повчань, спрямованих на те, щоб вихованці вміли ду­мати про себе, повчання керувати своїми бажаннями займає особливе місце. Вихованцям, морально підготовленим до сприймання цього по­вчання радістю, гордістю, гідністю, пробудженими в праці для людей, я розповідаю про внутрішню дисципліну бажань як невід'ємну рису моральної культури. Тут особливо важливо те, щоб бажання були виправданими виконанням обов'язку перед батьками, перед суспіль­ством. Чим тонше розвинено колективне й індивідуальне почуття обо­в'язку, чим глибше пройняті обов'язком взаємовідносини в шкільному колективі, тим чутливішою стає совість особистості до власних бажань.

Я прагну до того, щоб уже в роки дитинства емоційне життя кож­ного вихованця забарвлювалося радісним, хвилюючим бажанням ви­разити себе в творчій праці. Якщо це найблагородніше людське ба­жання задовольняється вже в дитинстві, то в отроцтві совість стає особливо чутливою до моральних повчань вихователя, а думка колек­тиву, погляд колективу на мої бажання, зливаючись з велінням сові­сті, не дозволяє вимагати неможливого.

Багаторічний досвід твердо переконує, що виховна сила колекти­ву великою мірою залежить якраз від того, наскільки в ньому розви­нена культура бажань. Власне, влада колективу над особистістю – це влада над її бажаннями. Наполегливе, постійне, мудре утверджен­ня цієї влади є самою суттю виховання колективу.

Єдність виховання й самовиховання вимагає великої уваги до ре­жиму праці кожного учня, до його інтересів і захоплень. Вчити підліт­ків, юнаків і дівчат виховувати себе – це передусім пробуджувати захоплення працею. Дбаючи про самовиховання, досвідчений класний керівник домагається того, щоб, захопившись працею, молода люди­на вбачала в ній шлях до власного морального удосконалення. Захоп­лення працею має своїм джерелом особливу активність у ставленні до навчання. Самовиховання починається з того, що підліток, юнак в оволодінні знаннями, в читанні, в допитливості вбачає моральну сторону власної поведінки. В практичній роботі ми домагаємось того, щоб 5 кожного учня був свій улюблений предмет, щоб читання стало найбажанішою сферою духовного життя особистості.

Здатність прагнути до моральної краси і величі – а це й є самовиховання, самовдосконалення – виробляється в колективі, бо джерелом цієї здатності є колективна радість праці для людей, праці нелегкої, яка вимагає напруження зусиль. Саме в праці на основі від­носин між членами колективу, особистого ставлення їх до обов'язку в колективі складається думка про кожного з них.

 Педагогічний колектив і колектив вихователів

 Проблема педагогічного колективу ще дуже мало досліджена. Немає в сучасній педагогічній літературі книг, які б глибоко розкри­вали суть, роль, місце педагогічного колективу в навчально-виховному процесі. А тим часом педагогічний колектив – це сама суть школи. Школа як вогнище виховання, як сила морального, ідейного впли­ву старшого покоління на підростаюче, як центр багатогранного ду­ховного життя, як живе втілення ідей нашого народу в практиці фор­мування нової людини – живе тільки в педагогічному колективі.

Покоління за поколінням діти приходять до школи, вчаться, за­кінчують її, а вона зберігає духовні цінності, які по краплині нагро­маджуються й примножуються. Спадкоємцем і охоронцем їх є педа­гогічний колектив. Сила виховання учнівського колективу визначається тим, наскільки багатими є інтелектуальні і моральні цінності шко­ли, здобуті і нагромаджені педагогічним колективом. З школи час від часу вибувають одні вчителі й прибувають до неї інші, але педагогіч­ний колектив зберігає ці духовні цінності – в переконаннях, погля­дах, традиціях, звичаях учителів, в особистій неповторності кожного педагога, в живих взаєминах між учителями й учнями, між дітьми, під­літками, юнаками і дівчатами.

Для того, щоб вплив особи вихователя став реальною силою, ма­ло таланту, енергії, творчої праці педагога. Ця сила надихається цін­ностями, здобутими педагогічним колективом, його поглядами, переко­наннями, традиціями, ідеями, що живуть у школі не одне десятиліття.

В школі, де педагогічний колектив є мудрим хранителем неминущих інтелектуальних і моральних цінностей, молодий педагог швидко й безболісно стає досвідченим майстром виховання й навчання, уника­ючи помилок, які можливі, коли у школі немає педагогічного колек­тиву. Таке явище не є великою рідкістю, його можна в різних варіаціях спостерігати там, де відсутні колективна думка, колективне осмис­лення живого життя школи і насамперед вдумливий, допитливий, уваж­ний, доброзичливий погляд на дитину, на складність, тонкощі й супе­речливість її духовного життя.

Відсутність згуртованості у педагогічному колективі – дуже при­кре явище. Воно призводить до того, що вчителеві працювати важко: кожен, по суті, йде навпомацки, а живі краплини позитивного досвіду, не стаючи надбанням школи, залишаються невідомими навіть педаго­гові, що працює в сусідньому класі. Немає педагогічного колективу – немає й колективу учнівського.

Як же, чим, завдяки чому згуртовується педагогічний колектив? його об'єднує колективна думка, ідея, творчість. Директор школи стає організатором і керівником педагогічного колективу лише по­стільки, поскільки він уміє об'єднати зусилля вчителів для колективної думки, вміє знайти, показати шляхи її розвитку в творчій праці. Для цього директорові треба працювати в школі не один рік. Там, де часто змінюються директори шкіл, педагогічний колектив створити важко.

Щоб педагогічний колектив став джерелом думки, творчості для кожного вчителя, щоб практична робота надихалася педагогічними ідеями, освітлювалась світлом теорії, вчителів мусять об'єднувати такі переконання, погляди, традиції.

Перше – глибока віра в силу виховання. Ця віра мусить стати совістю кожного вчителя, прапором, лицем школи. Вірити в силу ви­ховання – це значить вірити у власну працю, в те, що можна стати володарем дум і почуттів своїх вихованців, що з найтруднішого і «найбезнадійнішого» учня можна зробити справжню людину. Віра педагога в силу виховання те ж саме, що для лікаря віра в могутню силу життя, його духовна готовність до останньої хвилини боротись за биття людського серця. Там, де ніколи не почуєш безна­дійного: «З нього нічого не вийде...»,– там життя учнівського колек­тиву має неповторне оптимістичне забарвлення, а слова, поради, повчання вихователя учні сприймають як волю доброзичливого бать­ка – людини, для якої немає в світі нічого дорожчого від життя й долі сина, кожну вимогу – з щирою готовністю її виконувати. Вихо­ванці намагаються робити так, як велять їм вихователі насамперед тому, що їм хочеться принести радість, спокій вихователям і не хо­четься завдати прикрощів. Тоді в школі панує воля батьківської муд­рості. Не свавілля бажань, яке може призвести до хаосу, а саме воля – строга, безумовна і справедлива.

Досвід переконує, що там, де педагогічний колектив тримається на вірі в могутню силу виховання, право веліти є одним з найсильніших засобів впливу на вихованців. Віра в силу виховання робить серце педагога чутливим до кожного успіху й кожної невдачі вихован­ця. Тільки там, де є справжня віра у виховання, є й справжня вимог­ливість, справжня дисципліна праці. Віра в силу виховання створює в школі ту атмосферу розумової праці, розумового напруження, при якій навчання осмислюється й переживається і учнівським колективом, і сім'єю – як труд, як нелегка справа, за яку людина з малих років не­се таку ж громадянську відповідальність, як за будь-який трудовий обов'язок.

Від переконання педагогічного колективу в тому, що виховання – це шлях до вершин людської культури, мудрості, сили, йдуть ті тон­кі корінці духовного життя учнівського колективу, від яких залежить і його виховний вплив на особистість. Цими корінцями я називаю пік­лування педагогічного колективу про моральне, інтелектуальне, творче, трудове зростання особистості.

Мова йде передусім про тих, кого важко навчати й виховувати. Час від часу до школи вступають діти, яких спотворює, калічить сім'я. Педагогічний колектив думає над тим, як знешкодити, нейтралізувати небажаний вплив сім'ї й зробити переважаючим, панівним вплив шко­ли, колективу. І вчителів, і вихованців, особливо старшокласників, об'єднує почуття обов'язку за долю таких учнів. Розуміння цього обо­в'язку – велике моральне надбання школи. Люди, що давно вийшли із стін школи, давно стали дорослими, приходять до нас, учителів, часто з своїми дітьми, висловлюють щирі почуття подяки за те, що школа відкрила перед ними шлях до людського благородства. Особливо вдячні вони за батьківську вимогливість вихователів, за те, що слово вчителя в школі було непорушним законом.

Віра в силу виховання грунтується на невтомній праці, творчості. Колективна віра у виховання як в науку і в труд – це реальна сила, але вона існує тільки поряд з творчою, об'єктивною думкою і завдяки їй. Ми час від часу збираємося всім педагогічним колективом спеці­ально для аналізу матеріалів спостережень над розумовим, фізичним, моральним, естетичним розвитком учнів, для накреслення перспектив їх морального й інтелектуального зростання. Думка про конкретну дитину, вдумливий погляд на її духовний світ – одна з найголовніших умов формування педагогічного колективу як вихователя колективу учнівського.

Другим переконанням, завдяки якому педагогічний колектив стає джерелом виховної сили й мудрості кожного педагога, це переконаність у тому, що колектив учнів об'єднує і згуртовує розуміння обов'язку пе­ред високим, величним – Радянською Вітчизною. Якщо ви хочете міц­ного учнівського колективу – домагайтесь, щоб кожен вихованець від­чував себе сином Вітчизни. Багаторічний досвід переконав нас, що наймогутнішою силою, завдяки якій серця вихованців і вчителя взаєм­но відкриваються одне перед одним, силою, завдяки якій ми стаємо друзями, є ідейне однодумство у ставленні до загальнонародних інте­ресів. Ми, вчителі й вихованці, стаємо членами єдиного шкільного ко­лективу передусім завдяки прагненню виконувати свої обов'язки пе­ред Вітчизною. Об'єднання духовних сил вихованців працею, творчістю в ім'я утвердження честі і могутності Батьківщини – це наша, вихо­вателів, місія, завдяки якій ми стаємо порадниками й однодумцями своїх учнів.

Третім педагогічним переконанням є впевненість у великих можливостях людського розуму. Наш колектив твердо впевнений у тому, що при досконалій постановці виховання, при гармонії навчання й ви­ховання людина може оволодіти в кілька разів ширшим колом знань, ніж вона оволодіває нині. Для цього потрібно виховувати, утверджу­вати в молодій душі прагнення до знань.

Без бажання знати, без палкого прагнення стати справді освіче­ною людиною найдосконаліша дидактика стає лиш мертвою схемою. У формуванні інтелектуальних потреб і інтересів, опромінених почут­тями моральної гідності освіченої людини – незалежно від того, якою спеціальністю вона має намір оволодіти, ми вбачаємо шлях до розкриття великих можливостей людського розуму.

Смисл, напрям, дієвість цієї виховної роботи – все це великою мі­рою залежить від того, чим живе педагогічний колектив. Ніякими сло­вами, ніякими повчаннями не пробудиш жадоби до знань в душах ви­хованців, якщо цієї жадоби немає в педагогічному колективі. Щоб ви­ховати учнівський колектив, ми виховуємо себе – колектив педагогіч­ний. Наше прагнення до знань, наша жадоба пізнання, наш невсипу­щий труд, наше багате життя в світі думки й книги породжують в уч­нівському колективі інтелектуальні потреби й інтереси, пробуджують сили розуму, розкривають задатки й здібності.

Інтелектуальне багатство духовного життя педагогічного колекти­ву є тим фактором, завдяки якому в кожного вчителя є свої вихован­ці – вихованці в найглибшому смислі, тобто його наслідувачі, послі­довники, люди, закохані в ту науку, яка стала його захопленням. Тіль­ки завдяки інтелектуальному багатству педагогічний колектив досягає виховної мети, особливо дорогої нам, учителям сільської школи: утвер­джує моральну гідність і самоповагу справді освіченої людини – в ленінському розумінні цього глибокого поняття. Запалюючи й постійно живлячи вогник інтелектуальних інтересів в учнівському колективі, ми пробуджуємо бажання вчитися, знати, оволодівати знаннями, жити повноцінним духовним життям.

Важливим переконанням педагогічного колективу, завдяки якому учнівський колектив стає об'єднанням ідейних однодумців, є повага до праці – всякої праці на благо колективу, суспільства, народу. Пра­ця – не просто засіб виховання. Це сама суть, смисл життя колективу й особистості. У виразі «трудове виховання» є така ж неточність, що й у виразах «мокра вода» або «холодний лід». Виховання тільки тоді й виховання, коли воно трудове; без праці неможливе ні моральне, ні естетичне, ні фізичне, ні розумове виховання, немислимий колектив, бо тільки у віддачі фізичних і духовних сил для спільної справи, у творен­ні щастя для людей можливі комуністичні відносини обов'язку, відпо­відальності, вимогливості.

Ось чому одна з найбільших турбот нашого педагогічного колек­тиву–щоб дитинство, отроцтво (особливо отроцтво), юність вихован­ців не пройшли надто легко, не показавши їм, що таке трудно. Без пізнання на власному досвіді, що таке трудно, людина може ви­рости безсердечною й безсовісною. Якщо ми говоримо, що праця обла­городжує людину, то найбільше облагороджує вона тим, що в ній є «т р у д н о». Ми прагнемо до того, щоб кожен вихователь доносив до учнівського колективу ідею «Хто не працює, той не їсть» – найгуманнішу і найблагороднішу ідею найсправедливішого суспільства, без осмислення й переживання якої немає колективу як єдності однодум­ців. Кожна дитина, кожен підліток, кожен юнак і дівчина мають зна­ти, звідки беруться хліб і народна копійка, переживати почуття пова­ги до тих, хто створює матеріальні цінності для народу. Це значить, що вже в роки дитинства людина виражає ставлення до іншої людини своєю власною працею, а колективні відносини будуються перед­усім на виконанні обов'язку трудівника.

Вихователі знають, що нелегко досягти того, щоб уже в шкільні роки людина прагнула бути морально досконалою, щоб їй хотілося бути в очах колективу справжнім громадянином, сумлінним трудівни­ком, відданим і чесним другом, добрим і ласкавим сином. Ці праг­нення породжуються лише за тієї умови, коли все життя колективу є вираженням моральних рис особистості у праці для людей, колективу, суспільства.

[Методика виховання шкільного колективу // Радянська школа. - 1969. - грудень (№12)]