36. Наочність – стежка пізнання і світло, що осяває цю стежку

Єдиним засобом виховання уважності є вплив на думку, і наочність лише тією мірою сприяє розвитку і поглибленню уважності, якою вона стимулює процес мислення. Наочний образ предмета може сам по собі привернути увагу на тривалий час, але мета застосування наочності полягає зовсім не в тому, щоб на весь урок привернути увагу учня, – наочність приноситься на урок для того, щоб на якомусь етапі пізнання діти відволікались від образу, перейшли в думці до узагальнюючої істини, закономірності. В практиці трапляються досить несподівані випадки, коли наочні посібники, привернувши увагу дітей якоюсь деталлю, не допомагають, а заважають осмислити абстрактну істину, до якої хотів підвести дітей учитель. Одного разу я приніс дітям діючу модель водяної турбіни. Струмінь води, що рухав колесо, розбиваючись, утворював дрібний пил, в якому сонячні промені відбивались веселкою. Я не помітив веселки, діти ж її побачили, і вся їхні? увага була привернута не до узагальнюючих висновків, до яких я хотів їх підвести, а до цікавого явища природи, у даному разі зовсім випадкового. Урок не дав позитивного результату.

Застосування засобів наочності вимагає великої науково-педагогічної підготовленості учителя, знання психології дитини, підлітка, юнака, знання процесу оволодіння знанням.

Насамперед треба пам’ятати, що наочність – це загальний принцип розумової праці маленьких школярів. К.Д.Ушинський писав, що діти думають «формами, звуками, фарбами і відчуттями». Ця вікова закономірність вимагає, щоб мислення маленької дитини розвивалось серед природи, щоб вона одночасно бачила, слухала, переживала і думала. Наочність — сила, а розвиває уважність, мислення, вона надає емоційного забарвлення пізнанню. Завдяки одночасності бачення, слухового сприйняття, переживання і мислення в свідомості дитини формується те, що в психології називається емоційною пам’яттю; з кожним уявленням і поняттям, що відклалися в пам’яті, пов’язується не тільки думка, але і почуття, переживання. Без формування розвинутої, багатої емоціональної пам’яті не може бути й мови про повноцінний розумовий розвиток в дитинстві. Я раджу вчителям початкових класів: учіть дітей думати біля першоджерела мислення, серед природи і праці. Нехай слово, яке входить у свідомість дитини, набуває яскравого емоціонального забарвлення. Принцип наочності мусить пронизувати не тільки урок, а й інші сторони навчально-виховного процесу, все пізнання.

По-друге, застосовуючи наочність, треба замислюватися над тим, як від конкретного перейти до абстрактного, на якому етапі уроку засіб наочності перестане бути необхідним, коли учні вже не повинні звертати на нього увагу. Це дуже важливий момент інтелектуального виховання: засіб наочності потрібен лише на певному етапі активізації думки.

По-третє, поступово треба переходити від натуральних до образотворчих засобів наочності, а потім до таких, які дають символічне зображення предметів, явищ. Уже в І-II класах треба поступово відучувати дітей від натуральних засобів наочності, але це ніякою мірою не значить, що можна взагалі відмовитись від них. Принцип наочності у досвідчених педагогів зберігається всі роки навчання – від І до Х класу, але із року в рік він розкривається у все складніших методах і прийомах роботи. І в Х класі досвідчений словесник веде своїх вихованців у ліс, на берег річки, у весняний квітучий сад – тут відбувається, можна сказати, шліфовка відтінків емоціонального забарвлення слова, поглиблення і розвиток емоціональної пам’яті юнацтва.

Перехід до образотворчих засобів наочності – тривалий процес. Він не зводиться до того, що вчитель замість живого кошеняти приносить на урок кошеня намальоване. Образотворчий засіб наочності, навіть якщо він точно передає форму, колір та інші особливості засобу натурального, завжди є узагальненням. І завдання педагога полягає в тому, щоб поступово переходити до все складніших узагальнень при застосуванні образотворчих засобів наочності. Особливо важливо навчити дітей розуміти символічні зображення – зарисовки, схеми. Вони відіграють дуже велику роль у розвитку абстрактного мислення. В зв’язку з цим я хотів би висловити побажання відносно використання класної дошки.

Класна дошка існує не тільки для того, щоб писати на ній, але й для того, щоб учитель робив зарисовки, схеми, креслення – в процесі розповіді, пояснення, лекції. Викладаючи історію, ботаніку, зоологію, фізику, географію, математику, я майже на всіх уроках (приблизно на 80 уроках історії, на 90 уроках ботаніки, зоології і географії, на 100 уроках фізики і математики) використовував дошку і кольорову крейду. Без цього, на мій погляд, неможливо уявити процес розвитку абстрактного мислення. Образотворчу наочність я розглядаю не тільки як засіб конкретизації уявлень і понять, але і як засіб виходу із світу уявлень у світ абстрактної думки.

Образотворча наочність є разом з тим і засобом розумового самовиховання. У II і III класах мої діти завжди ділили зошит з математики на дві «смуги»: ліва смуга – розв’язання; права смуга – наочність, схематичне зображення задачі. Перш ніж приступити до розв’язання, учень малює задачу. Навчання малювати задачу – це перехід від конкретного мислення до абстрактного. Діти спочатку малюють предмети (яблука, кошики, дерева, пташок), потім переходять до схематичного зображення, позначаючи їх квадратами, кружечками і т. п. Особливою моєю турботою було малювання задачі погано встигаючими учнями. Навряд чи навчилися б вони розв’язувати задачу, думати над її умовою, якби не цей методичний прийом. Якщо дитина навчилася малювати задачі, я з певністю міг сказати, що розв’язувати їх вона буде. Окремі учні не могли навчитися зображувати умову задачі кілька місяців – це означало, що вони не вміли мислити не тільки абстрактно, але і «формами, звуками, фарбами і відчуттями», їх треба було вчити образному мисленню, а вже потім поступово переводити до мислення абстрактного.

Якщо у вас є погано встигаючі з математики в початкових класах, спробуйте навчити їх малювати задачі. Треба провести дитину від яскравих образів до їх символічних зображень, від зображень до розуміння відносин, залежностей.

По-четверте, від образотворчої наочності поступово переходьте до словеснообразної. Словесний образ – це крок на шляху переходу від мислення формами, звуками, фарбами і відчуттями до мислення поняттями. Досвідчені вчителі початкових класів створюють словом образ не тільки того, що неможливо показати (наприклад, крижані тороси в Арктиці, виверження вулканів і т. п.), але й того, що можна побачити в природі, в людській праці навколо нас. Ці словесні образи мають надзвичайно важливе значення у формуванні емоційної пам’яті, у збагаченні того, що в психології називається внутрішнім мовленням.

Тут знову треба говорити про роботу з погано встигаючими учнями, їхній розумовий розвиток, як показує досвід, великою мірою залежить від того, наскільки тривалим і поступовим є перехід від образного мислення до мислення понятійного. Окремі погано встигаючі учні назавжди залишаються безнадійними, і вчитель не знає, що з ними робити, як пробудити їх мислення, – головним чином через те, що вони не проходять тривалої школи «образного мислення»; учитель квапить їх якнайшвидше переходити до мислення абстрактного, а вони до нього зовсім не підготовлені. Адже нерідко погано встигаючі учні не можуть навести свій приклад до завченого з великим трудом правила – це і є один із наслідків розриву між образним і понятійним мисленням, наслідків поспішності вчителя.

По-п’яте, засіб наочності мусить бути таким, щоб діти звертали увагу на найголовніше, найсуттєвіше.

Повторимо: наочність вимагає великого мистецтва в її використанні, знання душі, думки учня.