«Колектив і виховання особистості»

Загальні та індивідуальні риси особистості в окремих живих явищах створюють безконечно заплутані вузли і тому проектування особистості стає справою важкою. Небезпечним моментом буде страх перед людською різноманітністю, невміння із різнорідних елементів побудувати збалансоване ціле, тому підстригти всіх одним номером, втиснути людину у стандартний шаблон, виховати вузьку серію людських типів – це легше, аніж виховувати диференційовано. Неправильно вирішувати цю проблему таким чином: різні люди – різний метод, тому що це призводить до індивідуалістичних підходів, правильний підхід – полягає в створенні методу котрий будучи загальним і єдиним в той же час дає можливість окремій особистості розвивати свої особливості, зберігати свою індивідуальність.

Суспільство мусить бути організоване на принципі колективізму, в ньому не може бути усамітненої особистості, випяченої у вигляді прища чи подрібненої в придорожню пилюку, а повинен бути член колективу. Кожен момент нашого впливу на особистість цей вплив обов’язково повинен бути на колектив і навпаки.

Колектив як перша ціль виховання має певні якості. Головні з них: а) об’єднує людей не лиш загальною ціллю і спільною працею, але й спільною організацією цієї праці. Кожна дія окремого вихованця, кожна його невдача чи успіх повинні розцінюватися як невдача чи успіх на тлі колективної справи. Б) Колектив є частиною суспільства органічно пов'язаний з іншими колективами. На ньому лежить відповідальність перед суспільством. Колектив має обов’язок перед всією країною. Тільки через колектив кожний його член входить в суспільство. Тільки в такій інструментовці можливе виховання гармонії особистих і спільних інтересів. В) Досягнення цілей колективу, праця, обов’язок, честь колективу – не можуть стати грою випадкових капризів випадкових людей. Колектив – не натовп. Колектив – є соціальний організм, тому він має органи управління. Г) Колектив завжди заряджений на боротьбу за свої ідеали і принципи, в ньому завжди панує дисципліна руху вперед.

Колектив утверджує свій суверенітет стосовно окремої особистості. Даючи право окремій особистості на добровільних засадах входити в колектив, колектив вимагає від цієї особистості неухильної покори, тому що це випливає із суверенітету колективу. Колектив можливий лиш у випадку об’єднання людей на задачах діяльності явно корисних для суспільства.

Начальний заклад із першого дня пред’являє до вихованця тверді вимоги, які випливають із суспільних задач, озброює вихованця нормами поведінки , аби він знав що можна, а що не можна і за що хвалять і наказують.

Перед кожним колективом повинна бути поставлена загальна ціль – окремо перед групою та колективом цілого навчального закладу. Слід створювати колектив не тільки окремої групи, а й цілого навчального закладу.

Первинний колектив – слід назвати такий колектив в якому окремі його члени є в постійному діловому, дружньому, побутовому та ідеологічному об’єднанні. Це той колектив, який можна назвати контактним колективом. Але виховання не повинно проводитися тільки через первинний (контактний колектив), бо колектив об’єднаний постійною побутовою співдружністю, коли члени колективу щодня бачать одне одного, тоді з’являється сімейність, яка не має позитивного виховного впливу. Лише через великий колектив інтереси якого випливають не із простого спілкування, а з більш глибокого соціального синтезу. Лише тоді можливе виховання, коли під колективом розуміється ціле суспільство. Небезпека замкнутості у колектив дружній створює небезпеку вузько групового виховання.

Виховувати слід у різновікових колективах, де є можливість передачі позитивного досвіду, навиків поведінки, ідейних переконань, моральних норм від старших товаришів (шефів) до молодших.

У нашому суспільстві не існує експлуатації і нерівномірного розподілу життєвих благ, бо коли це трапляється – вихованець взагалі вільний від всякої залежності. Наше суспільство передбачає ланцюг залежностей і ця залежність в колективі є відповідальною і взаємною, бо стосується участі в праці, спрямованій на досягнення спільної цілі.

Школа – це головний центр виховних впливів. Цілі шкільного колективу випливають із цілей суспільства. Перебування вихованця водночас в інших колективах (піонерський табір, гурток) приводить до того, що він потрапляє під вплив інших колективів. Але вплив шкільного колективу має бути головним, координуючим роботу всіх інших позашкільних колективів. На ґрунті приналежності вихованця до різних колективів може виникати конфлікт вимог, які ставляться до нього, тому я кажу, що всі інші колективи повинні бути підпорядковані – школі.

Слід впливати на вихованця не через сім’ї, які бувають різними за станом свого морального розвитку, ціннісних орієнтацій, школа повинна через самого вихованця впливати на сім’ю і викликати у батьків відповідну реакцію. Можна впливати на вихованця, який перебуває у лоні сім’ї поза межами школи шляхом створення трудових загонів за регіональним, дворовим принципом. Командир загону здійснює контроль за поведінкою інших товаришів, у випадку виявлення відхилень від норми сигналізує про це батькам і сам намагається вплинути на свого товариша.

Паралельна педагогічна дія – це коли ми маємо справу виключно із колективом чи загоном, ми із особистістю не маємо справи. За суттю це є форма впливу саме на особистість, але формулювання іде паралельно сутності. Насправді ми маємо справу із особистістю, але стверджуємо, що до неї ми не маємо діла. Для нас кожен вихованець це об’єкт виховання, а для себе він жива людина. І переконувати його в тому, що він не людина, а тільки майбутня людина, що він явище педагогічне, а не життєве є невигідним. Найменше я старався переконати своїх підопічних, що вони явище педагогічне і є для мене вихованцями, я їм доводив, що вони суть суспільне, а не особисте.

Зовнішній каркас колективу – це дисципліна. Я не задоволений дисципліною, яка говорить «не кричи, не кури, не ображай педагога, взагалі не, не , не … », це мораль, яка стверджує, що не слід робити, таку дисципліну називають дисципліною обмеження, стримування, гальмування. У нашому суспільстві і колективі дисципліна повинна мати один характер – прагнення руху вперед. Це дисципліна перемоги, подолання перешкод і досягнення цілей, лише такою дисципліною можна пишатися. Я вважаю, що дисципліна це не засіб виховання, а результат виховання і вона за суттю відрізняється від режиму, режим є засіб.

Якби хто-небудь запитав мене як би я міг в короткій формулі визначити сутність мого педагогічного досвіду я б відповів: «Якомога більше вимог до людини та максимум поваги до неї». Наші вимог повинні виражати повагу до сил і можливостей людини, в той же час пред’являються вимоги до особистості. Повага проявляється насамперед до товаришів, які беруть участь в нашій спільній справі. Вимога не може бути половинчатою, вона повинна бути чітко визначена без поправок і пом’якшень.

Застосовувати методи покарання слід виключно у тих випадках коли ми чітко знаємо про провину вихованця. Там де треба карати, там педагог не має права не карати. Покарання – це не тільки право, але й обов’язок у тих випадках коли покарання необхідне. Тобто педагог може карати а може і некарати, але коли його сумління його технічна кваліфікація, його переконання говорять, що він повинен наказувати він немає права відмовлятися від покарання. Покарання не слід вважати допустимим злом. Там де покарання повинно бути застосоване з користю там педагог повинен його застосувати. Проте покарання не слід застосовувати без розбору, покарання повинно знищувати конфлікт, а не породжувати конфронтацію і протистояння. Сутність покарання у тому, що людина переживає те, що вона засуджена колективом через свої негідні вчинки, проступки. Тому покарання слід застосовувати лише тоді коли громадська думка колективу стоїть на боці покарання. Там де колектив не на вашій стороні, там де ви колектив не перетягнули на свою сторону там карати не можна.

Кожен член колективу, навіть ті, які піддані покаранню повинні почувати себе надійно захищеними в колективі. Коли колектив різко засуджує дії, вчинки порушника застосовуючи до нього завищено жорсткі міри покарання, я стаю на бік покараного, намагаюсь підтримувати його морально, інколи клопочу про застосування м’якшого покарання.

Навколо все повинно бути чисто, охайно, акуратно. Ось стіл в їдальні. Можна простелити на ньому поліетеленову плівку, гігієнічно, можна що завгодно простелити, а потім вимив і чисто. Ні тільки біла скатертина може навчити їсти акуратно, а плівка це розпусництво. Скатертина у перші дні завжди буде брудною, але через пів року вона стане чистою. Неможливо виховати вміння чисто їсти, якщо ви не дасте білої скатертини. Тому серйозні вимоги треба предявляти до кожної дрібниці, до зовнішнього вигляду, до ручки, до зошита, чи наприклад така річ як носова хустинка, яка повинна кожного дня мінятись і бути чистою.

Кожен педагог повинен бути бездоганним і у своїх словах, діях вчинках і у зовнішньому вигляді. Він повинен бути естетично виразним. Кожен вихователь повинен ходити струнким, підтягнутим, туго затягувати пояс, бути радісним веселим, бадьорим. Навіть тоді коли у мене неприємності, чи я захворів, я повинен навчитись не показувати цього вихованцям. Але разом з тим я повинен вміти показати свою емоцію, своє незадоволення чи схвалення, свій осуд чи підтримку. Інколи говорять, що треба навчитись говорити з вихованцем рівним голосом, а я категоричний противник цього.

Коли ми маємо справу з дитячо-юнацьким віком то ми повинні враховувати, що ця вікова групи любить гратись. І цю потребу дитини у грі треба задовольняти і не тому, що «делу время потехе час», а тому, що як вихованець грається так він і працює.

Істинним стимулом людського життя є завтрішня радість. В педагогічній техніці ця завтрішня радість є одним із найважливіших об’єктів роботи. Спочатку треба організувати саму радість, викликати її до життя і поставити її як реальність. Потім треба настійливо перетворювати прості види радості у більш складні. Тут проходить цікава лінія: від простішого примітивного задоволення до глибокого почуття обов’язку. Найважливіше, що ми звикли цінувати в людині це сила і краса. І це і інше визначається в людині виходячи з типу її відношення до перспективи. Людина яка визначаю свою поведінку орієнтуючись на найближчу перспективу є слабкою. Навіть якщо така людина орієнтується на далеку перспективу лише для себе, така особистість теж не викликає відчуття краси хоча може вважатись сильною. Чим ширший колектив, перспективи якого є для людини її особистими перспективами тим ця людина красивіша, сильніша піднесеніша.

Виховати людину, означає виховати в неї перспективні шляхи. Методика цієї роботи заключається в організації нових перспектив використовуючи уже наявних, в поступовій постановці більш цінних. Розпочинати треба з хорошого обіду, або походу в цирк, але треба завжди пробуджувати до життя постійно розширювати перспективи цілого колективу доводити їх до перспектив усієї країни.

Невдачі більшості колективів випливають з нечіткості і неясності перспектив.

Перспективи можуть бути: близькими (святковий обід, похід в кіно, зоопарк, надання додаткового вихідного дня), середніми (відпустка, концерт, присвоєння нового звання колективу, річниці, ювілеї колективу, початок навчального року, випускний, святковий концерт) і далекими (майбутній статус колективу, майбутнє нашої країни, майбутнє людства). Чим старше вік тим віддаленішою повинна бути перспектива. Задача навчального закладу полягає в гармонізації колективних і особистих перспектив, досягнення стану коли між ними не буде конфліктів.

Проте ми повинні рахуватись, що в окремих вихованців уже склались звички до ближніх перспектив іншого чину: показати свою силу над слабшими товаришами, демонстративно грубо відноситись до дівчат, розповісти вульгарний анекдот, матеріальні надбання у формі крадіжки, вживання спиртного – є теж прагненнями розміщеними на лінії близької перспективи. Тому в молодому колективі може відбуватись боротьба між старими і новими перспективними лініями. Саме в цей час слід приділяти увагу організації найближчих перспектив. Кіно, концерти, вечори, робота клубів, гуртків, вечори читання і самодіяльності, зустрічі з відомими людьми, екскурсії повинні витісняти форми «приємного» проводження часу.

Великою помилкою є будувати близьку перспективу лише на принципі приємного навіть коли у цьому приємному є елементи корисного. Таким шляхом ми привчимо молодь до недопустимого епікурейства. З перших днів близька перспектива повинна будуватись за колективним планом.

Ніщо так не укріплює колектив як традиції. Сформувати традиції, зберегти їх надзвичайно важлива задача виховної роботи. Хороший навчальний заклад повинен мати традиції. Перевірка гуртожитків прилеглої території черговими викладачами та студентами. Може бути традицією і культивуватись з певною регулярністю. Правило і традиція, навіть коли черговий надміру прискіпливий він все одно правий.

Проведення загальних зборів у певний час з року у рік маже вважатись традицією. Загальні збори повинні мати повноваження найвищого органу. До загальних зборів входять представники різних вікових груп колективу та його найстарші члени. Загальні збори повинні розпочинатись чітко за планом і у визначений час без запізнень. Загальні збори це постійний контроль колективу, постійне знання один одного і первинного колективу. Настрій і рішення загального зібрання слід ретельно продумати. Треба дати змогу насамперед висловитись вихованцям. Повинні прозвучати правильні виступи, які мають задати тон розмові спрямувати її в потрібне русло, формувати виховуючу педагогічно спрямовану громадську думку колективу. Ніколи неможна залякувати зібрання, погрожувати йому. У випадку підведення зібрання до неправильного рішення, слід перенести голосування за проект рішення до наступного зібрання.

Питання про честь колективу піднімався в нас або дуже рідко, або формально – на яких небудь засіданнях під час урочистих зібрань і ніколи не піднімався в побуті. Для організації колективної честі теж потрібна інструментовка. Перш за все прапор. Якщо треба було перенести цей прапор із одної кімнати в іншу то це повинно робитись урочисто. Ми не допускали, щоб прапор переносився без належних почестей. Прапороносець обирається з числа найавторитетніших, найвідповідальніших, найімпозантніших членів колективу.

Праця потрібна не лише для реалізації трудового інстинкту, але й для того аби дитина вчилась добре виконувати якусь конкретну роботу, підвищувала свою виробничу кваліфікацію. Я не уявляю собі виховання молоді поза умовами виробництва.

[Макаренко А.С. Коллектив и воспитание личности. – М.: «Педагогика», 1972. – 333 с.]