З праці «свобода людини як філософічно-педагогічна і політична проблема»

Аморальне життя, коли воно тягнеться довший час, глибоко порушує і псує саму природу людини. В аморальних людей сумління не тільки мовчить у такі моменти, коли воно повинно голосно кричати, а навіть змінює свою природу, стає перекрученим. Те, що нормальна людина визнає за зло, вони визнають за добро, і навпаки. Типовий шахрай, що шахрайством нажив собі великі маєтки, у своїй душі схвалює свою поведінку і визнає за дурнів чесних людей, що уникають шахрайства, коли б воно могло їм принести якісь вигоди. Такі явища повного перекручення поглядів на мораль дуже часто трапляються саме в сучасному суспільстві. І це загрожує катастрофою, коли краща частина людства не виявить більшої енергії у боротьбі з аморальністю, що крок за кроком охоплює людство.

Зі статті «бог і батьківщина»

Сучасне суспільство занадто зматеріялізоване. Найбільшою вартістю для багатьох є доляр: гонитва за ним стала головним мотором життя. Тому останнє стало таким беззмістовним і жалюгідним. Зрозуміло, що такий моральний стан суспільства не може не відбиватись на українській молоді. Але велика честь буде їй, коли вона і в такому середовищі зі всією молодечею щирістю присвятить своє життя найвищим вартостям: Богові і Батьківщині. Цим вона не тільки виконає свій високий обов’язок перед рідним краєм, а й внесе живий струм у життя інших народів.

З праці «проект системи освіти в самостійній україні»

У розбудові системи освіти перш за все велике значення має ідеологія. Не тільки всі галузі духової культури народів – релігія, наука, мистецтво, а навіть матеріяльна культура залежать від ідеології. Не виробничі відношення обумовлюють їх, як це намагаються довести марксисти, а в першу чергу ідеологія. Безперечно, сама ідеологія деякою мірою обумовлюється геополітичними й економічними чинниками, але зводити її всю до цих чинників нема жодних підстав.

Державний устрій у самостійній Україні не мусить бути деспотичним: він має відповідати волі народу, себто бути демократичним, і то не на словах тільки, а й на ділі. Щодо соціяльно-економічного устрою, то в основу його слід покласти християнську любов і справедливість. У самостійній Україні не мусить бути жодної експлуатації людини людиною або якихось успадкованих привілеїв. Історія з повною переконливістю доводить, що всяка експлуатація й нерівність громадян перед законом, будучи суперечними духу християнства, у той же час спричиняються до ворожнечі й боротьби між окремими групами суспільства, а це своєю чергою послаблює державу і створює ґрунт для пропаганди комунізму.

Загальні методи навчання

Завдання розумового виховання української молоді

Кожний народ має свої національні властивості, психологічні й, зокрема, свої властивості інтелектуальні, то і в галузі розумового виховання, крім загальнолюдських завдань, мусять стояти завдання, що відповідають цим вла­стивостям.

Отже, український педагог, як теоретик, так і практик, повинен чітко уяв­ляти собі характерні риси українського інтелекту, як позитивні, так і негативні. Перші він, звичайно, має всемірно плекати й розвивати, другі – усува­ти й замість них виховувати інші, що підносять нашу духовність.

На жаль, наші вчені ще не змогли, через тяжкі умови нашого політичного життя, ґрунтовно і всебічно дослідити властивості українського інтелекту. Коли щодо вдачі, вольових та емоційних властивостей нашого народу ми має­мо цінні наукові праці, то відповідних досліджень інтелектуальних властиво­стей його ми ще не маємо. Насмілююсь поставити це питання, твердо сподіва­ючись, що наступне покоління ґрунтовно і всебічно розв’яже його.

Інтелектуальні властивості народу міцно пов’язані з його темпераментом, побутом і політичним станом. Темперамент обумовлює думання, повільність або швидкість його, глибину або поверховість і, нарешті, переважне спряму­вання думки або на зовнішній світ, або на внутрішні переживання.

Є підстави твердити, що типовий українець за своїм темпераментом є холерико-меланхолік, в залежності від умов життя, в ньому може переважати або холеризм, або меланхолізм.

Історичні умови життя українського народу за XIII-XIX століття сприя­ли перевазі у нього меланхолізму. Як відомо, характерна властивість мелан холіка є повільність і глибина реакцій на подразнення. Меланхолік, будучи дуже вразливим, глибоко сприймає враження й повільно, але всебічно пере­роблює їх. Звідси як негативна риса повільність асоціацій і взагалі думання, а як риси позитивні – ґрунтовність і глибина його та нахил до узагальнень та філософування. Розвиткові цих саме рис сприяло основне заняття україн­ця – хліборобство, і взагалі умови сільського життя.

Умови селянського життя й сільськогосподарської праці, при яких люди­на стикається з різнорідними явищами природи, вимагають хоч, може, еле­ментарних знань і навичок, але не дають їй можливості замкнутися в межах якихось виключних фахових інтересів, як це може бути у майстра або у фаб­ричного робітника.

Але поряд з тим умови сільського життя й праці сприяють повільності думання й асоціацій і певній обмеженості обрію інтересів, навіть при наяв­ності їх якісної різноманітності.

В такому ж напрямку звуження розумових інтересів і розмаху творчої думки діяли політичні умови життя українців. Становище недержавного народу не могло стимулювати ініціативи в постановці нових проблем ні в галузі теоретичній, ні в галузі практичній, а особливо в галузі політичного і суспільного життя, бо останнє йшло шляхами, накресленими провідниками панівної нації.

Звідси деяка пасивність думки, нахил розглядати все, особливо соціальне й політичне життя, в світлі теорій, розбудованих панівною нацією.

Враховуючи все це, а також беручи до уваги здобутки нашого народу в галузі науки, мистецтва й народної творчості, спробуємо дати характеристику інтелектуальних властивостей сучасного типового українця.

Психологія, визначаючи єдність психіки людини, з метою її аналізу ви­діляє в інтелектуальних процесах сприймання, пам’ять, фантазію і логічне мислення. Перші два процеси, як властивості не тільки людини, а й тварини, вона зачисляє до нижчих, останні два, як властиві лише людині, – до вищих.

Цей розподіл умовний, бо у сприйманні дорослої людини є елементи ло­гічного мислення, а тому воно істотно відрізняється від сприймання тварин.

Переходячи від цих попередніх зауважень до характеристики сприйман­ня у типового українця, ми маємо відзначити у нього високорозвинену спо­стережливість, здібність помітити найдрібніші деталі речей та явищ і знайти в них основне. Ця риса зв’язана, з одного боку, з темпераментом українця, повільним і вразливим, а з другого – з умовами сільського життя. Україн­ський селянин помічає в природі найнепомітніші явища і досить вірно може передбачити зміни в природі. Це відбилося, між іншим, і на українському фольклорі.

В творчості художній спостережливість українця виявилась особливо яск­раво в письменстві й малярстві. Завдяки саме цій властивості Гоголь став основоположником художнього реалізму в російській літературі. В творах Го­голя особливо звертає на себе увагу надзвичайна деталізація в описах і харак­теристиках, з одного боку, а з другого – підкреслення основного, істотного. Кожна найдрібніша деталь береться не випадково, а саме тому, що вона виявляє істоту людини чи явища (згадайте, наприклад, опис дверей Афанасія Івановича та Пульхерії Іванівни, або кімнату Плюшкіна, чи ходу Собакевича). Завдяки цій властивості типи, створені Гоголем, вражають своєю пластичністю. Вони наче вирізьблені і тому назавжди залишаються в свідомості читача. Кожен, хто читав Гоголя, чітко уявляє собі всіх гоголівських «героїв», починаючи з голови в «Різдвяній ночі» і кінчаючи Ноздрьовим. Жоден з російських пись­менників не дорівнює Гоголеві, в пластичності створених ним типів, тому-то імена більшості його «героїв» стали назвами людей певної вдачі.

Із письменників-українців, що писали російською мовою, відзначались також Короленко, Чехов. Останній умів однією, здавалось би другорядною рисою чітко змалювати вдачу людини (приклад – «Жалобная книга»). Ви­соку спостережливість виявили наші митці-малярі. З цього погляду дуже близько до Гоголя стоїть Рєпін. В його великій картині «Запорожці» кожна постать являє собою своєрідний тип, а поряд з тим, всі вони мають спільні риси, через які ви зразу пізнаєте в них українців. Так само надзвичайною вірністю визначається картина Рєпіна «Іван Грозний над трупом убитого ним сина». Трудно найти у всесвітньому мистецтві так яскраво й пластично виявлені ефекти горя, відчаю й жаху перед власним злочином.

Геніальна спостережливість Шевченка виявляється в детальній характе­ристиці персонажів (особливо в повістях) і в акцентуванні якоїсь одної, найбільш характерної риси (фігура Миколи І в поемі «Сон»). Про надзвичайно високий рівень спостережливості свідчать також всі твори Івана Франка, починаючи з «Лесишиної челяді» і кінчаючи «Мойсеєм». Тонка спостережливість особливо потрібна в галузі психології. Отже, є всі підстави твердити що українці здібні до наукової творчості в галузі саме цієї науки. Цю рису дуже яскраво виявив, між іншим, чомусь забутий нами професор Київського університету Сікорський, автор «Ілюстрованої психології», в якій дуже тонко розроблений відділ фізіономіки. Лише тяжкі умови політичного й культурного життя не дали можливості українцям розвинути психологічну науку.

На ґрунті сприймання розвиваються, з одного боку, процеси уявлення й пам’яті, через які людина відбиває навколишні предмети, а з другого – твор­ча уява і мислення, через які людина перероблює сприйняті враження в нові образи й концепції, що допомагають їй перетворити саму дійсність.

Проаналізуємо хоч коротко ці останні дві властивості українського інте­лекту, в яких особливо виявляються творчі здібності окремої людини й народу.

Як відомо, фантазія спирається на процес сприймання й пам’яті. Людина не може творити з нічого. Тому найфантастичніший утвір уяви можна роз­класти на елементи, що кінець кінцем відбивають сприйняту дійсність. Отже, з чим більшою чіткістю відбиваються в її свідомості різноманітні враження навколишнього буття, тим більше є можливостей для розвитку фантазії.

Але поряд з тим, треба мати на увазі, що фантазія не є звичайне відтворен­ня в свідомості образів сприйнятої дійсності. В мрії людина відходить від дійсності й, спираючись на процеси сприймання й пам’яті, в своїй свідомості перетворює її. Отже, в діяльності фантазії треба враховувати, по-перше, зв’я­зок з дійсністю, по-друге, переробку її з метою утворення нового образу.

Зв’язок з дійсністю, що має місце в процесі всякої фантазії, треба розгля­дати з двох поглядів: суб’єктивного й об’єктивного. Утворюючи в своїй свідо­мості новий образ, людина може ставити своїм завданням, щоб продукт твор­чості цілком відповідав законам дійсного життя і навіть міг бути реалізова­ний в ньому. Такий характер має в першу чергу діяльність уяви в галузі техніки. Коли інженер-винахідник конструює якусь нову машину, він, по-перше, спирається на відомі йому закони природи, а по-друге, він ставить собі завдання створити таку машину, щоб вона могла діяти в певних умовах праці. Подібним шляхом може йти і діяльність фантазії письменника. Гоголь, пи­шучи «Мертві душі», не просто собі фантазував, щоб дати якусь розвагу чита­чеві, а поставив перед собою завдання у яскравих образах подати поміщи­цьку Росію.

Створені ним образи, не будучи копією дійсності, відбивають її в найбільш типових рисах. Тому твори Гоголя розкривають сучасну йому російську дійсність в її основах і дають можливість глибоко зрозуміти її болячки.

Але творча фантазія може діяти і в іншому напрямку. Вона може свідомо відходити від дійсності і творити образи зовсім нереальні, себто такі, що не тільки не відбивають дійсності, але навіть суперечні з законами природи. Найяскравішим прикладом такої творчості може бути художня фантастич­на казка з її перевтіленнями, неймовірними пригодами, надприродною могут­ністю героїв і т. ін. Хоч автори таких фантастичних творів суб’єктивно праг­нули до відриву від дійсності, до утворення чогось нереального, але з об’єктив­ного погляду створені ними образи кінець кінцем все ж таки спираються на дійсність і можуть бути розкладені на елементи, взяті з дійсності.

І той, і другий види фантазії мають велике значення в культурному роз­витку людства, і не тільки в мистецтві, а і в техніці, політиці, а навіть в торгівлі. Бо там, де людина творить щось нове, вона неодмінно послуговуєть­ся фантазією.

Найвищі якості фантазії полягають, по-перше, в здібності якнайвище підне­стися над дійсністю, панувати над нею, а по-друге, в здібності тримати з нею зв’язки.

Різні народи мають різні типи фантазії. Так, напр., фантазія персів, а особ­ливо індусів, має буйний характер. Створені нею образи вражають своєю яск­равістю і грандіозністю, а поряд з тим і нереальністю. Інший тип фантазії був притаманний старовинним грекам, їй властива гармонійність, певна міра, пластичність і міцний зв’язок з дійсністю поряд з пануванням над нею. З особливою яскравістю різниця між фантазією індусів і греків виступає при порівнянні індуських і грецьких міфів. Яка, наприклад, велика різниця між Брамою і Зевсом, між Шівою і Гадесом. Така ж різниця і в архітектурі (Індійський храм і афінський Партенон).

Український народ має Фантазію, що за своїм типом дуже близька до фантазії старовинних греків. Про багатство і міць фантазії українців свідчить перш за все наше мистецтво: народна пісня і казка, література, архітектура, особливо Київської та Козацької доби, малярство. В цій творчості звертає на себе увагу її різноманітність і многогранність, гармонійність і та риса, що її можна назвати світлістю. І в українських архітектурних творах, і в народній пісні, і в творах українського малярства, і в українській музиці – багато сонця, взагалі світла. Крім того, в цих творах вражає гармонійність творчої фантазії й близькість її до природи і поряд з тим панування над останньою. Природа не пригнічує українця, як індуса, а передбачає з ним в єднанні, близька до нього, несе йому втіху й радість або сумує разом з ним.

Все це дає підставу твердити, що при відповідних умовах політичного життя український народ міг би розгорнути широку творчість по всіх ділянках куль­тури. Але політична неволя скувала український народ. Він, як орел, опинив­ся в клітці й не може розгорнути своїх крил.

До вищих інтелектуальних процесів, крім уяви, належить також логічне мислення. Воно теж в основному полягає в переробці вражень, що їх одержує людина. Але наслідком переробки їх уявою стають конкретні образи, тоді як наслідком переробки логічним мисленням є поняття, міркування або їх си­стема. Різниці між людьми, щодо процесів мислення, можуть полягати: 1) в загальному рівні розвитку логічного мислення або в рівні здібності до такого розвитку; 2) в більшій або меншій залежності мислення від ситуацій, в яких воно відбувається; 3) в практичному або теоретичному спрямуванні його; 4) вузькості або широчини мислення; 5) в певному співвідношенні аналізу й синтезу в процесі мислення.

Сама собою очевидно є наявність різниці між окремими людьми й нація­ми щодо рівня розвитку мислення. Коли йде мова про нації, то ця різниця великою мірою залежить від політичних і соціальних умов життя народу. Але велику роль мають тут і природні здібності. Рівень інтелектуального розвитку народу виявляється в його культурних здобутках, а особливо в стані науки й техніки.

Коли з цього погляду підійти до оцінки українського народу, то ми муси­мо сказати, що рівень його інтелектуального розвитку в сучасному стані не­високий. Ми поступаємося з цього погляду не тільки перед англійцями, а й перед поляками й чехами. Але це зовсім не означає, що наш народ не здібний до високого інтелектуального розвитку. Історичні факти кажуть нам про щось цілком протилежне. В Київський період, після прийняття християн­ства, порівняно за короткий час українці розвинули в своїй державі високу культуру: письменство, архітектуру, малярство, законодавство, торгівлю і т. ін. Київ став одним з кращих міст Європи, а Україна – могутньою і багатою державою, що тримала зв’язки з Візантією і західноєвропейськими держава­ми й захищала Європу від диких кочівників. Що особливо свідчить про ве­ликі здібності українського народу до культурного розвитку, то це поширен­ня освіти серед широких народних мас. Тим часом, коли на Заході була освіта переважно властивістю духівництва, так, що навіть королі не завжди були освіченими людьми, то на Україні були не тільки освічені князі й бояри, а немало і людей простих. Можна з певністю сказати, що коли б не татарська навала, яка розвалила Київську державу, Україна була б тепер однією з найкультурніших країн світу. Але і втративши свою державу, українці майже до кінця XVIII століття, саме через свої високі природні здібності, стояли щодо культурного рівня значно вище своїх північно-східних сусідів. Про це свідчать, з одного боку, відзиви про українців різних мандрівників-чужинців, що відвіду­вали Україну, та, з другого, – керівна роль українців в розвиткові російської культури в кінці XVII і протягом майже всього XVIII століття. Навіть в XIX столітті українці, працюючи на чужій, московській ниві, виявили великі творчі здібності в різних галузях культури. Для доказу досить назвати імена таких письменників, як Гоголь, Короленко, вчених: Потебня, Веселовський, Островський, Багалій та багато інших. За більшовицьких часів Україна дала таких видатних вчених, як найкращий фізик СРСР Капиця, найвідоміший агроном-дослідник Лисенко та інші.

Навіть сучасний рівень української культури, будучи не досить високим, все ж таки свідчить про великі інтелектуальні здібності українців. Живучи сотні років під чужим ярмом, в умовах чужинецької експлуатації, ведучи криваву боротьбу за своє існування, віддаючи значну частину своєї інтелі­генції на чужу роботу, кривавлячись в боротьбі з ворогами, в якій загинули найкращі сини й дочки України – український народ не тільки зберіг свою національну мову й побут, але створив і свою літературу, науку, музику, ма­лярство. Ми не можемо сказати, що наша духова культура стоїть на рівні культури німецької чи англійської, але все ж таки ми маємо таких письмен­ників, як Шевченко, Франко, що заслуговують на всесвітню славу, й такого вченого, як Михайло Грушевський, що ніяк не поступається перед найвидатнішими російськими істориками.

Важливим свідоцтвом інтелектуальної здібності українського народу може бути й культурне життя української народу. Будучи в становищі безправ­них діпі, живучи в злиднях, під страхом примусової репатріації, українці зуміли зорганізувати не лише початкові й середні школи, що стоять навіть на вищому рівні, ніж школи емігрантів інших національностей, які у себе на батьківщині мали далеко кращі умови для культурної творчості, ніж україн­ці. Свої досягнення в галузі культури українці мають завдячувати своїй ве­ликій цікавості до знання, непереможному потягові до освіти. Про цю рису українського народу писав ще Павло Алепський, якого дивувала велика кількість письменних людей на Україні, і то не тільки чоловіків, а й жінок. Цю рису українці виявили навіть на московській воєнній службі. Про україн­ських солдатів складалась така думка, що вони намагались попасти в першу чергу не на кухню або в інтендантство, як солдати інших національностей, а в т. зв. «учебну команду», де все ж таки давалась хоч яка наука.

Друга риса інтелекту, що нею розрізняються між собою окремі люди й нації, – це спрямування інтелектуальних здібностей. Наприклад, фінікійці виявляли великі здібності в галузі торгівлі й мореплавства, єгиптяни – в галузі рільництва, архітектури й астрономії.

Український народ в Київський період виявив всебічні здібності. Про його здібності в галузі науки свідчать твори тодішніх письменників, про здібності в галузі поезії – такий твір, як «Слово о полку Ігоревім», що був, мабуть, далеко не єдиним, про здібності в архітектурі й малярстві – Десятина церква, Михайлівський собор, Золоті Ворота та інше. Є всі підстави думати, що високо на Україні стояло й сільське господарство, не зважаючи на постійні наїзди кочівників. Україна постачала збіжжя на південь і на захід. Історичні джерела вказують на те, що українці не тільки займались хлібороб­ством, а й садівництвом. Про високий його рівень свідчить, між іншим, те, що в Київській Русі плекався виноград, що в умовах українського підсоння ви­магає досить високої техніки, а головне – любові до сільськогосподарської культури. Нарешті, в Україні була досить розвинена торгівля, що мала широ­кий обсяг і включала різні народи півдня і півночі, заходу й сходу.

В Козацький період українців характеризує майже така сама різно­манітність здібностей: до науки, поезії, малярства, хліборобства, ремесла. Особ­ливо характерною з цього погляду була діяльність наших братств що склада­лися переважно із міщан, які були ремісниками, крамарями, а разом з тим виявили велику цікавість до науки.

В XIX і XX столітті про таку різноманітність інтелектуальних інтересів українців не може бути мови. За цей час вони виявили більше теоретичні, ніж практичні інтереси. Україна дала в цей період своєї історії багато вчених, поетів і письменників, але мало дала славетних інженерів-винахідників. Із цих видів практичної діяльності українці виявили найбільше зацікавлення сільським господарством, хоч і воно не було поставлене на належний рівень.

Характерно те, що українці за останні часи мають значні досягнення в галузі гуманітарних наук і значно менші в галузі наук, що безпосередньо пов’язані з практикою.

Слід також зазначити занепад в українців інтересу до торгівлі. Заможний козак вивозив збіжжя на станцію, коней і волів на ярмарок, але він соромив­ся везти на базар молоко, яйця, курей тощо. Так само він не мав охоти відкри­вати крамничку або якесь підприємство. Торгівля на Україні майже ви­ключно була в руках жидів і москалів. Так само мало було між українцями ремісників. Шевці, кравці, муляри, теслярі – все це здебільше були жиди або росіяни. А проте наведене вище не свідчить про відсутність в українців практичних здібностей. Вони лише занепали через несприятливі умови по­літичного й господарського життя. Доказом цього може, між іншим, бути приклад таких підприємців широкого масштабу й великих здібностей, як цукрозаводчики Харитоненко й Терещенко, що майже із нічого створили великі капітали і надзвичайно широко розгорнули свої підприємства. Ха­рактерна властивість цих підприємців, особливо Харитоненка, що це підприємці нового типу. Вони дуже добре розуміли роль науки в господар­стві, підтримували її, закладали в себе лабораторії, дослідні станції і т. ін. Другим доказом наявності практичних здібностей українського народу може бути розвиток в XX столітті кооперації, як на Наддніпрянщині, так і в Західній Україні.

І все ж таки ми мусимо відзначити, що розвиток практичного інтелекту в нашого народу, а особливо в його інтелігенції, поки що відстає від розвитку інтелекту теоретичного.

Мислення, як і фантазія, є перш за все процес переробки того матеріалу, що дає сприймання. Отже, навіть в елементарних процесах мислення підноситься над даними сприймання і відходить від них. Але цей процес відходу від конкретної ситуації може бути більшим або меншим. Коли, наприклад, лю­дина міркує над тим, як зрубати деревину, щоб вона, упавши, менше поламала сусідніх дерев, її мислення дуже зв’язане з ситуацією. Коли ж людина думає над тим, чи можна розглядати психічні явища як певну властивість матерії, її мислення, хоч може бути викликане певними конкретними фактами, дале­ко відходить від даної ситуації. Отже, подібно до фантазії, мислення однієї людини занадто прикуте до конкретних умов її життя. Воно не підноситься над ними так, щоб конкретна ситуація зникла і в свідомості виникли пробле­ми більш загального характеру. Навпаки, є люди, мислення яких настільки вільне від впливів ситуації, що вони навіть забувають про неї.

Зрозуміло, що перший тип мислення більш властивий малоосвіченим людям, другий – людям освіченим і високоінтелігентним.

Отже, коли іде мова про масу українського народу, що складається пере­важно з селянства, ми мусимо відзначити, що їм більше, властиве ситуативне, ніж абстрактне мислення. Але коли порівняти українського селянина з селя­нами інших національностей, то ми мусимо відзначити наявність у нього природної інтелігентності й інтересу до того, що виходить за безпосередні межі його оточення.

Здібність типового українця піднестися над ситуацією, певна широчінь мислення створюють ґрунт для розвитку синтетичного мислення, здібностей до широких узагальнень. Таке мислення властиве, перш за все, філософу, бо якраз філософія розглядає найбільш загальні питання буття і знання.

Дійсно, типовий українець, зокрема український селянин, дуже любить роз­думувати над загальними питаннями про світ, правду і т. ін. Такі роздумуван­ня широко відбиті і в українському фольклорі, і особливо в народній пісні. Для прикладу візьмем хоч думу про бурю на Чорному морі. Скільки тут глибокої філософії, який високий погляд на мораль, на роль щирого покаяння.

І в галузі мислення, як і в галузі фантазії, українці не могли використати своїх високих природних властивостей.

Виходячи з принципових положень сучасної педагогіки і з характери­стики інтелектуальних властивостей українською народу та тих завдань, що стоять перед ним, ми можемо накреслити в загальних рисах і ті завдання, що стоять перед нами в галузі інтелектуального виховання нашої молоді.

Сучасна педагогіка, як показано вище, стоїть на тому, що в навчанні треба органічно сполучувати зміст і форму; що, подаючи учням завдання, слід в той же час дбати про розвиток т. зв. формальних здібностей інтелекту. Тому загальне формулювання мети інтелектуального виховання нашої молоді може бути таке:

1. дати нашій молоді ґрунтовні й систематизовані знання, що стояли б на рівні сучасної науки й відповідали б вимогам, що ставить перед нашим наро­дом історія;

2. розвинути у молоді т. зв. формальні здібності інтелекту, як спостереж­ливість, пам’ять, творчу уяву і логічне мислення, враховуючи при цьому психічні властивості українського народу.

Розкриваючи це формулювання, ми спочатку спинимось на першому з цих завдань, що стосуються змісту навчального процесу. Подати учням ґрун­товні й систематизовані наукові знання – це значить виробити в них певний науковий світогляд. Мати світогляд – це значить уявляти собі буття як цілість з певними частинами, уявляти зв’язки між цими частинами й ті закони, яким підлягає буття та його частини. В світогляді треба відрізняти основне й по­хідне. Основне – це уявлення про буття як цілість, про природу й сенс його, про основні рушійні сили його й про основні закони, яким воно підлягає. Похідне, або часткове – це те, що стосується окремих частин буття або окре­мих явищ його, знання про ті закони, яким ці явища підлягають. Наприклад, уявлення про те, що світ безмежний або обмежений, що буття направляє Абсо­лютний Розум або воно підлягає сліпо діючим законам – становлять основ­ну частину світогляду. Знання про якусь державу, про її населення й культу­ру, а також знання законів Архімеда чи Паскаля стосуються до похідної, або часткової, частини світогляду. В залежності від того, як здобуті, обґрунтовані й приведені до системи знання про світ, світогляд може бути науковий або ненауковий. Науковий світогляд складається зі знань, свідомо приведених до певної системи і логічно обґрунтованих. Світогляд ненауковий складається зі знань і уявлень, здобутих без застосування спеціальних метод, логічно не обґрунтованих і не приведених до певної системи.

В залежності від того, як людина або група людей розв’язує світоглядові питання, світогляд може бути ідеалістичним або матеріалістичним. Коли за основу буття визначається матерія, а все останнє і в тому числі такі явища, як мислення людини, її почуття і прагнення, трактуються як суто матеріальні явища, функції або властивості матерії, – то такий світогляд називається матеріалістичним.

Коли ж людина визнає, що в основі буття лежить дух, або визнає існування нематеріальних явищ, що істотно відрізняються від явищ матеріальних, то такий світогляд називається ідеалістичним.

Світогляд має дуже велике значення не тільки в інтелектуальному житті окремої людини, а і в житті суспільному, політичному й навіть економічно­му. Доказом його може бути вся історія людства. Прийняття якимсь народом нової релігії в корені міняло його життя, і то не тільки культурне, а й політичне. Прикладом цього може бути Римська імперія після прийняття християнства, а також історія арабів після прийняття ними магометанства. Таким же яскравим доказом висловленої вище думки може бути гітлерів­ська Німеччина і більшовицький СРСР. Не можна заперечувати того, що ці дві системи й самі внесли дуже великі зміни в життя німців і росіян, а також народів, окупованих ними.

Отож питання про вироблення світогляду в процесі навчання набирає пер­шорядного значення. Навіть для малоосвіченої людини ясно, що тепер іде завзята боротьба між світоглядами матеріалістичним і християнсько-ідеалі­стичним.

Щодо виховання української молоді, то тут ми маємо дуже добру спадщи­ну, перш за все в наших релігійно-моральних традиціях. Мораль нашого народу, будучи просякнута духом християнства, стояла на дуже високому рівні. Тому на студіювання історії українського народу, і то не лише по­літичної, а й культурної, треба звернути особливу увагу. Таку ж увагу треба звернути на студіювання нашого фольклору, в якому відбився світогляд україн­ців та наше минуле. Йому треба приділити значно більше уваги, ніж приді­лялося до цього часу.

Наймогутнішим знаряддям культурного розвитку людини є мова. Тому в навчальному плані загальноосвітньої школи має посісти почесне місце рідна мова. В ній відбиваються культурні здобутки народу, його історія, світогляд та його психічні властивості. Це один з найдорожчих скарбів народу. Саме в цьому аспекті й має вивчати молодь рідну мову. Щоб ґрунтовно розуміти свою мову, а також щоб мати можливість користуватися культурними здо­бутками інших народів, потрібне знання чужоземних мов, і то не тільки но­вих, але й старовинних, латинської й грецької, бо європейська культура є про­довженням класичної греко-римської культури. Історія, література, мова ста­новлять собою цикл гуманітарних наук. Крім великої світоглядної ролі, вони мають, між іншим, першорядне значення для розуміння організації суспіль­ного життя людини. В цьому аспекті гуманітарні науки зробили ще дуже мало. Сучасна всесвітня криза людства вимагає в цій галузі великої роботи як від науки, так і від школи.

Другий цикл наук, що входить в навчальний план школи, становлять на­уки природничо-математичні. Так само як і науки першого циклу, вони ма­ють велике значення для вироблення світогляду. З цього боку, безумовно, потрібне погодження між двома циклами наук, щоб не вийшло так, що при­родничі науки будуть виховувати учнів у матеріалістичному дусі, а науки гуманітарні – в дусі ідеалістичному. Це б призвело до хаосу в голові учнів, а значить, і до безпринциповості в поведінці.

Крім того, природничо-математичні науки подають знання, що потрібні для практичної діяльності людини в галузі сільського господарства та про­мисловості. Зважаючи на те, що на українську молодь в найближчому май­бутньому ляже великий обов’язок відбудовувати рідний край, треба подавати всі ці дисципліни не абстрактно, не в відриві від живої дійсності, а так, щоб учні розуміли значення їх у майбутній праці для батьківщини.

Одна з наук цього циклу, а саме географія, стоїть на межі двох циклів – природничого й гуманітарного. Відповідно до цього вона має подвійно вихов­ну роль. З одного боку вона, подібно до історії, допомагає вірно зрозуміти минуле й сучасне нашої батьківщини та інших країв і таким чином виховує патріотизм, а з другого – знайомить з природою рідного краю, заняттям на­селення й тому готує учня до практичної діяльності в майбутньому.

Щодо математики, то окрім свого практичного знання, вона є могутнім методом у розв’язанні більшості наукових питань.

Хоч дисципліни розподілені по окремих циклах і хоч кожна з них являє собою окрему систему знань, – буття є єдине. Тому й знання, що їх одержує учень в школі, мусить становити цілість. Більшість наших шкіл такої не дає. Відомий німецький педагог Вільман в своїй «Дидактиці» писав, що дисципліни шкільного навчання поєднує лише ранець учня, в якому він носить свої підручники. Через розірваність в змісті навчання останнє губить свою життєвість і стає нецікавим. Тому одне з важливих завдань школи – дбати про цілісність знань, що вона подає учням.

Вироблення цілісного світогляду в процесі шкільного навчання молоді має сполучуватись з розвитком т. зв. формальних здібностей інтелекту учня.

Оскільки кожен з учнів має свої природні властивості, то для більш ефек­тивного виховання школа мусить дослідити індивідуальні нахили й здібності окремих учнів і, даючи їм загальний розвиток, в той же час допомогти їм розвинути саме ці здібності. Особливо це стосується учнів старших класів школи, коли індивідуальні нахили й здібності вже більш менш чітко визна­чаються.

Вище ми зазначили, що український народ з природи має визначні здібності до систематичного мислення, яке є основою мислення філософічного, і що істо­ричні обставини не дали йому можливості повністю використати ці здібності. Цього не сміє забувати школа. Національна філософія є одним з найбільших культурних досягнень народу. Всі народи, що відіграли передову роль в роз­витку людської культури, створили свої оригінальні філософські системи. Свою оригінальну систему, що відповідала б нашим національним властивостям і тим завданням, що стоять перед нами, мусить створити і наш народ.

Отже, плекати філософічне мислення у нашого юнацтва треба не тільки тому, що без філософії не може бути закінченого суспільного світогляду, а й з погляду завдань, що стоять перед нашою нацією.

Розвиваючи в нашої молоді окремі розумові здібності, як спостережливість, здібності до синтезу й аналізу, не треба забувати про ідеал справді інтелігент­ної людини, до реалізації якого ми прагнемо. Основна риса його – це любов до правди (істини), або, інакше, любов до знання, до науки. Ця риса властива була всім великим вченим. В ім’я любові до знання люди відмовлялися від радощів особистого життя й віддали всі свої сили науковій роботі. Саме ця любов керувала вченими, коли вони, ризикуючи своїм життям, мандрували на полюс або в дикі пустелі чи робили небезпечні досліди. Людина, що відда­ла себе науці, не терпить неправди й не відступається від своїх переконань, як не відступив від них Галілей.

Таку любов до правди може мати не тільки учений, а й митець, громад­ський діяч, політик. Люди цього типу, фанатики правди, ведуть народи впе­ред, вони справжні покликані провідники.

Таких саме людей потребує Україна, їх має виховувати українська школа. Цей ідеал людини мусить усвідомити й завжди тримати перед собою вчитель, виховуючи нашу молодь. Але щоб цей ідеал був дієвим, педагоги мають праг­нути до того, щоб його усвідомили й ним керувались учні. В житті суспіль­ства й окремої людини велике значення має громадська думка. Годі чекати високої моралі, самовідданого чину, принциповості в поведінці у такому суспільстві, де панують антиморальні погляди, де користуються пошаною ті, що, не зупиняючись перед засобами, найвигіднішим способом влаштовують своє особисте життя. Те саме треба сказати про школу. Досить часто трапляються школи, де учні найбільше шанують фізичну, грубу силу, брутальність і безоглядність в поведінці, де не тільки не користуються пошаною кращі, ре­тельні учні, а стають предметом кепкування. В таких школах тільки винят­кові учні захоплюються наукою і віддаються їй. Більшість вчиться неохоче і з примусу. В таких школах часто бувають випадки, що здібні учні, які колись прекрасно вчились, під впливом товаришів занедбують шкільні завдання і стають першими порушниками шкільної дисципліни.

Тому на дух школи, на настрої учнівської маси треба звернути особливу увагу. Учні, засвоюючи знання й виконуючи шкільні завдання, мусять в той же час усвідомлювати, відповідно до свого розвитку і віку, той ідеал людини, який ставить перед собою школа. Тільки тоді українська школа буде вихову­вати гідних синів і дочок батьківщини.

[Ващенко Г. Загальні методи виховання. – К., 1997. –

С. 58-83.]