Тіловиховання як засіб виховання волі і характеру

На яких засадах має бути розбудоване тіловиховання української молоді? Ці засади мусять бути такі: тіловиховання не є окрема галузь формування людської особистости, а органічна частина його, міцно поєднана з вихованням розумовим, моральним і естетичним. Завданням тіловиховання є не тільки зміцнення здоров’я, розвиток м’язевої сили і спритности, а й розвиток духових сил людини: зміцнення її волі, вироблення витривалости, здібности керувати своїм тілом як знаряддям духа. Керівники тіловихованням української молоді мусять чітко уявляти собі, які вимоги ставить до українського народу історія. Такими основними завданнями є здобуття незалежности соборної України, розбудова її господарства і духової культури. Виконання цих завдань вимагає певних властивостей духа і тіла. У тіловихованні, як і в інших галузях виховання, останнє мусить бути органічно поєднане з самовихованням.

Це означає, що:

1. вихованець сам розуміє потребу і сенс тіловиховання;

2. що він розуміє завдання, які стоять перед українським народом і усвідомлює свої обов’язки перед ним;

3. що він не тільки ретельно і з охотою виконує накази керівників під час походів і гімнастичних вправ, а за певною системою сам займається тіловихованням. Інакше тіловиховання може обернутися на муштру, а муштра, як відомо, не дає добрих наслідків у будь-якому вихованні молоді.

Зі статті «хворобих в галузі національної пам’яті»

Проводячи аналогію між періодами в житті людини і нації, можна провести аналогію і між властивими їм психічними процессами. В національній психології (процесові пам’яти) відповідають традиції народу, цебто зберігання в національній свідомості минулого найважливіших моментів його мови, релігії, звичаїв, здобутків культури, матеріяльної і духової, здобутків у галузі мистецтва і науки. Так як у психології окремої людини, так і в психології нації пам’ять може бути здоровою і хворою, нормальною і ненормальною. Нормальна національна пам’ять полягає в тому, що народ твердо пам’ятає своє минуле, в першу чергу, найважливіші моменти його. Здорова національна пам’ять з’єднується з правильною оцінкою минулого. Славні події своєї історії народ шанує, вони стають для нього предметом національних гордощів, а згадуючи моменти темні, народ засуджує їх і намагається виправити старі помилки. Таке ж саме ставлення здорової нації до традиційних звичаїв”.

У психології народів трапляються ненормальності, подібні до амнезії, що є повною протилежністю гіпермнезії. Це є забуття минулого, забуття або непошана до національних, політичних і культурних діячів, відмовлення або презирливе ставлення до національних звичаїв, зречення своєї рідної мови. Такі явища частіше всього трапляються серед поневолених народів. Живучи під владою чужинців, не маючи можливості розвивати свою власну культуру, одержуючи освіту і виховання в чужій школі, народи поступово забувають своє минуле, засвоюють чужу культуру і мову. Це фактично означає не тільки занепад нації, а навіть смерть для нації тих, хто забув її традиції. А коли таке забуття охоплює цілий народ, то це означає його національну смерть. Тоді народ розчиняється у пануючій нації. Такі випадки, між іншим, мали місце на теренах північної Росії, де злилися з москвичами народи фінського походження. Амнезія в галузі національної пам’яті часто поєднується з парамнезією, цебто перекрученням минулого.     Особливо це явище трапляється тоді, коли народ-переможець з метою денаціоналізації і поневолення переможеного народу всякими способами, особливо через школу, прищеплює йому неправильні погляди на минуле. Наприклад, від більшовиків пішли такі образливі назви на адресу нашого минулого, як «хуторянщина», «шароварщина», «просвітянщина», «грінченківщина», «петлюрівщина». Аналізуючи ці лайливі назви, приходимо до висновку, що основна мета їх – скомпрометувати дореволюційний побут, наші культурні організації, що так багато зробили в галузі освіти народних мас, заплямувати наших видатних культурних і політичних діячів (...)

    Основний же сенс названих вище епітетів полягає в тому, що все наше минуле, – побут нашого народу, його традицій, його діячі, – це все вияв примітивізму, який треба засудити, з презирством від нього відвернутися і розчистити місце для «передової», «неперевершеної», «прогресивної» більшовицької «культури».

З огляду на те, що здорова пам’ять є одною з важливих передумов нормального розвитку як окремої людини, так і цілої нації, українці мусять дбати про те, щоб зберегти здорову національну пам’ять. Це означає, що вони мусять знати своє минуле таким, яким воно було в дійсності. А в цьому минулому перш за все було багато такого, що підносить нашу національну свідомість, чим ми можемо пишатись. Це героїчна боротьба нашого народу за свою державу, віру і культуру. Ця боротьба тяглась довго, і кінець-кінцем український народ був переможений, але чести своєї він не загубив. Захищаючи себе від диких кочовиків, він захищав й Европу з її християнською культурою. Це дає нам право на почесне місце серед народів Европи і на пошану від них. Крім того, український народ, будучи переможеним, не склав зброї, а продовжував і продовжує боротьбу. І знову ж таки він бореться фактично не тільки за себе, а і за інші народи, що перебувають у московській більшовицькій неволі. У цьому, між іншим, висока місія нашого народу і його високе покликання.

Але в минулому були в нас не тільки світлі, а й темні моменти. У нас були не тільки Володимир Мономах, Ігор Новгород-Сіверський, не тільки дружинники, що в боротьбі клали свою голову за Батьківщину, а були й „татарські люди”, що допомагали татарам нищити і поневолювати її. Були в нас лицарі запорозькі, що своєю мужністю прославились на цілу Европу, а були й яничари, вірні льокаї ворогів українського народу; був у нас Симон Петлюра, Коновалець, а були й скрипники, щорси, що за вказівками Москви поневолювали український народ.

Це теж мусить знати кожен українець, щоб не повторювати помилок минулого. Перекладаючи це на психологічну мову, це означало б, що український народ мусить плекати і розвивати свою здорову національну пам’ять, а разом з тим усіма силами боротися з явищами, що їх можна назвати національною амнезією і парамнезією.