Виховання волі і характеру

Праця педагога посідає особливе місце серед різних фахів. Вона має в собі деякі елементи праці наукової, бо одним із завдань її є збагачення учнів науковими знаннями і вироблення в них наукового світогляду. Але ще ближче вона стоїть до праці мистецької. Але це мистецтво особливого роду. Як і всякий мистець, педагог втілює в певні форми свої педагогічні ідеї. Але матеріял, над яким працює педагог і мистець, – різний, звідси і різні засоби творчости. [Іноді педагога порівнюють зі скульптором, що бере брилу мармуру і з нього відповідно до образу, створеного його фантазією, вирізьблює високомистецьку статую. Це порівняння цілком відповідає авторитарній концепції виховання. Але воно не має під собою психологічних підстав. Вихованця не можна порівняти з грубою, бездушною матерією, – він є розумна істота, що має свою особистість з певними властивостями, з певним покликанням. Тому вихователь не має морального права насильно ламати особистість вихованця, ігноруючи його психічні властивості. Та, по суті, таке ламання може дати лише жалюгідні наслідки. Засаду авторитарної педагогіки найпростіше і найлегше можна застосувати в галузі розумового виховання. Але й тут практика показала, що насильством трудно вбити в голови якісь знання. Коли вихованець учиться лише з наказу, без усякого зацікавлення, коли мотивом, що спонукує його до навчання, є лише страх перед карою або низькою оцінкою, знання з великим трудом засвоюються ним, вони не стають органічною частиною його «я» і тому скоро забуваються, як щось непотрібне, ззовні накинуте. Недарма учні старої школи, виходячи з неї, після випускних іспитів палили шкільні підручники, як щось ненависне і непотрібне. Тим більше не можна побудувати на грунті насильства виховання естетичного, морального і релігійного].     У зв’язку з цим і відповідальність педагога за свою працю незрівняно більша, ніж відповідальність, приміром, скульптора чи маляра. Коли скульптор невдалою працею зіпсує шматок мармуру, то шкода від цього буде невелика і то лише матеріальна: зіпсований шматок мармуру легко можна замінити іншим. А коли педагог покалічить душу дитини, то це вже буде не тільки втрата, а й справжній злочин перед дитиною й суспільством, причому такий злочин, що його важко, а іноді й зовсім неможливо виправити. Але разом з тим нема більш почесної праці, як праця педагога. Виховуючи підростаюче покоління, педагог бере найактивнішу участь у творенні майбутнього свого народу.

Виходячи з такого розуміння педагогічної праці, як найвищої і найвідповідальнішої форми мистецтва, зупинимося на аналізі її. Педагогічну діяльність або виховання молоді, можна визначити, як формування людської особистости. Вихідною точкою й кінцевою метою його є певний виховний ідеал. Звичайно, є багато педагогів, які такого чітко визначеного ідеалу не мають, а працюють з дня на день, виконуючи навчальні програми, і не думають про те, які психічні й фізичні риси виробляються у їх учнів. Але це не справжні педагоги, а ремісники від педагогіки. Справжній педагог неодмінно мусить мати чітко усвідомлений виховний ідеал, який він і реалізує в процесі систематичної, довготривалої праці.

Значно складніше питання про те, хто виробляє виховний ідеал. Ми не можемо виправдати тоталітарних систем виховання, при яких виховний ідеал в готовому вигляді дається педагогові згори, бо тоді фактично ліквідується педагогічна творчість, і виховання обертається в ремесло. А проте було б невірним і навіть небезпечним, коли б кожний педагог сам на свою відповідальність виробляв виховний ідеал. Це була б анархія в одній з найважливіших дільниць культурного й політичного життя народу, що могла б привести до повного розкладу його.

Тому, розв’язуючи питання про ролю педагога у виробленні виховного ідеалу, треба, з одного боку, забезпечити інтереси нації, а з другого, не ставити педагога в ролю ремісника – виконавця наказів згори.     Розв’язати цю проблему можна приблизно таким способом:

1. Виховний ідеал мусить бути досить широким. Він має визначити лише основні напрямки в формуванні особистости вихованця. Такий ідеал, з одного боку, дає можливість виховувати дитину, не насилуючи її природи, а з другого боку, не закриваючи перед педагогом можливостей творчої праці.

2. Виховний ідеал виробляється за активною участю можливої більшості педагогів, як будівників культурного життя свого народу.

3. За педагогічну роботу мусять братися лише ті, хто поділяє загальний напрямок освітньо-виховної політики свого народу. Ті, хто цього напрямку не поділяє, мусить чесно і одверто боротися за свої педагогічні погляди, а не проводити їх потай від громадської думки.

Українська молодь мусить пам’ятати науку минулого й, готуючись до боротьби за самостійну Соборну Україну, разом з тим і готуватись до того, щоб навіки утримати її самостійність. Найважливішою умовою для цього є національна єдність і солідарність. Навпаки, при відсутності єдности й солідарности навіть, коли б пощастило українцям відвоювати політичну свободу, вони в скорому часі цю свободу завалили б. Не треба забувати того, що на природні багатства нашої батьківщини завжди з великою заздрістю дивились і тепер дивляться наші сусіди. І коли б на Україні після звільнення її розпочались би якісь внутрішні заворушення, сусіди зразу використали б це і підбили б її під себе, може й за допомогою українських зрадників, як це вже було не раз в історії нашої Батьківщини. А можливість внутрішньої боротьби між самими українцями не є вигадка фантазії. Про це свідчать сварки між окремими групами українців на еміграції і відсутність здорової національної свідомости якраз у тих, хто в першу чергу мусів би її мати.

Оглядаючи педагогічну діяльність таких педагогів, як Сократ, Платон, Ян Амос Коменський, Песталоцці, Фребель, Сковорода, Ушинський, ми приходим до висновку, що це не тільки найвища форма мистецтва, а й джерело найвищого морального задоволення. Такі педагоги заслуговують на всяку пошану як від сучасників, так і від нащадків, бо вони більше, як хто інший з діячів культури, рухають людство вперед в напрямку наближення його до Істини. Добра й Краси. Інший характер й інший вплив на формування психічних рис педагога має педагогічна діяльність, коли вона перестає бути мистецтвом, а стає ремеслом.

Це буває тоді, коли педагог не має виробленого ідеалу, не прагне свідомо до реалізації його, а дивиться на свою працю як на службу, що забезпечує йому існування. Тому його праця в кращому випадкові полягає у виконанні визначених згори обов’язків. Він може навіть ретельно виконувати їх, але мотиви його діяльности не лежать в самій праці, а в чомусь сторонньому. Такому педагогові чужа щира любов до педагогічної праці, а тим більше до дітей. Зрозуміло, що в таких умовах праця педагога буває позбавлена всяких елементів творчости і стає для нього самого нецікавою, а часто й нудною. Як заведений апарат, приходить такий педагог у призначені години в школу, відчитує за програмою свої лекції, не вкладаючи в них душі, а передаючи лише зміст шкільних підручників. І так працює педагог з року-в-рік, внаслідок чого він сам перетворюється в якийсь автомат, позбавлений живої душі. Як правило, учні не люблять такого педагога, бо й він не любить їх. Мало того, вони часто ображають його, дають йому всякі прізвища, помічають найменші хиби його, складають про нього всякі анекдоти, порушують на його лекціях дисципліну, а іноді й навмисно дратують його або роблять йому всякі пакості. Усе це загострює відношення між учнями і педагогами. Утворюються два ворожих табори, що вічно воюють між собою: табір учнів і чиновників-педагогів. Кожен з цих таборів не нехтує всякими засобами боротьби. Педагоги мстяться на учнях, ставлячи їм низькі оцінки, учні дратують педагогів всякими вихватками. У таких умовах вироблялися два близьких один до одного типи педагогів: тип чиновника-автомата і тип педагога, злісного і мстивого садиста.